Рішення від 27 вересня 2026 р. у справі №755/2131/25 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/2131/25

Провадження №: 2/755/7860/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" вересня 2026 р. м. Київ

Дніпровський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Коваленко І.В.,

за участі секретаря судових засідань Грищенко С.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Смітюх І.І.,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - адвокат Дорофеєв Д.В.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим приміщенням шляхом виселення з житлового приміщення, -

в с т а н о в и в :

Процесуальний рух справи

04 лютого 2025 року до Дніпровського районного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим приміщенням шляхом виселення з житлового приміщення.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду міста Києва Коваленко І.В. від 27 лютого 2025 року відкрито провадження у цивільній справі. Справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження, сторонам роз`яснено їхні процесуальні права та встановлено строк для подання заяв по суті справи.

09 квітня 2025 року у підготовчому судовому засіданні за клопотанням сторони відповідача оголошено перерву. Цього ж дня від представника позивача - адвоката Смітюх І.І. надійшла заява про виклик свідка ОСОБА_3

16 червня 2025 року представник відповідача - адвокат Дорофєєв Д.В. подав до суду відзив на позовну заяву, зустрічний позов, а також клопотання про «поновлення процесуального строку» (визначене у додатках як клопотання про «продовження строку») на подання відзиву на позовну заяву.

20 червня 2025 року представник позивача через підсистему «Електронний суд» подала клопотання про повернення відповідачу зустрічної позовної заяви та відзиву без розгляду, мотивоване безпідставністю посилань на воєнний стан та тривалість відключень електроенергії як на поважні причини пропуску строку, а також неправильним застосуванням відповідачем норм процесуального права щодо продовження та поновлення строків.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 30 вересня 2025 року у задоволенні клопотання представника відповідача про поновлення (продовження) процесуального строку відмовлено. Відзив на позовну заяву та зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без розгляду на підставі статей 126, 183 ЦПК України.

30 вересня 2025 року (Вх.№58295) через підсистему «Електронний суд» представник відповідача - адвокат Дорофєєв Д.В. подав клопотання про зупинення провадження у цивільній справі № 755/2131/25.

Цього ж дня ухвалою суду задоволено клопотання представника відповідача та зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішенням у справі № 755/15062/25.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 грудня 2025 року вказану ухвалу про зупинення провадження скасовано, справу направлено для подальшого розгляду до суду першої інстанції.

03 січня 2026 року (вх.№398 від 05.01.2026) через систему «Електронний суд» до Дніпровського районного суду міста Києва представник відповідача - адвокат Дорофєєв Д.В. подав клопотання про зупинення провадження у справі.

21 січня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Дніпровського районного суду міста Києва, та підготовче засідання по вказаній справі призначено на 19.05.2026 року.

18 травня 2026 року (вх. № 31584 від 19.05.2026) через систему «Електронний суд» до Дніпровського районного суду міста Києва представник позивача - адвокат Смітюх І.І. подала заперечення на клопотання про зупинення провадження у справі.

19 травня 2026 року (вх.№31766) через систему «Електронний суд» до Дніпровського районного суду міста Києва представник позивача - адвокат Смітюх І.І. подала клопотання про долучення в якості доказів у справі №755/2131/25 копії супровідного листа КНДІСЕ про направлення висновку експерта від 16.03.2026 № 913/26-32, акту здачі приймання висновку експерта № 913/26-32, висновку експерта за результатами проведення почеркознавчого дослідження № 913/26-32 від 16.03.2026 року, додатків до висновку експерта, фотографій, на яких зображені позивачка в колі її родини та ОСОБА_3 .

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 травня 2026 року відмовлено у задоволенні повторного клопотання представника відповідача від 03.01.2026 року про зупинення провадження. Також задоволено клопотання представника позивача та долучено до матеріалів справи висновок почеркознавчої експертизи КНДІСЕ № 913/26-32 від 16.03.2026 року з додатками. Цього ж дня ухвалою суду задоволено заяву про виклик свідка, закрито підготовче засідання, а справу призначено до розгляду по суті.

Доводи позову

Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2011 року позивачка ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу. Вказаний договір зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за № 2770 та посвідчено державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори Капелькою Н.М. Продавцями за цим договором виступали колишні співвласники квартири - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які відчужили нерухоме майно на користь позивачки.

За усною домовленістю між позивачкою та продавцями, з якими вона перебувала у тривалих дружніх та професійних відносинах, подружжю ОСОБА_5 було надано право безоплатного пожиттєвого проживання у спірній квартирі. Наразі вказана домовленість припинила свою дію у зв`язку зі смертю ОСОБА_4 , а згодом - у серпні 2023 року - і ОСОБА_3 .

Позивачка зазначає, що під час її перебування у Конфедерації Швейцарія, куди вона змушена була виїхати у 2022 році внаслідок повномасштабного вторгнення Російської Федерації, їй стало відомо, що за рік-два до своєї смерті ОСОБА_3 (1927 року народження) уклав шлюб із відповідачкою ОСОБА_2 (1967 року народження). Остання з 2018 року працювала у померлого доглядальницею, і її кандидатура свого часу узгоджувалася з позивачкою як із власником житла.

Позивачка наголошує, що на момент укладення шлюбу з відповідачкою ОСОБА_3 уже понад 10 років не був власником квартири, про що ОСОБА_6 було достеменно відомо. Жодної згоди на вселення відповідачки чи на користування нею спірним майном позивачка не надавала. Реєстрація місця проживання відповідачки за адресою спірної квартири у встановленому законом порядку відсутня. Після смерті ОСОБА_3 відповідачка ОСОБА_2 відмовилася добровільно звільнити житлове приміщення, висуває безпідставні вимоги щодо визнання за нею права на квартиру як за дружиною померлого та чинить позивачці перешкоди у реалізації її законних прав власника щодо користування та розпорядження майном.

Посилаючись на положення матеріального права, що захищають право власності, позивачка просить суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Власниця майна заперечує проти проживання в ньому відповідачки, оскільки бажає використовувати належне їй на праві приватної власності майно на власний розсуд. У зв?язку з категоричною відмовою ОСОБА_2 добровільно покинути безпідставно зайняту нею квартиру, позивачка змушена була звернутися до свого знайомого ОСОБА_7 з дорученням представляти її інтереси в усіх органах, установах та організаціях на території України з приводу захисту прав на вказану квартиру. На підтвердження повноважень представника ОСОБА_1 оформила відповідну довіреність, посвідчену нотаріусом у нотаріальному окрузі Ньон (кантон Во, Конфедерація Швейцарія), яку 07 травня 2024 року було належним чином апостильовано.

Як повідомив представник ОСОБА_8 , під час зустрічі з відповідачкою у липні 2024 року з метою врегулювання питання звільнення приміщення, остання (анкетні дані якої на той час ще не були достеменно відомі представнику) відмовилась добровільно покинути квартиру, поводила себе агресивно та демонстративно заявила про намір чинити майбутні перешкоди законному власнику.

З метою інституційного тиску та штучного створення умов для утримання чужого майна, відповідачка звернулася до правоохоронних органів із завідомо неправдивою заявою про нібито підроблення позивачкою договору купівлі-продажу квартири від 2011 року. На підставі вказаної заяви відділом дізнання Дніпровського районного управління поліції ГУНП у м. Києві було розпочато кримінальне провадження № 12024105040001086 від 23.07.2024 року за ч. 1 ст. 358 КК України. Після надання позивачкою офіційних пояснень та копій правовстановлюючих документів, за відсутністю складу кримінального правопорушення вказане кримінальне провадження було закрите. Окрім цього, ОСОБА_2 зверталася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про накладення арешту на спірну квартиру, у задоволенні якої судом їй було відмовлено.

10 грудня 2024 року законний представник власниці квартири - адвокат Смітюх Олександр Федорович разом із представником за довіреністю ОСОБА_7 прибули до спірної квартири, де виявили, що відповідачка самовільно змінила замки у вхідних дверях. При спробі представників власниці реалізувати законний доступ до приміщення, ОСОБА_2 вчинила фізичні та процесуальні перешкоди, забарикадувалась у квартирі та вкотре відмовилася її звільнити. Вказані протиправні дії та факти фіксації зміни замків були офіційно зареєстровані слідчо-оперативною групою Дніпровського районного управління поліції, а відповідні відеодокази долучено позивачем до матеріалів справи. Оскільки відповідачка проживає у квартирі без правових підстав, не є членом сім`ї власниці та порушує її абсолютні права, позивачка вважає, що наявні всі правові підстави для її примусового виселення в судовому порядку.

За вказаних обставин, враховуючи відомості, отримані 10 грудня 2024 року під час роботи слідчо-оперативної групи Дніпровського районного управління поліції, позивачка зазначає, що ОСОБА_2 , використовуючи обставини, які склалися, та керуючись виключно корисливим мотивом задля безпідставного збагачення у спосіб подальшого отримання квартири у спадок, оформила фіктивний шлюб із ОСОБА_3 . На даний час ОСОБА_2 самовільно продовжує займати вказану квартиру та використовувати її у власних цілях, усіляко перешкоджаючи законному власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Посилаючись на статті 16, 316, 317, 319, 321, 328, 383, 391 ЦК України, статтю 41 Конституції України та статтю 150 ЖК УРСР, позивачка просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та її представник - адвокат Дорофєєв Д.В. проти задоволення позовних вимог заперечували в повному обсязі та просили відмовити у позові, посилаючись на такі обставини.

Щодо правомірності та тривалості проживання, то відповідачка стверджувала, що з 2003 року вона постійно проживала у спірній квартирі разом із колишніми власниками - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у яких працювала домогосподаркою та доглядальницею, одночасно проживаючи з ними та ведучи спільний побут. Після смерті ОСОБА_4 єдиним користувачем житла залишився ОСОБА_3 , який перед смертю вважав відповідачку (з якою згодом уклав шлюб) своєю єдиною законною спадкоємицею, оскільки інших родичів не мав. Про існування будь-яких інших власників квартири ОСОБА_6 не було відомо до весни 2024 року. Вона добросовісно вважала ОСОБА_3 титульним володільцем майна, а оригінал приватизаційного свідоцтва про право власності від 22.12.1994 року постійно перебував у документах подружжя ОСОБА_5 , аж поки не зник після смерті чоловіка.

Щодо фактичного утримання майна та добросовісності володіння, то відповідачка зазначала, що протягом усього часу проживання вона за власні кошти здійснювала регулярні витрати на утримання житла, оплачувала комунальні послуги на ім`я ОСОБА_4 , проводила поточний ремонт квартири та заміну приладів обліку (лічильників), що підтверджується наявними у неї квитанціями. Посилаючись на статтю 388 ЦК України та постанову Верховного Суду від 06.02.2019 року у справі № 524/5380/15-ц, сторона відповідача вказувала, що тривале проживання та утримання майна виключає кваліфікацію її дій як самовільного захоплення приміщення, а її володіння є добросовісним.

Щодо захисту права на житло (ст. 8 Конвенції), то представник відповідача наголосив, що виселення ОСОБА_2 без надання альтернативного житлового приміщення є грубим втручанням у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Спираючись на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Zehentner v. Austria», «Paulic v. Croatia»), захист вказує, що навіть за відсутності формального титулу на майно особа, яка тривалий час проживає в ньому та вкладає кошти, має право на захист. Крім того, з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Pine Valley Developments v. Ireland», представник зазначив про наявність у ОСОБА_2 «законного очікування» (legitimate expectation) набути вказану квартиру у власність як спадщину після померлого чоловіка.

Щодо сумнівів у законності договору купівлі-продажу 2011 року, то відповідачка висловлювала обґрунтовані сумніви щодо правомірності правочину, укладеного між позивачкою та подружжям ОСОБА_5 від 29.09.2011 року. Вона вказувала, що спірна квартира була єдиним житлом померлих, відчужувати яке вони не мали наміру, оскільки отримували високу пенсію та мали стабільне фінансове забезпечення. Також зазначала, що в період нібито укладення договору ОСОБА_4 тяжко хворіла і за станом здоров`я не могла особисто відвідати нотаріуса. Додатково сторона відповідача посилається на очевидно занижену ціну об`єкта в договорі (еквівалент 47 500 доларів США проти ринкової вартості у 115 000 доларів США наприкінці 2011 року) та підозрілу поведінку позивачки, яка після 2011 року відвідувала ОСОБА_3 , проте жодного разу не згадувала про купівлю цієї квартири.

З огляду на викладене, сторона відповідача вважала позовні вимоги безпідставними та просила відмовити у їх задоволенні.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом встановлено, що 29 вересня 2011 року позивачка ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Шостої київської державної нотаріальної контори Капелькою Н.М. та зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 2770.

Продавцями спірного житлового приміщення виступали ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яким квартира належала на праві спільної часткової власності у рівних частинах (по 1/2 частці кожному).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Оскільки зазначений договір купівлі-продажу від 2011 року у судовому порядку не визнаний недійсним чи неукладеним, а долучений у підготовчому засіданні висновок експерта КНДІСЕ за результатами проведення почеркознавчого дослідження № 913/26-32 від 16.03.2026 року остаточно підтвердив справжність підписів відчужувачів майна, право власності позивачки на спірну квартиру є законним та беззаперечним.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Положеннями статті 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Судом з`ясовано, що після укладення договору купівлі-продажу у 2011 році між позивачкою (новим власником) та подружжям ОСОБА_5 (колишніми власниками) було досягнуто усної домовленості про їхнє право безоплатного пожиттєвого проживання у квартирі.

Зазначені правовідносини за своєю правовою природою є особистим сервітутом (право користування чужим майном), регламентованим главою 32 ЦК України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 406 ЦК України, особистий сервітут припиняється у разі смерті особи, на користь якої він був встановлений.

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (помер у серпні 2023 року ) на даний час померли, у зв`язку з чим право користування житловим приміщенням у колишніх власників припинилося автоматично.

Стосовно правового статусу відповідачки ОСОБА_2 , судом встановлено, що остання вселилася до спірної квартири спочатку як доглядальниця ОСОБА_3 , а згодом (орієнтовно у 2021-2022 роках) зареєструвала з ним шлюб.

На момент укладення шлюбу ОСОБА_3 уже понад 10 років не мав титулу власника майна, а лише користувався ним на підставі сервітуту.

За змістом статті 405 ЦК України та положень Житлового кодексу УРСР, право членів сім`ї користувача житла є похідним від права самої особи, яка їх вселила. Оскільки право користування приміщенням у ОСОБА_3 припинилося у зв`язку з його смертю, будь-які похідні права на проживання у квартирі його дружини ОСОБА_2 також припинилися.

Жодної самостійної правової підстави для зайняття житла (сервітуту, договору найму чи згоди титульного власника) відповідачка не має, її місце проживання за вказаною адресою не зареєстроване.

Згідно зі статтею 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналізуючи обставини справи, суд посилається на сталу правову позицію Велика Палата Верховного Суду (зокрема, постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17), згідно з якою (віндикаційний чи негаторний позов є належним способом захисту права власності від третіх осіб, які займають житлове приміщення без законних підстав. У випадку, якщо правова підстава проживання особи припинилася (зокрема, у зв`язку зі смертю особи, яка її вселила), власник майна має безумовне право вимагати усунення перешкод шляхом виселення такої особи.

