Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №372/2614/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 372/2614/24

провадження № 61-15162св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Матюшенкова Дмитра Вікторовича на рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2025 року, ухвалене у складі судді Висоцької Г. В., та постанову Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів:Головачова Я. В., Нежури В. А., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики удаваним правочином.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що у лютому 2020 року він та відповідач дійшли усних домовленостей щодо оренди автомобіля. За умовами усного договору оренди автомобіля він повинен був кожного місяця перераховувати на банківську картку ОСОБА_2 визначену сторонами грошову суму. Умови усного договору автомобіля він виконував шляхом здійснення перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача, а також шляхом передання коштів готівкою.

18 серпня 2020 року він на вимогу відповідача написав розписку на суму 31 000,00 грн, проте коштів не він отримував. Ця розписка була написана на вимогу відповідача, як гарантія розрахунку за його пошкоджений автомобіль (він потрапив у ДТП) і майбутню оренду, а також як гарантія збереження автомобіля у належному стані. Після цього він продовжив користуватися автомобілем та сплачувати грошові кошти за ремонт та оренду автомобіля.

01 грудня 2020 року відповідач повторно змусив його написати нову розписку на суму 51 770,00 грн, на підставі якої грошей він також не отримав.

На підставі вказаних розписок ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів, рішенням суду вказаний позов задоволено, проте справа перебуває на розгляді в апеляційному суді.

Позивач вважав, що між ним та відповідачем фактично виникли правовідносини з оренди автомобіля, в яких він виступає як орендар, а відповідач - як орендодавець, спірна сума становить 82 770,00 грн.

Зазначав, що правова природа розписок про отримання коштів покликана лише на приховування іншого правочину, а саме договору оренди транспортного засобу та боргу за його ремонт.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд визнати договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що оформлений борговими розписками від 18 серпня 2020 року та від 01 грудня 2020 року, удаваним та визнати його фактичним договором оренди транспортного засобу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ним та ОСОБА_2 , які є сторонами правочинів, виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами позики. Суд також не встановив, що воля сторін договорів позики була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені укладеними між ними правочинами. Позивач не довів, що оспорювані договори позики є удаваними, тобто такими, що вчинені сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної про те, що суд першої інстанції не врахував показання свідка ОСОБА_3 , апеляційний суд зазначив, що згідно зі сталою судовою практикою Верховного Суду обставини передачі грошових коштів не можуть підтверджуватися показаннями свідків. Інших доказів на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Матюшенков Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, щосуди попередніх інстанцій допустили неповноту при дослідженні доказів, зокрема щодо показань свідка ОСОБА_4 . Суди не врахували, що між сторонами не існує жодних відносин, окрім оренди автомобіля. ОСОБА_1 не отримав ніяких коштів від ОСОБА_2 , а навпаки, під час зустрічі віддавав йому грошові кошти. Підтвердження позивачем отримання грошових коштів від відповідача не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання. Правова природа зазначених розписок була покликана лише на приховування іншого правочину, а саме договору найму транспортного засобу, тобто договір позики є удаваним правочином.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17, від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20), від 07 грудня 2022 року у справі № 924/11/22, від 12 вересня 2024 року у справі № 916/1719/22.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ігнатенко В. М. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а також стягнути з позивача на користь відповідача 30 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У січні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ігнатенко В. М. подав клопотання про долучення доказів - копії постанови Полтавського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року у справі № 641/10314/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У січні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Постановою Дніпровського районного суму міста Києва від 10 квітня 2020 року у справі № 755/4706/20 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу.

У вказаній постанові зазначено, що ОСОБА_1 , 13 березня 2020 року, керуючи автомобілем «Chevrolet Nubira», номерний знак НОМЕР_1 , на вул. Березняківська, 38 у місті Києві, виконуючи поворот ліворуч, не врахував дорожньої обстановки, не надав переваги в русі автомобілю «Hyndai Accent», номерний знак НОМЕР_2 , який рухався у зустрічному напрямку, здійснив зіткнення, в результаті чого автомобілі отримали механічні пошкодження.

Згідно з розпискою від 18 серпня 2020 року, ОСОБА_1 одержав грошові кошти у сумі 31 000,00 грн від ОСОБА_2 , які зобов`язався повернути у повному обсязі до 31 жовтня 2020 року.

Відповідно до розписки від 01 грудня 2020 року, ОСОБА_1 одержав грошові кошти у сумі 51 770,00 грн від ОСОБА_2 , які зобов`язався повернути у повному обсязі до 01 червня 2021 року.

З банківської виписки по картці ОСОБА_1 від 16 травня 2023 року вбачається, що ОСОБА_1 у період з 02 березня до 23 жовтня 2020 року на картку НОМЕР_3 (рахунок НОМЕР_4 ) перерахував на ім`я ОСОБА_5 19 670,00 грн.

Рішенням Ленінського районного суду міста Полтави від 26 лютого 2024 року у справі № 641/10314/21 з ОСОБА_1 стягнуто на користь ОСОБА_2 борг за договорами позики (борговими розписками від 18 серпня 2020 року та від 01 грудня 2020 року) у загальному розмірі 82 770,00 грн.

Із даних Єдиного державного реєстру судових рішень, який є загальнодоступним, відомо, що постановою Полтавського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року у справі № 641/10314/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 26 лютого 2024 року залишено без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скаргапредставника ОСОБА_1 - адвоката Матюшенкова Д. В. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20), від 27 грудня 2023 року у справі № 584/497/22 (провадження № 61-13989св23), від 25 жовтня 2024 року у справі № 190/867/22 (провадження № 61-15554св23), від 16 квітня 2025 року у справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226св25), від 28 квітня 2025 року у справі № 585/1947/22 (провадження № 61-808св25), від 09 липня 2025 року у справі № 205/5788/20 (провадження № 61-15256св23) та Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20). Така судова практика є сталою й незмінною.

Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору позики, що оформлений борговими розписками від 18 серпня 2020 року та від 01 грудня 2020 року, удаваним та визнання його фактичним договором оренди транспортного засобу, оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваними договорами позики.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості та власного тлумачення заявником норм матеріального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в судових рішеннях (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій.

Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій. За встановлених у цій справі обставин суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Ігнатенко В. М. просив стягнути з позивача на користь відповідача 30 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Аналізуючи реальність (дійсність та необхідність), а також обґрунтованість розміру витрат на правничу допомогу, надану відповідачу на стадії касаційного перегляду справи, колегія суддів враховує таке.

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).

У частині другій статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 591/550/20 (провадження № 61-6344св23) вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

У частинах четвертій-шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що при розподілі судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20).

Витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (постанова Верховного Суду, який викладений у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19).

Відповідно до положень статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Так, договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону № 5076-VI).

Закон № 5076-VI формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.

Частинами 1 та 2 статті 30 Закону № 5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

У частині третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник ОСОБА_2 - адвокат Ігнатенко В. М. надав: копію договір про надання правничої допомоги 26/12/2025/1 від 26 грудня 2025 року, укладений між адвокатом Ігнатенком В.М. та відповідачем; копію прибуткового касового ордеру № 01 від 26 грудня 2025 року; копію свідоцтва про зайняття адвокатською діяльністю.

Згідно з умовами договорупро надання правничої допомоги, сторони домовилися, що адвокат за цим договором надає правничу допомогу платно. За згодою сторін гонорар визначено у розмірі 30 000,00 грн за надання правничої допомоги та представництво інтересів в суді касаційної інстанції. Фактичні видатки адвоката пов`язані з виконанням договору, вносяться клієнтом попередньо (авансом), а у випадках коли таке авансування неможливе, то грошові кошти компенсуються клієнтом не пізніше трьох діб від дати понесення адвокатом таких витрат.

Відповідно до прибуткового касового ордеру № 01 від 26 грудня 2025 рокуОСОБА_2 сплатив адвокату Ігнатенку В. М. 30 000,00 грн, підстава - договору про надання правничої допомоги 26/12/2025/1.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.

ОСОБА_1 заяву про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу до Верховного Суду не подавав.

Враховуючи, що відповідач підтвердив належними і допустимими доказами факт понесення ним витрат на правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 30 000,00 грн, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, у розмірі 30 000,00 грн.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, їх обсягу з урахуванням складності справи, необхідних процесуальних дій сторони.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Матюшенкова Дмитра Вікторовича залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.

Cтягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 30 000,00 грн (тридцять тисяч гривень).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк