Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №333/3978/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 08.10.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 333/3978/26 Головуючий у 1 інстанції Михайлова А. В.

Провадження № 22-ц/807/2053/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Товстопятко З.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК», в особі представника Руденка Романа Володимировича, на ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 10 квітня 2026 року про відмову у забезпеченні позову у цивільній справі за позовом АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Тернопільського районного нотаріального округу Осохівський Віталій Михайлович, про визнання недійсним договору дарування квартири,

ВСТАНОВИВ:

08.04.2026 позивач АТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири, в якому просив визнати недійсним, як такий, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, договір дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 183064923101, що був укладений 16.10.2013 між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Осохівським Віталієм Михайловичем та зареєстрований у реєстрі за № 980.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що відповідачами було вчинено фраудаторний правочин на шкоду інтересам кредитора.

08.04.2026 заявник АТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся із заявою про забезпечення позову, в якій просить суд застосувати заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_3 .

Заява обґрунтована тим, що предметом спору є визнання недійсним договору дарування зазначеної квартири, мета цього позову повернути квартиру, яка була відчужена, у власність відповідача-1 та відповідача-2. Необхідність забезпечення позову обумовлена тим, що на переконання позивача, справжня мета цього правочину убезпечити майно від майбутнього звернення стягнення на нього.

Ухвалою Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 10 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви АТ «ПРИВАТБАНК» про забезпечення позову.

Постановляючи ухвалу про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що до заяви про забезпечення позову не додано належних та допустимих доказів про те, що виконання рішення у майбутньому може бути утруднене або що відповідач буде ухилятись від виконання такого рішення. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, 10 серпня 2026 року АТ КБ «ПРИВАТБАНК» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права, просило скасувати ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 10 квітня 2026 року, ухвалите нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити, забезпечити позов шляхом накладення арешту на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що відмовляючи у задоволенні заяви АТ КБ «ПРИВАТБАНК» про забезпечення позову, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду та безпідставно відмовив позивачу у задоволенні зазначеної заяви

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Бредун Д.С., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 11 серпня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

19 серпня 2026 року вищезазначена справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 21 серпня 2026 року відкрито провадження, наданий строк на подання відзиву.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 21 серпня 2026 року апеляційна скарга призначена до розгляду.

Правом на надання відзиву відповідачі не скористувалися.

У судовому засіданні представник апелянта наполягав на задоволенні скарги.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, із заявами про відкладення розгляду не зверталися.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника апелянта, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, що предметом спору є визнання договору дарування квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 183064923101, укладеного 16.10.2013 року між ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 ), що посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського районного нотаріального округу Осохівським Віталієм Михайловичем та зареєстрований у реєстрі за № 980, недійсним.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції вважав, що доводи позивача про ризики невиконання рішення суду, а також збереження майнового стану відповідача до ухвалення судового рішення є лише звичайними припущеннями. Відповідач ОСОБА_3 більше 10 років користується цим майном, жодних доказів, що він має намір на відчуження цього майна позивачем не надано, окрім того ОСОБА_3 взагалі не є стороною кредитного договору.

З висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується , серед іншого, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб;

Згідно ч. 10 ст. 150 ЦПК України, не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Вирішуючи питання про забезпечення позову та приймаючи відповідне рішення, суд зобов`язаний враховувати обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначені ним докази, що підтверджують кожну обставину, а також має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладання арешту, або майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

Таким чином, у вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Тобто, з наведеної вище норми випливає, що такими є випадки, коли захист інтересів позивача потребує індивідуального підходу, передбаченого спеціальними законами або міжнародними угодами.

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та мають бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.

При цьому забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін.

Мета забезпечення позову це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акту, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу.

При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову.

З наведеного випливає, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. При цьому заявник не зобов`язаний подавати суду докази, однак має обґрунтувати обставини, які свідчать про ризик.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 розглядаючи питання про можливість застосування судом такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно відповідача, у разі пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним, за яким таке майно відчужено, дійшла до висновку, що оскільки визнання недійсним правочину, який є безпосередньою підставою для зміни власника спірної квартири, так чи інакше вплине на подальший правовий режим цього нерухомого майна, то обраний позивачем вид забезпечення позову (арешт) є співмірним із заявленою в цій справі вимогою позову. Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову в цій справі не підлягає примусовому виконанню, а може бути виконано шляхом його пред`явлення до державного реєстратора, як уже зазначалося вище, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспорюваного договору, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права (п.53-54 Постанови від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що можливе подальше відчуження відповідачкою спірної квартири об`єктивно перешкоджатиме ефективному захисту порушених прав позивача з огляду на те, що оспорюваний у цій справі правочин не буде підставою для наступної зміни власника квартири, а тому визнання його недійсним не відновлюватиме порушене право позивача та спонукатиме останнього до ініціювання нових судових спорів (п. 55 Постанови від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції не звернув увагу, що такий захід забезпечення позову як накладення арешту є безпосередньо пов`язаним із предметом спору, яким є квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

При цьому накладення арешту не означає позбавлення відповідача права власності на зазначене майно та не вирішує питання про належність йому такого майна по суті. Арешт має тимчасовий характер і спрямований виключно на недопущення його відчуження до вирішення спору та забезпечення реального виконання можливого рішення суду.

Колегія суддів також враховує принцип співмірності заходів забезпечення позову.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково не застосував положення статей 149, 150 ЦПК України, оскільки, відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що інститут забезпечення позову є елементом права на судовий захист, у якою виключається зайвий формалізм, отже позивач не повинен надавати докази, які свідчать про абсолютну впевненість у невиконанні рішення, адже це обмежило б доступ до правосуддя, для вжиття забезпечення позову йому достатньо довести, що між сторонами є реальний спір, існує очевидна недобросовісна поведінка відповідача або ризик зміни статусу майна.

Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення має бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України, підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а тому підлягає скасуванню.

З огляду на викладене апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Отже, висновки суду зазначені в оскаржуваній ухвалі про відсутність правових підстав для застосування заходів забезпечення позову не знайшли свого підтвердження під час перегляду заяви колегією суддів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до п.п. 1,4 ч.1 ст.379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування заходів забезпечення позову є помилковим, таким, що не відповідає процесуальним вимогам, тому згідно з вимогами ЦПК України ухвалу суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове рішення.

Питання щодо розподілу судових витрат на даній стадії за результатами перегляду апеляційної скарги на ухвалу про відмову у забезпеченні позову є передчасним. Питання щодо розподілу понесених витрат між сторонами відповідно до ст.141 ЦПК України повинен вирішити суд першої інстанції за результатами розгляду заявлених позовних вимог.

Керуючись ст. 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК» – задовольнити.

Ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 10 квітня 2026 року – скасувати та ухвалити у цій справі нове судове рішення у вигляді постанови.

Заяву представника Акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про забезпечення позову у цій справі – задовольнити.

Накласти арешт на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 183064923101) та належить на праві власності ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 ).

Стягувач: АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «ПРИВАТБАНК», адреса м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 50, ЄДРПОУ 14360570.

Боржник: ОСОБА_3 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складений 14 жовтня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: Д.С. Бредун

Суддя Д.І. Сакоян