Постанова від 14 вересня 2026 р. у справі №947/12309/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3431/26

Справа № 947/12309/24

Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Вадовської Л.М.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 у якому просить суд в порядку поділу спільного майна подружжя, визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , та визнати за ними право власності на вказану квартиру по 1/2 частині за кожним.

Позов вмотивовано тим, що шлюб між сторонами розірвано, подальше спільне життя неможливе. За час шлюбу сторонами за спільні кошти було набуто квартиру АДРЕСА_1 , яка оформлена на ОСОБА_1 , а тому посилаючись на норми статей 60,63,68-71 СК України просив позов задовольнити.

06.09.2024 року представник ОСОБА_1 – адвокат Долгов Володимир Михайлович звернувся до суду із зустрічним позовом, з врахуванням уточнень якого, просив суд:

- визнати об`єктом спільної сумісної власності боргові зобов`язання ОСОБА_1 за договором позики, укладеним між його довірителькою та ОСОБА_4 20.03.2017 року, спільним борговим зобов`язанням подружжя та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 21 500 доларів США, що еквівалентно 882 790 грн.;

- визнати автомобіль Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 спільним майном подружжя, залишити його у власності ОСОБА_3 та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості автомобілю Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 у сумі 4500 доларів США;

- визнати кухонний гарнітур, кухонну плиту та вбудовану піч спільним майном подружжя, залишити їх у власності ОСОБА_3 та стягнути компенсацію на користь ОСОБА_1 у сумі 72 248,34 грн. та судові витрати.

Зустрічний позов вмотивовано тим, що не все майно, яке було заявлено у первісному позові підлягало розподілу, а також те, що наявний у ОСОБА_1 борг, який слід також розподілити між сторонами.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2025 року первісний позов задоволено.

В порядку поділу спільного майна подружжя, визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнано за ними право власності на вказану квартиру по 1/2 частині за кожним.

Зустрічний позов задоволено частково.

Визнано автомобіль Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 спільним майном подружжя ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та залишено його у власності ОСОБА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_4 ) компенсацію частини вартості автомобілю Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 у сумі 97 433,50 грн.

У задоволенні зустрічного позову в іншій частині відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги за зустрічним позовом задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: «суд першої інстанції відмовляючи у позовні вимозі про визнання кухонного гарнітуру, кухонну плиту та піч вбудовану, які перебувають у спірній квартирі, спільним майном подружжя та стягнути компенсацію на користь ОСОБА_1 зазначає, що:« вказані предмети спору перебувають у спірній квартирі, є невід`ємною частиною кухні і суд визнає право на квартиру спільною власністю сторін та визнає за ними право власності на вказану квартиру по частині за кожним, а отже не знаходить підстав для визнання на них права власності за ОСОБА_3 із стягненням компенсації на користь іншої сторони, а тому у задоволенні позову у цій частині суд відмовляє». Такий висновок є помилковим, адже зазначені речі не є невід`ємними частинами кухні, а цілком самостійним функціоналом, який було придбано подружжям і який залишений у користуванні ОСОБА_3 , як одного з колишнього подружжя і очевидно підлягає розподілу між сторонами.

Крім того, оскільки, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, яким просить визнати спільним майном подружжя квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_3 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , а саме тієї квартири грошові кошти на придбання якої були отримані ОСОБА_1 , є підставами дійти юридично обґрунтованому висновку про наявність підстав ці боргові зобов`язання, при розподілі майна подружжя, вважати сумісними та стягнути з ОСОБА_3 частини боргу, тобто 21 500 (двадцять одну тисячу п`ятсот) доларів США.

Також судом першої інстанції не було враховано правову позицію, яка викладено у Постанові від 01 жовтня 2025 року у справі № 473/4406/24 (провадження М 61-7384св25). Верховний Суд роз`яснив, що договір позики за яким один із подружжя отримує грошові кошти в борг, не потребує письмової згоди іншого з подружжя, оскільки позичальник при цьому не розпоряджається спільним майном подружжя».

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники ОСОБА_1 адвокати Євценко Р.І. та Долгов В.М. підтримали доводи апеляційної скарги.

Присутня в судовому засіданні представник ОСОБА_3 адвокат Сікора Н.Є. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч.1 п.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду першої інстанції відповідає.

Із матеріалів справи вбачається, що рішення суду в частині задоволених позовних вимог за первісним позовом про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнання за ними право власності на вказану квартиру по 1/2 частині за кожним, а також в частині задоволених позовних вимог за зустрічним позовом про визнання автомобіля Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 спільним майном подружжя ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та залишено його у власності ОСОБА_3 та стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію частини вартості автомобілю Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 у сумі 97 433,50 грн., жодною із сторін (учасників) в установленому законом порядку фактично не оскаржується, а тому в цій частині судом апеляційної інстанції не переглядається згідно з положеннями ч. 1 ст. 367 ЦПК України та п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008 року.

Предметом апеляційного розгляду є рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом про визнання об`єктом спільної сумісної власності боргових зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики, укладеним між його довірителькою та ОСОБА_4 20.03.2017 року, спільним борговим зобов`язанням подружжя та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 21 500 доларів США, що еквівалентно 882 790 грн. та визнання кухонний гарнітур, кухонну плиту та вбудовану піч спільним майном подружжя, залишити їх у власності ОСОБА_3 та стягнути компенсацію на користь ОСОБА_1 у сумі 72 248,34 грн.

Відмовляючи у задоволенні вищевказаних позовних вимогах за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання об`єктом спільної сумісної власності боргових зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 20.03.2017 року, спільним борговим зобов`язанням подружжя із стягненням з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 21 500 доларів США, що еквівалентно 882 790 грн.; про визнання кухонного гарнітуру, кухонної плити та вбудованої печі спільним майном подружжя, із залишенням їх у власності ОСОБА_3 та стягненням з останнього компенсації на користь ОСОБА_1 у сумі 72 248,34 грн., суд першої інстанції виходив з того, що:

- оскільки вказані предмети спору перебувають у спірній квартирі, є невід`ємною частиною кухні, і суд визнає право на квартиру АДРЕСА_1 спільною власністю обох сторін та визнає за ними право власності на вказану квартиру по частині за кожним, що надає право кожній із сторін право проживання та користування цією квартирою, в тому числі і місцем загального користування кухнею, то відсутні підстави для поділу кухонних меблів та кухонної техніки шляхом визнання на них права власності за ОСОБА_3 із стягненням з останнього, як співвласника квартири компенсації на користь ОСОБА_1 , як іншого співвласника цієї ж квартири;

- під час розгляду цієї справи про поділ майна подружжя, було ініційовано інший судовий спір про стягнення боргу між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , внаслідок розгляду якого рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 947/18073/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 стягнуто з ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 борг у сумі 1 775 818,30 грн.

- при розгляді справи № 947/18073/24 клопотань про залучення ОСОБА_3 (чоловіка боржниці ОСОБА_1 з яким існував невирішений на той час судовий спір про поділ майна подружжя) в якості третьої особи представник ОСОБА_1 – адвокат Долгов В.М. не заявляв. Представник ОСОБА_3 адвокат Сікора Н.Є. посилалася на те, що її довіритель згоди на написання розписки ОСОБА_1 та отримання нею у борг грошей не давав і не знав про такий борг ОСОБА_1 . Маючи на меті оспорювання боргової розписки від 20.03.2017 року, адвокат Сікора Н.Є. подала клопотання про призначення технічної експертизи з постановкою питання про давність її написання. Для вирішення питання про призначення експертизи, ухвалою суду від 31.01.2025 року витребувано від ОСОБА_1 оригінал розписки від 20.03.2017 року, яку надати суду сторона ОСОБА_1 відмовилася;

При цьому суд зауважив, що оскільки ОСОБА_3 не приймав участі у справі № 947/18073/24 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 боргу, ОСОБА_3 не позбавлений права заперечувати проти поділу цього боргового зобов`язання, стягнутого з його колишньої дружини, як спільного зобов`язання подружжя, а ОСОБА_1 в свою чергу не звільняється від обов`язку доказування наявності боргу за борговою розпискою у цьому процесі про поділ спільного майна подружжя та спільного зобов`язання щодо цього боргу кожного з подружжя.

Виходячи з того, що:

- оригіналу боргової розписки від 20.03.2017 року на вимогу суду не надано, що унеможливило проведення судової технічної експертизи відповідності складення розписки про передачу грошових коштів ОСОБА_4 у борг ОСОБА_1 саме тією датою, яка вказана у зазначеній розписці;

- не доведено наявності згоди ОСОБА_3 на отримання у борг ОСОБА_1 грошових коштів для придбання квартири АДРЕСА_1 і що ці кошти фактично були витрачені саме на придбання цієї квартири;

- ОСОБА_3 до участі у справі в якості третьої особи у справі № 947/18073/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення боргу не залучався,

суд набув обґрунтованих висновків про те, що:

- встановлені рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12.11.2024 року у справі № 947/18073/24 обставини про наявність у ОСОБА_1 обов`язку повернути грошові кошти ОСОБА_4 не є преюдиційними для справи, яка переглядається;

- боргові зобов`язання ОСОБА_1 встановлені у рішенні суду від 12.11.2024 року є особистими зобов`язаннями ОСОБА_1 перед ОСОБА_4 , і не підлягають поділу між подружжям ОСОБА_6 .

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 03.09.2015 року сторони зареєстрували шлюб, який рішенням Київського районного суду м. Одеси від 23.01.2024 року у справі №947/35809/23 було розірвано.

Під час шлюбу між сторонами, рішенням №4/135 від 06.07.2017 року виконавчим органом ОК «Костанді 162» було надано дозвіл на відчуження ОСОБА_7 паю сплаченого у повному обсязі у розмірі 493000 грн. за квартиру АДРЕСА_2 – ОСОБА_1 . Це рішення було затверджене загальними зборами ОК «Костанді 162».

Між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 06.07.2017 було укладено Договір купівлі-продажу паю, сплаченого до ОК «Костанді 162», за яким остання купила пай вартістю 493000 грн., згідно рішення виконавчого органу кооперативу від 06.07.2017 №4/135.

23.05.2018 було внесено зміни до рішення №4/135 від 06.07.2017, згідно яких загальна площа квартири склала 49,7 кв. м. та зазначено адресу квартири – АДРЕСА_3 .

За актом прийому-передачі від 23.05.2018 ТОВ «Цивільжитлобуд» передало ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку 29.05.2018 було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.25).

У вказану квартиру під час шлюбу між сторонами, ними було придбано та встановлені кухонний гарнітур, кухонна плита та піч вбудована Electrolux EMM17007ОX.

Також судом встановлено, що у період шлюбу сторони придбали автомобіль Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 № куз. НОМЕР_2 , який зареєстровано та який фактично перебуває у користування позивача за первісним позовом.

Згідно Висновку експерта №2543-34-25 від 13.08.2025 ринкова вартість автомобілю Hyundai Elantra 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_1 на час проведення експертизи становить 194867 грн.

Колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень частин другої, дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18).

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

У випадку коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме собою не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, в солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї (постанови Верховного Суду від 14 листопада 2024 року в справі № 727/1140/21, від 03 грудня 2024 року у справі № 553/2879/21, від 10 червня 2026 року у справі № 398/1964/22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц зазначила, що за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 758/5172/20 вказано, що для визначення, чи є боргові зобов`язання, набуті одним з подружжя, спільними та чи підлягатимуть вони врахуванню під час поділу майна, потрібно з`ясувати, чи укладено договір в інтересах сім`ї, а не у власних, а також чи використано одержане за договором в інтересах сім`ї.

Якщо один з подружжя, уклавши відповідний правочин, отримує кошти чи інше майно, яке використовує в інтересах сім`ї, то в іншого виникає зобов`язання щодо повернення цих коштів. Однак якщо гроші одержано для власних потреб, таке боргове зобов`язання поділу не підлягає.

Колегія суддів зауважує, що одними із основних засад (принципів) цивільного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 4, 5, 22 частини третьої статті 2 ЦПК України).

В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов`язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.

Тобто тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

У справі, яка переглядається, до предмета доказування за зустрічним позовом входили обставини щодо укладання ОСОБА_1 договору позики в інтересах сім`ї, обізнаність ОСОБА_3 про укладання такого договору, фактична витрата отриманих в борг коштів в інтересах сім`ї, одноосібне виконання ОСОБА_1 солідарного обов`язку щодо повернення запозичених коштів.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження своїх вимог про стягнення з ОСОБА_3 половини суми, отриманої у борг під час спільного подружнього життя, відповідачка за первісним позовом послалася на рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №947/18073/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, яким стягнуто з ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 борг у сумі 1 775 818,30 грн. та судові витрати, а також надала копію розписки від 20.03.2017 року.

Отже, ОСОБА_1 доводила, що в період шлюбу з ОСОБА_3 вона взяла у свого брата ОСОБА_4 у борг 43 000,00 доларів США, за які було придбано квартиру, тобто договір укладений в інтересах сім`ї. Кошти ОСОБА_1 повернула 21.02.2025 року, про що в матеріалах справи також міститься копія розписки про виконання нею зобов`язання, тому оскільки квартира визнана спільною сумісною власністю подружжя, але солідарний обов`язок з повернення коштів кредитору нею виконаний особисто, вона просив стягнути з ОСОБА_3 половину вказаних грошових коштів.

З приводу рішення у справі №947/18073/24, колегія суддів зазначає.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20).

Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20).

Правова оцінка суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними.

Аналіз ухваленого у справі №947/18073/24 судового рішення свідчить, що суд першої інстанції, надавав правову оцінку лише обставинам невиконання зобов`язання за договором позики у встановлений у ньому строк, а тому суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог.

В свою чергу, обставин укладання договору позики від 20.03.2017 року в інтересах сім`ї, обізнаність ОСОБА_3 з цим договором, його схвалення як іншим членом подружжя, доведення витрати отриманих за договором коштів саме на придбання квартири, які є предметом доказування у даній справі, суд у справі №947/18073/24 не встановлював.

Крім того, судом першої інстанції правильно взято до уваги, що під час розгляду зазначеної справи клопотань про залучення ОСОБА_3 третьої особою представник ОСОБА_1 – адвокат Долгов В.М. не заявляв.

Таким чином, зроблені в рішенні суду по справі №947/18073/24 правові висновки не є преюдиційними обставинами в розумінні частини четвертої статті 82 ЦПК України.

В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц зазначено, що: «у справі, яка переглядається, суди встановили правову природу укладеного між сторонами договору, а саме, що зобов`язання випливають з договору позики, за яким борг не повернуто. З тексту договорів позики вбачається, що стороною договорів є відповідач, який підтверджував отримання сум у борг з обов`язком їх повернення, інших даних, а також підпису відповідачки боргові розписки не містять. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 була обізнана про договір позики та не заперечувала проти такої позики, а також те, що кошти отримані ОСОБА_2 за договором позики, останнім використані та витрачені в інтересах сім`ї, не надано, а відтак висновок суду апеляційної інстанції про те, що унаслідок укладення ОСОБА_2 договору позики виникло зобов`язання в інтересах сім`ї не відповідає вимогам закону та не узгоджується з матеріалами справи. Покладаючи на відповідачку обов`язок по сплаті частини боргу за договорами позики, суд виходив із того, що відповідачі перебувають у шлюбі, а відтак повинні нести відповідальність перед кредитором спільно. Проте перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї. Подібних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 серпня 2019 року № 638/20603/16, від 03 травня 2018 року № 639/7335/15 та постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13».

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 зауважено, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд акцентував увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим.

У постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 754/6033/18 вказано, що перебування позичальника у шлюбі на час виникнення правовідносин позики, як і обізнаність його подружжя про укладення договору позики, не свідчить про згоду на укладення вказаного правочину саме в інтересах сім`ї та само по собі не є підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу

У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що за відсутності належних і допустимих доказів укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів для задоволення потреб сім`ї відсутні підстави для задоволення вимог про визнання за кожним із подружжя по 1/2 частині боргових зобов`язань.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У цивільних справах суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2024 року у справі № 523/4865/18).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, в якій вказано, що: «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Як передбачено частиною четвертою статті 81 ЦПК України, судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. (частина перша статті 89 ЦПК України).

ОСОБА_1 не надала суду належних, допустимих та достатніх доказів того, що отримані кошти за договором позики від 20.03.2017 року у розмірі 40 000 доларів США на підставі у вигляді розписки, використані нею за відповідним призначенням, а саме на придбання квартири, тобто витрачені в інтересах сім`ї. Сам по собі факт написання зазначеної розписки безумовно не свідчить про те, що позика була отримана і витрачена на придбання спірного майна та про обізнаність ОСОБА_3 про існування такої позики.

У справі, що переглядається, відсутні докази про надання ОСОБА_3 згоди на отримання його дружиною позики від 20.03.2017 року у розмірі 40 000 доларів США та про витрату цих коштів ОСОБА_1 саме на придбання квартири, яка набута у власність під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тобто в інтересах сім`ї.

Крім того, заперечуючи справжність боргового зобов`язання, яке виникло між час сумісного життя подружжя у зареєстрованому шлюбі, представник ОСОБА_3 адвокат Сікора Н.Є. подала клопотання про призначення судової технічної експертизи з постановкою питання про давність її написання (відповідність складання розписки в ту дату, яка зазначена у розписці - 20.03.2017 року).

Ухвалою суду від 31.01.2025 року витребувано від ОСОБА_1 оригінал розписки від 20.03.2017 року, для проведення такої експертизи.

За положеннями статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Проте, представник ОСОБА_1 адвокат Долгов В.М. подав до суду пояснення, згідно яких повідомив суд, що ОСОБА_1 на даний час перебуває поза межами України і зв`язатися із нею наразі йому не вдається. Також, вказані пояснення фактично зведені до заперечення необхідності проведення відповідної експертизи.

В подальшому, впродовж розгляду даної справи, ухвала суду від 31.01.2025 року виконана не була, оригінал розписки від 20.03.2017 року ОСОБА_1 не надала.

12.05.2025 року представником ОСОБА_1 адвокатом Долговим В.М. подані заперечення на заяву про зміну предмету позову, до якої додано розписку ОСОБА_8 від 25.02.2025 року, якою останній підтвердив про виконання ОСОБА_1 боргових зобов`язань за розпискою від 20.03.2017 року у розмірі 40 000 доларів США за основним боргом та 3 000 доларів США (всього 43 000 доларів США).

У письмових запереченнях, представник ОСОБА_2 стверджує, що грошові кошти 43 000 доларів США повернуті ОСОБА_1 її брату ОСОБА_4 із власних коштів.

Відповідно до ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

У розписці ОСОБА_8 від 25.02.2025 року, якою останній підтвердив про виконання ОСОБА_1 боргових зобов`язань за розпискою від 20.03.2017 року у розмірі 40 000 доларів США за основним боргом та 3 000 доларів США, не вказано про неможливість повернення боргового документа (розписки від 20.03.2017 року).

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що матеріали справи не містять належних, допустимих і достатніх доказів того, що ОСОБА_3 був обізнаний про факт укладення вказаного договору позики, і що отримані кошти були використані в інтересах сім`ї та вказане нерухоме майно було придбано саме за позичені кошти, а також взявши до уваги не виконання ОСОБА_1 ухвали суду про витребування оригіналу розписки в контексті необхідності вирішення клопотання представника ОСОБА_9 про призначення судової технічної експертизи давності складення розписки від 20.03.2017 року, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для покладення на ОСОБА_3 обов`язків за зазначеним зобов`язанням відповідно до частини четвертої статті 65 СК України.

При цьому суд правильно врахував, що сама собою наявність договору позики або розписки не свідчить про виникнення спільного боргу подружжя. Для покладення відповідних зобов`язань на другого з подружжя необхідно встановити не лише сам факт отримання коштів одним із подружжя, а й те, що договір укладено в інтересах сім`ї та одержані кошти фактично використані на сімейні потреби.

Водночас ОСОБА_1 не надала доказів, які б підтверджували укладення договору позики в інтересах сім`ї, зокрема, використання отриманих коштів за розпискою від 20.03.2017 року на придбання спірного майна, придбаного 06.07.2017 року за Договором купівлі-продажу паю, сплаченого до ОК «Костанді 162», а отже, правові підстави для задоволення позову про поділ боргових зобов`язань відсутні.

Щодо позовних вимог за зустрічним позовом про визнання кухонний гарнітур, кухонну плиту та вбудовану піч спільним майном подружжя, залишити їх у власності ОСОБА_3 та стягнути компенсацію на користь ОСОБА_1 у сумі 72 248,34 грн., колегія суддів зазнає наступне.

Звертаючись до суду зі зустрічним позовом, ОСОБА_1 , зокрема, просила суд: визнати кухонний гарнітур, кухонну плиту та вбудовану піч спільним майном подружжя, залишити їх у власності ОСОБА_3 та стягнути компенсацію на користь ОСОБА_1 у сумі 72 248,34 грн.

В свою чергу, ОСОБА_3 заявив, що спір з приводу поділу зазначеного майна відсутній, і тому на це майно він не претендує і вважає за необхідне залишити його у особистій власності ОСОБА_1 .

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див.: пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див.: постанову Верховного Суду від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення зазначається висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог (пункт 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Касаційний суд вже зауважував, що процесуальний закон не містить виключень при розгляді спору про поділ спільного майна подружжя не враховувати предмет, підстави позову, та власне позовні вимоги, які заявив позивач (див.: постанову Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі № 362/1505/18 (провадження № 61-6304св23)).

Ураховуючи наведене, оскільки у зустрічному позові ОСОБА_1 не заперечуються вимоги ОСОБА_3 про визнання зазначеного майна спільною сумісною власністю та про визнання права власності по 12 частки за кожним в порядку поділу майна подружжя, і судом визнано право власності на вказану квартиру по частині за кожним зі подружжя, суд обґрунтовано зазначив, що кухонні меблі та кухонна техніка (кухонна плита та вбудована піч), які знаходяться і є невід`ємною частиною кухні спірної квартири, правом користування якою безумовно наділені співвласники квартири, як місцем загального користування і тому відсутні підстави в порядку поділу спільного майна подружжя для визнання на них права власності за ОСОБА_3 із стягненням компенсації на користь іншого співвласника цієї ж квартири в порядку поділу спільного майна подружжя ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції застосував норму права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі № 473/4406/24 (провадження № 61-7384св25), є необґрунтованими, оскільки встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, у зазначеній скаржником справі та в справі, яка переглядається в апеляційному порядку, є різними. При цьому в кожній справі суди виходять з її конкретних обставин та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд висловлює правові висновки в справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц).

Інші доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з остаточним висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, рішення суду - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 13.10.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Є.С. Сєвєрова

Л.М. Вадовська