Рішення від 01 лютого 2026 р. у справі №450/2611/25 — Пустомитівський районний суд Львівської області

Справа № 450/2611/25 Провадження № 2/450/245/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" лютого 2026 р. Пустомитівський районний суд Львівської області у складі:

головуючого судді Данилів Є.О.

секретар судового засідання Хохолик О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження в залі суду в місті Пустомити Львівської області цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення коштів,

встановив :

Позивач АТ КБ «Приватбанк» звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на користь позивача 4622.08 Доларів США, яка складається з суми відсотків (3% річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором LVH9GA00000133 від 19.09.2007 за період з 24/02/2019 до 23/02/2022 року. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_1 19.09.2007 р. уклали кредитний договір № LVH9GA00000133. Відповідно до п. 7.1. кредитного договору Банк зобов`язався надати Відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 50000,00 доларів США строком до 17.09.2027 р., а Відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» і Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 19.09.2007 р. уклали договір іпотеки. Згідно з п. 35.3 договору іпотеки Відповідачі надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: 94,10 кв.м., житловою площею 64,00 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить Відповідачам на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності. Свої зобов`язання за кредитним договором ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконав в повному обсязі, надавши Відповідачу-1 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору.

Зазначає, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10.09.2010 року по справі № 1-194/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року в розмірі 405766,42 гривень, яка станом на 10.09.2010 року еквівалентна 51309,58 доларів США, шляхом звернення стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 . Надано право Закритому акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» укладати від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також з наданням Закритому акціонерному товариству комерційний банк «Приват банк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Зазначене рішення суду набрало законної сили 29.08.2011 року, однак на момент звернення до суду з позовом рішення суду не виконано, у Відповідача існує прострочена заборгованість за кредитним договором в сумі 51309,58 доларів США. Згідно вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний сплатити суму боргу із урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

08.09.2025 року представником відповідача подано заяву про застосування строку позовної давності по справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на користь позивача 4622.08 Доларів США, яка складається з суми відсотків (3% річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором LVH9GA00000133 від 19.09.2007 за період з 24/02/2019 до 23/02/2022 року. Як вбачається з позовної вимоги позивача, останній просить стягнути з відповідача 4622,08 доларів США, яка сладається з суми відсотків (3 % річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року за період з 24.02.2019 по 23.02.2022. Враховуючи вищезазначені норми матеріального права, вважаю, що для періоду з 24.02.2019 по 23.02.2022, якщо порушення права сталося на початку цього періоду, позов можна було подати до 23.02.2022 включно, а для боргу, що виник раніше, позов потрібно було подати до 24.02.2022. Однак, АТ КБ «Приватбанк» зазначений позов внесено до Пустомитівського районного суду Львівської області лише 20.06.2025 року. У відповідності до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Таким чином позивач пропустив строк позовної давності для пред`явлення відповідного позову.

Представник відповідача щодо позовних вимог позивача заперечив, про що подав суду письмові заперечення. Та просив суд з врахуванням положення с.1050 ЦК України та висновки, викладені в постанові від 28.03.2018 року по справі №444/9519/12 а саме п.54 та п.89-93 постанови Великої палати Верховного суду , просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю у зв`язку із спливом позовної давності.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов до наступних висновків.

Встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» є правонаступником прав та обов`язків ЗАТ КБ «ПриватБанк», у зв`язку із чим змінено його найменування.

19 вересня 2007 року між сторонами укладено кредитний договір № LVH9GA00000133, згідно умов якого позивач надав відповідачу строковий кредит в сумі 50000,00 дол. США на термін до 17.09.2027 р., а відповідач зобов`язався повернути кредит і сплатити відсотки за користування кредитом, а також інші платежі відповідно до умов договору.

Позивач свої зобов`язання за Кредитним договором виконав, кредит наданий відповідачу в повному об`ємі.

Оскільки відповідач своїх зобов`язань за кредитним договором належним чином не виконав, у нього перед позивачем станом на 03.08.2015 року виникла заборгованість у загальному розмірі 225744,47 дол. США, з яких 51052,35 дол. США – заборгованість за кредитом; 51049, 17 дол. США – заборгованість за процентами за користування кредитом 8100,00 дол. США – заборгованість по комісії за користування кредитом; 104781,94 дол. США – пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, а також штрафи: 11, 84 дол США – фіксована частина, 10749, 17 дол. США – процентна складова.

Із відповіді від 14.07.2025 року на запит суду щодо доступу до персональних даних відділу АДР Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області вбачається, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , проте 29.04.2010 року вибув на прізвище « ОСОБА_4 », а із відповіді від 10.11.2015 року вбачається, що за вказаною адресою зареєстрований ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З наведеного вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є однією і тією ж особою.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Як встановлено матеріалами справи та не заперечується сторонами, рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10.09.2010 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року в розмірі 405 766, 42 грн., яка станом на 10.09.2010 року еквівалентна 51309, 58 доларів США, шляхом звернення стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 . Надано право Закритому акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» укладати від імен відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 будь-яким способом з іншою особою-покупцем з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також надання ЗАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень необхідних для здійснення продажу. Виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 . Вирішено питання судових витрат.

Окрім того заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 20.01.2016 року (справа №450/2209/15-ц) постановлено стягнути з ОСОБА_1 , на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 225744,47 доларів США, що станом на 03.08.2015 року за офіційним курсом НБУ еквівалентно 4767723,21 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 27.03.2023 року у справі №450/2209/15-ц заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 20 січня 2016 року скасовано. Постановлено нове судове рішення, яким в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини першої статті 267 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Відповідно до статті 625 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

1. натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; 2. конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; 3. кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У справі, що розглядається Позивач просить стягнути з Відповідача 3 % річних від суми простроченої заборгованості за тілом кредиту за період з 24.02.2019 по 23.02.2022 року. Оскільки рішенням рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 10.09.2010 року по справі № 1-194/10 стягнуто солідарно ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Закритого акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року в розмірі 405766,42 гривень, яка станом на 10.09.2010 року еквівалентна 51309,58 доларів США, шляхом звернення стягнення на житловий будинок АДРЕСА_1 однак на момент звернення до суду рішення не було виконане. В період з дня набрання рішенням суду законної сили (з 29.08.2011 року) по час звернення з позовом до суду Позивачем вжито всі заходи щодо стягнення заборгованості по кредитному договору №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року, інші способи захисту прав Позивача в в судовому (примусовому) порядку відсутні, то 3 % річних у справі, що розглядається, були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні.

Верховний Суд під час розгляду аналогічних спорів сформував наступну правову позицію:

«Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: (1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; (3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.»

Такої ж позиції Верховний Суд притримується у постановах №569/12918/16-ц від 02.09.2020 р., №442/398/15-ц від 18.03.2020 р., №390/880/16-ц від 11.12.2019 р. «Зважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3% річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги.

Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.".

Схожий правовий висновок щодо питання застосування інфляційних втрат і 3% річних наведено у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 757/44680/15-ц зі спору, що виник з кредитних правовідносин.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплаті кредиторові.

Розглядаючи обставини цієї справи в контексті вказаних норм права вирішального значення набуває та обставина чи мало місце прострочення виконання грошового зобов`язання та за конкретних обставин цієї справи неналежне виконання грошового зобов`язання підтверджено рішенням суду, в якому суд захистив право кредитодавця та визначив розмір кредиту що підлягав стягненню, процентів за користування коштами та пені за неналежне виконання грошового зобов`язання фактично обов`язок виконати грошове зобов`язання трансформувався в обов`язок виконати рішення суду.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, вони не містять жодних доказів звернення заявника з часу набуття прав кредитора до відділу ДВС з метою виконання рішення суду.

Отже, усвідомивши неможливість виконання вищевказаного судового рішення в примусовому порядку, позивач в 20.06.2025 року звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості з нарахованих 3% річних за період з 24.02.2019 р. по 23.02.2022 р.

Враховуючи, що грошове зобов`язання відповідача перейшло в обов`язок останніх виконати рішення суду, однак на теперішній час відсутні докази того, що на час вирішення спору судом виконавчі листи у справі № 1-194/10 перебувають на виконанні, слід дійти висновку, що за умов що склалися у даній справі застосування статті 625 ЦК України нерозривно пов`язане з простроченням виконання обов`язку по виконанню рішення суду.

Отже, проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання (постанова ВП ВС від 04.02.2020 в справі № 912/1120/16).

В контексті вище наведеного, приходжу до висновку, що підставою для застосування положень ст. 625 ЦК України є встановлення: наявності обов`язку боржника; невиконання цього обов`язку впродовж певного періоду часу; вини особи, що призвело до невиконання або неналежного виконання зобов`язання (тобто, протиправність невиконання).

Одночасно, що поняття "ухилення від виконання зобов`язань, покладених на боржника рішенням" варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини (непереборної сили, події тощо) (лист Верховного Суду України від 01.02.2013 року "Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України").

Отже, за таких обставин, з врахуванням Ухвали Пустомитівського районного суду Львівської області від 15.07.2025 року та категорії даного спору, відсутності доказів наявності вини в діях відповідачів щодо невиконання рішення суду від 10.09.2010 року про стягнення заборгованості, оскільки відповідні обставини за наявних матеріалів справи не встановлені, приходжу до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості на підставі ст.625 ЦК України.

Відповідно до усталеної практики постанов Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, Об`єднаної палати Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 встановлено, що розумність характерна як для оцінки/ врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм. Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов`язанні не має права нараховувати 3 % річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку відповідно до правової позиції у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц.

Отже, аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу в задавненому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення 3% річних, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3% річних та інфляційних втрат, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику у випадку спливу позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності.

Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на заявлену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги.

Згідно з положенням статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Відповідно до вимог статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Як вбачається з позовної вимоги позивача, останній просить стягнути з відповідача 4622,08 доларів США, яка складається з суми відсотків (3 % річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором №LVH9GA00000133 від 19.09.2007 року за період з 24.02.2019 по 23.02.2022.

Враховуючи вищезазначені норми матеріального права, вважаю, що для періоду з 24.02.2019 по 23.02.2022, якщо порушення права сталося на початку цього періоду, позов можна було подати до 23.02.2022 включно, а для боргу, що виник раніше, позов потрібно було подати до 24.02.2022.

Однак, АТ КБ «Приватбанк» зазначений позов внесено до Пустомитівського районного суду Львівської області лише 20.06.2025 року.

У відповідності до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування конвенції (п.1 ст.32 конвенції), наголошує, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

З огляду на викладене, та враховуючи заявлене апелянтом клопотання про застосування строку позовної давності, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Стосовно вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої відповідачу, то суд виходив з того, що поняття моральної шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з частиною першою, другою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Згідно з пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 січня 1995 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до абз. 2 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 січня 1995 р. відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Моральна шкода має деліктне походження, тобто виникає із цивільного правопорушення, а не з договору, тому якщо між сторонами спору існують договірні зобов`язання, стягнути моральну шкоду за їх порушення неможливо. Підставою для стягнення моральної шкоди є делікт, за порушення договору моральна шкода не стягується, в тому числі і при порушенні прав споживачів.

Відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов`язання (стаття 611 ЦК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором.

Отже, виходячи з аналізу зазначених правових норм можна дійти висновку про те, що чинним законодавством, не передбачено право відповідача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з стягненням відсотків (3% річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором.

Керуючись статтями 23, 141, ч. 2 ст. 247, ст. 258, 259, 264, 265, 354 ЦПК України, статтями 256,257,261, п.4 ст.267 ЦК України, суд

ухвалив :

у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення з відповідача на користь позивача 4622.08 Доларів США, яка складається з суми відсотків (3% річних) згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання простроченого грошового зобов`язання за кредитним договором LVH9GA00000133 від 19.09.2007 за період з 24/02/2019 до 23/02/2022 року, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом 30 днів з дня проголошення судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 02.02.2026 року.

СуддяЄ. О. Данилів