Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №910/12031/24 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" вересня 2026 р. Справа № 910/12031/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Корсака В.А.

Ходаківської І.П.

секретар судового засідання Сергієнко-Колодій В.В.,

за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!"

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026

та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026

у справі № 910/12031/24 (суддя Ягічева Н.І.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!"

до Фізичної особи-підприємця Солохи Анастасії Володимирівни

про визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності правочину та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" (далі - позивач; ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!"; Товариство; апелянт; скаржник) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Солохи Анастасії Володимирівни (надалі - відповідач; ФОП Солоха А.В.) про:

- визнання недійсним договору № 01/10-21 вiд 01.10.2021 між АО "Лукас Лігал", правонаступником якого є ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" (ідентифікаційний код 43723626) та Фізичною особою-підприємцем Солоха А.В.;

- стягнення з Фізичної особи-підприємця Солохи А.В. на користь ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" 192 566,53 грн, які складаються з основної суми боргу - 174 500,00 грн, інфляційного збільшення станом на дату подачі позову - 10 877,35 грн та 3% річних станом на дату подачі позову - 7 189,18 грн. На підставі ч. 10 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) ГПК України зазначити в судовому рішенні про нарахування трьох відсотків річних та інфляційного збільшення основної суми боргу з дати подачі позову до моменту фактичного виконання рішення відповідачкою.

Позовні вимоги ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" обґрунтовувались тим, що: договір про надання послуг було укладено під впливом психологічного насильства та обману; останній не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а лише використовувався як інструмент руху (перекидання, виведення) коштів в межах партнерських відносин, а обумовлені договором послуги відповідачем фактично не надавалися; оспорюваний договір суперечить загальним засадам цивільного судочинства, а волевиявлення його учасників не відповідало їх внутрішній волі. Позивач вказував, що під тиском було підписано й акт наданих послуг від 15.12.2021 на суму 45 500,00 грн. Зазначав, що на виконання цього договору з рахунку АО "Лукас Лігал" на користь відповідача було сплачено всього 174 500,00 грн (при цьому частина оплат була здійснена після того, як позивач фактично зупинив свою діяльність, а його керівник вступив до лав Збройних Сил України).

Правовою підставою позову позивач визначив ст.ст. 3, 13, 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Також позивач просив застосувати наслідки недійсності зазначеного договору - стягнути з відповідача на свою користь 174 500,00 грн основного боргу, 10 877,35 грн інфляційних втрат та 7 189,18 грн 3% річних згідно з ст.ст. 216, 625, 1212 ЦК України. При цьому, посилаючись на ч. 10 ст. 238 ГПК України, вказував на необхідність зазначити в рішенні про нарахування інфляційних втрат та 3% річних з простроченої суми до моменту виконання відповідачем такого рішення.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025, у позові відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 03.02.2026 рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 у справі № 910/12031/24 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

За наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 у задоволені позову відмовлено.

Згідно висновків місцевого господарського суду, відсутніми є підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору про надання послуг № 01/10-21 від 1 жовтня 2021 року та застосування наслідків недійсності цього правочину відповідно до вимог ст.ст. 16, 203, 215, 216 ЦК України.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 відмовлено ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" у відшкодуванні понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу та судового збору.

Як зазначено судом І-ої інстанції, оскільки рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 у задоволенні позову відмовлено повністю, враховуючи положення частин 4, 5 статті 129 ГПК України, - відсутні правові підстави покладення на відповідача обов`язку відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 у справі № 910/12031/24 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24. Прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувані рішення є незаконними та необґрунтованими, а суд першої інстанції залишив поза увагою всі важливі деталі і обставини, які зазначалися позивачем і підтверджувалися доказами, чим помилково застосував норми матеріального права і припустився істотних порушень процесуальних норм.

Апелянт, посилаючись на фактичні обставини справи, зазначає, що ніколи не потребував і не замовляв жодних консультаційних послуг у ФОП Солохи А.В. Жодні послуги відповідачем не надавались, він зі свого боку і не мав наміру їх надавати, а використав спірні документи (договір 01/10-21 від 01.10.2021 та акт від 15.12.2021) лише для створення штучних підстав для виведення коштів з рахунку позивача та їх привласнення на своєму рахунку і подальшого використання у власних інтересах, що стало можливим завдяки бухгалтерці ОСОБА_1, яка мала доступ до рахунку позивача. У грудні 2021 року, користаючись сформованою на той момент залежністю позивача від групи «Лукас» (в першу чергу від ФОП Катчика А.Т.), відповідач та ФОП Катчик А.Т. змусили керівника позивача підписати фіктивні документи, а саме спірний договір та акт про надані послуги на суму 45 500 грн. У подальшому в 2022 році вони продовжили виведення коштів на рахунок ФОП Солохи А.В. вже без оформлення будь-яких актів, здійснивши ще три платежі з посиланням на спірний договір, хоча жодні послуги так само не надавались і не замовлялись. З рахунку позивача бухгалтером групи « Лукас » ОСОБА_1 було загалом виведено чотирма платежами 174 500,00 грн під виглядом оплати за послуги, які позивач не замовляв, а відповідач не надавав. Однак, позивач вказує, що суд першої інстанції не встановив всіх обставин справи і обґрунтував своє рішення фактично на необґрунтованих припущеннях про те, що послуги дійсно замовлялись, надавались. Апелянт звертає увагу, що у матеріалах справи взагалі відсутні будь-які акти наданих послуг та рахунки по наступним платежам (49 000 грн; 10 000 грн; 70 000 грн), які могли б підтверджувати виникнення в позивача обов`язку здійснювати оплату.

Окремо скаржник підкреслює, що суд 1-ої інстанції жодним чином не зреагував на протиправне ненадання відповідачем саме вичерпних відповідей на питання позивача, які той повинен був надати відповідно до ч. 2 ст. 90 ГПК України, згідно з якою учасник справи, якому поставлено питання іншим учасником справи, зобов`язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. Окрім цього, про те, що відповідач надавав якісь послуги, місцевий господарський суд не зобов`язав ФОП Солоха А.В. надати докази наявності таких подій. Також апелянт зазначив, що судом першої інстанції не залучено до справи в якості третьої особи ФОП Катчика А.Т., за умови, що у підсумку суд виніс рішення, яке фактично зачіпає права та інтереси цієї особи.

Позивачем підкреслюється, що місцевий господарський суд при винесенні оскаржуваного рішення порушив вимоги ГПК України щодо оцінки вірогідності доказів, а також повноти і об`єктивності розгляду аргументів сторін, та обов`язковості доказування. Не дослідив наявні в справі докази у повному обсязі. Не витребував необхідні для вирішення справи докази.

У частині оскарження додаткового рішення скаржник зазначив, що з огляду на наявність підстав для скасування основного рішення, наявними є підстави й для скасування додаткового рішення Господарського суду м. Києва від 20.07.2026 щодо розподілу судових витрат, яким відмовлено у присудженні таких витрат.

В апеляційній скарзі Товариство також заявило клопотання про:

1) витребування у Головного управління ДПС у м. Києві наступної інформації: коли Головне управління ДПС у м. Києві (або його структурні підрозділи) отримувало повідомлення про прийняття працівника ОСОБА_1 на роботу до одного з таких товариств з обмеженою відповідальністю: ТОВ «ЛУКАС ЕДВАЙЗОРІ» (ідентифікаційний код 44362187), ТОВ «ЛУКАС АУДИТ» (ідентифікаційний код 19029087) чи ТОВ «ЛУКАС КОНСАЛТИНГ» (ідентифікаційний код 42851413)? засвідченої копії відповідного повідомлення про прийняття працівника на роботу - ОСОБА_1; чи отримувало Головне управління ДПС у м. Києві (або його структурні підрозділи) будь-які повідомлення, відомості про припинення роботи ОСОБА_1 у вищевказаних товариствах, якщо так, то коли і які саме відомості (надати відповідні копії повідомлень за наявності)?

