Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №128/998/25 — Вінницький районний суд Вінницької області

Справа № 128/998/25

РІШЕННЯ

Іменем України

12 жовтня 2026 року місто Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області

у складі:

головуючого судді Бондаренко О.І.

при секретарі - Нагірняк Т.А.

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці в залі суду цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи Служби у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої дитини, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , за участю третьої особи Служби у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої дитини та просить - усунути перешкоди користування власністю ОСОБА_1 , шляхом надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , без письмової згоди матері - ОСОБА_2 .

Заявлені позовні вимоги мотивує тим, що 19.01.2007 між ним та відповідачем було укладено шлюб, який було розірвано рішенням Вінницького районного суду Вінницької області 16.02.2021 у справі № 128/3647/20. Від шлюбу у сторін є двоє синів: ІНФОРМАЦІЯ_1 - син ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_4 . Після розірвання шлюбу, з метою врегулювання питання поділу майна, набутого у шлюбі, 26.06.2024, шляхом проведення переговорів, зустрічних поступок і досягнення компромісу, позивач з відповідачем уклали договір про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, при цьому в пункті 11 договору, зокрема, відповідач зобов`язалась знятись з реєстрації місця проживання у будинку, в якому була зареєстрована на той час за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, за обопільною згодою було прийнято рішення, що діти проживатимуть з матір`ю. В зв`язку з чим на утримання дітей позивач зобов`язався сплачувати аліменти на користь матері, які сплачує щомісячно, а також надає матеріальну допомогу на підставі Договору про сплату матеріальної допомоги (додаткових витрат) на дитину, укладеному між позивачем та відповідачем від 26.06.2024. Так, на виконання вказаних домовленостей, відповідач усно пообіцяла змінити місце реєстрації обох синів, оскільки діти мають проживати з нею в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , яка за домовленістю між сторонами відійшла у особисту власність відповідача, крім того на даний час ОСОБА_5 навчається і проживає в Республіці Польщі. При цьому, оскільки, домовленості щодо зняття з реєстрації відповідачем не були виконанні, позивач був змушений самостійно звернутись до відповідного органу щодо зняття її з реєстрації у будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Щодо синів, то без згоди відповідача самостійно зняти їх з реєстрації у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , в якому вони вже давно фактично не проживають, позивач не має можливості. Зазначене підтверджується відмовами на заяви позивача щодо зняття особи із зареєстрованого місця проживання, підставою відмови в яких зазначено п. 2 ст. 18 ЗУ «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні». При цьому, наявність зареєстрованих у належному позивачу на праві особистої власності будинку неповнолітніх дітей порушує його право на володіння, користування і розпорядження своєю власністю. Враховуючи, що після розлучення і укладення Договору про поділ майна, кожен з колишнього подружжя отримав у особисту власність майно, яким розраховував володіти, користуватись та розпоряджатись на власний розсуд, позивач внаслідок недобросовісної поведінки відповідача, а саме: ненадання згоди на зняття з реєстрації спільних дітей, позбавлений можливості розпорядитись належним на праві особистої власності будинком, в той же час відповідач розпоряджається своїм майном, отриманим внаслідок поділу спільного майна подружжя, на власний розсуд без будь яких обмежень, що є несправедливим і порушує права позивача.

З метою врегулювання ситуації, що склалась в досудовому порядку, позивач 06.02.2025 направив відповідачу цінним листом з описом вимогу про надання згоди на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей, але згоду так і не отримав. Отже, право позивача, власника будинку за адресою: АДРЕСА_1 порушено, внаслідок незаконних дій відповідача. Враховуючи, що іншим шляхом захистити свої майнові права позивач не має можливості, він вимушений звернутись з даним позовом до суду.