Факт чинення відповідачкою перешкод ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні майном є повністю доведеним матеріалами справи, зокрема відеозаписами фіксації дій слідчо-оперативної групи Дніпровського районного управління поліції від 10 грудня 2024 року. Встановлено, що ОСОБА_2 самовільно змінила замки у вхідних дверях, утримує ключі, відмовляється добровільно звільнити житло та не допускає представників власниці (діючих на підставі апостильованої у Швейцарії довіреності від 07.05.2024 року) до приміщення. Така поведінка відповідачки свідчить про явну недобросовісність та протиправне обмеження прав титульного власника.

Аналіз наведених норм цивільного та житлового законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Негаторний позов пред`являється власником за умови, що він має майно у своєму володінні (як титульний власник, право якого зареєстроване у встановленому законом порядку), однак протиправна поведінка інших осіб перешкоджає йому здійснювати права користування та розпорядження ним. За своєю правовою природою цей позов є самостійним та ефективним способом захисту порушеного права власності.

Судом достеменно встановлено, що між позивачкою та подружжям ОСОБА_5 існувала усна домовленість щодо їх проживання у квартирі позивачки на безоплатній основі до моменту їхньої смерті. Проте ця домовленість носила виключно особистий характер і стосувалась саме конкретних осіб - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Право користування чужим майном (сервітут) регламентовано статтями 401-406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди, квартири тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Оскільки підставою для встановлення особистого сервітуту для проживання ОСОБА_3 були особисті дружні відносини з позивачкою та необхідність його догляду, зі смертю останнього у серпні 2023 року обставина, яка була підставою для встановлення сервітуту, повністю припинилася, що в силу вимог статті 406 ЦК України тягне за собою припинення самого сервітуту.

Відповідачка ОСОБА_2 не була і не є членом сім`ї власника майна - ОСОБА_1 . Вона також не є членом сім`ї осіб, які мали законне право там проживати, у період, коли вони володіли титулом власності. Позивачка не надавала жодного дозволу на користування своєю квартирою відповідачці. Остання мала право перебувати у квартирі позивачки виключно у якості доглядальниці померлого ОСОБА_3 і лише до того часу, поки здійснювала відповідний догляд за ним.

Укладення шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у віці 93 років, коли останній уже не був власником квартири, не породило для відповідачки жодних самостійних чи похідних прав на спірне житлове приміщення. Оскільки ОСОБА_3 сам володів лише обмеженим і незамінним правом проживання, яке припинилося з його смертю, він не міг передати своїй новій дружині більше прав, ніж мав сам (згідно з давньоримським правовим принципом Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse habet).

Спадкування прав на квартиру після смерті ОСОБА_3 є юридично неможливим, оскільки це майно не входило до складу спадщини, належним чином вибувши з його власності ще у 2011 році на підставі законного договору купівлі-продажу.

Відповідно до статті 116 Житлового кодексу Української РСР, осіб, які самоправно (без належних правових підстав, договорів чи згоди власника) зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Зважаючи на те, що відповідачка після припинення її функцій як доглядальниці та після смерті ОСОБА_3 втратила будь-які фактичні та юридичні підстави для перебування у приміщенні, її подальше знаходження у квартирі, самовільна зміна замків, недопуск законних представників власниці та відмова звільнити квартиру є самоправним зайняттям жилої площі. Таке обмеження прав власника є протиправним, порушує гарантоване статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України право приватної власності.

За таких обставин, суд доходить висновку, що вимоги позивачки про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом примусового виселення ОСОБА_2 без надання іншого жилого приміщення є законними, обґрунтованими, підтвердженими належними доказами та підлягають задоволенню в повному обсязі.

При порівнянні норм ЖК Української РСР та ЦК України можна зробити такі висновки.

У частині першій статті 156 ЖК Української РСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Отже, право користування квартирою (сервітут) подружжям ОСОБА_5 припинилося моментом смерті останнього з них. Відповідачка, яка набула статус дружини та члена сім`ї ОСОБА_3 у 2020 році, коли останній вже 9 років не був власником нерухомого майна, відповідно не набула права користування майном позивачки, проте самоправно після смерті ОСОБА_3 відмовляється звільнити квартиру позивачки й чинить перешкоди власниці користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

У постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 зроблено висновок, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц та від 28 січня 2019 року у справі № 512/10548/16.

Враховуючи позитивний обов`язок держави щодо захисту права власності, відмова у захисті порушеного права власності та покладення на позивача індивідуального та нічим не передбаченого тягаря безоплатного забезпечення житлом сторонніх для нього осіб на невизначений строк, без будь-яких правових підстав, позбавить його права на мирне володіння майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оскільки квартира АДРЕСА_1 є власністю позивачки, а відповідачка ОСОБА_2 , яка не є членом сім`ї власника майна, самоправно вселилась до даної квартири без дозволу власника, тобто без належних правових підстав, й відмовляється добровільно виселятися, чим самим перешкоджає законному власнику майна здійснювати право користування та розпорядження своїм майном, існують достатні правові підстави для усунення перешкод у користуванні майном його власником шляхом виселення із зазначеної квартири ОСОБА_2 на підставі статті 391 ЦК України та статті 116 ЖК Української РСР.

Оцінюючи наведені в усних поясненнях доводи відповідача ОСОБА_2 та її представника, суд відхиляє їх як юридично неспроможні з огляду на таке.

По-перше, посилання відповідача на норми статті 388 ЦК України та практику Верховного Суду щодо "добросовісного набувача" є абсолютно безпідставними, оскільки інститут віндикації та захисту прав добросовісного набувача застосовується виключно у спорах, де майно витребовується із володіння особи, яка придбала його за відплатним правочином у особи, яка не мала права його відчужувати. ОСОБА_2 не є набувачем майна за жодним правочином, вона не має жодного правового титулу, а тому правові підстави для поширення на неї статусу добросовісного володільця в розумінні ст. 388 ЦК України відсутні.

По-друге, твердження про виникнення у відповідачки "законного очікування" (legitimate expectation) на спадкування квартири в контексті практики ЄСПЛ («Pine Valley Developments v. Ireland») ґрунтується на помилковому тлумаченні норм права. Законне очікування може виникнути лише тоді, коли у особи є чинна правова база або стабільна практика державних органів (наприклад, виданий, але дефектний дозвіл чи законний договір). Обґрунтоване сподівання не може існувати стосовно майна, яке на момент укладення шлюбу з відповідачкою та на момент смерті ОСОБА_3 вже понад 10 років законно належало іншій особі (позивачці) на підставі нотаріально посвідченого правочину, який є чинним і не скасованим. Чоловік відповідачки не міг залишити їй у спадок майно, яке йому не належало.

По-третє, доводи про оплату комунальних послуг та здійснення поточного ремонту не є самостійною підставою для виникнення права власності чи права користування житлом. Оплата рахунків за спожиті ресурси (воду, опалення, світло) та догляд за лічильниками є обов`язком будь-якої особи, яка фактично проживає в приміщенні та використовує ці блага, і не породжує для неї титульних прав на чужу нерухомість.

По-четверте, щодо посилань на статтю 8 Конвенції (право на житло): як зазначив Верховний Суд (постанова від 15.01.2025 у справі № 757/2391), тривалий час проживання особи в житловому приміщенні без жодного правового титулу не створює для неї законного права на це житло, а гарантії статті 8 Конвенції не означають обов`язку власника майна безоплатно та безстроково забезпечувати житлом осіб, які самоправно утримують його майно, міняють замки та порушують право приватної власності, захищене ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Втручання у вигляді виселення у цьому випадку є пропорційним, законним та необхідним для захисту прав титульного власника.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат між сторонами, суд виходить із таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, повязаних з розглядом справи. До витрат, повязаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

Судом встановлено, що при поданні позовної заяви позивачкою було сплачено судовий збір за вимогу немайнового характеру в розмірі 1 211 гривень 20 копійок відповідно до квитанції № 5812-5607-1161-9507. Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в повному обсязі, зазначена сума судового збору підлягає безумовному стягненню з відповідачки ОСОБА_2 на користь позивачки.

Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 гривень 00 копійок, суд зазначає таке.

Відповідно до частин першої-третьої статті 137 ЦПК України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно із законом, оплатні послуги адвоката мають відповідати критеріям співмірності зі складністю справи, витраченим часом, обсягом виконаних робіт, а також значенням справи чи ціною позову.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано Договір про надання правової допомоги № 24/27/БО від 09 грудня 2024 року, укладений між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Декстер», ордер на надання правової допомоги серії АІ № 1806235, а також детальний опис (розрахунок) виконаних робіт і наданих послуг із зазначенням витраченого часу та вартості кожної маніпуляції.

Згідно з наданим орієнтовним розрахунком та актом виконаних робіт, загальний обсяг правничої допомоги за вказаним Договором, що безпосередньо пов`язаний із підготовкою цього позову, склав 10 годин із розрахунку вартості однієї години роботи адвоката в розмірі 1 000,00 гривень, а саме: Консультація клієнта, визначення та узгодження правової позиції - 2 години (вартість: 2 000,00 грн); Вивчення матеріалів, наданих клієнтом, збір доказів для позовної заяви, виготовлення копій документів - 4 години (вартість: 4 000,00 грн); Підготовка аналізу судової практики та безпосереднє написання тексту позовної заяви - 4 години (вартість: 4 000,00 грн). Загальна вартість наданих послуг становить 10 000 (десять тисяч) гривень 00 копійок.

Оцінюючи співмірність заявлених витрат, суд керується критеріями, визначеними частиною четвертою статті 137 ЦПК України, а також враховує усталену практику Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (зокрема, постанови від 03 травня 2023 року у справі № 910/6822/22 та від 15 листопада 2023 року у справі № 757/4607/20-ц), згідно з якими складність справи, обсяг матеріалів та час, витрачений адвокатом на збір доказів і формування позову, є визначальними чинниками для оцінки реальності витрат на правову допомогу.

При цьому суд зазначає, що за відсутності клопотання іншої сторони про неспівмірність витрат (яке відповідачкою подано не було, оскільки її відзив залишено без розгляду), суд самостійно оцінює витрати за критеріями розумності та реальності.

Дослідивши детальний розрахунок, суд дійшов висновку, що заявлена тривалість надання послуг (10 годин) є цілком реальною та повністю виправданою, враховуючи складність підготовки негаторного (віндикаційного) позову в умовах перебування довірителя за кордоном, необхідність правового аналізу швейцарських довіреностей з апостилем та перевірки фактів ініційованих відповідачкою кримінальних проваджень. Вказані дії вимагали значного обсягу інтелектуальної праці, вивчення матеріалів реєстраційних дій і формування релевантної судової практики щодо сервітутних правовідносин.

Суд також враховує позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, де зазначено, що принцип змагальності сторін покладає тягар доведення неспівмірності витрат саме на опонента. Стороною відповідача не надано жодних заперечень, доказів чи спростувань щодо обсягу, реальності або вартості наданих позивачці послуг.

Фіксована ставка вартості години роботи адвоката (1 000,00 грн) відповідає ринковим критеріям, є розумною та пропорційною значенню справи для позивачки, яка захищає своє абсолютне право власності на нерухоме майно від самоправного захоплення.

За таких обставин, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задовольняються судом у повному обсязі, а заявлені витрати на правову допомогу є документально підтвердженими, реальними та співмірними зі складністю спору, суд вважає за необхідне задовольнити вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу повністю у розмірі 10 000,00 гривень, поклавши цей тягар на відповідачку ОСОБА_2 відповідно до приписів статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 27, 30, 76-81, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим приміщенням шляхом виселення з житлового приміщення - задовольнити.

Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , права користування та розпорядження своїм майном, а саме квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 із зазначеної квартири.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати понесені нею при розгляді справи, які складаються з суми сплаченого судового збору у розмірі 1 211,20 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 12 жовтня 2026 року.

С у д д я: І.В.Коваленко