Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №521/3221/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3690/26

Справа № 521/3221/24

Головуючий у першій інстанції Тополева Ю. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.09.2026 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Сєвєрової Є.С.

за участю секретаря: Турик А.Ф.к.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третіх осіб: Служби у справах дітей Одеської міської ради, Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Міністерства юстиції України про визнання незаконним утримування дітей, зобов`язання повернути дітей, на рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси, постановленого під головуванням судді Тополевої Ю.В. 02 грудня 2025 року у м. Одеса, -

встановила:

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати незаконним утримування ОСОБА_2 , на території Федеративної Республіки Німеччина, малолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 , протягом одного місяця з дня набрання даним рішенням законної сили, повернути малолітніх дітей їх батькові ОСОБА_1 до країни їх постійного проживання — України, до місця проживання дітей в Україні в м. Одесі за адресою: АДРЕСА_1 ; у випадку невиконання ОСОБА_2 рішення у добровільному порядку відібрати малолітніх дітей ОСОБА_3 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 і передати батькові ОСОБА_1 для забезпечення повернення дітей до України; покласти витрати, пов`язані з поверненням дітей до України, на ОСОБА_1 ; судові витрати покласти на відповідача.

Позов обґрунтований тим, що сторони з 10 вересня 2014 року по 25 листопада 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народились діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживали з батьком на час звернення позивача до суду. ІНФОРМАЦІЯ_3 , поза шлюбом у сторін народилася дочка - ОСОБА_6 , яка також перебувала на повному утриманні батька ОСОБА_1 та проживала разом із ним. В рішенні суду про розірвання шлюбу між сторонами було зазначено про те, що діти проживають разом із батьком.

23 січня 2024 року відповідач ОСОБА_7 разом із дітьми сторін виїхала за кордон без оповіщення батька дітей ОСОБА_1 . Всі особисті речі дітей залишились в квартирі, де вони проживали. ОСОБА_1 є дуже стурбованим з приводу перебування дітей за кордоном без особистих речей, таких як: одяг, ліки, тощо. Також важливим питанням є те, чи діти є ситими та належно доглянутими, адже ОСОБА_7 власного доходу та заощаджень немає та немає змоги належно забезпечувати дітей, тим більше за кордоном. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_7 належним чином вихованням дітей не займається, веде асоціальний та аморальний спосіб життя, вживає наркотичні засоби, перебуває на обліку у лікаря-нарколога, оскільки неодноразово проходила лікування від наркотичної залежності в реабілітаційних центрах, нею неодноразово здавались та закладались ювелірні прикраси в ломбард для отримання грошових коштів на вживання саме наркотичних засобів. ОСОБА_1 немає шкідливих звичок, не судимий, працевлаштований та забезпечений власним житлом, забезпечує повністю своїх дітей матеріально, духовно та морально, ставиться до їхнього здоров`я, виховання та розвитку трепетно. Діти, проживаючи з ОСОБА_1 , максимально забезпеченні всім необхідним. Як зазначає позивач, м. Одеса до переліку територій, на яких ведуться бойові дії, не відноситься та є цілком безпечним містом, в якому життю та безпеці дітям ОСОБА_1 нічого не загрожує, більше того, м. Одеса містить значну кількість бомбосховищ та укриттів, зокрема і навчальні та дошкільні заклади, в яких перебували діти ОСОБА_1 .

Рішенням Хаджибейського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що у рішенні суду про розірвання шлюбу між сторонами було зазначено про те, що діти проживають разом із батьком. Крім того, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2024 року у справі№ 521/20479/23 позовну заяву ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком було задоволено, визначено місце проживання дітей за місцем проживання батька ОСОБА_1 .

На думку апелянта, ОСОБА_7 навмисно створює умови та всіляко намагається нашкодити та погіршити репутацію ОСОБА_1 , та обмежити дітей у спілкуванні з батьком.

Оскільки ОСОБА_7 ніде не працює, заощаджень не має, то, як вважає апелянт, у випадку зменшення чи скасування соціальних виплат діти фактично можуть залишитись без соціального забезпечення, без житла, оскільки за оренду житла ОСОБА_7 сплачує саме з соціальних виплат, та без належного харчування, а відтак такі виплати неможливо вважати стабільним доходом.

Інші доводи апеляційної скарги є повністю ідентичними доводам позовної заяви.

Сторони про розгляд справи на 29 вересня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з`явився представник Міністерства юстиції України.

28 вересня 2026 року на адресу Одеського апеляційного суду від представника ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення слухання справи.

29 вересня 2026 року на адресу Одеського апеляційного суду від представника Служби у справах дітей Одеської міської ради надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 10 вересня 2014 року, який було розірвано заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2020 року (т. 1 а. с. 25-26).

Від шлюбу у сторін народились діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 21);

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 22);

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_3 (т. 1 а. с. 23);

20 грудня 2021 року, після розірвання шлюбу у сторін народилася дочка ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_4 (т. 1 а. с. 24).

23 січня 2024 року ОСОБА_2 , разом із спільними дітьми сторін, виїхала за межі території України, не повідомивши про це позивача.

Згідно ч. 7, 8 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку з пред`явленням батьком малолітніх дітей вимоги про їх повернення до місця їх постійного проживання в Україні згідно з правилами Гаазьких конвенцій 1980 та 1996 років.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, порядок та умови захисту дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування урегульовані положеннями Гаазької конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася згідно ізЗаконом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей».

Гаазька конвенція 1980 року захищає дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування на території іншої держави та спрямована на забезпечення невідкладного повернення дітей до держави їхнього постійного проживання.

Згідно ч. 1 ст. 3 Гаазької конвенції 1980 року, переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання;

b) у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом ч. 2 ст. 3 Гаазької конвенції 1980 року права піклування, про які йдеться у пункті «а», можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Таким чином, виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити:

по-перше, що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п. «а» ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції);

по-друге, що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. «b» ч. 1 ст. 3 Конвенції);

по-третє, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (п. «b» ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Згідно ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Відповідно до ст. 3, ст. 18 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Стаття 141 СК України визначає, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.

Згідно із ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно ч. 1 ст. 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Обґрунтовуючи позов, зазначаючи про незаконність переміщення відповідачем спільних дітей сторін із посиланням на Гаазьку конвенцію 1980 року ОСОБА_1 посилається на те, що рішенням суду про розірвання шлюбу встановлено місце проживання дітей із батьком.

Суд правильно не погодився із вказаними доводами позивача, виходячи з наступного.

Спір між батьками про місце проживання малолітніх дітей вирішується органом опіки та піклування або судом в порядку ст. 161 СК України. При цьому, обов`язковою умовою при вирішенні спору є окреме проживання батьків.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом під час шлюбу та виховували дітей. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що посилання суду, який вирішував спір щодо розірвання шлюбу між сторонами, та проживання трьох дітей із батьком, не свідчить про визначення місця проживання дітей, а є лише констатацією місця проживання дітей за конкретною адресою на час розірвання шлюбу в мотивувальній частині рішення, що не несе за собою правових наслідків, передбачених ст. 161 СК України.

Посилання у позові та апеляційній скарзі ОСОБА_1 на те, що на час переміщення відповідачем дітей за межі України в Малиновському районному суді м. Одеси перебувала справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей із батьком, є безпідставними, оскільки рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2024 року у справі № 521/20479/23, яким було задоволено позовну заяву ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком, та визначено місце проживання дітей за місцем проживання батька ОСОБА_1 , було ухвалено до постановлення оскаржуваного судового рішення.

Також колегія суддів зазначає, що постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у справі № 521/20479/23 апеляційну скаргу ОСОБА_2 було задоволено частково, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2024 року в частині задоволення первісних позовних вимог скасовано та ухвалено постанову, якою первісний позов ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей з батьком залишено без задоволення.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 521/20479/23.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, та на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони й відповідно до українського законодавства, з 24 лютого 2022 року в Україні запроваджено воєнний стан.

За правилами перетину державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінетів Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, на час перетину кордону відповідача із дітьми, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.

Таким чином, в умовах воєнного стану перетин кордону матері із дітьми без нотаріально посвідченої згоди батька є законним, що спростовує доводи ОСОБА_1 про протиправний характер перетину відповідачем кордону разом із малолітніми дітьми сторін та утримання дітей в ФР Німеччина.

Обґрунтовуючи необхідність виїзду за межі території України, відповідач ОСОБА_2 посилалась на те, що на території України діє воєнний стан, наявні масові ракетні удари, що не сприяє розвитку особистості та не забезпечують право дітей на дитинство, адже можливість всебічного розвитку та вибору дозвілля порушується та обмежується повітряними тривогами, необхідністю постійного відвідування укриття, обмеженням масового скупчення людей та проведення офіційних розважальних заходів.

В свою чергу, позивач ОСОБА_1 посилається на те, що він, як батько, може забезпечити своїм малолітнім дітям за адресою їх постійного проживання в АДРЕСА_1 безпеку для їх життя та здоров`я, враховуючи велику кількість бомбосховищ та укритій як за місцем проживання, так і в дитячих закладах, які відвідують діти в м. Одесі.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року).

Так, рішенням від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі «М.С. проти України» ЄСПЛ, установивши порушення ст. 8 Конвенції 1950 року, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.

Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема, Конвенції про права дитини 1989 року та Гаазької Конвенції 1980 року, беручи до уваги їх мету і наслідки для захисту прав дітей та батьків.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди життю, здоров`ю або психіці, відмова у позові є виправданою.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19) порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції 1950 року при вирішенні судом справи.

Відповідно до Наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28 лютого 2025 року № 376, м. Одеса та Одеська область відносяться до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.

Враховуючи вказані обставини, запровадження воєнного стану на території України, постійні ракетні обстріли в м. Одесі, відсутність достатньої кількості обладнаних належним чином бомбосховищ та укриттів, постійні перебої з електро-та водопостачанням, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що повернення дітей сторін в такі умови проживання ставлять під загрозу їх життя, здоров`я та психіку. Крім того, зазначені обставини значною мірою впливатиме на право дітей сторін на освіту, соціальний захист та всебічний розвиток.

Також, колегія суддів приймає до уваги, що у серпні 2025 року Одесу та понад 100 населених пунктів області було офіційно внесено до переліку територій, на яких ведуться бойові дії, що вочевидь свідчить про те, перебування у м. Одесі становить небезпеку для життя та здоров`я малолітніх дітей.

Що стосується доводів позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що, перебуваючи разом із матір`ю в іншій країні, діти сторін перебувають в небезпеці в зв`язку із зловживанням ОСОБА_2 наркотичними засобами та неспроможністю відповідача забезпечити дітям належний побутовий рівень та відповідний розвиток, сто колегія суддів не приймає їх до уваги, виходячи з наступного.

Згідно ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

У ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

В обґрунтування доводів про зловживанням ОСОБА_2 наркотичними засобами позивачем надано копію довідки № 189 від 12 вересня 2020 року ГО «Центр здорового життя «Мій Вибір» про те, що відповідач нібито проходила курс психо-соціальної реабілітації з 02 липня 2020 року, рекомендований курс лікування становить 6 місяців (т. 1 а. с. 31).

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що вказана довідка не є належним доказом зловживання відповідачем наркотичних засобів або алкоголю, так як не містить інформації щодо підстав перебування ОСОБА_2 на відповідній реабілітації та результатів цієї реабілітації.

Надана в якості доказу зловживання відповідачем наркотичними засобами фотографія, на якій містяться паспорт ОСОБА_2 , банківські картки та шприц (т. 1 а. с. 39), носить штучний характер, оскільки не містить інформації щодо обставин, часу та місця виготовлення цієї фотографії.

Довідка медичного центру «Полінар» (т. 1 а. с. 112) про те, що відповідач нібито перебувала на стаціонарному лікуванні в 2019 році у вказаному медичному закладі також не містить інформації щодо діагнозу ОСОБА_8 , та, взагалі, не містить прізвища відповідача та її правильної дати народження, що також ставить під сумнів належність та допустимість цього доказу.

Разом із цим, судом вірно зауважено, що вказані стороною позивача проблеми із здоров`ям відповідача, навіть у разі їх існування, не впливають на висновки суду, так як зазначені обставини мали місце в період 2019-2020 року, є неактуальними на час розгляду справи, та не дають суду підстав вважати, що вони мають вплив на життя, здоров`я та безпеку дітей під час їх перебування за межами України разом із матір`ю.

Доказів щодо неналежного виконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків щодо дітей, жорстокого з ними поводження або інших протиправних дій щодо дітей матеріали справи не містять та апелянтом не надано.

Що стосується доводів позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що діти, перебуваючи на території Німеччини, не забезпечені належним житлом, вихованням та розвитком, а також не забезпечені матеріальною, духовною та моральною підтримкою з боку матері, спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 та малолітні діти сторін зареєстровані та проживають у м. Траунштайн у Федеративній Республіці Німеччина, що підтверджено відповідними довідками про реєстрацію, з нотаріальним перекладом (т. 1 а. с. 42-56).

Із копії договору оренди житла за вказаною адресою вбачається, що квартира, яку займає відповідач із дітьми, складається із 4-х кімнат, ванної кімнати, балкона, обладнаної кухні, підвального приміщення, житлова площа становить 141 кв.м. (т. 1 а. с. 152).

