Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №759/9300/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 759/9300/25

провадження № 61-8447св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Святошинський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року в складі колегії суддів Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Святошинський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , у якому просила:

- виключити з її актового запису про народження від 17 травня 2005 року № 1147, складеного Відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВРАЦС Святошинського РУЮ) , відомості про батька ОСОБА_2 ;

- внести до її актового запису про народження від 17 травня 2005 року № 1147, складеного ВРАЦС Святошинського РУЮ, такі зміни: по батькові дитини з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 », прізвище, ім`я, дату та місце народження дитини залишити без змін, батьком дитини замість « ОСОБА_2 » вказати « ОСОБА_9 », ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження якого: с. Пільний Олексинець Городоцького району Хмельницької області.

Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_9 , який є її біологічним батьком. Мати позивачки ОСОБА_6 познайомилася з ОСОБА_9 у 1999 році і з того часу до 29 травня 2023 року підтримувала з ним стосунки, від яких 27 квітня 2005 року народилася позивачка.

Народження ОСОБА_1 зареєстровано ВРАЦС Святошинського РУЮ, зроблено відповідний актовий запис № 1147 та видано свідоцтво про народження. У зв`язку з тим, що на той час мати позивача перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком - відповідачем ОСОБА_2 , то відомості про батька записані відповідно до статті 133 СК України.

Все своє життя позивачка знала ОСОБА_9 як свого єдиного батька. За життя він брав участь у її вихованні та утриманні та виконував усі обов`язки батька дитини, передбачені сімейним законодавством, свого батьківства не заперечував. За життя ОСОБА_9 і до настання повноліття позивачки батьки не встигли подати заяву про визнання ОСОБА_9 батьком позивачки.

За таких обставин уже після смерті ОСОБА_9 . 29 травня 2023 року у липні 2023 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом, у якому просила встановити факт батьківства щодо до неї та внести зміни до актового запису про народження, записавши ОСОБА_9 її батьком. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року у справі № 759/12360/23, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року, в позові відмовлено.

Під час розгляду справи № 759/12360/23 встановлено, що позивачка народжена в зареєстрованому шлюбі між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , реєстрація народження проведена відповідно до статті 133 СК України, що виключає можливість задоволення заяви про встановлення факту батьківства щодо померлого ОСОБА_9 , з яким мати дитини не перебувала в шлюбі, на підставі статті 130 СК України без виключення відомостей про особу ОСОБА_2 , як батька, з актового запису про народження дитини.

З метою встановлення кровного споріднення між померлим ОСОБА_9 та позивачкою судом першої інстанції було призначено судову молекулярно-генетичну експертизу, за результатами якої вірогідність підтвердження біологічного батьківства між ними складає не менше ніж 99,99 %. Судами у справі № 759/12360/23 встановлено, що біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_10 доведено указаним експертним висновком.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 25 листопада 2025 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до частини другої статті 136 СК України оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. На момент подання позову у цій справі позивачці виповнилося 20 років, тобто вона є повнолітньою. Отже, строк, протягом якого закон допускає оспорювання батьківства особи, записаної батьком, сплив, і право на такий позов утрачене, у зв`язку із чим суд відмовив у задоволенні позову.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_11 , подала апеляційну скаргу.

Київський апеляційний суд постановою від 27 травня 2026 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив.

Виключив з актового запису про народження ОСОБА_1 від 17 травня 2005 року № 1147, складеного ВРАЦС Святошинського РУЮ, відомості про батька ОСОБА_2 .

Вніс до актового запису про народження ОСОБА_1 від 17 травня 2005 року № 1147, складеного ВРАЦС Святошинського РУЮ, такі зміни: по батькові дитини з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 », прізвище, ім`я, дату та місце народження дитини залишити без змін, батьком дитини замість « ОСОБА_2 » вказати « ОСОБА_9 », ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження якого: с. Пільний Олексинець Городоцького району Хмельницької області.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у позові виключно через подання позову після повноліття позивача. Основною обставиною, яка має бути установлена у справах цієї категорії, є факт кровного споріднення дитини та батька, щодо якого позивачка хоче внести відомості до актового запису про своє народження. Відмова у задоволенні позову виключно через вік позивачки є невиправданим втручанням у її право на повагу до приватного і сімейного життя, передбаченого статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

При цьому позивачка надала суду належний та допустимий доказ того, що її біологічним батьком є саме ОСОБА_9 , з яким мати дитини не перебувала в шлюбі, що підтверджено судовою молекулярно-генетичною експертизою, згідно з якою вірогідність підтвердження біологічного батьківства між ними складає не менше ніж 99,99 %, у зв`язку із чим позов у цій справі є доведеним та підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала

24 червня 2026 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу

на постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року у цій справі,

у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року та залишити в силі рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 листопада 2025 року.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15 (провадження № 14-58цс18) та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 540/406/19, від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18 (провадження № 61-48585св18), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17 (провадження № 61-6103св19), від 30 листопада 2023 року у справі № 161/10712/21 (провадження № 61-1153свп23), від 08 січня 2024 року у справі № 947/31700/20 (провадження № 61-175св23), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Заявник указує, що апеляційний суд вийшов за межі вимог позову, зазначивши про встановлення факту батьківства ОСОБА_9 стосовно позивачки, про що остання не просила. Зазначає, що ця справа не могла бути розглянута судом, оскільки позовні вимоги у цій справі є тотожними із позовними вимогами ОСОБА_1 у справі № 759/12360/23, у якій позивачці судом відмовлено у їх задоволенні, з чим погодився і суд апеляційної інстанції у зазначеній справі. Звертає увагу, що позивачка подала позов у цій справі, будучи повнолітньою особою, що заборонено законом, а тому є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду, ОСОБА_1 в особі адвоката Горлатого О. В. просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 липня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для надання відзиву на касаційну скаргу.

У вересні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що ВРАЦС Святошинського РУЮ зроблено актовий запис № 1147 від 17 травня 2005 року та видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 .

Батьками ОСОБА_1 записані ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , відомості про батька записані відповідно до статті 133 СК України.

За відомостями розшукових обліків МВС України ОСОБА_2 внесений до розшукового обліку як особа, яка переховується від органів прокуратури, дата зникнення 18 січня 2005 року.

Відповідно до висновку експерта від 28 серпня 2024 року № 103-134-2024, складеного Київським міським клінічне бюро судово-медичної експертизи на підставі ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 05 березня 2024 року, молекулярно-генетичним дослідженням встановлено, що вірогідність підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 %. Таким чином, біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 фактично доведено.

У липні 2023 року ОСОБА_1 зверталася до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про встановлення факту батьківства, в якому просила встановити факт батьківства ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 та внести до актового запису про народження зміни, вказавши батьком дитини ОСОБА_9 (справа № 759/12360/23).

Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 09 грудня 2024 року у справі № 759/12360/23, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 березня 2025 року, відмовив ОСОБА_1 у позові.

Суди у справі № 759/12360/23 мотивували своє рішення тим, що матеріали справи не містять відомостей, а позивачка не довела, що запис про батька дитини ОСОБА_2 вчинено за вказівкою матері за правилами статті 135 СК України. Отже, відсутність даних про те, що зроблено запис про батька дитини за вказівкою матері та без виключення відомостей про особу, яка вказана в актовому записі батьком ( ОСОБА_2 ), виключає можливість задоволення позову про встановлення факту батьківства щодо померлого ОСОБА_9 , з яким мати дитини не перебувала у шлюбі, на підставі статті 130 СК України.

Водночас рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 грудня 2024 року у справі № 759/12360/23, яке залишено без змін судом апеляційної інстанції, встановлено, що згідно з висновком молекулярно-генетичної експертизи від № 103-134-2024, вірогідність підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 %, таким чином, біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 фактично доведено.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржене судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За статтею 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За положеннями статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Правовідносини щодо визначення походження дитини регулюються главою 12 розділу ІІІ СК України.

Так, статтею 121 СК України встановлено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

За положеннями частини першої статті 122 СК України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини.

Згідно зі статтею 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров`я про народження нею дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини або за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно зі статтею 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Відповідно до статті 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред`явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Згідно зі статтею 133 СК України якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір`ю, а чоловік - батьком дитини.

Відповідно до статті 134 СК України на підставі заяв осіб, зазначених у статті 126 цього Кодексу, або рішення суду орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану України, та видає нове Свідоцтво про народження.

Частиною першою статті 135 СК України передбачено, що при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім`я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

Статтею 136 СК України передбачено, що особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини.

У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.

Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.

Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу.

До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

Згідно зі статтею 137 СК України якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження дитини, оспорити його батьківство мають право його спадкоємці, за умови подання ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства.

Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер після пред`явлення ним позову про виключення свого імені як батька з актового запису про народження дитини, позовну заяву можуть підтримати в суді його спадкоємці.

Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

Згідно зі статтею 138 СК України жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка, пред`явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини.

Відповідно до пункту 2.13 Правил внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та припинення їхньої дії, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року № 96/5, підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є рішення суду про визнання батьківства (материнства), усиновлення (удочеріння), про скасування раніше винесеного рішення суду про визнання батьківства, виключення відомостей про батька (матір) дитини з актового запису про народження, скасування або визнання усиновлення (удочеріння) недійсним, про визнання шлюбу недійсним, установлення неправильності в актовому записі цивільного стану та інші, у яких зазначено про внесення конкретних змін в актові записи цивільного стану.

У цій справі, відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд першої інстанції керувався частиною другою статті 136 СК України і, встановивши, що на момент подання позову позивачці виповнилося 20 років, указавши, що позивачка є повнолітньою, дійшов висновку, що строк, протягом якого закон допускає оспорювання батьківства особи, записаної батьком, сплив, а тому право на такий позов ОСОБА_1 втратила.

Колегія суддів зазначає, що у справі № 759/12360/23 суди відмовили ОСОБА_1 у позові не в зв`язку з його недоведеністю та необґрунтованістю, а з підстав неефективності способу захисту права, обраного позивачкою, що є самостійною підставою для відмови в позові. У цій справі суди вказали, що дані про ОСОБА_9 як про батька позивачки не можна внести у відповідний актовий запис, не виключивши при цьому дані про записаного відповідно до статті 133 СК України батька - ОСОБА_2 , чого позивачка не просила і тому у позові необхідно відмовити.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, керуючись статтею 136 СК України, залишив поза увагою, що зазначена стаття регулює оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, і що в цьому випадку батьківство оспорює не особа, яка записана батьком, а сама дитина, та застосував до спірних правовідносин норму матеріального права, яка не підлягала застосуванню. В результаті суд першої інстанції у цій справі залишив права позивачки незахищеними, а спір невирішеним.

Верховний Суд у цій справі звертає увагу на сформовану сталу і послідовну практику застосування норм права у справах, де позов щодо актового запису про батька дитини подає сама дитини, яка досягла повноліття.

Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Верховний Суд зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14/182цс21; постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16, провадження № 61-28728сво18; від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, провадження № 61-175сво21).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року у справі № 758/10761/13, провадження № 61?19815сво19).

Чинними нормами сімейного законодавства не встановлено уніфіковане правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли дитина після досягнення нею повноліття ініціює перед судом питання про визнання батьківства чоловіка, який в момент зачаття та народження дитини не перебував у шлюбі з матір`ю дитини, а запис про батька дитини зроблено на підставі того, що мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком.

У спірній ситуації необхідно враховувати положення частини десятої статті 10 ЦПК України, згідно з якою забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Неможливість визнання батьківства у такому випадку не залежить від волі та бажання ймовірного біологічного батька, а також дитини, яка досягла повноліття, а ставиться у залежність лише від умов, визначених законодавцем, за яких особа може подавати відповідний позов.

