Окрема думка від 29 вересня 2026 р. у справі №761/162/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2026 року в справі № 761/162/25 (провадження № 61-4955св26)

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року в складі судді Савчук Ю. Н. та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року в складі колегії суддів Музичко С. Г., Болотова Є. В., Сушко Л. П.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про повернення дитини до Республіки Польща

26 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому зазначив, що 12 жовтня 2019 року він та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_3 . Від початку шлюбу подружжя проживало у Республіці Польща, згодом - у м. Києві, а після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України 25 лютого 2022 року мати з дитиною виїхала до м. Варшави за погодженням з батьком.

У березні 2022 року ОСОБА_1 приєднався до родини у м. Варшаві. Із червня 2022 року дитина відвідувала польсько-англомовний дитячий садок. Через погіршення стосунків сторони припинили спільне проживання. Позивач проживав за кордоном, однак підтримував зв`язок із сином, а у лютому 2024 року повернувся до м. Варшави, винайняв житло та працевлаштувався. Відтоді батьки узгодили щотижневе спілкування батька з дитиною.

14 грудня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду у Республіці Польща з позовом про визначення місця проживання дитини з нею. ОСОБА_1 подав зустрічний позов щодо встановлення особистих контактів з сином.

01 липня 2024 року рішенням в справі № VI Nsm 1409/23 Районний Суд Варшави-Воля визначив місце проживання дитини з матір`ю та встановив порядок спілкування з батьком.

14 жовтня 2024 року обидві сторони оскаржили вказане рішення в апеляційному порядку.

17 листопада 2024 року відповідачка повідомила позивача про вивезення дитини до м. Києва, посилаючись на проблеми з перебуванням у Республіці Польща. Водночас згоди батька на переїзд дитини не було надано, зміна місця проживання з ним не погоджувалась, а жоден суд такого дозволу не надавав. Вимоги позивача про повернення дитини до Республіки Польща залишаються без реагування з боку відповідачки.

Дитина майже три роки проживала у м. Варшаві, відвідувала дитячий садок, а обидва батьки працювали та мешкали в Республіці Польща. Районний Суд Варшави-Воля у Варшаві в справі № VI Nsm 1409/23 визнав Республіку Польща постійним місцем проживання дитини.

У листопаді 2024 року мати вивезла дитину до м. Києва без згоди батька та без рішення суду. Зміна місця проживання дитини згідно з польським законодавством є питанням, що вирішується спільно батьками. Дії відповідача є протиправними.

Позивач повернувся до м. Варшави, влаштувався на роботу та реалізовував батьківські права відповідно до рішень польського суду щодо графіку контактів. Вивезення дитини унеможливлює виконання цих рішень і порушує право батька на спілкування з дитиною.

За наявності рішення суду про місце проживання дитини в Республіці Польща та порушення порядку її переміщення, позивач просив визнати дії відповідачки неправомірними та вжити заходів щодо негайного повернення дитини до місця її постійного проживання - Республіки Польща.

Враховуючи наведені обставини, позивач просив: визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України; зобов`язати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , повернути ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в державу його постійного проживання - Республіку Польща; у разі відмови ОСОБА_2 повертати дитину до Республіки Польща, відібрати ОСОБА_3 у ОСОБА_2 і передати його ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Республіки Польща; допустити негайне виконання рішення суду у частині повернення ОСОБА_3 до Республіки Польща.

10 квітня 2025 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суди керувалися тим, що переміщення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було законним, Республіка Польща не була країною постійного проживання дитини, позивач фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також те що дитина прижилася у своєму новому середовищі.

13 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Решетов В. В. через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суду апеляційної інстанції про відсутність преюдиційності постанови Районного суду Варшави-Воля у Варшаві від 01 липня 2024 року в справі VI Nsm 1409/23 є помилковими. Суд не врахував обставини, які встановив польський суд у справі про визначення місця проживання дитини та встановлення графіку спілкування дитини з батьком між тими ж сторонами, зокрема: сторони мешкають та працюють у м. Варшаві, відповідачка працює у Сіті-Банку, позивач - на факультеті фізики Варшавського університету; сторони працювали та проживали у м. Варшаві від початку подружнього життя і до народження дитини; дитина розуміє українську та польську мови, основи англійської мови; від листопада 2023 року контакти батька із сином відбувалися раз на три тижні.

Суди попередніх інстанцій проігнорували встановлені польськими судовими рішеннями обставини та інші встановлені у справі обставини, які доводять, що звичайним місцем проживання дитини на момент її вивезення в Україну є Республіка Польща, а саме: польські суди в обґрунтування своїх постанов від 01 липня 2024 року та від 18 березня 2025 року в справі про визначення місця проживання дитини та встановлення графіку його спілкування з батьком керувалися тим, що саме Республіка Польща є звичайним місцем проживання дитини у розумінні Конвенції про батьківську відповідальність 1996 року; за своїх чотири роки (на момент вивезення із Республіки Польща) малолітній ОСОБА_3 прожив у Республікці Польща 2 роки і 9 місяців. На момент виїзду до Республіки Польща 25 лютого 2022 року ОСОБА_3 був немовлям та нічого не пам`ятає з того періоду. Тобто, більшу частину свого життя у період, коли у дитини формуються мовні, когнітивні, соціальні навички, дитини прожила у Республіці Польща; ОСОБА_3 у 2022-2024 роках відвідував дитячий садок у м. Варшаві, мав там друзів; дитина регулярно отримувала медичні послуги на території Республіки Польща; дитини розуміла польську мову принаймі на якомусь етапі свого життя у Республіці Польща; 18 березня 2025 року під час засідання польського апеляційного суду у справі про визначення місця проживання дитини та його контакти з батьком відповідач повідомила, що планує повернутися до Республіки Польща, що працевлаштована та має намір працювати у Республіці Польща; мати та дитина отримали статус тимчасового захисту в Республіці Польща, матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу скасування такого захисту.

Вважає, що відповідачка потребувала або згоди батька дитини, або відповідне польське судове рішення на вивіз дитини до іншої країни без згоди батька.

Суд першої інстанції не робив прямих висновків щодо того, які саме існують серйозні ризики в поверненні дитини до Республіки Польща. У наданому відповідачем висновку психолога йдеться лише про можливу шкоду дитині від спілкування з батьком і, ймовірно, від розлучення з матір`ю, однак відсутні будь-які застереження щодо повернення дитини до Республіки Польща.

Посилання судів на те, що повернення дитини не сприятиме стабільності її соціального життя, є помилковим, оскільки це якраз мати дитини порушує таку стабільність вивезенням дитини в Україну, де дитина ніколи не проживала у свідомому віці.

Суди помилково вдалися до оцінки адаптації дитини в Україні, оскільки з моменту переміщення дитини (листопад 2024 року) і до моменту початку процедури у суді країни перебування дитини (26 грудня 2024 року) минуло менше року.

30 вересня 2026 року постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року залишено без змін.

Верховний Суд керувався тим, що у справі встановлено, що відповідачка та її малолітня дитина є громадянами України. Позивач не є громадянином ні України, ні Республіки Польща, до якої просить повернути дитину. Протягом 2022-2024 років позивач неодноразово змінював місце проживання.

На території Республіки Польща відповідачка та малолітня дитина перебували тимчасово у зв`язку із збройної агресією рф проти України, де вони отримали статус тимчасового захисту. Малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , народився в Україні і жив там з батьками до початку збройної агресії рф проти України в лютому 2022 року

Отже, суди встановили, що жоден із членів сім`ї - ні батько, ні мати, ні дитина - не пов`язаний зі Республікою Польща ні юридично, ні соціально, ні побутово у стабільний чи довготривалий спосіб.

Враховуючи те, що проживання ОСОБА_2 та малолітньої дитини ОСОБА_3 у Республіці Польща було тимчасовим та пов`язаним із збройною агресією рф проти України, Республіка Польща не була звичайним місцем проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який народився в Україні та проживав у ній з батьками до тимчасового виїзду до Республіки Польща, останній є громадянином України, а також враховуючи, що існує серйозний ризик того, що повернення до Республіки Польща поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відсутність правових підстав для визнання дій відповідача незаконними та повернення дитини до Республіки Польща.

Не погоджуючись із мотивами постанови Верховного Суду в частині встановлення обставин щодо звичайного місця проживання дитини та правової оцінки рішення суду Республіки Польща, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) вважаю за необхідне викласти окрему думку.

Водночас погоджуюся з кінцевим висновком про відмову в задоволенні позову про повернення дитини до Республіки Польща, однак вважаю, що такий висновок мав бути обґрунтований з урахуванням усіх установлених обставин справи, зокрема зміни фактичного місця проживання дитини після її повернення в Україну в листопаді 2024 року.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, враховуючи об`єктивні обставини спору, а тільки потім права батьків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» (далі - Закон № 1906-IV) чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини першої статті 15 Закону № 1906-IV передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької конвенції 1980 року цілями цієї конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити: по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт «а» частини першої статті 3); по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт «b» частини першої статті 3).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини. Таким чином, основним питанням, яке підлягає з`ясуванню у цій справі, є встановлення звичайного (постійного) місця проживання дитини.

У постановах Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 201/1577/21, від 01 лютого 2023 року у справі № 595/1722/21 зазначено, що поняття «місце постійного проживання» не визначене Гаазькою конвенцією 1980 року, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується таким: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі».

Підсумовуючи, звичайне місце проживання дитини потрібно розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив`язаності дитини до соціального та сімейного її оточення. З цією метою потрібно враховувати, зокрема, тривалість, регулярність, умови і причини перебування дитини і сім`ї в тій чи іншій державі, місце та умови відвідування освітніх закладів, знання мови, соціальні та сімейні відносини дитини у такій державі.

Розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди насамперед повинні враховувати, що частина перша статті 13 Конвенції покладає обов`язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести (постанова Верховного Суду від 05 лютого 2020 року в справі № 521/16839/18).

Вирішуючи спір про повернення дитини до Республіки Польща, суди в цій справі керувалися відсутністю підстав для повернення дитини, посилаючись, зокрема, на те, що її звичайне місце проживання не було пов`язане з територією Республіки Польща.

На мою думку, такий висновок потребує уточнення, оскільки він не враховує необхідності розмежування обставин, які існували до виїзду дитини з Республіки Польщі в Україну, та обставин, що склалися після такого виїзду.

З матеріалів справи вбачається, що дитина виїхала з України 25 лютого 2022 року та до листопада 2024 року проживала разом із матір`ю на території Республіки Польща. У цей період дитина відвідувала дошкільний заклад, перебувала в соціальному середовищі країни перебування та, за наведеними у справі обставинами, інтегрувалася в нього.

Отже, тривалість перебування дитини в Республіки Польща, відвідування нею дошкільного закладу та фактичне проживання разом із матір`ю становлять сукупність обставин, які мали бути оцінені судами під час визначення звичайного місця проживання дитини в конкретний період.

Сам собою факт виїзду дитини з України у зв`язку з повномасштабною збройною агресією не виключає можливості формування в неї звичайного місця проживання в іншій державі. Водночас тривалість перебування в певній країні також не є самодостатньою підставою для такого висновку, оскільки необхідно враховувати сукупність об`єктивних обставин життя дитини, характер її перебування, сімейні та соціальні зв`язки, умови проживання й освітнє середовище.

Тому категоричне твердження про те, що дитина взагалі не мала звичайного місця проживання в Республіки Польща, не може ґрунтуватися лише на обставинах її подальшого повернення в Україну або на загальній оцінці тимчасового характеру її перебування за кордоном.

Особливого значення в цій справі набуває обставина, що в матеріалах справи міститься рішення Районного Суду Варшави-Воля від 01 липня 2024 року в справі № VI Nsm 1409/23, яким визначено місце проживання дитини разом із матір`ю.

Ухвалюючи рішення щодо місця проживання дитини, польський суд здійснив судовий розгляд відповідного сімейного спору та вирішив питання, віднесене до предмета його розгляду, що є вагомим доказом того, що на відповідний момент проживання дитини було пов`язане з цією державою.

Отже, оскільки Районний Суд Варшави-Воля керувався наявністю своєї міжнародної юрисдикції для вирішення спору щодо дитини, ця обставина також підлягала врахуванню під час оцінки всіх доказів у справі, що розглядається українським судом.

За таких умов висновок про те, що дитина взагалі не мала звичайного місця проживання в Республіці Польща, зокрема в період її вимушеного виїзду з території України 25 лютого 2022 року і до листопада 2024 року, коли вони з матір`ю повернулися до м. Києва, вважаю необґрунтованим.

Водночас, зматеріалів справи вбачається, що в листопаді 2024 року дитина разом із матір`ю повернулася в Україну та відтоді проживає тут. Отже, суд зобов`язаний враховувати також актуальну ситуацію дитини, зокрема тривалість її проживання в Україні після повернення, стабільність середовища, сімейні та соціальні зв`язки, а також інші обставини, які характеризують її нинішнє життя.

З урахуванням існування нескасованого рішення польського суду про визначення місця проживання дитини з матір`ю і того, що суди не встановили протиправності дій відповідача, враховуючи, що батько не позбавлений права піклування щодо свого сина та не має будь-яких обмежень у перетині державного кордону України для спілкування з дитиною, суди правильно відмовили у задоволенні позову про повернення дитини до Республіки Польща за недоведеністю.

За таких обставин погоджуючись із результатом вирішення справи, проте вважаю за необхідне застерегти від формулювання категоричного висновку про те, що дитина не мала звичайного місця проживання в Республіці Польща, без належної оцінки рішення польського суду від 01 липня 2024 року та інших обставин, які свідчать про її фактичне проживання й соціальну адаптацію в цій державі.

Суддя О. М. Ситнік