Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №757/49758/25-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2026 року м. Київ

Справа № 757/49758/25

Провадження: № 22-ц/824/11155/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Соколова О. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про стягнення коштів,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 листопада 2022 року у справі № 501/85/22, яке набрало законної сили 13 вересня 2023 року, з Державного бюджету України на його користь стягнуто 400 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 110 000 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу.

Зазначав, що виконавчі листи разом із заявою про виконання судового рішення були подані до органу Державної казначейської служби України у лютому 2024 року, однак присуджені кошти в загальному розмірі 510 000 грн фактично перераховані йому лише 18 вересня 2025 року.

Посилаючись на тривале невиконання державою грошового зобов`язання, визначеного судовим рішенням, та положення частини другої статті 625 ЦК України, вважав, що має право на компенсацію втрат від знецінення грошових коштів та три проценти річних за час прострочення виконання рішення. Також зазначав, що тривале очікування присуджених коштів завдало йому моральних страждань.

У зв`язку з цим, просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на свою користь 110 870,70 грн інфляційних втрат, 30893,42 грн трьох процентів річних та 145 500 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України. Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, вказував, що положення цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення, у тому числі, на зобов`язання держави з відшкодування шкоди, розмір якого визначений судовим рішенням.

Зазначав, що відсутність або недостатність бюджетних асигнувань не звільняє державу від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно погодився з доводами Казначейства про виконання судових рішень у межах бюджетних призначень та в порядку черговості, не надавши належної оцінки поданим доказам щодо наявності бюджетних коштів та темпів виконання відповідних судових рішень.

Також, посилався на те, що тривале невиконання остаточного судового рішення порушує гарантований статтею 6 Конвенції принцип обов`язковості його виконання та право на мирне володіння майном, а тому вважав обґрунтованими заявлені ним вимоги про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди зазначав, що суд першої інстанції помилково пов`язав можливість її стягнення з необхідністю попереднього оскарження бездіяльності Казначейства в порядку адміністративного судочинства. Вказував, що тривале невиконання судового рішення спричинило йому душевні страждання, розчарування та відчуття безпорадності, у зв`язку із чим наполягав на наявності підстав для відшкодування заявленої моральної шкоди.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 27 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Від ОСОБА_1 до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі.

В судовому засіданні представник Держави України в особі Державної казначейської служби України Тимофєєва Т. М. заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 листопада 2022 року у справі № 501/85/22 позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з Державного бюджету України на його користь 400 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 110 000 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу (а. с. 10 - 20).

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційну скаргу Державної казначейської служби України задоволено частково, резолютивну частину рішення суду першої інстанції змінено в частині формулювання способу стягнення, а в іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін (а. с. 23 - 36).

11 листопада 2023 року на виконання судового рішення видано виконавчі листи, які разом із заявою ОСОБА_1 про виконання судового рішення 15 лютого 2024 року надійшли до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області (а. с. 41).

20 березня 2024 року відповідний пакет документів надійшов до Державної казначейської служби України та був прийнятий до виконання за бюджетною програмою КПКВК 3504030 (а. с. 44 - 45).

18 вересня 2025 року Державною казначейською службою України на виконання зазначеного судового рішення перераховано ОСОБА_1 400 000 грн та 110 000 грн, тобто присуджені судовим рішенням кошти в загальному розмірі 510 000 грн виплачено в повному обсязі (а. с. 46).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням Казначейством як суб`єктом владних повноважень судового рішення про стягнення коштів з Державного бюджету України, а тому правовідносини мають бюджетний характер і не регулюються цивільним законодавством. У зв`язку із цим, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування до таких правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України та стягнення трьох процентів річних й інфляційних втрат.

При цьому, суд урахував, що виконання судового рішення здійснювалося Казначейством у порядку черговості та в межах бюджетних призначень, а спеціальним законодавством не встановлено строку для безспірного списання коштів державного бюджету за судовими рішеннями про відшкодування шкоди та не передбачено нарахування трьох процентів річних й інфляційних втрат у разі їх несвоєчасного виконання.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд виходив із недоведеності позивачем протиправності дій чи бездіяльності Казначейства, факту заподіяння йому моральної шкоди та причинного зв`язку між ними, зазначивши також, що бездіяльність Казначейства у встановленому законом порядку протиправною не визнавалася.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 11, ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу ч.ч. 2 та 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (постанови Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (тут і далі, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21) звернула увагу на те, що ЦК України, прийнятий 16 січня 2003 року, набрав чинності 01 січня 2004 року, тоді як Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» був прийнятий 05 червня 2012 року та набрав чинності 01 січня 2013 року.

Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис частини першої статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який не встановлює іншого, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розміру процентів.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18, пункти 17, 18, 26, 28), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18, пункти 21, 22, 25, 42, 45), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18)).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто, підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірні правовідносини мають виключно бюджетний характер, у зв`язку із чим до них не підлягають застосуванню положення частини другої статті 625 ЦК України.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 09 листопада 2022 року у справі № 501/85/22, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року та частково зміненим постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в частині формулювання резолютивної частини, з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 стягнуто 400 000 грн на відшкодування моральної шкоди та 110 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

11 листопада 2023 року на виконання зазначеного судового рішення видано виконавчі листи, які 15 лютого 2024 року разом із заявою стягувача надійшли до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, а 20 березня 2024 року відповідні документи надійшли до Державної казначейської служби України та були прийняті до виконання за бюджетною програмою КПКВК 3504030.

Присуджені судовим рішенням кошти у загальному розмірі 510 000 грн перераховані ОСОБА_1 лише 18 вересня 2025 року.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про незастосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України є помилковим.

Сам по собі особливий порядок виконання судових рішень за рахунок коштів Державного бюджету України, у тому числі залежність такого виконання від бюджетних призначень та встановленої черговості, не змінює характеру підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави та не усуває передбачених законом наслідків його прострочення.

При цьому, Державна казначейська служба України, здійснюючи виконання такого судового рішення, діє не як самостійний боржник, а як орган, через який держава виконує свій грошовий обов`язок. Отже, суб`єктом відповідальності за прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання є держава Україна.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних у зв`язку з несвоєчасним виконанням судового рішення є обґрунтованими.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з визначеним позивачем періодом прострочення.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 здійснив нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, виходячи з того, що прострочення виконання грошового зобов`язання розпочалося 13 вересня 2023 року, з дня набрання законної сили судовим рішенням.

Однак, такий розрахунок не відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21, відповідно до якого прострочення держави настає не з моменту набрання судовим рішенням законної сили, а з наступного дня після спливу встановленого законом тримісячного строку для перерахування коштів за пред`явленим до виконання виконавчим документом.

Оскільки документи, необхідні для виконання судового рішення, надійшли до Державної казначейської служби України 20 березня 2024 року, а присуджені кошти перераховано позивачу 18 вересня 2025 року, нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають здійсненню за період прострочення, визначений з урахуванням установленого законом тримісячного строку та до дня, що передував повному виконанню судового рішення.

Отже, помилкове визначення позивачем початку періоду прострочення не є підставою для відмови у позові, а зумовлює необхідність визначення судом належного періоду нарахування та відповідного розміру інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Установивши обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, та перевіривши здійснений позивачем розрахунок, колегія суддів виходить із того, що нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, підлягають здійсненню за період з 21 червня 2024 року по 17 вересня 2025 року, тобто з наступного дня після спливу встановленого законом тримісячного строку для виконання судового рішення до дня, що передував фактичному перерахуванню присуджених коштів.

Здійснивши власний розрахунок трьох процентів річних за належний період прострочення, колегія суддів визначає їх розмір у сумі 19 053,70 грн.

Щодо інфляційних втрат, колегія суддів виходить із того, що передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування має на меті відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення. При визначенні їх розміру врахуванню підлягають установлені індекси інфляції за відповідні місяці прострочення, у тому числі періоди, в яких індекс споживчих цін становив менше 100 відсотків, оскільки інфляційні втрати визначаються за весь період прострочення як єдиний послідовний розрахунок.

За результатами такого розрахунку розмір інфляційних втрат, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , становить 44 394,15 грн.

Отже, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 44 394,15 грн інфляційних втрат та 19 053,70 грн трьох процентів річних, а всього 63 447,85 грн.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відтак, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не може бути залишене в силі та підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин першої - третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За змістом статей 1167, 1173 ЦК України для покладення на державу обов`язку з відшкодування моральної шкоди необхідним є встановлення факту заподіяння такої шкоди, протиправності рішення, дії чи бездіяльності відповідного органу державної влади та причинного зв`язку між ними. При цьому у випадках, передбачених статтею 1173 ЦК України, вина органу державної влади не є обов`язковою умовою відповідальності.

У практиці Верховного Суду усталеним є підхід, відповідно до якого саме по собі порушення прав особи не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди. Вирішуючи таку вимогу, суд повинен встановити, у чому конкретно полягала заподіяна позивачу моральна шкода, якими діями чи бездіяльністю її заподіяно та чи існує причинний зв`язок між відповідною поведінкою та заявленими немайновими втратами.

При цьому Верховний Суд виходить із необхідності розмежування самого факту порушення права та наслідків такого порушення у вигляді моральної шкоди: встановлення неправомірності поведінки відповідача саме по собі не звільняє позивача від обов`язку довести заподіяння йому моральної шкоди та причинний зв`язок.

Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 686/18328/24, вирішуючи питання щодо відшкодування моральної шкоди у зв`язку з невиконанням судового рішення, також виходив із необхідності дослідження конкретних підстав заявленої вимоги та обставин, якими позивач обґрунтовував заподіяння йому моральної шкоди, наголосивши на необхідності розмежовувати різні порушення, з якими особа пов`язує виникнення немайнових втрат.

Отже, тривале невиконання остаточного судового рішення за певних обставин може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, однак не свідчить автоматично про її заподіяння та не звільняє позивача від обов`язку доведення передбачених законом умов такої відповідальності.

Такий підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який розглядає тривале невиконання остаточного судового рішення як обставину, здатну спричинити особі немайнову шкоду. Водночас можливість виникнення такої шкоди не є тотожною її безумовній наявності у кожному випадку невиконання судового рішення та не усуває необхідності оцінки конкретних обставин справи.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи вимогу про стягнення 145 500 грн на відшкодування моральної шкоди, посилався на те, що тривале очікування присуджених коштів спричинило йому душевні страждання, розчарування та відчуття безпорадності.

Разом з тим, самих лише доводів позивача про переживання, розчарування та відчуття безпорадності недостатньо для висновку про наявність передбачених законом підстав для покладення на державу обов`язку з відшкодування моральної шкоди.

Матеріали справи не містять належних і достатніх доказів, які б підтверджували характер та обсяг немайнових втрат позивача, істотність вимушених змін у його життєвих чи соціальних зв`язках, погіршення стану здоров`я або інші конкретні негативні наслідки немайнового характеру, спричинені саме несвоєчасним виконанням судового рішення.

Посилання ОСОБА_1 на наявність у нього інвалідності II групи також не підтверджує існування причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням державою судового рішення та його станом здоров`я. Доказів того, що встановлення інвалідності, погіршення стану здоров`я або пов`язані з ним фізичні чи душевні страждання настали внаслідок прострочення виконання судового рішення або були ним посилені, матеріали справи не містять.

Колегія суддів звертає увагу на те, що встановлення у цій справі факту прострочення державою виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання та застосування у зв`язку із цим наслідків, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не є достатнім для висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди.

Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати та три проценти річних є встановленими законом наслідками прострочення виконання грошового зобов`язання та не залежать від доведення кредитором заподіяння йому відповідних немайнових втрат.

В той час як вимога про відшкодування моральної шкоди має самостійні матеріально-правові підстави та передбачає необхідність встановлення факту заподіяння такої шкоди і причинного зв`язку між нею та поведінкою відповідача.

Тому, встановлений колегією суддів факт несвоєчасного виконання державою судового рішення не спростовує висновку суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту заподіяння йому моральної шкоди та причинного зв`язку між простроченням виконання судового рішення і заявленими ним немайновими втратами.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в тій частині, в якій відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди пов`язано з тим, що бездіяльність Державної казначейської служби України попередньо не була визнана протиправною в іншому судовому провадженні.

Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд самостійно встановлює наявність передбачених законом підстав цивільно-правової відповідальності та надає правову оцінку діям чи бездіяльності, з якими позивач пов`язує заподіяння шкоди.

Однак, помилковість наведеного мотиву суду першої інстанції не вплинула на правильність вирішення цієї позовної вимоги по суті, оскільки позивач не довів факту заподіяння йому моральної шкоди та причинного зв`язку між установленим простроченням виконання судового рішення і заявленими немайновими втратами.За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 квітня 2026 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) грошові кошти у розмірі 63 447 (шістдесят три тисячі чотириста сорок сім) грн 85 коп., що складаються з інфляційних втрат у розмірі 44 394 грн 15 коп. та трьох процентів річних у розмірі 19 053 грн 70 коп.

В решті рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено13 жовтня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура