Рішення від 30 вересня 2026 р. у справі №914/1001/26 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.10.2026Справа № 914/1001/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні

справу № 914/1001/26

за позовом Золочівської окружної прокуратури в інтересах держави

до 1. Львівської обласної державної адміністрації

2. Фізичної особи-підприємця Сагана Михайла Михайловича

про визнання недійсним договору оренди, повернення земельної ділянки.

За участю представників:

прокурор Вітенко Р.В.

від відповідача-1 Говор А.Ю.

від відповідача-2 Кійко А.І.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Золочівської окружної прокуратури в інтересах держави (далі - Прокурор) до Львівської обласної державної адміністрації (далі - відповідач-1, ЛОДА) та Фізичної особи-підприємця Сагана Михайла Михайловича (далі - відповідача-2, ФОП Саган М.М.) про визнання недійсним договору оренди водного об`єкту (землі) від 14.08.2019, укладеного відповідачами; зобов`язання ФОП Сагана М.М. повернути у розпорядження держави земельну ділянку з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, площею 52,3 га.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядження голови ЛОДА адміністрації №138/0/5-17 від 28.02.2017 «Про надання в оренду земельної ділянки», яким надано ФОП Сагану М.М. у користування (оренду) земельну ділянку на 10 років загальною площею 52,3 га (кадастровий номер 4620384000:16:001:0001) (за цільовим призначенням - « 10.07. Для рибогосподарських потреб»), та укладений на підставі вищевказаного розпорядження договір оренди водного об`єкту (землі) від 14.08.2019 порушують вимоги статей 124, 134, 135 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частину другу статті 16 Закону України «Про оренду землі», а тому, з огляду на вимоги статті 21 ЗК України, статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вказане розпорядження є незаконним, Договір підлягає визнанню недійсним, а земельну ділянку площею 52,3 га належить повернути в розпорядження держави.

12.05.2026 від представника відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Ухвалою від 13.05.202026 справу №914/1001/26 скеровано за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 03.06.2026 вказану вище справу було передано на розгляд судді Удалової О.Г.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.06.2025 прийнято справу №914/1001/26 до провадження, ухвалено здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 26.06.2026.

16.06.2026 від представника ЛОДА надійшла заява про участь в судовому засіданні 26.06.2026 та подальших засіданнях у даній справі у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

18.06.2026 від ФОП Сагана М.М. надійшла заява про участь в судовому засіданні 26.06.2026 та подальших засіданнях у даній справі у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду

22.06.2026 від відповідача-1 надійшли пояснення по справі, в яких ЛОДА просила у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

У підготовчому засіданні 26.06.2026 було оголошено перерву до 09.07.2026.

У підготовчому засіданні 09.07.2026 було оголошено перерву до 20.07.2026.

14.07.2026 від відповідача-2 надійшло клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи, в якому ФОП Саган М.М. просив суд поновити строк на подання цього клопотання.

15.07.2026 від Прокурора надійшов відзив-заперечення з проханням відмовити відповідачу-2 у задоволенні клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи.

16.07.2026 від відповідача-1 надійшли пояснення, в яких ЛОДА підтримала клопотання відповідача-2 про призначення судової земельно-технічної експертизи та просила його задовольнити.

У підготовчому засіданні 20.07.2026 було оголошено перерву до 27.07.2026.

Суд протокольною ухвалою від 27.07.2026 відмовив у клопотанні про призначення судової земельно-технічної експертизи, виходячи, зокрема, з такого.

Відповідно до частини першої статті 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Втім, питання, які просить поставити на вирішення експерта відповідач-2, не відносяться до тих, відповідь на які надасть можливість з`ясувати обставини, що мають значення для вірного вирішення справи, враховуючи предмет та підстави позову.

Отже, відсутні підстави для призначення у цій справі судової земельно-технічної експертизи, а тому у задоволенні клопотання відповідача-2 слід відмовити.

Суд протокольною ухвалою від 27.07.2026 закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 27.08.2026.

Ухвалою від 27.08.2026 учасників справи було повідомлено, що судове засідання з розгляду справи по суті відбудеться 10.09.2026.

У судовому засіданні 10.09.2026 було оголошено перерву до 17.09.2026.

17.09.2026 від ФОП Сагана М.М. надійшли письмові пояснення, в яких відповідач-2 просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.

У судовому засіданні 17.09.2026 було оголошено перерву до 01.10.2026.

У судових засіданнях суд, заслухавши вступне слово прокурора, представників відповідача-1 та відповідача-2, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210ГПК України докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 01.10.2026 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, письмові пояснення, тощо, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Прокурор вказує, що при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру», встановлено порушення інтересів держави при розпорядженні ЛОДА земельною ділянкою водного фонду.

За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі №924/1237/17, від 02.10.2018 у справі №4/166"б", від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі №923/35/19 від 31.10.2019, у справі №925/383/18 від 23.07.2020.

Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 08.04.1999 №3-рп/99).

Так, Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Слід зазначити, що спірна земельна ділянка належить до державної власності, а тому її розпорядником, відповідно до частини п`ятої статті 22 ЗК України є ЛОДА.

Водночас, гідротехнічні споруди належить до державної власності, тому відповідно до статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" їх розпорядником є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях.

Отже, саме вказані суб`єкти владних повноважень мали б здійснювати захист прав та інтересів державу у цьому спорі.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 вказала, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

Прокурор у позовній заяві зазначає, що ЛОДА зареєстроване речове право на спірну земельну ділянку, при цьому допущено порушення вимог законодавства при її передачі в оренду ФОП Сагану М.М.

Прокурор наголошує на порушенні інтересів держави, оскільки ЛОДА, як орган, уповноважений діяти виключно в інтересах держави, при наданні в оренду спірної земельної ділянки та гідротехнічних споруд внаслідок допущення порушень вимог законодавства, діяла всупереч інтересам держави.

З урахуванням того, що ЛОДА представляє інтереси держави, проте у цій справі є відповідачем-1, адже саме вона вчинила дії, що негативно впливають на інтереси держави, Прокурор самостійно подав цей позов.

З огляду на викладене, враховуючи, що порушення допущене саме ЛОДА, то наявні підстави для звернення Прокурора до суду за захистом інтересів держави як самостійного позивача без визначення органу, уповноваженого представляти інтереси держави у спірних правовідносинах.

Отже, Прокурором мотивовано та підтверджено наявність підстав для звернення з цим позовом в інтересах держави та дотримання приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурором заявлено позовну вимогу про визнання недійсним Договору та зобов`язання відповідача-2 повернути у розпорядження держави спірну земельну ділянку.

У свою чергу, відповідачі заперечили проти задоволення позову, вказуючи, зокрема, на те, що відповідач-1, передаючи спірну земельну ділянку в оренду відповідачу-2, не порушив норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з такого.

Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 04.12.2019 зареєстровано право власності за ЛОДА на земельну ділянку з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, площею 52,3 га, на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 №5245-VI.

Вказана вище земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі 01.07.2013 за категорією земель «Землі водного фонду» та видом цільового призначення земельної ділянки « 10.07 Для рибогосподарських потреб», що підтверджується Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.05.2025 НВ-4601405142025.

З 27.05.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021 №1423-ІХ (далі - Закон №1423-ІХ).

На підставі Закону № 1423-ІХ, розділ Х «Перехідні положень» ЗК України було доповнено пунктом 24, відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, окрім визначеного переліку земель передбачених цим Законом.

Також зазначено, що земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває на території колишньої Паликорівської сільської ради, яка включена до складу території Підкамінської селищної територіальної громади Золочівського району Львівської області (згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 № 718-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Львівської області»).

На теперішній час право комунальної власності на земельну ділянку за кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 не зареєстровано, а відтак наразі вказана спірна земельна ділянка перебуває у державній власності.

Отже, на даний час Підкамінська селищна рада Львівської області не зареєструвала за собою право комунальної власності на спірну земельну ділянку за кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, відтак ця земля не перейшла з державної у комунальну власність Підкамінської територіальної громади Золочівського району Львівської області, відповідно до приписів пункту 24 Перехідних положень ЗК України.