ОСОБА_2 отримує соціальну допомогу на себе та дітей, що включає в себе допомогу громадянам, допомогу на дітей, субсидію на оренду житла (т. 1 а. с. 149-151).

Діти сторін за місцем їх знаходження на час воєнного стану в Україні відвідують початкову школу та дитячі садки, що підтверджується відповідними довідками (т. 1 а. с. 135, 137-148, 155, 160-169).

Тобто, в м. Траунштайн у Федеративної Республіки Німеччина, малолітні діти сторін забезпечені усім необхідними для проживання побутовими умовами, право дітей на освіту та розвиток забезпечені повною мірою, що дає судам першої та апеляційної інстанцій підстави дійти висновку про те, що діти перебувають в безпечних для них умовах, без загрози їх життю, здоров`ю та психіці, що відображає їх найкращі інтереси, які превалюють над інтересами їх батька.

Також, колегія суддів приймає до уваги, що ОСОБА_1 звернувся до Суду першої інстанції м. Мюнхена з позовом проти ОСОБА_2 з приводу видачі дітей. Позивач вимагав винесення Розпорядження про повернення/видачу дітей відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. Він заявляв, що діти були вивезені з країни проти його волі, також подав заяву до прокуратури м. Траунштайн проти його колишньої дружини про викрадення малолітніх дітей. Звинуваченій висувається обвинувачення у тому, що у січні 2024 року вона разом із дітьми: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , виїхала з України, незважаючи на те, що батько дітей, ОСОБА_13 , не надавав на це свою згоду. Судовим розпорядженням попереднє розслідування припинено, з підстав того що ОСОБА_2 мала право на виїзд з України разом із чотирма дітьми.

Рішенням Суду першої інстанції м. Мюнхена по справі №567 F 4888/24 від 23 липня 2024 року, підтверджено небезпеку при поверненні в Україну дітей, оскільки було встановлено, що з точки зору суду та відповідно до п. п. б) п.1 ст. 13 Гаазької конвенції таке повернення являє собою серйозну загрозу для малолітніх дітей. Переглядаючи всі публікації Міністерства іноземних справ Федеративної Республіки Німеччина, суд переконаний, що повернення чотирьох дітей в Україну – і не тільки в Одеський регіон, але й у країну в цілому – становило б для них небезпеку (т. 1 а. с. 164-168).

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для захисту прав позивача в порядку, визначеному Гаазькими конвенціями 1980 та 1996 років, та ст. 162 СК України, так як доказів того, що перебування дітей сторін поза межами місця їх проживання в Україні створює загрозу життю та здоров`ю дітей або негативно впливатиме на їх розвиток, позивач не надав і судом таких обставин не встановлено, що є підставою для відмові в позові.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_7 навмисно створює умови та всіляко намагається нашкодити та погіршити репутацію ОСОБА_1 , та обмежити дітей у спілкуванні з батьком, є безпідставними, оскільки на підтвердження вказаного апелянтом не надано жодного належного та достовірного доказу.

Також, колегія суддів приймає до уваги, що між сторонами існують тривалі конфліктні відносини, пов`язані у тому числі із визначенням місця проживання дітей, однак, суд апеляційної інстанції звертає увагу сторін, що у ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

У рішенні у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13) ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі необхідно брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява №10383/09).

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Верховний Суд у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 753/17344/19 зазначив, що з урахуванням введення воєнного стану в Україні, безпековою ситуацією, суди повинні оцінити не лише умови, які існували за місце постійного проживання дітей в Україні, але і умови їхнього середовища за місцем тимчасового, але тривалого перебування, яке може сформувати стале середовище у малолітніх дітей з огляду на те, що перспективи повернення їх до постійного місця проживання в Україні на сьогодні складно визначити чи прогнозувати.

У даному випадку, встановивши, що малолітні діти сторін з 2024 року проживають з матір`ю у м. Траунштайн у Федеративній Республіці Німеччина, у якому відвідують позашкільні та шкільні дитячі секції, відвідують німецьку школу, є добре адоптованими до свого звичного середовища, перебувають у благополучному середовищі, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову про повернення дітей в Україну.

Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам позовної заяви, які суд першої інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.

При цьому, судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — залишити без задоволення

Рішення Хаджибейського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 12 жовтня 2026 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді Є.С. Сєвєрова

О.М. Таварткіладзе