Разом із тим, відсутність регулятора, що визначав би правило поведінки позивача, який є самою дитиною та вважає відповідача своїм біологічним батьком, у зазначеному випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, широке тлумачення якого свідчитиме про порушення права особи на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Обов`язки держави, які випливають із конвенційних прав і свобод, можна поділити на дві групи: негативний обов`язок і позитивні обов`язки. Негативний полягає в утриманні від неправомірного втручання у права та свободи. Позитивні обов`язки - це створення законодавчих та інституційних механізмів для гарантування кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, ефективного використання прав і свобод та їх відновлення в разі порушення. Усі позитивні обов`язки держави можна поділити на матеріальні та процедурні.

Матеріальні (субстанційні, сутнісні) зобов`язання - це основні заходи, які необхідні з боку держави для повного здійснення гарантованих прав людини, тоді як процедурні зобов`язання полягають у встановленні державою внутрішніх процедур, які спрямовані на забезпечення більш ефективного захисту осіб, яке вимагає в кінцевому результаті достатніх засобів для порушених прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Визнання батьківства за рішенням суду розглядається як засіб захисту прав дитини, спрямований на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

При цьому під час вирішення спору про визнання батьківства суди повинні не допускати порушення статті 8 Конвенції, яка гарантує, зокрема, кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, оскільки нормативні, процедурні і процесуальні обмеження, що не дозволяють установити біологічне батьківство, можуть свідчити про порушення гарантійного права особи на повагу до сімейного життя, що неодноразово визнавалося ЄСПЛ.

У рішенні від 13 жовтня 2020 року у справі «Койчев проти Болгарії» («Koychev v. Bulgaria»), заява № 32495/15, ЄСПЛ виснував про те, що неможливість стверджуваного біологічного батька дитини домогтися розгляду по суті питання про визнання його батьківства є порушенням статті 8 Конвенції. Хоча національні органи та суди у своїх рішеннях навели конкретні причини, які, на їхню думку, виправдовували відмову у наданні дозволу заявникові встановити своє батьківство, процес прийняття цих рішень, як вбачається, не гарантував належного захисту інтересів заявника та не дав змоги детально оцінити факти і збалансувати відповідні інтереси. Як наслідок, ЄСПЛ визнав, що, незважаючи на широкі межі свободи розсуду, наданої державам у таких справах, право на повагу заявника до його приватного життя було порушено.

Порушення статті 8 Конвенції установлено також тоді, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (рішення від 18 травня 2006 року у справі «Ружанські проти Польщі» («Rozanski v. Poland», заява № 55339/00, § 78, 79). На противагу стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі «Кріштіан Барнабаш Тот проти Угорщини» («Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», заява № 48494/06, § 33-38).

Той факт, що національні органи влади, задовольняючи або відхиляючи позов про встановлення батьківства, користуються дискреційними повноваженнями, спрямованими на захист найкращих інтересів дитини та збалансування інтересів як дитини, так і передбачуваного біологічного батька, як такий не суперечить гарантіям, які містяться у статті 8 Конвенції (див.: «Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», § 33). Тим не менш, абсолютна неможливість передбачуваного біологічного батька намагатися встановити своє законне батьківство лише на тій підставі, що інший чоловік уже визнав батьківство дитини, про яку йде мова, без розгляду конкретних обставин справи та різноманітних інтересів, що поставлені на карту, було визнано Судом таким, що порушує статтю 8 Конвенції (див.: «Rozanski v. Poland», §§ 77-79)».

У справах, в яких чоловік бажає ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини, суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше у неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши «повагу» до «приватного життя» заявника. Хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов`язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов`язання можуть існувати позитивні зобов`язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов`язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню, проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99) («Якушев проти України, заява № 15978/09, § 16, 21, 22, ЄСПЛ, від 14 грудня 2018 року).

Таким чином, колегія суддів, екстраполюючи свої висновки у площину встановлених фактичних обставин справи, яка переглядається, вважає, що позов самої дитини, яка досягла повноліття та вважає своїм біологічним батьком особу, яка в момент зачаття та народження дитини не перебувала у шлюбі з матір`ю дитини, а запис про батька дитини на підставі того, що мати на час народження дитини перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, підлягає розгляду судом по суті, оскільки такі обставини вже існували на момент подання позову.

