Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №910/2921/26 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" жовтня 2026 р. Справа№ 910/2921/26

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Андрієнка В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Шапрана В.В.

секретар судового засідання - Король Д.А.

учасники справи:

від позивача : Романюк І.М.

від відповідача: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2026 (Повний текст рішення складено та підписано: 03.06.2026.)

у справі № 910/2921/26 (суддя Привалов А.І.)

за позовом ОСОБА_1

до Консорціуму "Військово-будівельна індустрія"

про скасування наказу та поновлення на посаді

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» (далі - Консорціум), у якому просив: скасувати наказ генерального директора Консорціуму ОСОБА_3 від 26.03.2025 № 17-К; поновити його на посаді заступника генерального директора з фінансових та економічних питань Консорціуму з 26.03.2025; стягнути з відповідача заробіток за час вимушеного прогулу з 26.03.2025 до дня набрання судовим рішенням законної сили.

Позов мотивовано тим, що виконані накази про призначення та переведення є індивідуальними актами одноразової дії і не могли бути ретроспективно скасовані; чинний наказ від 31.07.2024 № 23-К про призначення позивача не скасовано; строковий трудовий договір (контракт) від 01.01.2025 № 01-01/25 діяв до 31.12.2029; передбаченої законом та контрактом підстави дострокового припинення трудових відносин не існувало.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.05.2026 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що заступник генерального директора відповідно до пункту 4.3 Статуту входить до складу правління Консорціуму, а тому є членом виконавчого органу юридичної особи. Застосувавши частину третю статті 99 Цивільного кодексу України у взаємозв`язку з пунктом 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України, місцевий господарський суд дійшов висновку, що повноваження позивача як члена виконавчого органу могли бути припинені у будь-який час, а звільнення не вимагало доведення його вини чи наявності підстав, передбачених статтею 40 КЗпП України.

На обґрунтування цього висновку суд послався, зокрема, на Рішення Конституційного Суду України від 12.01.2010 № 1-рп/2010, постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 510/456/17, від 19.02.2020 у справах № 361/17/15-ц та № 145/166/18, від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19, від 11.05.2021 у справі № 759/9008/19, а також постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.08.2022 у справі № 908/273/21. Вимоги про поновлення на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу суд визнав похідними й відмовив у них у зв`язку з відмовою у вимозі про скасування наказу.

Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого господарського суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апелянт зазначає, що накази від 05.09.2023 № 36-К і від 31.12.2024 № 37- К після їх виконання вичерпали дію, а тому не могли бути скасовані з метою ретроспективного анулювання трудових відносин. При цьому чинною підставою повторного прийняття позивача на посаду був наказ від 31.07.2024 № 23-К, якого оспорюваний наказ не стосується.

На думку апелянта, частина третя статті 99 ЦК України передбачає дію компетентного органу товариства щодо припинення корпоративних повноважень, тоді як рішення належного органу управління Консорціуму про припинення повноважень позивача не приймалося. Повноваження генерального директора приймати і звільняти працівників апарату не є тотожним повноваженню одноосібно змінювати склад колегіального органу управління.

Апелянт також посилається на дію строкового контракту від 01.01.2025 № 01-01/25 до 31.12.2029 та відсутність у наказі № 17-К іншої належної підстави його дострокового припинення. У додаткових поясненнях позивач наголосив, що Консорціум є юридичною особою публічного права та державним господарським об`єднанням, а не господарським товариством, тому відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 10.07.2024 у справі № 573/1020/22, частина третя статті 99 ЦК України та пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України на спірні правовідносини не поширюються.

Відповідач у відзиві просив залишити апеляційну скаргу без задоволення. При цьому він посилається на пункти 4.1- 4.3 Статуту Консорціуму, за якими генеральний директор здійснює поточне керівництво, видає накази відповідно до трудового законодавства та контрактів, приймає і звільняє працівників апарату, а заступники генерального директора входять до складу правління. Консорціум стверджує, що позивач у період тимчасового виконання обов`язків генерального директора фактично призначив себе власним заступником через делегування кадрових повноважень ОСОБА_2 , отримував подвійну заробітну плату, порушив правила роботи за сумісництвом, вимоги антикорупційного законодавства та мав два голоси у правлінні. Крім того, відповідач просить застосувати статтю 233 КЗпП України, оскільки документи про звільнення позивач отримав 13.04.2025, а з цим позовом до господарського суду звернувся лише 17.03.2026. На переконання відповідача, після закриття цивільного провадження 02.12.2025 позивач мав одразу звернутися до господарського суду, а не оскаржувати відповідну ухвалу.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.07.2026 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду на 19.08.2026.

У судовому засіданні 19.08.2026 оголошено перерву до 23.09.2026.

28.07.2026 відповідач подав відзив на апеляційну скаргу.

19.08.2026 позивач подав додаткові письмові пояснення у відповідь на нові правові аргументи відзиву

У судовому засіданні 23.09.2026 було оголошено перерву до 07.10.2026.

За частинами першою і другою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами й перевіряє законність та обґрунтованість рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються лише у виняткових випадках за умови доведення неможливості їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від учасника справи.

Колегія суддів окремо зазначає, що всі фактичні висновки цієї постанови ґрунтуються виключно на доказах, які містилися в матеріалах справи та були подані до суду першої інстанції. Додаткові письмові пояснення від 30.07.2026 враховуються лише як виклад правової позиції щодо нормативного акта, прийнятого після ухвалення рішення місцевого господарського суду.

Водночас згідно з частиною четвертою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду встановить неправильне застосування норм матеріального права. Нормативний акт є джерелом права, а не доказом у розумінні статті 73 ГПК України. Суд зобов`язаний самостійно встановити норму права, що підлягає застосуванню до спірних відносин (jura novit curia). Тому набрання чинності Законом № 4888-IX та вміщена в ньому пряма вказівка про дію змін у часі підлягають оцінці незалежно від того, що апеляційна скарга не містила відповідного доводу.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів відзначає наступне.

Наказом Міністра оборони України від 27.07.2023 № 13-ДП ОСОБА_1 призначено тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора Консорціуму. Наказом Консорціуму від 03.08.2023 № 30-К оформлено початок виконання ним цих обов`язків.

Наказом заступника генерального директора Консорціуму ОСОБА_2 від 05.09.2023 № 36-К ОСОБА_1 призначено з 06.09.2023 на посаду заступника генерального директора на умовах неповного робочого дня - шість годин - за сумісництвом, на період проходження основним працівником військової служби під час мобілізації.

Наказом від 19.02.2024 № 04-К ОСОБА_1 звільнено з цієї посади за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України. Отже, трудові правовідносини за наказом № 36-К були припинені ще 19.02.2024.

Наказом від 31.07.2024 № 23-К ОСОБА_1 повторно призначено з 01.08.2024 на посаду заступника генерального директора на умовах неповного робочого дня - шість годин - за сумісництвом. 01.08.2024 між сторонами укладено трудовий договір (контракт) № 08-08/2024.

Наказом від 31.12.2024 № 37-К позивача переведено з 01.01.2025 на посаду заступника генерального директора з фінансових та економічних питань на умовах неповного робочого дня - шість годин - за сумісництвом. Дію контракту № 08-08/2024 сторони припинили за згодою, а 01.01.2025 уклали новий трудовий договір (контракт) № 01-01/25. Відповідно до пункту 1.3 цього контракту його укладено на п`ять років - з 01.01.2025 до 31.12.2029.

Наказом Міністра оборони України від 20.03.2025 № 16-ДП ОСОБА_1 увільнено від тимчасового виконання обов`язків генерального директора Консорціуму, наказано повернутися до виконання обов`язків за основною посадою заступника начальника з господарських питань ДУ « 70 управління начальника робіт», а ОСОБА_3 призначено генеральним директором Консорціуму.

25.03.2025 генеральний директор ОСОБА_3 видав наказ № 14-К, яким скасував накази про делегування ОСОБА_2 окремих повноважень. Наступного дня, 26.03.2025, він видав оспорюваний наказ № 17-К.

У преамбулі наказу № 17-К наведено посилання на пункти 4.2, 4.3 Статуту Консорціуму, статтю 65 Господарського кодексу України, статтю 99 ЦК України, пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України та на повернення ОСОБА_1 до виконання обов`язків за основною посадою відповідно до наказу Міністра оборони України від 20.03.2025 № 16-ДП.

Пунктом 1 наказу № 17-К скасовано наказ від 05.09.2023 № 36-К «Про призначення ОСОБА_1 » як такий, що не відповідає законодавству; пунктом 2 - скасовано наказ від 31.12.2024 № 37-К «Про переведення ОСОБА_1 »; пунктом 3 - припинено повноваження позивача як члена правління; пунктом 4

- звільнено його з 26.03.2025 з посади заступника генерального директора з фінансових та економічних питань.

Колегія суддів відзначає, що наказ від 31.07.2024 № 23-К, на підставі якого позивача повторно прийнято на роботу з 01.08.2024, наказом № 17-К не скасовано. Трудовий договір (контракт) від 01.01.2025 № 01-01/25 в оспорюваному наказі не названо, передбаченої ним самостійної підстави дострокового припинення не зазначено.

Копію документів про звільнення позивач отримав 13.04.2025. 13.05.2025, тобто в межах одного місяця, він звернувся з відповідним позовом до суду цивільної юрисдикції.

Ухвалою Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02.12.2025 у справі № 213/2577/25 цивільне провадження закрито з мотивів належності спору до господарської юрисдикції. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17.02.2026 цю ухвалу залишено без змін. 17.03.2026 позивач звернувся до Господарського суду міста Києва.

Листом відповідача від 29.05.2025 № 29/05/2025-2 повідомлено про нарахування позивачу заробітної плати за січень 2025 року в сумі 43 080,00 грн та за лютий 2025 року в сумі 64 620,00 грн. У заяві про усунення недоліків від 31.03.2026 позивач зазначив за лютий іншу суму - 64 602,00 грн, але загальний заробіток за два місяці визначив як 107 700,00 грн, середньоденний заробіток - 2 504,65 грн виходячи із 43 робочих днів, а тривалість вимушеного прогулу до 31.03.2026 - 263 робочі дні. Кінцеву суму до стягнення у цьому розрахунку визначено в розмірі 658 713,93 грн.

Щодо юрисдикції та необхідності вирішення спору по суті колегія суддів відзначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, пунктом 3 наказу № 17-К безпосередньо припинено повноваження позивача як члена правління Консорціуму, а законність звільнення відповідач і суд першої інстанції обґрунтували частиною третьою статті 99 ЦК України у взаємозв`язку з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 у справі № 205/4196/18 розмежувала трудові спори про припинення трудового договору на підставах КЗпП України та спори щодо законності дій органу управління юридичної особи з припинення повноважень керівника або члена виконавчого органу за частиною третьою статті 99 ЦК України у взаємозв`язку з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Крім того, суд цивільної юрисдикції вже закрив провадження з мотивів належності цього спору до господарського судочинства, а апеляційний суд залишив такий висновок без змін. Повторне закриття провадження господарським судом створило б негативний юрисдикційний конфлікт і фактично позбавило б позивача доступу до суду.

У постанові від 20.03.2025 у справі № 990/317/23 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись також на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Буланов та Купчик проти України», наголосила на обов`язку держави забезпечити ефективне і швидке вирішення спорів щодо судової юрисдикції та не покладати наслідки тривалого визначення компетентного суду на особу, яка своєчасно ініціювала судовий захист.

За таких обставин колегія суддів розглядає спір по суті. Висновок про незастосовність окремих матеріальних норм, якими відповідач обґрунтував наказ, у цій справі є результатом перевірки законності оспорюваної управлінської дії, а не підставою для повторного позбавлення позивача доступу до правосуддя.

Суд відзначає, що накази про призначення, переведення та звільнення конкретного працівника не встановлюють загальних правил поведінки, не розраховані на невизначене коло осіб і не мають багаторазового застосування. Вони є індивідуальними кадровими актами. Тому правила про територіальну (просторову) дію нормативно-правових актів безпосередньо до них не застосовуються.

Водночас конституційний принцип верховенства права охоплює правову визначеність, передбачуваність правових наслідків та недопустимість погіршення вже набутого правового становища шляхом ретроспективної дії пізнішого акта.

Стаття 58 Конституції України безпосередньо визначає часову дію законів та інших нормативно-правових актів і сама по собі не є нормою, що регулює скасування кадрового наказу. Проте закріплена нею заборона зворотної дії у взаємозв`язку з принципом правової визначеності виключає тлумачення, за якого пізніший індивідуальний акт без прямої законної підстави нівелює правові наслідки вже виконаного акта та завершених юридичних фактів.

Конституційний Суд України в Рішенні від 23.06.1997 № 2-зп зазначив, що ненормативні правові акти встановлюють конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

У Рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 Конституційний Суд України пов`язав неможливість скасування виконаних ненормативних актів, на підставі яких виникли правовідносини, з гарантією стабільності суспільних відносин та впевненістю особи, що її становище не буде погіршене пізнішим рішенням.

Висновок Рішення № 7-рп/2009 безпосередньо стосувався актів органів місцевого самоврядування, тому не переноситься на кожний внутрішній акт роботодавця. Проте наведена Конституційним Судом характеристика часової дії виконаного індивідуального акта має значення для оцінки обраного відповідачем способу припинення трудових відносин: скасування виконаного наказу не може саме по собі зворотно анулювати трудовий договір і фактично відпрацьований період.

Колегія суддів відзначає, що наказ № 36-К був виконаний у вересні 2023 року, а започатковані ним трудові правовідносини остаточно припинені наказом № 04-К від 19.02.2024. Скасування цього наказу 26.03.2025 об`єктивно не могло припинити інші трудові правовідносини, які виникли з 01.08.2024 на підставі окремого наказу № 23-К.

При цьому наказ № 37-К також був виконаний: з 01.01.2025 позивач був переведений на іншу посаду, сторони припинили попередній контракт та уклали новий строковий контракт № 01-01/25. Подальше скасування наказу про переведення не анулює автоматично чинний контракт і не замінює передбаченої законом процедури його дострокового припинення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що пункти 1 і 2 наказу № 17-К спрямовані на надання пізнішому індивідуальному акту ретроспективної дії щодо вже реалізованих юридичних фактів. Такий спосіб не відповідає принципу правової визначеності. У разі, якщо роботодавець вважав попередні кадрові рішення незаконними, він мав застосувати передбачений законом спосіб реагування та визначену КЗпП України або контрактом підставу припинення чинних трудових відносин, а не вважати їх неіснуючими внаслідок одностороннього скасування виконаних наказів.

З матеріалів справи вбачається, що станом на дату видання наказу № 17-К між сторонами діяв строковий трудовий договір (контракт) № 01-01/25, укладений до 31.12.2029. Строк договору не сплив. Підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, не існувало.

У преамбулі наказу № 17-К формально наведено пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України, однак ця норма не поширюється на спірні відносини. Іншої конкретної підстави припинення трудового договору, передбаченої КЗпП України або пунктами 6.3, 6.4 контракту, відповідач при звільненні не визначив.

Наказ Міністра оборони України від 20.03.2025 № 16-ДП припинив тимчасове виконання позивачем обов`язків генерального директора Консорціуму та зобов`язав його повернутися до основного місця роботи. Цей наказ не вирішував питання про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника генерального директора з фінансових та економічних питань і не припиняв контракт № 01-01/25.

За статтею 102-1 КЗпП України сумісництвом є виконання працівником, крім основної, іншої оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві. Саме повернення до основної роботи не є передбаченою законом автоматичною підставою припинення роботи за сумісництвом. Відповідач не довів, що наказ Міністра оборони України № 16-ДП містив припис про припинення другого трудового договору або що на 26.03.2025 настала інша визначена законом підстава його припинення.

Статті 4 і 9 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3933-XII, вимагають наявності законної причини припинення трудових відносин і покладають на роботодавця тягар доведення такої причини. Відповідач цього обов`язку не виконав.

Законність звільнення перевіряється за тією фактичною та правовою підставою, яку роботодавець визначив у наказі. Суд не може визнати звільнення правомірним з інших обставин, з якими роботодавець не пов`язував припинення трудових відносин. Такий підхід відображений у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 та послідовно застосовується Верховним Судом. Зокрема, в огляді практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за липень 2026 року наголошено, що законність звільнення оцінюється лише за обставинами, визначеними роботодавцем у наказі.

Наказ № 17-К не містить посилання на статтю 28 Закону України «Про запобігання корупції», реальний конфлікт інтересів, порушення порядку оплати роботи за сумісництвом, отримання подвійної заробітної плати або наявність у позивача двох голосів у правлінні як на підстави звільнення.

Відповідні твердження наведені відповідачем під час судового розгляду. Вони можуть бути предметом окремої правової оцінки та мати передбачені законом дисциплінарні, майнові або інші наслідки за умови належного доказування, однак не можуть замінити підставу наказу № 17-К.

Матеріали справи не містять рішення уповноваженого органу про встановлення реального конфлікту інтересів, дисциплінарного провадження, вимоги про повернення безпідставно нарахованих коштів або іншого акта, яким на 26.03.2025 було б реалізовано відповідний передбачений законом наслідок. Суд першої інстанції також не встановив цих обставин як самостійної підстави звільнення.

Отже, доводи відзиву про порушення попереднього періоду не спростовують відсутності законної підстави для припинення 26.03.2025 чинного строкового трудового договору.

Частина друга статті 233 КЗпП України надає працівникові право звернутися до суду у справі про звільнення у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення. Відповідно до статті 234 КЗпП України пропущений з поважних причин строк може бути поновлено, якщо з дня отримання копії наказу про звільнення минуло не більше одного року.

Позивач отримав документи про звільнення 13.04.2025 і звернувся до суду цивільної юрисдикції 13.05.2025, тобто своєчасно. Суд відкрив провадження та 02.12.2025 закрив його з мотивів іншої юрисдикції. Позивач реалізував гарантоване законом право на апеляційний перегляд цієї ухвали; постанову апеляційного суду ухвалено 17.02.2026. До належного, за висновками цивільних судів, господарського суду позивач звернувся 17.03.2026 - через один місяць і до спливу граничного однорічного строку, визначеного статтею 234 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2025 у справі № 990/317/23 зазначила, що звернення до суду іншої юрисдикції саме по собі оцінюється разом з усією процесуальною поведінкою особи; своєчасне первинне звернення, прийняття позову судом, тривале вирішення питання юрисдикції та подальше звернення до компетентного суду без зайвого зволікання можуть свідчити про поважність причин пропуску.

У даній справі позивач протягом усього часу послідовно підтримував одну й ту саму вимогу про захист від звільнення та не допускав бездіяльності, яка свідчила б про втрату інтересу до спору. Апеляційне оскарження ухвали про закриття провадження було законним процесуальним засобом і не може кваліфікуватися як зловживання лише тому, що скаргу залишено без задоволення.

Колегія суддів визнає причини пропуску строку звернення безпосередньо до господарського суду поважними та поновлює цей строк. Заперечення відповідача про пропуск строку не є підставою для відмови у позові.

За частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Оскільки пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України до відповідача не застосовується, належного рішення компетентного органу про припинення корпоративних повноважень не доведено, скасування виконаних кадрових наказів не могло ретроспективно припинити чинний контракт, а іншої законної підстави звільнення наказ № 17-К не містить, цей наказ підлягає скасуванню.

Порушене право позивача підлягає відновленню шляхом поновлення його на посаді заступника генерального директора з фінансових та економічних питань Консорціуму з 26.03.2025 у межах заявленої вимоги.

Відповідно до частини сьомої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Щодо вимоги про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів відзначає наступне.

Частина друга статті 235 КЗпП України передбачає одночасне вирішення питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Водночас наявність матеріального права на таку виплату не звільняє сторону від процесуального обов`язку визначити зміст і розмір майнової вимоги та подати докази, необхідні для її перевірки.

За пунктом 3 частини третьої статті 162 та статтею 163 ГПК України позовна заява з вимогою про стягнення коштів повинна містити ціну позову та обґрунтований розрахунок сум, що стягуються. Відповідно до статей 13, 74, 76- 79 ГПК України кожна сторона доводить обставини, на які посилається, а суд оцінює достатність і взаємний зв`язок поданих доказів.

На виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху позивач 31.03.2026 подав розрахунок, у якому визначив середньоденний заробіток у розмірі 2 504,65 грн, 263 робочі дні вимушеного прогулу за період до 31.03.2026 та загальну суму 658 713,93 грн. Отже, в матеріалах першої інстанції наявний розрахунок грошової вимоги. Водночас сам факт його подання не звільняє суд від перевірки узгодженості вихідних даних, арифметичної правильності та відповідності розрахунку Порядку № 100.

За пунктами 2 і 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, середня заробітна плата у відповідному випадку обчислюється з виплат за два календарні місяці роботи, що передують події, а середньоденна (середньогодинна) заробітна плата визначається діленням заробітку за фактично відпрацьовані дні (години) на кількість таких днів (годин) та множенням отриманого показника на число робочих днів (годин), які підлягають оплаті.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що подані позивачем вихідні дані є внутрішньо суперечливими. У листі відповідача та первісному позові заробіток за лютий 2025 року зазначено в сумі 64 620,00 грн, тоді як у заяві від 31.03.2026 - 64 602,00 грн. Разом із заробітком за січень 2025 року 43 080,00 грн останні дві суми утворюють 107 682,00 грн, а не наведені позивачем 107 700,00 грн. Відповідно, за вказаних у заяві вихідних даних результат ділення на 43 робочі дні мав становити 2 504,23 грн, а не 2 504,65 грн.

Крім того, розрахунок містить і самостійні арифметичні помилки. Добуток 263 робочих днів та заявленого середньоденного заробітку 2 504,65 грн становить 658 722,95 грн, а не 658 713,93 грн. При цьому окремі щомісячні показники також обчислено неправильно: за 21 робочий день зазначено 52 595,34 грн замість 52 597,65 грн, а за 20 робочих днів - 50 090,80 грн замість 50 093,00 грн. Крім того, за період з 26 до 31 березня 2025 року враховано лише два робочі дні без пояснення застосованого графіка та способу визначення цього показника.

Колегія суддів відзначає, що матеріали справи не містять достатніх первинних даних про фактично відпрацьовані позивачем у розрахунковому періоді дні або години, структуру нарахованих виплат, включення чи невключення кожної з них до середнього заробітку, а також індивідуальний графік шестигодинної роботи за сумісництвом. Судом береться до уваги також і те, що розрахунок закінчується 31.03.2026 і не оновлений за подальший період, хоча вимогу заявлено до дня набрання судовим рішенням законної сили.

За таких суперечливих і неповних вихідних даних суд не може шляхом припущень визначити належну до стягнення суму або самостійно замінити сторону у доказуванні. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягає як така, розмір якої належними та достатніми доказами не доведений.

За пунктами 3, 4 частини першої статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є невідповідність висновків суду першої інстанції встановленим обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції неправильно застосував частину третю статті 99 ЦК України та пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України, не врахував публічно-правову природу Консорціуму, чинність наказу № 23-К та контракту

№ 01-01/25, а також правові наслідки виконання індивідуальних кадрових актів. Висновок про законність наказу № 17-К не відповідає встановленим обставинам справи.

Водночас апеляційна скарга не підлягає задоволенню в частині вимоги про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки поданий у першій інстанції розрахунок є внутрішньо суперечливим, містить арифметичні помилки, не підтверджений достатніми вихідними даними та не охоплює всього заявленого періоду.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2026 - скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Згідно зі статтею 129 ГПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Позивач звільнений від сплати судового збору за вимогами про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», однак таке звільнення не поширюється на самостійну вимогу про скасування наказу.

З урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026, ставок за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру та апеляційної скарги, а також коефіцієнта 0,8 у зв`язку з поданням документів в електронній формі, витрати зі сплати судового збору за задоволену вимогу про скасування наказу за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій становлять 6 656,00 грн (2 662,40 грн + 3 993,60 грн) і підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2026 у справі № 910/2921/26 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» задовольнити частково.

4. Скасувати наказ Генерального директора Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» ОСОБА_3 від 26.03.2025 № 17-К.

5. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника генерального директора з фінансових та економічних питань Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» з 26.03.2025.

6. У задоволенні позовної вимоги про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

7. Стягнути з Консорціуму «Військово-будівельна індустрія» (код ЄДРПОУ 33629043) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 6 656 (шість тисяч шістсот п`ятдесят шість) гривень 00 копійок судового збору за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

8. Видачу наказів доручити Господарському суду міста Києва.

9. Матеріали справи № 910/2921/26 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, передбачені статтями 286- 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 14.10.2026.

Головуючий суддя В.В. Андрієнко

Судді С.І. Буравльов

В.В. Шапран