2) зобов`язання ФОП Солохи А.В. надати особисто письмово вичерпні відповіді на питання, що ставив позивач в порядку ст. 90 ГПК України, а саме - 2, 4, 6, 7, 8, 9, 10 зокрема, зобов`язати її повідомляти конкретні приклади комерційних пропозицій, презентаційних матеріалів, електронних листів і адрес електронної пошти, номерів електронних засобів зв`язку, назви клієнтів тощо щодо яких вона стверджує про начебто надання послуг позивачеві і вказувати відповідні дати подій;

3) залучення ФОП Катчика А.Т. до участі у справі № 910/12031/24 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.08.2026, апеляційна скарга у справі №910/12031/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Корсак В.А., Ходаківська І.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24. Розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24 призначено на 21.09.2026.

На адресу апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін. Згідно тверджень ФОП Солохи А.В., наявними у справи доказами не підтверджується факт вчинення позивачем спірного договору під впливом обману чи насильства. Акцентувала, що позивач, який на час вчинення спірного договору мав статус адвокатського об`єднання, його тодішній керівник, який є адвокатом, мали достатній рівень знань та досвіду діяльності у галузі права для орієнтування в обставинах, які мають істотне значення, тією мірою, щоб заперечення наявності або замовчування існування обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, могло вплинути на формування волевиявлення. На думку відповідача, позивач своїм підписом на договорі та акті виконаних робіт підтвердив свою волевиявлення на укладення правочину. Відповідач вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 21.09.2026 оголошено перерву до 22.09.2026.

Представник апелянта в судовому засіданні 22.09.2026 вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив оскаржуване рішення залишити без змін.

Щодо клопотання позивача про витребування доказів судовою колегією вказується, що за приписами ч.ч. 1, 2, 3 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. Це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об`єктивного зв`язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об`єктом судового дослідження.

Виходячи зі змісту ст. 73 ГПК України належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування в справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

В наведеному колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 17.1.9. ст. 17 Податкового кодексу України платник податків має право на нерозголошення контролюючим органом (посадовими особами) відомостей про такого платника без його письмової згоди та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, державну, комерційну чи банківську таємницю та стали відомі під час виконання посадовими особами службових обов`язків, крім випадків, коли це прямо передбачено законами.

Згідно адвокатського запиту від 25.01.2025 запитувалась інформація щодо трудових відносин, пов`язана з відомостями про ОСОБА_1 як платника податків, з причин наявних судових спорів.

За ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

В силу ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правничої допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правничої допомоги, зокрема: звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб).

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, керівники підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, яким направлено адвокатський запит, зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту надати адвокату відповідну інформацію, копії документів, крім інформації з обмеженим доступом і копій документів, в яких міститься інформація з обмеженим доступом (ч. 2 ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про захист персональних даних» поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу з баз персональних даних за згодою суб??єкта персональних даних.

Згідно відповіді від 29.01.20205 Головного управління ДПС у м. Києві не допускається безпідставне поширення інформації з обмеженим доступом.

При цьому, доказів вжиття заходів для отримання запитуваної інформації від відповідної фізичної особи, за її згодою, матеріали справи не містять.

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги, що цей спір за своїм характером не є трудовим та не пов`язаний з трудовими відносинами, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів, заявленого повторно на стадії цього апеляційного розгляду.

В частині клопотання Товариства про надання пояснень колегія суддів зазначає, що за ст. 90 ГПК України учасник справи має право поставити в першій заяві по суті справи або у додатку до неї не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи. Учасник справи, якому поставлено питання іншим учасником справи, зобов`язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. На запитання до учасника справи, який є юридичною особою, відповіді надає її керівник або інша посадова особа за його дорученням. Відповіді на запитання подаються до суду учасником справи - фізичною особою, керівником або іншою посадовою особою юридичної особи у формі заяви свідка не пізніше як за п`ять днів до підготовчого засідання, а у справі, що розглядається в порядку спрощеного провадження, - за п`ять днів до першого судового засідання. Копія такої заяви свідка у той самий строк надсилається учаснику справи, який поставив письмові запитання. Якщо поставлене запитання пов`язане з наданням доказів, що підтверджують відповідні обставини, учасник справи разом із заявою свідка надає такі докази. Учасник справи має право відмовитися від надання відповіді на поставлені запитання: 1) з підстав, визначених статтями 67, 68 цього Кодексу; 2) якщо поставлене запитання не стосується обставин, що мають значення для справи; 3) якщо учасником справи поставлено більше десяти запитань. За наявності підстав для відмови від відповіді учасник справи повинен повідомити про відмову іншого учасника та суд у строк для надання відповіді на запитання. Суд за клопотанням іншого учасника справи може визнати підстави для відмови відсутніми та зобов`язати учасника справи надати відповідь.

З матеріалів справи вбачається про подання позивачем до суду першої інстанції клопотання, в якому Товариство просило зобов`язати Фізичну особу-підприємця Солоху А.В. надати письмово вичерпні відповіді по суті на питання, що ставить позивач в порядку ст. 90 ГПК України.

Відповідачем подано до місцевого господарського суду заяву, в якій викладено відповіді на поставлені позивачем 10-ти запитань. У заяві ФОП Солоха А.В. вказала про обізнаність про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві свідчення та відмову від давання свідчень. При цьому проінформувала, що свідчення надаються з урахуванням спливу часу після відповідних обставин.

В силу ст. 13 ГПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Отже, з огляду на надання відповідачем відповіді на поставлені позивачем запитання, тим самим виконання ФОП Солоха А.В. покладеного на неї ст. 90 ГПК України процесуального обов`язку, судова колегія вказує про відсутність підстав для задоволення відповідного клопотання позивача на стадії апеляційного розгляду.

Стосовно клопотання скаржника про залучення ФОП Катчика А.Т. до участі у справі № 910/12031/24 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, колегією суддів зазначається таке.

Інститут залучення третіх осіб до участі у справі, визначено ст.ст. 49, 50 ГПК України та має суттєві процесуальні відмінності. Так, зокрема: треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін; треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача (ст. 49).

У той же час, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи; якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору; про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі; треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права та обов`язки, встановлені статтею 42 ГПК України (ст. 50).

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, але й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Тому, беручи до уваги правила, визначені в ст. 50 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для залучення ФОП Катчика А.Т. до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, під час цього апеляційного провадження.

Відповідно до статті 269, частини 1 статті 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, 01.10.2021 між ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" в особі директора Титаренка Д.С. (правонаступник АО "Лукас Лігал") (замовник) та ФОП Солоха А.В. (виконавець) було укладено договір про надання послуг № 01/10-21 (скорочено - договір), за умовами якого виконавець зобов`язувався за попереднім запитом у встановлений замовником формі надавати консультаційні послуги щодо ведення комерційної діяльності замовника, визначені п. 1.2 договору, а останній - прийняти та оплачувати надані послуги на умовах договору.

Відповідно до п. 1.2 договору консультаційними послугами щодо ведення комерційної діяльності замовника є, зокрема: 1) постановка ринкових цілей та розроблення маркетингових стратегій; 2) оцінка перспектив розвитку та складання квартального маркетингового плану, супровід його реалізації та звітування щодо ефективності маркетингового плану. На вимогу замовника виконавець звітує у письмовій формі; 3) формування іміджу бренду, позиціонування замовника на ринку споживачів послуг замовника; 4) аналіз ринку та консультування щодо визначення політики цін; 5) супровід комунікацій з клієнтами замовника з питань, що не порушують адвокатську таємницю; 6) ведення веб-сайту та просування замовника пошукових системах, модерація в соціальних мережах; 7) інші послуги за запитом замовника; 8) консультаційні послуги з оцінювання нерухомого майна, а саме аналіз за запитом замовника ринку оренди комерційних приміщень та проведення перемовин з потенційними орендарями в інтересах замовника; 9) послуги перекладу.

Згідно п.п. 3.1, 3.2 договору вартість консультаційних послуг відповідно до договору становить загальну суму, сплачену замовником за результатом надання послуг, протягом 30 календарних днів з дати підписання сторонами відповідного акта наданих послуг. За згодою сторін оплата здійснюється на підставі виставленого рахунку в національній валюті у безготівковій формі шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок виконавця.

За період з січня по березень 2022 року позивач здійснив на користь відповідача наступні платежі, зокрема: 18.11.2021 - на суму 45 500,00 грн без урахування ПДВ, 17.02.2022 - на суму 49 000,00 грн без урахування ПДВ, 04.07.2022 - на суму 10 000,00 грн без урахування ПДВ, 12.08.2022 - на суму 70 000,00 грн без урахування ПДВ, а всього на загальну суму 174 500,00 грн, про що свідчать платіжні інструкції від 18.11.2021 № 241, від 17.02.2022 № 267, від 04.07.2022 № 268, від 12.08.2022 № 269, банківські виписки.

15 грудня 2021 року між сторонами підписано акт наданих послуг, згідно якого відповідач за запитом позивача надав консультаційні послуги щодо аналізу ринку та консультування щодо визначення політики цін, загальна вартість яких становить 45 500 грн.

Як вже зазначалось, рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025, у позові відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 03.02.2026 рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2025 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 у справі № 910/12031/24 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Скасовуючи рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції Верховний Суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій вказуючи на те, що оспорюваний договір є удаваним правочином, не встановили який же конкретно договір між сторонами було укладено (суди зазначили лише формально, що це може бути договір позики, надання послуг тощо) та не вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють відповідний правочин, що не відповідає висновкам Верховного Суду, зокрема викладеним у постанові від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18 та іншим). Водночас колегія суддів звернула увагу, що судове рішення як акт правосуддя не може ґрунтуватися на припущеннях, а повинно ухвалюватись з дотриманням норм ст. 236 ГПК України, згідно з конституційними засадами та принципами господарського судочинства.

З огляду на фактичні обставини цієї справи, приймаючи до уваги висновки Верховного Суду у цій справі, викладені у постанові від 03.02.2026, колегія суддів вказує наступне.

Відповідно до статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ГПК України).

За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і на захист яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18.

Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Отже, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондувалися з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, який нещодавно втратив чинність.

Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; інші юридичні факти.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України).

Звертаючись з позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення. Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Виходячи зі змісту укладеного між сторонами договору № 01/10-21 від 01.10.2021, останній за своєю правовою природою є договором про надання послуг.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів, а саме: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Колегія суддів звертає увагу, що будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети та мотивів її здійснення.

Юридичні наслідки - це правові наслідки, що виникають у результаті певної юридичної дії чи події. Вони можуть включати виникнення, зміну або припинення правовідносин, а також встановлення певних прав та обов`язків.

Судова колегія акцентує, що здійснення після укладення спірного правочину його виконання, а саме сплата позивачем на користь відповідача грошових коштів, має юридичні наслідки.

Виходячи з матеріалів справи, оскільки на виконання договору було сплачено кошти, такий правочин не є фіктивним, оскільки фіктивний договір не тягне юридичних наслідків, таких як перехід права власності.

Згідно правових висновків Верховного Суду фіктивний правочин виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним" (постанова Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18; постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24).

У межах вказаного колегією суддів зазначається, що основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 ГПК України, які передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

За ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд також наголошує, що в ГПК України закріплені основні засади господарського судочинства, зокрема, у силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України) обов`язок із доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14.

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження й обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, у свою чергу, визначається предметом позову.

Належність як змістовна характеристика та допустимість як характеристика форми є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить про те, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 ГПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Разом із тим за приписами статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини доказами (статті 13, 74 ГПК України).

За змістом статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Важливим елементом процесу змагальності є стандарт доказування - спеціальні правила, яким має керуватись суд при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Предмет доказування формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, постанови Верховного Суду від 10.07.2024 у справі № 914/1574/23, від 02.07.2024 у справі № 910/12295/23, від 14.05.2024 у справі № 910/4437/23).

Зазначені правові висновки у застосуванні норм процесуального права мають загальний (універсальний) характер незалежно від змісту спірних правовідносин.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

Згідно з положеннями статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів - це визначення їх об`єктивної дійсності, правдивості та достовірності. Способи перевірки і дослідження доказів залежать від конкретного виду засобів доказування, що використовуються. Метою оцінки доказів (з огляду на їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності) - є усунення суперечностей між доказами, сумнівів у достовірності висновків, що випливають з отримуваної доказової інформації. Від дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності, безпосередності дослідження наявних у справі доказів та оцінки доказів відповідно до статей 73-79 ГПК України залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. Водночас суд у кожному випадку повинен навести мотиви, з яких він приймає одні докази та відхиляє інші (постанова Верховного Суду від 17 березня 2026 року в cправі № 904/4337/24).

Як вбачається з матеріалів справи, виконання договору підтверджується складеним між сторонами актом приймання-передачі послуг.

Відповідно до акта виконавцем надано: консультаційні послуги щодо аналізу ринку; консультування щодо визначення політики цін.

Консультаційні послуги - це інтелектуальна, нематеріальна діяльність, результати якої не є фізично осяжними, які надаються замовнику з метою удосконалення організації і порядку здійснення господарської діяльності замовника, а замовник зобов`язаний оплатити виконавцю зазначену послугу.

Після отримання коштів за договором про надання послуг 01 жовтня 2021 року № 01/10-21 за наслідками третього кварталу 2021 року відповідачем було сплачено податки з отриманого доходу у вигляді 5% відсотків.

Згідно п. 2 акта наданих послуг замовником вказані послуги прийнято у повному обсязі, претензій до якості та строків наданих послуг не має.

Колегією суддів звертається увага, що обставини здійснення господарської операції можуть бути встановлені лише на підставі письмових доказів, якими є первинні бухгалтерські документи або інші документи, які переконливо підтверджують реальний рух активів та свідчать про фактичні обставини надання послуг, в даному випадку консультаційних послуг (аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Рух активів підтверджується відповідною оплатою з розрахункового рахунку позивача на розрахунковий рахунок відповідача.

При цьому, наявними у справи належними та достатніми доказами не підтверджується факт вчинення позивачем спірного договору під впливом обману чи насильства, а крім того й про примушування керівника позивача підписати фіктивні документи (договору та акта).

Судовою колегією враховується, що позивач, який на час вчинення спірного договору мав статус адвокатського об`єднання, його тодішній керівник, який є адвокатом, мали достатній рівень знань та досвіду діяльності у галузі права для орієнтування в обставинах, які мають істотне значення, тією мірою, щоб заперечення наявності або замовчування існування обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, могло вплинути на формування волевиявлення.

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що: "Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами". (тотожні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові 11 квітня 2023 року в cправі № 904/1485/22).

Тобто, позивач своїм підписом на договорі та акті виконаних робіт підтвердив свою волевиявлення на укладення відповідного правочину.

В свою чергу, будь - які докази підробленості чи недійсності підпису позивача у матеріалах справи відсутні.

Також позивачем не заперечується факт підписання договору з відповідачем його керівником на той момент (Титаренком Д.С.).

На це, як вважає судова колегія, слушно звернув увагу й суд 1-ої інстанції.

Окремо судом апеляційної інстанції зазначається, що доказів, як б підтверджували недійсність оспорюваного із визначених позивачем підстав фактично вчиненого сторонами правочину, - суду не надано.

З огляду на наведене, беручи до уваги предмет та підстави заявленого позову (з урахуванням поданих доповнень), за висновками судової колегії у задоволенні позовної заяви слід відмовити.

Аналогічних правомірних висновків дійшов й суд першої інстанції.

У свою чергу, з огляду на вказані висновки щодо суті спору, судовою колегією критично оцінюються доводи апелянта про неправильність здійснення місцевим господарським судом оцінки спірних правовідносин за договором та щодо помилковості висновків останнього про відсутність підстав для задоволення позову.

Щодо додаткового рішення

Як вже зазначалось апеляційним господарським судом, рішенням Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 у справі № 910/12031/25 у задоволені позову відмовлено.

У системі "Електронний суд" місцевого господарського суду позивачем сформовано заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій останній просив стягнути з відповідача 44 700,00 грн понесених витрат на правову допомогу та 4 844,80 грн судового збору.

Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 відмовлено ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" у відшкодуванні понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу та судового збору.

Відповідно до ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 року у справі № 911/3312/21 зазначила, що аналіз положень ст. 244 ГПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.

Зазначена правова позиція узгоджується також із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20, Верховного Суду від 02.02.2023 у справі № 910/14228/21, від 22.10.2019 у справі № 922/2665/17, від 12.01.2021 у справі № 1540/4122/18, від 17.02.2021 у справі № 522/17366/13-ц, від 25.03.2021 у справі № 640/15192/19.

Судовою колегією враховується висновки судової колегії, викладені у цій постанові щодо вмотивованості мотивів суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

В силу ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи, зокрема витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

За таких обставин, оскільки оскаржуване основне рішення, яке прийнято по суті спору, підлягає залишенню без змін, беручи до уваги правила, визначені ч. 4 ст. 129 ГПК України щодо розподілу судових витрат у разі відмови в задоволенні позову, колегія суддів висновується про відсутність підстав для скасування додаткового рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24, прийнятого за наслідками розгляду заяви позивача про ухвалення додаткового рішення.

Отже, на переконання колегії суддів, аргументи апелянта не знайшли свого підтвердження в межах заявлених вимог, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних рішень суду першої інстанції через необґрунтованість у розумінні ст.ст. 74, 76, 80, 86, 269 ГПК України. Інші доводи скаржника, прийняті до уваги, однак вони не спростовують вищенаведені висновки про наявність підстав для відмови у задоволенні апеляційної скарги. Водночас, підстав для виходу за межі вимог та доводів апеляційної скарги - суд апеляційної інстанції в розумінні ч. 4 ст. 269 ГПК України не встановив.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься й у частині 1 статті 74 ГПК України.

Отже, за загальним правилом, обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами обов`язку доказування визначається предметом спору.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 ГПК).

Частиною 5 статті 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, суди мають належним чином зазначати підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що в цій постанові надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникли при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За висновками судової колегії, доводи апелянта про те, що оскаржувані рішення є незаконними та необґрунтованими, а суд першої інстанції залишив поза увагою всі важливі деталі і обставини, які зазначалися позивачем і підтверджувалися доказами, чим помилково застосував норми матеріального права і припустився істотних порушень процесуальних норм, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи все вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24 відповідають фактичним обставинам справи, не суперечать чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішень в розумінні приписів статті 277 ГПК України не вбачається.

В свою чергу, апелянтом не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.

При цьому, викладені у відзиві на апеляційну скаргу твердження відповідача знайшли своє підтвердження в частині спростування викладених позивачем в апеляційній скарзі доводів у цілому.

Згідно ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта (ТОВ "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!").

Керуючись ст.ст. 129, 244, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!" на рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 та на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.07.2026 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 20.07.2026 у справі № 910/12031/24 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Боржник "Лукас Аудит" Кат Чік поверни борги З! С! У!".

4. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 14.10.2026.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді В.А. Корсак

І.П. Ходаківська