27.06.2025 року відповідачкою ОСОБА_2 було подано відзив на позовну заяву, згідно якого заявлені позовні вимоги не визнаються та в задоволені позову просить відмовити. Також, згідно позову зазначає, що реєстрація місця проживання дітей в будинку батька - не може створювати перешкоди користування власністю. Так, позивач ОСОБА_1 не наводить в позові жодного факту, що реєстрація дітей у його будинку створює хоча б якісь перешкоди його права власності на будинок. ОСОБА_1 лише вказує в загальному, що «наявність зареєстрованих у належному позивачу на праві особистої власності будинку неповнолітніх дітей порушує його право на володіння, користування і розпорядження своєю власністю», однак не наводить жодного факту на підтвердження такого. Також сторона відповідачки звертає увагу на те, що батько, яким є ОСОБА_1 зобов`язаний утримувати неповнолітніх дітей. Крім цього, відповідно до ст. 199 СК України - якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. На сьогодні ОСОБА_1 надає таке утримання. Так, між ними досягнуто домовленість щодо утримання старшого сина ОСОБА_3 , який проживає в Республіка Польща та навчається в Ягеллонському Університеті. З приводу цього укладено Договір про сплату матеріальної допомоги (додаткових витрат) на дитину від 26.06.2024 року. Такої домовленості не досягнуто щодо утримання меншого сина ОСОБА_4 . У зв`язку з цим 17 вересня 2024 року Вінницьким районним судом Вінницької області було видано судовий наказ у справі № 128/3291/24 про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі однієї чверті від усіх видів заробітку (доходу) боржника, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи з 14 серпня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття. ОСОБА_1 виконує свої обов`язки повно та своєчасно, до нього жодних претензій не має. Навпаки, це спонукає до спілкування синів з батьком, які потребують батьківського слова та поради. Однак, батьківське утримання не обмежується грошовим утриманням. Закон має на увазі повне утримання дітей, тобто, забезпечення їх батьківським житлом, в тому числі реєстрація в ньому. Це підтверджується і об`єктивними факторами - старший син ОСОБА_3 навчається в Ягеллонському Університеті, проте він громадянин України і до від`їзду був зареєстрованим за місцем проживання батьків - в будинку АДРЕСА_1 . Незважаючи на те, що опісля батьки припинили подружні відносини, будинок став власністю батька, однак не можна позбавити сина реєстрації, яку він мав до тимчасового виїзду в Польщу. Повернеться в Україну і тоді вправі вирішити питання щодо реєстрації. ОСОБА_1 вказує, що його право «власника будинку за адресою: АДРЕСА_1 порушено, внаслідок незаконних дій відповідача», однак відповідачка вказує, що вона не зареєстрована у вказаному будинку. Зареєстровані інші особи - їх спільні діти про інтереси яких повинні дбати вони разом.

В подальшому стороною позивача була подана заява про зменшення розмірі позовних вимог, згідно якої зазначено про усунення перешкоди користуванням власністю ОСОБА_1 шляхом надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_1 без письмової згоди матері - ОСОБА_2 та стягнення судових витрат з відповідача.

Сторони в судове засідання 12.10.2026 не з`явилися.

В судове засідання представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Мишковська Т.М. надала заяву про те, що заявлені позовні вимоги підтримує повністю, змін та доповнень немає. Справу просить завершити розглядом у їх відсутність.

Відповідачка ОСОБА_2 до судового засідання не з`явилася, про дату, час та місце судового розгляду повідомлена судом належним чином.

Третя особа Служба у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області про дату, час та місце судового розгляду повідомлена судом належним чином. Службою було надано суду висновок про надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Крім того, інформація щодо всіх судових справ є у вільному доступі на офіційному вебпорталі «Судова влада України» за вебадресою: http://vnr.vn.court.gov.ua

Відповідно до ст. 247 ч.2 ЦПК України суд вважає, що справу можливо розглянути без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

За вказаних обставин суд вважає можливим провести судове засідання за відсутності учасників справи та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, дослідивши матеріали справи, врахувавши думку сторін, викладену у письмових заявах, оцінивши докази в їх сукупності, належності та допустимості, дійшов до висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом є встановленим, що 19.01.2007 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який було розірвано рішенням Вінницького районного суду Вінницької області 16.02.2021 у справі № 128/3647/20 (а.с.9-10).

Від шлюбу у сторін є двоє синів: ІНФОРМАЦІЯ_1 - син ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_4 (а.с. 11-12).

26.06.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя (а.с.13).

26.06.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про сплату матеріальної допомоги (додаткових витрат) на дитину (а.с.14).

26.02.2025 року ОСОБА_1 щодо зняття особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із зареєстрованого місця проживання Агрономічною сільською радою, було відмовлено, і зазначено згідно п. 2 ст. 18 ЗУ «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (а.с.15-16, 17-18).

З метою врегулювання ситуації, що склалась в досудовому порядку, ОСОБА_1 . 06.02.2025 направив ОСОБА_2 цінним листом з описом вимогу про надання згоди на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей, але згоду так і не отримав (а.с.19-20).

Службою у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області було надано висновок про надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , яким вказано, що визнання ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням не відповідає його інтересам та призведе до звуження його обсягу житлових прав (а.с. 37, 38).

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Дане гарантоване право, окрім іншого, виражається у розгляді справи протягом розумного строку.

Так, застосування належної процедури є одним із складових елементів принципу верховенства права та передбачає, у тому числі, щоб повноваження органів публічної влади були визначені приписами права, і вимагає, щоб посадовці мали дозвіл на вчинення дії, і надалі діяли в межах наданих їм повноважень.

Належна правова процедура має застосування протягом всього провадження.

Недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права на справедливий суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові й службові особи повинні діяти порядком та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.

Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до ст.3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України №789-XII від 27 лютого 1991 року і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з ч.2 ст.3 Конвенції про права дитини, держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини (ч.2 ст.6 цієї Конвенції).

Також, частинами 1 та 2 ст.27 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

У відповідності до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність за створення необхідних для всебічного розвитку дитини відповідно до законів України.

За приписами частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до частини четвертої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.

Статтею 242 ЦК України встановлено, що батьки є законними представниками своїх малолітніх та/чи неповнолітніх дітей.

У відповідності до положень пункту 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207, у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Чинним законодавством передбачено право одного з батьків у разі відсутності згоди іншого вирішити це питання в судовому порядку.

При вирішенні таких спорів судам необхідно з`ясувати питання, чи була вказана відмова одного з батьків безпідставною, або ж вона викликана певними обставинами.

При вирішенні справи судами встановлено, що між сторонами не досягнуто згоди з приводу того, з ким з них має проживати дитина, і це питання є предметом судового розгляду

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22). У цій справі під час дослідження питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.

Необхідність у захисті житлових прав ОСОБА_4 , який є неповнолітнім сином позивача, як базової потреби кожної людини, на користування житлом, за відсутності будь-якого іншого житла, переважає в даному випадку над необхідністю захисту прав власника житла ОСОБА_1 та немає першочергової необхідності у такому.

Доказів протилежного стороною позивача суду не надано.

Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

З огляду на викладене, позовні вимоги суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Верховний Суд у постанові від 20 грудня 2021 року у справі № 295/12990/20 (провадження № 61-14502св21) виснував, що реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв`язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку). У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) зазначено: «Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна». Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Проаналізувавши обставини справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі, так як позивач не надав належних та достатніх доказів реального порушення його прав, щодо реалізації його законних прав на вільне володіння та розпорядження власністю.

Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивачем не наведено суду переконливих та достатніх доказів, чим порушується його право власності на нерухоме майно наявністю реєстрації місця проживання неповнолітнього ОСОБА_4 , який є його сином; які труднощі чи обмеження, надмірний тягар створює реєстрація неповнолітнього сина.

01 грудня 2021 року набув чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», який регулює відносини у сфері надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні (далі- Закон , встановлює порядок надання таких послуг та порядок внесення, обробки, обміну відповідними відомостями в електронних реєстрах, базах даних для надання таких послуг.

Статтею 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» терміни «житло» та «реєстрація місця проживання (перебування) особи» визначені наступним чином: житло житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, в якому особа постійно або тимчасово проживає (п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону); реєстрація місця проживання (перебування) особи внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи (п. 12 ч. 1 ст. 2 Закону).

Ч. 3 ст. 1 даного Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила». Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц зазначив, що: «Конституція України у статті 41 гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Одночасно стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду».

Натомість неможливість позивача як власника здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження квартирою через проживання в ній позивача необхідно розцінювати як порушення прав відповідача як власника житлового приміщення у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20. У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11 зроблено висновок, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням".

Декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила. Статтею 4 Закону № 1871-IX визначено, що особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування). Порядок декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття з реєстрації місця проживання, скасування декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), форми декларацій (заяв), що подаються для декларування місця проживання, реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого та зареєстрованого місця проживання (перебування), а також порядок ведення реєстру територіальної громади, надання та передачі інформації з та до такого реєстру визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 7 Закону №1871-IX повнолітня особа декларує місце свого проживання самостійно. Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за місцем проживання її батьків або інших законних представників чи одного з них без надання згоди такими особами. Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за адресою іншого житла, ніж зареєстроване або задеклароване місце проживання її батьків або інших законних представників, за згодою батьків або інших законних представників чи одного з них, крім випадку, встановленого статтею 15 цього Закону.

Декларування місця проживання дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини.

Згідно ст. 18 Закону №1871-IX зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється: за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них. Зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків або інших законних представників дитини.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, при цьому права громадян не можуть бути скасовані.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, в разі залишення позову без задоволення, судові витрати залишаються за позивачем.

На виконання п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, суд вирішує питання про стягнення судових витрат з позивача на користь відповідача.

Відтак, 05.11.2025 стороною відповідачки ОСОБА_2 подано заяву про відшкодування судових витрат на правову допомогу в розмірі 10 000 грн., надавши при цьому письмові докази оплати таких витрат.

17.11.2025 представником позивача адвокатом Мишковською Т.М. надано заперечення, якими просять в задоволені стягнення витрат на правову допомогу відмовити, а в разі якщо суд дійде висновку до їх стягнення, просять зменшити їх до 500 грн.

З урахуванням пояснень сторін, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Аналогічні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.10.2021 № 640/8316/20, від 21.10.2021 у справі №420/4820/19, від 17.01.2024 у справі №910/2158/23.

Враховуючи, що рішенням суду в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для відшкодування відповідачу судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката.

При цьому вирішуючи питання про стягнення з позивача на користь відповідача понесених витрат на правничу допомогу, суд виходить з того, що в межах цієї справи відповідач отримувала правову допомогу від адвоката Якименка О.О., про що надано відповідні докази. Разом з тим, вказані докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у визначеному розмірі, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Оцінюючи пропорційність та співмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації спірних правовідносин, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, враховуючи критерій реальності адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, принципи верховенства права, справедливості та пропорційності, суд вважає, що заявлений відповідачем розмір витрат на правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн. є завищеним та неспівмірними зі складністю справи, законодавство та судова практика щодо якої є усталеною, з обсягом наданих адвокатом послуг та витраченим на це часом.

В даному випадку відповідачем та представником не доведено, що заявлений ними до стягнення розмір витрат на правничу допомогу повною мірою відповідає принципам розумності та співмірності. Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах відповідних договірних відносин. Зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату гонорару адвокату, не є обов`язковими для суду у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Отже, з урахуванням вищевикладених мотивів, виходячи з предмету спору, складності справи та значення справи для сторін, критеріїв реальності адвокатських послуг, їх обсягу з урахуванням часу здійснення представництва, розумності їх розміру, суд не знаходить підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на правничу допомогу в заявленому розмірі і вважає, що цей розмір необхідно зменшити до 2 000,00 грн, що забезпечить баланс рівноваги між інтересами сторін у справі, відповідатиме принципу розумності та співмірності, визначеного одним з основних критеріїв стягнення таких витрат.

Також суд вважає за необхідне роз`яснити учасникам справи положення ч.ч. 4, 5 ст. 268 ЦПК України, що у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 15,16, 317, 319, 321 ЦК України, ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», ст. ст. 4, 12, 13, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи Служби у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом надання дозволу на зняття з реєстрації місця проживання неповнолітньої дитини - залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , судові витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000 грн 00 коп.

Судові витрати, понесені позивачем залишити за ним.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду через Вінницький районний суд Вінницької області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_2 ;

Третя особа: Служба у справах дітей Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, адреса: с. Бохоники, вул. Незалежності, 43А, Вінницького району Вінницької області.

Повний текст судового рішення виготовлено 12.10.2026.

Суддя Оксана БОНДАРЕНКО