Слід зазначити, що раніше земельна ділянка з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 площею 52,3 га перебувала у постійному користуванні рибгоспу ВАТ «Львівський обласний виробничий рибний комбінат» (наразі ПрАТ «Львівський обласний виробничий рибний комбінат») на підставі Державного акта на право постійного користування землею серії II-ЛВ № 001011 від 28.02.2000.

25.12.2024 ПрАТ «Львівський обласний виробничий рибний комбінат» (продавець) і ФОП Саганом М.М. (покупець) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до пункту 1.1 якого продавець передає у власність покупця рибацький будинок загальною площею 55,1 кв.м. за адресою урочище «Біля ставу», буд. 15 Паликоровівської сільської ради Бродівського району Львівської області, що розташований на земельній ділянці, площею 52,2 га та кадастровий номер 4620384000:16:001:0001.

Втім, на спірній земельній ділянці наявні гідротехнічні споруди, які відповідно до вимог чинного законодавства не можуть перебувати у приватній власності.

У листі ЛОДА від 16.03.2026 №1429-26 повідомлено, зокрема, що право користування спірною земельною ділянкою ПрАТ «Львівський обласний виробничий рибний комбінат» було припинено, а також 25.12.2014 ПрАТ «Львівський обласний виробничий рибний комбінат» нотаріально засвідчено та зареєстровано заяву про надання згоди для вилучення спірної земельної ділянки з подальшою передачею в оренду ФОП Саган М.М.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань ФОП Саган М.М. (РНОКПП НОМЕР_1 ) 01.11.2006 зареєстрований як фізична особа-підприємець, основний вид зареєстрованої економічної діяльності якої є « 03.22 Прісноводне рибництво (аквакультура)».

Відповідач-2 (фізична особа-підприємець) звернувся з заявою до ЛОДА щодо передання йому в оренду земельної ділянки площею 52,3000 га з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, розташованої за межами населеного пункту на території Паликоровівської сільської ради Бродівського району Львівської області, для рибогосподарських потреб.

Розпорядженням голови ЛОДА №138/0/5-17 від 28.02.2017 «Про надання в оренду земельної ділянки» надано Сагану М.М. в оренду терміном на 10 років земельну ділянку з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 площею 52,3 га (за цільовим призначенням "10.07. Для рибогосподарських потреб"), розташованої за межами населеного пункту на території Паликоровівської сільської ради Бродівського району Львівської області.

Після цього, 14.08.2024 між ЛОДА, в особі голови Бродівської районної державної адміністрації Крисівка І.М. (орендодавець), та ФОП Саганом М.М. (орендар) укладено договір оренди водного об`єкта (далі - Договір).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 площею 52,3 га зареєстровано 04.12.2019 за Саганом М.М. (номер запису про інше речове право 34564844) на підставі вказаного оспорюваного Договору.

Відповідно до пункту 1 Договору орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування водний об`єкт для рибогосподарських потреб рибогосподарську технологічну водойму, а саме ставок площею 45,0212 га, за межами с. Яснища Бродівського району Львівської області (рибогосподарська технологічна водойма), який розташовується 0,4 км. від південно-західних околиць с. Яснище Бродівського району Львівської області на річці Сьорля (басейн р. Серет).

Згідно з пунктом 2 Договору об`єктом оренди за цим договором є вода (водний простір) водного об`єкта - 383 тис.м3; 45,0212 га; земельна ділянка під водним об`єктом 45,0212 га, під гідротехнічними спорудами 2,1267 га, під прибережними захисними смугами 5,1520, земельна ділянка з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001.

Відповідно до пункту 3 Договору у межах об`єкта оренди розміщені гідротехнічні споруди: гребля земляна, трапецієподібної форми; матеріал - ґрунт, шириною по гребню - 3,0-4,0 м., довжина - 2420 м.; шахтний водоскид, матеріал - бетон, залізо, велична отвору - 0,5 м., затвори щитові - дерев`яні шандори, витрати води через споруду гідровузла - 0,75м3/с; водонапускна споруда - тип мономах, матеріал - залізобетон, залізо, величина отвору - 0,5 м.; вершинна споруда - тип мономах, матеріал - залізобетон, залізо, велична отвору - 0,8м., а також інші об`єкти інфраструктури: під`їзна дорога, асфальтна та ґрунтова.

Об`єкт оренди не передається разом з гідроспорудою (пункт 4 Договору).

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 994 тисяч 890 гривень (пункт 5 Договору).

Згідно з пунктом 8 Договору останній укладено на 10 років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У такому випадку орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити дію договору.

Відповідно до пункту 19 Договору передача об`єкта оренди орендарю здійснюється протягом 10 робочих днів після державної реєстрації цього договору згідно з актом приймання-передачі.

Відповідно до акта прийому-передачі земельної ділянки від 14.08.2029, що є невід`ємною частиною Договору, орендодавець передав орендарю вищевказану земельну ділянку водного фонду з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, загальною площею 52,3 га, зокрема, земельна ділянка під водним об`єктом - 45,0212 га, під гідротехнічними спорудами - 2,1267 га, під прибережними захисними смугами - 5,1520 га.

Згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 04.12.2019 за Саганом М.М. зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001площею 52,3 га.

Стосовно наявності підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним Договору та його правової природи, слід зазначити таке.

Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України (в редакції на час прийняття незаконного рішення) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (частина друга статті 124 ЗК України).

Згідно з частиною першою статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності продаються або передаються в користування (оренду, суперфіцій, емфітевзис) окремими лотами на конкурентних засадах (на земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.

Частиною другою статті 134 ЗК України передбачено, що не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності, зокрема, у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

За змістом частини другої статті 134 ЗК України виняток із загального правила щодо обов`язковості земельних торгів підлягає вузькому та обмежувальному тлумаченню.

Як встановлено судом вище, Саган М.М., зареєстрований як фізична особа-підприємець, звернувся з клопотанням до ЛОДА про передачу земельної ділянки площею 52,3 га в оренду.

Розпорядженням голови ЛОДА №138/0/5-17 від 28.02.2017 «Про надання в оренду земельної ділянки» надано Сагану М.М. в оренду терміном на 10 років земельну ділянку з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 площею 52,3 га (за цільовим призначенням « 10.07. Для рибогосподарських потреб»), розташовану за межами населеного пункту на території Паликоровівської сільської ради Бродівського району Львівської області.

Слід зазначити, що на час прийняття вказаного розпорядження за відповідачем-2 зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю площею 55,1 кв. м., водночас спірна земельна ділянка, яка надана в оренду має площу 52,3 га.

Отже, пунктом 2 розпорядження від 28.02.2017 №138/0/5-17 надано Сагану М.М. у користування (оренду) земельну ділянку під об`єктом нерухомого майна загальною площею 52,3 га, на якій знаходиться нерухоме майно загальною площею 55,1 кв. м.

Таким чином, площа земельної ділянки, яка була надана відповідачу-2 в оренду, значно більша, ніж площа об`єктів нерухомості, тобто розмір землі більший у 10 тис. разів за площу об`єктів приватної власності Сагана М.М .

ЛОДА при наданні громадянину Сагану М.М. у користування (оренду) спірної земельної ділянки з розташованим на ній водним об`єктом для ведення рибного господарства повинна була керуватись положеннями, передбаченими частиною другою статті 124, частиною першою статті 134, статтею 135 ЗК України.

Суд погоджується з доводами Прокурора про те, що відповідач-2 міг набути право оренди земельної ділянки на неконкурентних засадах виключно у розмірах, необхідних для експлуатації та обслуговування об`єкту нерухомого майна площею 55,1 кв. м., а не щодо спірної земельної ділянки площею 52,3 га із категорії земель «Землі водного фонду» цільового призначення "10.7 Для рибгосподарських потреб".

Отже, відповідач-2 не міг набути на неконкурентних засадах право користування спірної земельної ділянки.

Виходячи з системного аналізу положень частини другої статті 124 ЗК України та абзацу другого частини другої статті 134 ЗК України, незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 116 ЗК України, пункту 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» ЛОДА здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок в межах повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Отже, ЛОДА, враховуючи встановлені судом обставини, незаконно прийняла розпорядження (рішення) від 28.02.20217 №138/0/5-17, оскільки земельну ділянку надано Сагану М.М. в оренду площею 52,3 га із категорії земель «Землі водного фонду» з цільовим призначенням « 10.07 Для рибогосподарських потреб».

Суд наголошує, що ФОП Саган М.М. не позбавлений права звернутися із відповідним клопотанням про отримання в оренду земельної ділянки, необхідної йому для експлуатації та обслуговування свого нерухомого майна у розмірі, який для цього має бути визначно у порядку, встановленому законодавством, що регулює спірні правовідносини.

Право власності відповідача-2 на об`єкт нерухомого майна площею 55,1 кв. м. жодним чином не обґрунтовує отримання ним в оренду земельної ділянки розміром 52,3 га та не спростовує незаконність дій відповідача-1 при прийнятті вказаного вище розпорядження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 вказала таке:

"122. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил, зокрема Державних будівельних норм «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92**», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року за № 44, Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 № 173, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24 липня 1996 року за № 379/1404; Державних будівельних норм «Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005», затверджених наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80 (надано чинності наказом Держбуду України від 28 вересня 2005 № 175).

123. Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. З`ясування в такому випадку дійсного розміру земельної ділянки, яка має бути відведена власнику майна, забезпечує розумний баланс між індивідуальними та колективними інтересами, що зумовлює пропорційність втручання».

Згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 15.10.2019 у справі №911/3749, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 01.02.2020 у справі №922/614/19). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного, не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novitcuria суд знає закони (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17). Тому суд має самостійно дати правову оцінку таким правовідносинам.

Згідно з позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.09.2020 № 688/2908/16-ц, договірні відносини виникають з моменту укладення сторонами договору оренди. Цей момент не пов`язується з моментом видання рішення про передання в оренду земельної ділянки. Отже, таке рішення не є правовстановлюючим документом, а вимога про визнання його незаконним не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (постанови від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, від 12.09.2023 у справі №910/8413/21, від 11.06.2024 у справі №925/1133/18).

З огляду на викладене, розпорядження ЛОДА від 28.02.20217 №138/0/5-17 прийняте з порушенням вимог земельного законодавства, а тому відповідно до статей 16, 21 ЦК України є незаконним.

Верховний Суд у постановах від 03.10.2018 справа №111/2457/13-ц та від 05.12.2018 справа №359/2253/15-ц дійшов висновків, що землі, зайняті водними об`єктами, гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами не можуть передаватися у приватну власність.

Гідротехнічні споруди нерозривно пов`язані з водним об`єктом, є приналежними речами водойми, що перебуває у державній власності (яка є головною річчю), та, з огляду на специфіку водних ресурсів, виконують функції запобігання шкідливій дії вод (захисні функції), у зв`язку з чим не можуть бути відокремлені від неї і не можуть виступати окремими об`єктами права власності.

Відповідно до пункту «ґ» частини четвертої статті 83, пункту «д» частини четвертої статті 84 ЗК України передача земель водного фонду у приватну власність заборонена, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Такі випадки передбачені частиною другою статті 59 ЗК України, за приписами якої можлива безоплатна передача у власність лише замкнених природних водойм загальною площею до 3 га.

Отже, законодавцем запроваджено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно ж до частини четвертої 4 статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Статтею 120 ЗК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на споруду переходить право власності або користування на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

За змістом статей 186, 190, 316 ЦК України право власності особи виникає на окрему, самостійну річ, тоді як приналежність не може бути окремим об`єктом права власності, а лише слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №910/8903/16).

Відповідно до статті 187 ЦК України складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ) (частина перша статті 188 ЦК України).

Визначення гідротехнічних споруд закріплено в Законі України «Про аквакультуру» (набрав чинності 01.07.2013), який визначає принципи державної політики, основні засади розвитку і функціонування аквакультури, правові основи діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у сфері аквакультури.

Законом України «Про аквакультуру» уведено поняття гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми (гідротехнічні споруди), яким в абзаці 7 сьомому статті 1 Закону дано визначення як об`єктів нерухомого майна (земляні греблі та дамби, водозабірні споруди, поверхневі водоскиди, донні водовипуски, водопостачальні, скидні та рибозбірноосушувальні канали, рибовловлювачі, камери облову, причали, водоскиди, бистротоки, перепади, перегороджувальні рибозахисні та інші споруди), що є інженерними спорудами, які призначені для управління водними ресурсами (підготовка, постачання, збереження, транспортування води та водовідведення), а також для запобігання шкідливій дії вод.

При цьому відповідно до положень статті 107 Водного кодексу України шкідливою дією вод є, зокрема: 1) наслідки повені, що призвели до затоплення і підтоплення земель та населених пунктів; 2) руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд.

У свою чергу, згідно з ДБН В.2.4-3: 2010, пункту 1.3 Положення про організацію та порядок здійснення технічного нагляду за гідротехнічними спорудами воднотранспортного комплексу, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України №21 від 16.01.2014, гідротехнічна споруда - споруда, що підпадає під вплив водного середовища, призначена для використання і охорони водних ресурсів, а також для захисту від шкідливого впливу вод.

Враховуючи викладене вище, гідротехнічна споруда не може бути окремим об`єктом права власності, оскільки є приналежністю (складовою частиною водойми) та слідує за головною річчю.

Згідно з пунктом 6 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 в редакції постанови Кабінету Міністрів України №553 від 23.08.2016 (далі - Порядок), передбачено, що державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Пунктом 54 Порядку передбачено, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно, утворене шляхом поділу майна, у тому числі в результаті виділення окремого об`єкта нерухомого майна із складу нерухомого майна, що складається з двох або більше об`єктів, або об`єднання майна, проводиться за умови наявності технічної можливості такого поділу або об`єднання нерухомого майна та можливості використання такого майна як самостійного об`єкта цивільних правовідносин.

Враховуючи положення статей 181-187 ЦК України гідротехнічні споруди, які експлуатуються для регулювання води в складі земельної ділянки водного фонду з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 нерозривно пов`язані з водним об`єктом, що знаходяться на цій земельній ділянці, а тому гідротехнічні споруди є приналежною річчю вказаних водойм, тобто головної речі та, з огляду на специфіку водних ресурсів, виконують, у тому числі, функції запобігання шкідливій дії вод (тобто захисні функції), не можуть бути відокремлені від ставка та бути окремим об`єктом права власності.

Так, Саган М.М. подав ЛОДА клопотання про передачу йому в оренду спірної земельної ділянки для рибогосподарських потреб без проведення аукціону, враховуючи наявність у нього в приватній власності об`єкта нерухомого майна.

Вказані дії безумовно суперечать вимогам статті 134 ЗК України, оскільки земельна ділянка на конкурентних засадах в оренду не передана, що порушує інтерес держави.

Отже, оскільки земельні ділянки водного фонду та, відповідно, водні об`єкти, на яких розташовані гідротехнічні споруди перебувають у власності держави, а самі гідротехнічні споруди нерозривно пов`язані з водним об`єктом і земельною ділянкою, на якій вони розташовані, відтак окреме функціонування таких споруд як складової частини водойм неможливе.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є, перш за все, встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18).

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15.

Згідно з частиною четвертою статі 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.

Таким чином, державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин та якому притаманні характеристики, значення яких є обов`язковим для внесення до Державного реєстру прав під час проведення державної реєстрації.

Разом з тим, дамба (гребля), водоскиди та водонапускна споруда не наділені всіма тими технічними характеристиками, інформація про які підлягає обов`язковому внесенню до Державного реєстру речових прав, а тому реєстрація права власності на гідротехнічні споруди окремо від водного об`єкта, до якого вона відноситься, не передбачена вимогами законодавства (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.08.2023 у справі №911/30/22).

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Так, виключно власник вправі володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

Статтею 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній.

Частиною першою статті 14-1 Закону України «Про аквакультуру» визначено, що фізичні та юридичні особи, які орендують рибогосподарські водні об`єкти та земельні ділянки у комплексі з розташованими на них водними об`єктами (далі - фізичні та юридичні особи), вправі набувати на неконкурентних засадах, без проведення аукціону, право користування на умовах оренди гідротехнічними спорудами для цілей аквакультури, земельними ділянками, на яких розміщені такі споруди, які розташовані на цих водних об`єктах та перебувають у державній або комунальній власності чи власник яких невідомий або його неможливо встановити на підставі даних, документів та/або інформації з відповідних державних реєстрів.

Відповідно до частини першої статті 14-2 Закону України «Про аквакультуру» встановлено, що фізичні та юридичні особи, які орендують рибогосподарські технологічні водойми відповідно до договору оренди землі в комплексі з розташованими на ній водними об`єктами (далі - фізичні та юридичні особи), зобов`язані протягом шести місяців з дня укладення договору оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом укласти договір користування на умовах оренди гідротехнічною спорудою рибогосподарської технологічної водойми на неконкурентних засадах, без проведення аукціону.

Вказаними правовими нормами не передбачено поняття перебування гідротехнічних споруд у власності фізичних та юридичних осіб.

При дослідженні обставин існування в особи права власності, як зауважує Верховний Суд, необхідним є, перш за все, встановлення підстав, на яких особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права власності, а не є підставою його набуття.

Зокрема, частиною другою статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дає підстави вважати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності (постанова Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №755/3782/17).

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачення факту державної реєстрації як підстави виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідки (постанова Верховного Суду від 10.06.2020 по справі №906/585/19).

У цьому випадку наявність у відповідача-2 договору купівлі-продажу рибацького будинку не свідчить про набуття ним права власності на гідротехнічні споруди, які знаходяться на спірній земельній ділянці, оскільки власником водного об`єкту разом із земельною ділянкою як основної речі є держава, відтак гідротехнічні споруди як складові основної речі належать власнику землі, тобто державі.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Отже, правова природа вказаного договору має змішаний характер та полягає у передачі одночасно прав оренди як на водний об`єкт, так й на землю, що полягає у єдності та невідокремленості об`єктів оренди, із зазначенням площі водного дзеркала та окремо площі земельної ділянки (одним договором).

Щодо збіжності умов Договору у нормативно-правовій площині, то відповідно до статті 51 Водного кодексу України водні об`єкти надаються у користування за договором оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом у порядку, визначеному земельним законодавством України. Право оренди земельної ділянки під водним об`єктом поширюється на такий водний об`єкт. Водні об`єкти надаються у користування на умовах оренди органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України , відповідно до договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства. Типовий договір оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом затверджується Кабінетом Міністрів України. Умови використання водних об`єктів, розмір орендної плати та строк дії договору оренди визначаються у договорі оренди землі в комплексі з розташованим на ній водним об`єктом. За користування водним об`єктом орендар зобов`язаний сплачувати орендну плату за водний об`єкт та орендну плату за земельну ділянку під таким водним об`єктом.

Таким чином, водні об`єкти надаються в користування разом із земельними ділянками водного фонду, а використання водного об`єкта без оформлення прав на землю неможливе.

Відповідно до статті 58 ЗК України землі, зайняті водними об`єктами, належать до земель водного фонду.

З урахуванням частини четвертої статті 59 ЗК України надання земельних ділянок водного фонду у користування здійснюється на умовах оренди.

Отже, користування земельною ділянкою під водним об`єктом допускається виключно на підставі договору оренди землі з державною реєстрацією відповідного речового права.

Тому один договір охоплює два взаємопов`язані об`єкти: природний ресурс (вода) та просторову основу (земля).

Крім того, вивченням спірного Договору встановлено, що у договорі повторюються та збігаються умови, характерні для оренди землі, зокрема: строк оренди (10 років); орендна плата, що розрахована з урахуванням нормативної грошової оцінки землі та коефіцієнтів індексації; за цільовим призначенням та режимом використання землі, яка призначена для рибогосподарських потреб, із забороною зміни її цільового використання; за встановленими обмеженнями та обтяженнями у вигляді прибережних захисних смуг, екологічних, санітарних та водоохоронних вимог; умови повернення об`єкта; відповідальність сторін.

Усі вищезазначені умови об`єктивно дублюють модель договору оренди землі, бо земля є базовим елементом означених правовідносин.

Збіжність умов договору оренди водного об`єкта з умовами оренди земельної ділянки зумовлена тим, що водний об`єкт є нерозривно пов`язаним із земельною ділянкою водного фонду, на якій він розташований. Надання водного об`єкта в оренду без одночасного надання в користування відповідної земельної ділянки є неможливим, а тому істотні умови договору мають змішаний (водний та земельний) характер, що відповідає вимогам земельного та водного законодавства України.

За змістом частини дев`ятої статті 93 ЗК України та частини першої статті 2 Закону України «Про оренду землі» слідує, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Частиною другою статті 16 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону.

Згідно з вимогами частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За приписами частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті).

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами земельних торгів.

З наведеного вище вбачається, що розпорядження ЛОДА №138/0/5-17 від 28.02.2017 та укладений на його підставі Договір не відповідають вимогам статей 124, 134, 135 ЗК України, частини другої статті 16 Закону України «Про оренду землі», а відтак з огляду на вимоги статті 21 ЗК України, статей 203, 215, 216 ЦК України, вказане рішення є незаконним, а Договір підлягає визнанню недійсним, внаслідок чого земельна ділянка з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001 площею 52,3 га підлягає поверненню в розпорядження держави.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Оскільки оскаржуваний Договір підлягає визнанню недійсним, правові підстави використання відповідачем-2 спірної земельної ділянки відсутні.

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.03.2023 у справі №522/22473/15 зазначила, що якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої та третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).

Також, Верховний Суд у постановах від 13.12.2023 у справі №914/1258/22, від 12.09.2023 у справі №914/1262/22 та від 14.02.2024 у справі №914/1259/22 зазначив, що задоволення позовних вимог прокурора про визнання недійсним оспорюваного договору, який виконано, та скасування державної реєстрації без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсного правочину (повернення земельної ділянки її власнику) не призведе до ефективного захисту прав держави, в інтересах якої прокурором заявлено позов.

Нормами статті 34 Закону України «Про оренду землі» імперативно передбачено, що після припинення дії договору орендар повертає орендарю земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

Отже, вимоги про визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Такий спосіб захисту порушеного права є ефективним, оскільки забезпечуватиме його поновлення.

Таким чином, відповідач-2 згідно з вимогами статей 16, 216 ЦК України, статті 34 Закону України «Про оренду землі» зобов`язаний повернути отриману ним спірну земельну ділянку в розпорядження держави.

Щодо доводів відповідача-2 про існування «цілісного рибогосподарського комплексу», то вони жодним чином не підтверджують законності передачі всієї земельної ділянки без земельних торгів.

Відповідач-2 фактично ототожнює право власності на окремі об`єкти із правом отримання без аукціону усієї земельної ділянки водного фонду площею понад 52,3 га, що суперечить змісту частини другої статті 134 ЗК України.

Саме стаття 51 Водного кодексу України визначає, що водні об`єкти передаються за договором оренди землі, але з дотриманням вимог земельного законодавства, зокрема щодо конкурентності.

Отже, землі водного фонду мають особливий режим використання і не можуть передаватися всупереч принципам публічності та конкуренції.

Право оренди на спірну земельну ділянку площею 52,3 га відповідач-2 міг набути лише на конкурентних засадах.

Отже, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на відповідача-2.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір оренди водного об`єкту (землі) від 14.08.2019, укладений між Львівською обласною державною адміністрацією та фізичною особою- підприємцем Саганом Михайлом Михайловичем.

3. Зобов`язати фізичну особу-підприємця Сагана Михайла Михайловича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання, АДРЕСА_1 ) повернути у розпорядження Держави земельну ділянку з кадастровим номером 4620384000:16:001:0001, площею 52,3 га.

4. Стягнути з фізичної особи-підприємця Сагана Михайла Михайловича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання, АДРЕСА_1 ) на користь Львівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910031, проспект Шевченка, 17/19, м. Львів, 79005, розрахунковий рахунок UA138201720343140001000000774, відкритий у Державній казначейській службі України, м. Київ, отримувач: Львівська обласна прокуратура, код 02910031, код класифікації видатків бюджету - 2800) судовий збір у розмірі 5 324 (п`ять тисяч триста двадцять чотири) грн 80 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 14.10.2026.

Суддя О.Г. Удалова