При цьому слід зауважити, що сімейні правовідносини є надчутливими, предметом спорів часто виступає доля дитини, а тому судам слід уникати уніфікованого підходу та надмірного формалізму при тлумаченні та застосуванні норм права.

Розглядаючи спірні правовідносини, судам необхідно належним чином встановити, чи було порушено право позивача на приватне життя, визначити найкращі інтереси дитини, оцінити баланс інтересів ймовірного батька, сім`ї та дитини. Аналогічні за своєю суттю правові висновки mutatis mutandis висловлено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 639/2026/17 (провадження № 61-6282сво23), а також застосовано у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 381/2025/23 (провадження № 61-18720св23).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В контексті зазначеного у цій справі суд апеляційної інстанції правильно вказав на право позивачки (повнолітньої дитини) подати позов у цій справі та привести актовий запис про батька у документах про своє народження у відповідність із фактичним документально підтвердженим біологічним походженням та кровним спорідненням на підставі проведеної відповідної експертизи.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України). При цьому при вирішенні спору про визнання батьківства суди повинні не допускати порушення статті 8 Конвенції, яка гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, оскільки нормативні, процедурні і процесуальні обмеження, що не дозволяють установити біологічне батьківство, можуть свідчити про порушення гарантійного права особи на повагу до сімейного життя, що неодноразово визнавалося ЄСПЛ.

Очевидно, що у справі, яка переглядається, позбавлення позивачки, яка досягла повноліття, права ініціювати позов про оспорювання батьківства або визнання батьківства щодо певної особи суперечить принципам розумності та справедливості.

Як зауважив ЄПСЛ провадження щодо батьківства підпадають під дію статті 8 не лише у справах, що стосуються відносин, які базуються на шлюбі, але й у разі існування інших de facto «сімейних зв`язків» («Кіган проти Ірландії» (Keegan v. Ireland), рішення від 26 травня 1994 року, заява № 16969/90, § 44.

У справі «Крун та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands), заява № 18535/91, рішення від 27 жовтня 1994 року, § 30, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції. У цій справі встановлено, що заявниця народила дитину від свого фактичного партнера, перебуваючи в офіційному шлюбі з іншим чоловіком, з яким вона вже багато років не проживала. За нідерландським законодавством того часу, законним чоловіком матері автоматично визнавався чоловік, записаний у реєстрах, а мати не мала права оспорити це батьківство, щоб біологічний батько міг визнати дитину. Суд вирішив, що фактичні відносини між біологічними батьками та дітьми утворюють «сімейне життя» навіть за відсутності офіційного шлюбу. Нідерланди не виконали позитивного зобов`язання забезпечити повагу до сімейного життя, оскільки жорстка національна система не дозволяла узгодити юридичну реальність із біологічною та соціальною дійсністю.

У справі «Одьєвр проти Франції»(Odievre v. France»), заява № 42326/98, рішення від 13 лютого 2003 року, в якій предметом розгляду був позов про встановлення материнства, ЄСПЛ зазначив, що метою заявниці є не поставити під сумнів її стосунки з прийомними батьками, а з`ясувати обставини, за яких вона народилася та була покинута, включаючи особу її біологічних батьків та братів. З цієї причини Суд вважає за необхідне розглянути справу з точки зору приватного, а не сімейного життя, оскільки вимога заявниці мати право, в ім`я біологічної правди, знати свою особисту історію ґрунтується на її нездатності отримати доступ до інформації про своє походження та пов`язаних з ним ідентифікаційних даних. У зв`язку з цим Суд повторює, що «стаття 8 захищає право на ідентичність та особистісний розвиток, а також право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом. […]

У справі «Мікуліч проти Хорватії» (Mikulic v. Croatia), заява № 53176/99, рішення від 07 лютого 2002 року, §§ 54, 64, ЄСПЛ встановив, що право на встановлення свого походження є невіддільною частиною права на повагу до приватного життя. Питання, що стосуються особистого розвитку, включають деталі ідентичності особи як людської істоти та життєво важливий інтерес, що захищається Конвенцією, щодо отримання інформації, необхідної для з`ясування істини щодо важливих аспектів особистої ідентичності особи, таких як особа батьків. Народження, і зокрема обставини, за яких народжується дитина, є частиною приватного життя дитини, а згодом і дорослої особи, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Крім того, у справі «Гаскін проти Сполученого Королівства» (Gaskin v. the United Kingdom), (заява № 10454/83, рішення від 07 липня 1989 року) ЄСПЛ постановив, що повага до приватного життя вимагає, щоб кожен мав можливість встановити деталі своєї ідентичності як окремої людської істоти, що право особи на таку інформацію є важливим через її формувальні наслідки для її особистості. ЄСПЛ у справі «Новотни проти Чеської Республіки» («Novotny v. the Czech Republic»), заява № 33920/05, рішення від 11 травня 2010 року) також зазначив, що «ситуація, в якій допускається перевага правової презумпції над біологічною реальністю, може бути несумісною з обов`язком забезпечити ефективну «повагу» до приватного та сімейного життя, навіть з урахуванням меж розсуду, наданих державам».

У справі, яка переглядається, суди встановили, що за висновком експерта від 28 серпня 2024 року № 103-134-2024, складеного Київським міським клінічне бюро судово-медичної експертизи на підставі ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 05 березня 2024 року, молекулярно-генетичним дослідженням встановлено, що вірогідність підтвердження біологічного батьківства ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 %, таким чином, біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 фактично доведено.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що за висновками молекулярно-генетичного дослідження ОСОБА_9 є біологічним батьком ОСОБА_1 із вірогідністю не менш ніж 99,99 %, суди апеляційної інстанції обґрунтовано виснував про задоволення позов.

З таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується.

За вимогами частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з судовим рішенням апеляційного суду по суті і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого рішення, яке відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачка подала позов у цій справі, будучи повнолітньою особою, що заборонено законом, і що є самостійною підставою для відмови у позові спростовуються висновками, викладеними в цій постанові із посиланням на сталу та послідовну практику Верховного Суду щодо вирішення спорів за подібних фактичних обставин, а також на висновки ЄСПЛ.

Доводи касаційної скарги про те, що ця справа не могла бути розглянута судом, оскільки позовні вимоги є тотожними із позовними вимогами ОСОБА_1 у справі № 759/12360/23, в якій ОСОБА_1 відмовлено у позові, колегія суддів до уваги небере. У справі № 759/12360/23 суди відмовили у позові саме через неналежний спосіб захисту, обраний позивачкою. Водночас у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 належним чином сформулювала свої позовні вимоги та надала докази на їх підтвердження, які правильно оцінені апеляційним судом, на підставі яких ухвалено судове рішення, яке відповідає вимогам закону.

Також неспроможними є доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, зазначивши про встановлення факту батьківства ОСОБА_9 щодо позивачки, про що остання не просила. Такі доводи зводяться до помилкового розуміння заявницею висновків суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд розглянув справу в межах позовних вимог, а зазначення конкретних підстав для задоволення таких вимог, зокрема із посиланням на встановлення за висновками судової експертизи факту батьківства ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 , не є виходом за межі позовних вимог у розумінні цивільного процесуального закону.

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15 (провадження № 14-58цс18) та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі № 540/406/19, від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18 (провадження № 61-48585св18), від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17 (провадження № 61-32739св18), від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17 (провадження № 61-6103св19), від 30 листопада 2023 року у справі № 161/10712/21 (провадження № 61-1153свп23), від 08 січня 2024 року у справі № 947/31700/20 (провадження № 61-175св23), колегія суддів, проаналізувавши предмети та підстави позовів у вказаних справах, зауважує, що у справі, яка розглядається, суди установили фактичні обставини, які є відмінними від фактичних обставин, установлених у справах, на які посилається заявниця. Крім того, у справі № 540/406/19 Верховний Суд не ухвалював постанову від 25 квітня 2019 року, а ухвалою відмовив у відкритті провадження у справі як зразковій та повернув її до суду першої інстанції.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, заява № 63566/00, § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара