Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №331/1153/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 06.10.2026 Справа № 331/1153/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 331/1153/26 Головуючий у 1 інстанції: Антоненко М.В.

Провадження № 22-ц/807/2065/26 Суддя-доповідач Салтан Л.Г.

Провадження № 22-ц/807/2065/26-2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

членів колегії:суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» на рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 16 липня 2026 року та на додаткове рішення від 18 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

11 лютого 2026 року ОСОБА_1 звернулась до Олександрівського районного суду міста Запоріжжя позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, в якому просила стягнути на її користь невиплачену матеріальну допомогу в сумі 160484,52 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 130093,92 грн та моральну шкоду на загальну суму 20000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що до 30.09.2024 працювала в Регіональній філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».

30.09.2024 її було звільнено з посади диспетчера поїзного Регіонального центру управління рухом, Район 1, дільниця Вільнянська, на підставі наказу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про припинення трудового договору (контракту) від 26.09.2024 № НОК-2094/06 за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до ст. 38 КЗпП України.

Зазначеним наказом, окрім іншого, передбачено виплату одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків; додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 1.3.118 Колективного договору та компенсацію за невикористані 56 дні відпустки.

При звільненні позивачки з займаної посади відповідачем не було проведено з нею своєчасних та повних розрахунків, що змусило її звертатися до суду за захистом порушених прав. Про розмір отриманого заробітку вона дізналася лише з відповіді, отриманої на запит адвоката, до цього часу відповідач її не повідомляв про жодні суми.

Також вважає, що внаслідок неправомірних дій відповідача їй було завдано моральну шкоду, яку вона оцінила в 20000,00 грн.

Рішенням Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 16 липня 2026 позов задоволено, стягнуто з АТ «Українська залізниця» заборгованість з невиплаченої матеріальної допомоги в сумі 160484,52 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 130093,92 грн, завдану моральну шкоду в розмірі 20000,00 грн. Також стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у розмірі 2129,92 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 12 серпня 2026 року АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця», в особі представника Боголіп Ю.В. подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає про наслідки пропуску строку звернення до суду, встановлені ст. 233 КЗпП України, вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового та безпідставного висновку про дотримання позивачем строків звернення до суду.

У наказі про звільнення було зазначено про виплату ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п.3.1.18 Колективного договору залізниці, тому вона мала можливість своєчасного звернення до суду, самостійно визначитись з розміром заборгованості.

Висновок суду першої інстанції про наявність невиконаних зобов`язань перед позивачкою є безпідставним, оскільки призупинення дії окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця» щодо виплати основної та додаткової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію було здійснено роботодавцем у чіткій відповідності до вимог закону. Право позивачки на отримання зазначених виплат не скасовано, а лише відтерміновано (збережено) на весь період дії воєнного стану та протягом двох місяців після його припинення або скасування.

Крім того, апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що за змістом протоколу № Ц-1-1.5-25/47-25 засідання штабу АТ «Українська залізниця» з ефективності від 28.03.2025 щодо розроблення плану дій з операційної ефективності АТ «Українська залізниця» та у зв`язку з проведенням заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності товариства прийняте рішення, яким, починаючи з 01.04.2025 та до окремого рішення керівництва, зупинено виплату одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті.

Зважаючи на викладене, дії відповідача щодо тимчасового неотримання позивачкою вказаної матеріальної допомоги у день звільнення повністю відповідають вимогам чинного законодавства України, що помилково не було враховано судом першої інстанції.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що письмове повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні є документом, який фіксує фінальний та безспірний розмір зобов`язань роботодавця, який підлягає виконанню безпосередньо в день звільнення відповідно до ст. 116 КЗпП України.

Оскільки призупинені чи майбутні суми не є «неоспорюваними» та не підлягають виплаті безпосередньо в день звільнення, обов`язок щодо інформування про них у порядку ст. 116 КЗпП відсутній. Повідомлення відображає лише той обсяг зобов`язань, який роботодавець визнає і закриває в день припинення трудового договору.

Позивачка достеменно знала вже 30.09.2024, що матеріальна допомога їй не виплачена, проте звернулася до суду лише 11.02.2026, тобто через 1 рік і 4 місяці. Суд першої інстанції проігнорував положення ст. 234 КЗпП України, згідно з якими поновлення пропущеного строку можливе лише за умови, якщо з дня отримання повідомлення минуло не більше одного року.

Позивачка, працюючи на підприємстві, щомісячно отримувала розрахункові листки, знала свій оклад, тарифи та розмір заробітної плати, а тому мала всі об`єктивні можливості самостійно або за допомогою юридичного консультанта розрахувати орієнтовну суму виплат. За наявності сумнівів позивачка не була позбавлена права звернутися із запитом до роботодавця чи профспілки безпосередньо у жовтні 2024 року, а не зволікати з цим процесом понад рік.

Взагалі, позивачка отримала повідомлення 30.09.2024, а з позовом звернулася 11.02.2026, тобто через 1 рік 4 місяці та 11 днів. За таких обставин, незалежно від поважності причин, у суду першої інстанції були відсутні законодавчі повноваження для обчислення строку з нової дати чи його поновлення, оскільки минув граничний річний строк, визначений ст. 234 КЗпП України.

Розрахована позивачем та стягнена судом сума середнього заробітку в розмірі 130093,92 грн є очевидно непропорційною наслідкам допущеного правопорушення та покладає на роботодавця надмірний, несправедливий фінансовий тягар.

Також зазначає, що стягнення моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн за відсутності доказів страждань та за умови взаємної пасивності сторін є безпідставним, неспівмірним та підлягає скасуванню.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Бредун Д.С., Сакоян Д.І.

Ухвалою від 12 серпня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

07 вересня 2026 року вищезазначена справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 11 вересня 2026 року, відкрито провадження, при відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 11 вересня 2026 року справа призначена до розгляду.

Додатковим рішенням Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 18 серпня 2026 року було доповнено рішення від 16.07.2026 стягненням з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн.

Не погоджуючись із додатковим рішенням суду, 11 вересня 2026 року АТ «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в якій просить додаткове рішення скасувати, а у разі відмови у задоволенні апеляційної скарги зменшити присуджений до стягнення розмір, вважаючи стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн надмірно завищеним та таким, що не узгоджується зі складністю справи.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 14 вересня 2026 року відкрито провадження за апеляційною скаргою на додаткове рішення.

25 вересня 2026 року представник позивача надав відзиви на апеляційні скарги на основне та додаткове рішення, в яких заперечує проти доводів апелянта, просить залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Звертає увагу апеляційного суду, що відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції, зокрема у відзиві на позовну заяву, зазначав, що матеріальна допомога не була виплачена позивачці при звільненні у зв`язку з прийняттям рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 27.06.2024 № Ц-82/39, яким з 01.07.2024 зупинено дію окремих положень колективних договорів АТ «Укрзалізниця», регіональних філій та їх структурних підрозділів.

Також відповідач у тому самому відзиві посилався на рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.03.2022 № Ц-54/31, відповідно до якого призупинено окремі додаткові виплати, передбачені Галузевою угодою та колективними договорами.

І лише в суді апеляційної інстанції відповідач посилається на зовсім інше рішення засідання штабу АТ «Укрзалізниця» від 28.03.2025 за № Ц-1-1.5- 25/47-25, яке стало підставою для невиплати належних позивачці сум.

Апелянт у скарзі не наводить посилань на жодні об`єктивні обставини, які б унеможливили чи істотно ускладнили можливість повідомити суд про наявність рішення засідання штабу АТ «Укрзалізниця» від 28.03.2025 за № Ц-1-1.5-25/47-25, тому за таких обставин вважає, що у відповідача відсутні будь-які правові підстави посилатись у апеляційній скарзі на новий доказ, який судом не досліджувався та не аналізувався в ході розгляду справи в суді першої інстанції.

Апелянт не надає такий доказ і апеляційному суду.

Більш того, рішення від 28.03.2025 № Ц-1-1.5-25/47-25 було прийнято майже через шість місяців після звільнення позивачки, а тому не може розповсюджуватися на неї.

Саме по собі посилання відповідача на прийняті ним внутрішні рішення про призупинення відповідних виплат не доводить правомірності невиплати конкретних сум, передбачених колективним договором, позивачці станом на день її звільнення. Відповідач повинен довести наявність належних правових та фактичних підстав для нездійснення цих виплат саме позивачці станом на 30.09.2024, чого доводами скарги та наявними у справі доказами не підтверджено.

Вважає, що позивачка дотрималася строків, передбачених ст. 233 КзПП України, оскільки навіть у листі від 13 січня 2026 року відповідач зазначив, що ці виплати є додатковим благом, а не обов`язковою виплатою у розумінні ст. 116 КЗпП України. Розрахунок матеріальної допомоги відбувається на момент виплати матеріальної допомоги.

Також представник позивача вважає, що підстави для зменшення розміру середнього заробітку та моральної шкоди, що є компенсаційними виплатами вини відповідача, відсутні.

У відзиві на апеляційну скаргу на додаткове рішення звертає увагу апеляційного суду на ті обставини, що заявлений до стягнення розмір витрат на правничу допомогу становив 54000,00 грн, натомість суд першої інстанції зменшив його до 15000,00 грн, виходячи з критеріїв реальності понесених витрат та їх співмірності зі складеністю справи.

У судовому засіданні представник апелянта наполягав на задоволенні обох апеляційних скарг. На поставлені питання відповів, що рішення штабу АТ «Українська залізниця» № Ц-1-1.5-25/47-25 від 28.03.2025, про яке було зазначене в апеляційній скарзі, на позивачку не розповсюджується.

Представник позивача просив у задоволені апеляційних скарг відмовити, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення залишити без змін.

Позивачка у судове засідання не з`явилася, причини неявки суду не повідомила, про час та місце судового розгляду апеляційних скарг повідомлена належним чином, з заявами про відкладення розгляду не зверталася.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність позивачки, яка не з`явилася в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч.1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шестидесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки позивачка була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, реалізувала своє право на участь у судовому засіданні через свого представника, який не заперечував проти розгляду справи у її відсутність, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників провадження, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фактично самостійно прийняв рішення не проводити відповідні виплати, передбачені колективним договором та Галузевою угодою. При цьому відповідач поставив здійснення остаточного розрахунку з працівником при звільненні у залежність від невизначених обставин, зокрема, припинення або скасування воєнного стану; покращення фінансового стану АТ «Укрзалізниця»; прийняття відповідного рішення керівництва товариства. Тобто, реалізація права позивачки на отримання належних їй виплат була поставлена у залежність від невизначених подій у майбутньому, що порушує принцип правової визначеності та легітимних очікувань працівника щодо отримання всіх належних йому виплат при звільненні.

Також суд першої інстанції вважав, що відповідне рішення правління АТ «Укрзалізниця», оформлене витягом з протоколу № Ц-85/44 Ком.т. від 17.07.2023, поширюється виключно на працівників, які звільнилися або будуть звільнені у період з січня по грудень 2023 року включно. Натомість, позивачка була звільнена 30.09.2024, тобто після завершення зазначеного періоду. Отже, вказане рішення правління АТ «Укрзалізниця» не регулює спірні правовідносини та не може бути підставою для відтермінування або невиплати належних позивачці виплат, а також не може впливати на права позивачки, які виникли на момент її звільнення у 2024 році. Таким чином, зазначене рішення правління АТ «Укрзалізниця» стосується виключно працівників, які були звільнені у 2023 році, тоді як позивачка була звільнена 30.09.2024. За таких обставин рішення правління АТ «Укрзалізниця», оформлене витягом з протоколу №Ц-85/44 Ком.т. від 17.07.2023, є неналежним письмовим доказом, оскільки не стосується предмета доказування у даній справі, що відповідає вимогам статті 77 ЦПК України.

Зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця згідно ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не дає законних підстав відповідачу одноособово приймати рішення про непроведення розрахунку в повному обсязі з працівником, що звільняється у зв`язку з виходом на пенсію.

Суд першої інстанції вважав, що 06.02.2026 з отриманого листа від 27.01.2026 №НЗК Придн-3/36, позивачці стало відомо про порушення своїх прав зі сторони відповідача, тому саме з цієї дати відраховується відповідний трьохмісячний строк для звернення позивачки до суду. Оскільки з позовом до суду позивачка звернулась 11.02.2026, суд першої інстанції вважав, що підстави для застосування наслідків пропущеного строку відсутні.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом першої інстанції встановлено, підтверджено матеріалами справи та не оспорюється сторонами, що позивачка ОСОБА_1 до 30.09.2024 працювала в Акціонерному товаристві «Українська залізниця» (Регіональна філія Придніпровська залізниця»).

30.09.2024 ОСОБА_1 було звільнено з посади диспетчера поїзного Регіонального центру управління рухом, Район 1, дільниця Вільнянська, на підставі наказу Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про припинення трудового договору (контракту) від 26.09.2024 № НОК-2094/06 за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до ст. 38 КЗпП України.

Зазначеним наказом передбачено виплату позивачці: 1) одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків; 2) додаткової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору; 3) компенсацію за невикористані 56 дні відпустки, в т.ч. 30 днів за період з 20.09.2021 по 31.12.2023; 25 днів за період з 01.01.2024 по 19.09.2024; 1 день за період з 29.09.2024 по 30.09.2024.

Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи копіями трудової книжки ОСОБА_1 та наказу Придніпровської залізниці від 26.09.2024.

Як встановлено судом, зазначені виплати не були здійснені позивачці відповідачем.

Наразі між сторонами існує спір щодо стягнення зазначених сум невиплаченої матеріальної допомоги, та відповідних компенсаційних витрат.

Спірні правовідносини мають наступне правове регулювання.

Відповідно до ч.1 ст. 15, ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частинами першою, четвертою та п`ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці», до структури заробітної плати входить: - основна заробітна плата. Це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців - додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій, - інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами (стаття 22 Закону України «Про оплату праці»).

Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Приписами статті 43 Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.

Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зараз і надалі в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

За частинами другою-четвертою статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.

У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку обставин непереборної сили. Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Частиною першою статті 9 цього Закону встановлено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Згідно зі статтею 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Відповідно до статті 13 КЗпП України та статті 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміст колективного договору визначається сторонами.

Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов`язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т. д.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.

Згідно зі статтею 18 КЗпП України положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов`язковими для роботодавця та працівника.

Відповідно до частини другої статті 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Як роз`яснено у п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Право позивачки на отримання від роботодавця одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткової допомоги в розмірі 4 середньомісячних заробітків, передбачене п. 3.1.18 Колективного договору, сторони не заперечували.

Позивачку звільнено з підприємства 30 вересня 2024 року, натомість у наказі про звільнення було зазначено лише про здійснення виплат матеріальної допомоги згідно рішення Правління від 24.07.2023 року. При цьому жодного Повідомлення про нарахування конкретних сум до виплат до позивачки не доведено.

Рішенням правління №Ц-58/508-2023 від 24.07.2023 АТ «Укрзалізниця» прийнято рішення про деякі питання оплати праці працівників АТ «Укрзалізниця», а саме прийнято рішення п. 26.1 – здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнились та будуть звільнені у період з січня до грудня 2023 року (включно), одноразової матеріальної допомоги в залежності від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди, виплати, яких були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т).

У справі, що переглядається право позивачки на одержання нею від відповідача одноразової та додаткової матеріальної допомоги, передбаченої п. 3.1.18 Колективного договору не заперечується жодною із сторін. Водночас, відповідачем АТ «Укрзалізниця» зазначені виплати були призупинені на період дії воєнного стану в Україні. Вказане рішення було прийнято відповідачем на засіданні правління АТ «Укрзалізниця» від 24.07.2023, оформлено протоколом № Ц-58/508-2023. Пункт 26.1 зазначеного рішення правління містить посилання щодо виплат, які були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 року (протокол №Ц-54/31 Ком.т).

Колегія суддів зауважує, що постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року при перегляді справи № 211/7338/23, залишено без змін рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яким власне визнано незаконним та скасовано п. 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

У вказаній постанові суд касаційної інстанції виснував, що «товариство ухвалило відповідне оспорюване рішення 14 березня 2022 року, з посиланням на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року. Натомість вказаний Закон Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як оспорюване рішення АТ «Українська залізниця» та яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (ст. 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли застосовуватися судом при розгляді цієї справи».

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції з приводу того, що відповідач АТ Укрзалізниця поставив вирішення питання про нарахування та виплати всіх належних працівникові (позивачу) від підприємства сум при звільненні (ст.116 КЗпП України), в залежності від припинення або скасування режиму воєнного стану, а також у разі покращення фінансового стану АТ Укрзалізниця, та за наявності відповідного рішення керівництва АТ Укрзалізниця, тобто від певних об`єктивних та суб`єктивних обставин, без визначення конкретних термінів для виконання останнім своїх майнових зобов`язань, щодо нарахування та виплати позивачці вказаних сум, що є порушенням реалізації принципу легітимних очікувань у досягненні позивачкою бажаного результату: нарахування та виплата всіх належних їй від підприємства сум при звільнені (ст. 116 КЗпП України).

За змістом листа Придніпровської залізниці від 13.01.2026 за вих. №НЗК Придн-3/25, адресованого представнику позивачки, одноразова матеріальна допомога у розмірі 3 середньомісячних заробітків та додаткова матеріальна допомога у розмірі 4 середньомісячних заробітків позивачки не виплачувалася.

Ці виплати передбачалися як заохочення та подяка працівникам за сумлінну працю на залізничному транспорті та є додатковим благом, а не обов`язковою виплатою у розумінні ст. 116 КЗпП України. Розрахунок матеріальної допомоги відбувається на момент отримання допомоги.

В свою чергу у зазначеному листі Придніпровською залізницею знову не було зазначено конкретний розмір матеріальної допомоги, що підлягав виплаті позивачці відповідно до Наказу. Більш того, відповідач у цьому листі зазначив, що розрахунок такої допомоги відбувається на момент отримання такої допомоги, що у свою чергу, дає можливість витлумачення зазначеного, що такий розмір на час звільнення працівника не розрахований.

До листа Придніпровської залізниці від 27.01.2026 №НЗК Придн-3/36, адресованого стороні позивача, долучено розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків та розрахунок матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю ОСОБА_1 на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору. Як вбачається зі змісту зазначених документів, загальна заборгованість відповідача перед позивачкою, станом на 30.09.2024, становить 160484,52 грн. та складається з заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 3 середньомісячних заробітків в розмірі 68 779,08 грн. та заборгованості з виплати одноразової матеріальної допомоги у розмірі 4 середньомісячних заробітків за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до п. 3.1.18 Колективного договору залізниці в розмірі 91705,44 грн.

Отже, наказом про звільнення передбачено виплату їй одноразової матеріальної допомоги у розмірі трьох середньомісячних заробітків та додаткової матеріальної допомоги у розмірі чотирьох середньомісячних заробітків. Разом із тим на час звільнення позивачки відповідні суми їй не виплачено, а належного письмового повідомлення саме про розмір цих виплат вона не отримала. Лише листом Придніпровської залізниці від 27 січня 2026 року № НЗК Придн-3/36 на адвокатський запит було надано розрахунки, відповідно до яких заборгованість становила фіксований розмір – 160484,52 грн.

Спірні виплати є сумами, які належали працівниці при звільненні, а тому до відповідної вимоги застосовується спеціальне правило частини другої статті 233 КЗпП України.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, – у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Верховний Суд у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 зазначив, що у спорах щодо сум, належних працівникові при звільненні, перебіг тримісячного строку пов`язується з отриманням достовірної та документально підтвердженої інформації про відповідні суми.

За усталеною позицією Верховного Суду з питання застосування вказаної правової норми, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Водночас у постанові Верховного Суду від 25 червня 2026 року у справі №520/25416/25 наголошено, що отримання додаткової інформації не може безпідставно відкладати початок перебігу строку, якщо працівникові вже було вручено належне письмове повідомлення про проведений розрахунок.

Однак у цій справі судом встановлено протилежне: належного повідомлення про нарахування сум матеріальної допомоги при звільненні позивачка не отримала. Тому відсутні підстави вважати, що тримісячний строк розпочав свій перебіг з наступного після 30 вересня 2024 року дня.

За встановлених обставин позивачка отримала необхідні документи щодо розміру спірної заборгованості лише на початку лютого 2026 року, а позов подала 11 лютого 2026 року.

Отже, строк звернення до суду щодо стягнення матеріальної допомоги не пропущено, а тому доводи апелянта про застосування наслідків пропущеного строку звернення до суду не є слушними.

При цьому рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 також підлягає врахуванню при застосуванні статті 233 КЗпП України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про пропуск строку звернення до суду щодо основної заборгованості є необґрунтованими.

Суд першої інстанції визначив середній заробіток за період з 01 жовтня 2024 року по 02 квітня 2025 року у розмірі 130 093,92 грн, виходячи із середньоденної заробітної плати 985,56 грн та 132 робочих днів.

Сам по собі розрахунок кількості днів та арифметичний розрахунок 985,56 грн ? 132 дні = 130 093,92 грн відповідає наведеним судом вихідним даним та не був оспорений апелянтом.

Однак визначений таким чином розмір компенсаційної виплати не може бути автоматично присуджений у повному обсязі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі №306/2708/23 виходила з компенсаційної, а не штрафної природи виплати за статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд наголосив, що при визначенні розміру такого відшкодування необхідно забезпечити справедливий баланс між інтересами працівника та роботодавця, враховуючи розмір невиплачених сум, тривалість затримки, причини затримки, поведінку сторін та співмірність ймовірних майнових втрат працівника із сумою компенсації.

При цьому максимальний шестимісячний період, встановлений статтею 117 КЗпП України, визначає лише граничний період нарахування, але не означає, що за будь-яких обставин працівникові має бути присуджена вся математично розрахована сума.

У цій справі сума основної заборгованості становить 160484,52 грн. Математично розрахований середній заробіток за шість місяців становить 130093,92 грн. Таким чином, максимальний розмір компенсаційної виплати становить 81,06 % від розміру основної заборгованості.

Водночас судом першої інстанції не встановлено обставин, які б свідчили про умисне ухилення відповідача від виконання судового рішення чи про інші обставини, що обумовлювали б стягнення компенсації у максимальному математично визначеному розмірі. Зазначені обставини не встановлені і судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів бере до уваги, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду суд вправі зменшити суму відшкодування навіть у разі задоволення вимоги про стягнення належних працівникові сум.

За сукупністю встановлених обставин колегія суддів вважає справедливим та пропорційним визначити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку у 80000,00 грн, що становить приблизно 50 % від суми основної заборгованості. Саме такий розмір, на думку колегії, забезпечує компенсаційний характер відповідальності роботодавця, з одного боку, та не перетворює її на надмірний фінансовий тягар, з іншого.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині стягнення 130093,92 грн середнього заробітку підлягає зміні шляхом зменшення цієї суми до 80000,00 грн.

Окремо колегія суддів зазначає, що строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не може визначатися механічно від дати звільнення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 сформовано правовий підхід щодо початку перебігу строку за такою вимогою, який пов`язується з фактичним розрахунком роботодавця.

У цій справі повний розрахунок із позивачкою проведений не був, тому підстав для висновку про пропуск нею строку звернення до суду саме щодо компенсації за статтею 117 КЗпП України немає.

Водночас ця обставина не звільняє суд від обов`язку визначити розмір компенсації з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Суд першої інстанції стягнув на користь позивачки 20000,00 грн моральної шкоди, пославшись на тривалість порушення прав позивачки, необхідність докладати додаткових зусиль для захисту своїх прав та звернення за правничою допомогою.

Колегія суддів погоджується з тим, що невиплата належних працівникові сум при звільненні за певних обставин може бути підставою для компенсації моральної шкоди. Однак сам факт порушення майнового права не звільняє позивача від обов`язку довести характер та обсяг моральних страждань, а суд від обов`язку індивідуалізувати розмір компенсації.

Протиправні дії відповідача щодо порушення законних прав позивача на своєчасне отримання присудженої рішенням суду не виплачених сум, безумовно призвели до емоційного напруження позивачки, її моральних переживань та виникнення потреби докласти додаткових зусиль для організації свого життя, оскільки позивачка була позбавлена свого законного джерела доходу та додаткових засобів для існування.

У цій справі доказів, які б свідчили про особливу тяжкість моральних страждань, істотну зміну звичного способу життя, погіршення стану здоров`я чи інші виняткові немайнові наслідки невиплати коштів, матеріали справи не містять.

Саме по собі звернення за правничою допомогою також не може автоматично визнаватися моральною шкодою, оскільки витрати на професійну правничу допомогу мають іншу правову природу.

З огляду на характер порушення, тривалість невиплати, розмір основної заборгованості, необхідність звернення до суду та водночас відсутність доказів особливої тяжкості немайнових втрат, зважаючи на те, що проміжок часу від дати звільнення до звернення до суду з позовом, який становив понад 1 рік та чотири місяці, був обумовлений виключно волевиявленням позивачки, колегія суддів вважає належним та достатнім розміром компенсації моральної шкоди 7000,00 грн, що є розумною сатисфакцією порушених прав позивачки. Такий розмір відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості та забезпечує компенсаційний характер відшкодування без його перетворення на додаткове майнове покарання роботодавця.

Згідно із ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №357/16765/14-ц вказано, що оцінка підстав, предмету та доказів позову має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Тому суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Згідно із ч.3 ст. 376 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення.

В силу вимог ч.2 ст. 376 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення по суті цієї справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції в частині стягнення основної заборгованості у розмірі 160484,52 грн є законним та обґрунтованим, разом із тим розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягає зменшенню з 130093,92 грн до 80000,00 грн, розмір моральної шкоди – з 20000,00 грн до 7000,00 грн.

За змістом ч. 13 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За розгляд справи в суді першої інстанції пропорційно задоволеним вимогам, підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1697,18 грн. (247484,52 х 2129,92 : 310578,44).

За змістом ч. 6. ст. 141 ЦПК, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За розгляд апеляційної скарги, враховуючи, що позивачка звільнена від сплати судового збору в усіх інстанціях, за рахунок держави апелянтові слід компенсувати 519,14 грн. ((310578,44 – 247484,52) х 2555,19 : 310578,44).

Отже стягненню з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави підлягає судовий збір у розмірі 1178,04 грн (1697,18-519,14).

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до ч.4-6 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч.4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції на підставі наявних в матеріалах справи документів, на підтвердження понесених витрат: Договору про надання правничої допомоги № 79 від 30.12.2025 та Акту приймання-передачі наданих послуг до Договору про надання правничої допомоги № 79 від 30.12.2025, у якому наведено детальний опис наданих послуг та виконаних адвокатом дій, що були необхідними для надання правничої допомоги на суму 54000,00 грн, зважаючи на підставу та предмет позову, на співмірність витрат на правову допомогу та складність даної справи, з урахуванням виконаної адвокатом роботи та обсяг фактично наданих послуг, прийшов до висновку, що заявлені витрати у розмірі 54000,00 грн є завищеними, а витрати на правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн будуть відповідати критерію розумності, будуть співмірними із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Велика Палата Верховного Суду послідовно сформувала та дотримується підходу, за якого клопотання іншої сторони є обов`язковою передумовою для зменшення судом витрат на правничу допомогу лише в контексті критеріїв, наведених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Натомість критерії, окреслені в частині третій статті 141 ЦПК України, суд може застосувати і з власної ініціативи, незалежно від наявності клопотань іншої сторони.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 137 ЦПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21); з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені у частинах третій-п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами) (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21).

Стороною відповідача під час розгляду справи в суді першої інстанції було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу із наведенням доводів щодо їх неспівмірності.

При вирішенні цього питання суд першої інстанції врахував характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг фактично виконаних адвокатом робіт та участь представника позивача у судових засіданнях. За таких обставин колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення заявленого до відшкодування розміру витрат на професійну правничу допомогу до 15000,00 грн.

Враховуючи висновки апеляційного суду щодо зменшення присуджених на користь позивачки сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди, застосувавши принцип пропорційності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що додаткове рішення підлягає зміні в частині стягнутої суми витрат на професійну правничу допомогу з 15000,00 грн до 11952,41 грн.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Придніпровська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» – задовольнити частково.

Рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 16 липня 2026 року – змінити, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції:

«Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди – задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість з невиплаченої матеріальної допомоги в сумі 160484,52 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 80000,00 грн та завдану моральну шкоду в розмірі 7000,00 грн.

В задоволенні інших позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь держави судовий збір у розмірі 1178,04 грн».

Додаткове рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 18 серпня 2026 року – змінити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (вул. Єжи Гедройця, буд. 5, м. Київ, 03150, код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) суму витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 11952,41 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складений 14 жовтня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: Д.С. Бредун

Суддя: Д.І. Сакоян