Вирок від 12 жовтня 2026 р. у справі №473/326/26 — Миколаївський апеляційний суд

Справа № 473/326/26

Провадження № 11-кп/812/908/26

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 року Миколаївський апеляційний суд у складі:

головуючого: ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю секретаря: ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Миколаєві апеляційні скарги прокурора Вознесенської окружної прокуратури ОСОБА_5 та захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 7 серпня 2026 року у кримінальному проваджені №12025152190000846 від 31.10.2025 року за обвинуваченням ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, не одруженого, маючого середню спеціальну освіту, раніше не судимого, не працюючого, зареєстрованого та фактично проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 286-1 КК України,

Учасники судового провадження:

прокурор ОСОБА_8

захисник ОСОБА_6

обвинувачений ОСОБА_7

встановив:

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 7 серпня 2026 року визнаний винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 286-1 КК України, та із застосуванням ст. 58 КК України йому призначено покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців строком на 02 (два) роки із відрахуванням із сум грошового забезпечення в доход держави 20 (двадцяти) відсотків, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 03 (три) роки.

Відповідно до ч.1 ст.72, ч.5 ст.72 КК України, зараховано ОСОБА_7 у строк відбуття покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, строк попереднього ув`язнення з 31 жовтня 2025 року по 03 листопада 2025 року.

Вирішено питання щодо арешту майна, речових доказів та процесуальних витрат.

Обставини, встановлені судом першої інстанції.

Відповідно до вироку суду ОСОБА_7 , не набувши у встановленому законодавством порядку права керування транспортними засобами, не дотримуючись та не виконуючи вимоги Закону України «Про дорожній рух», а також пункти «Правил дорожнього руху України» (далі - ПДР України), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306, порушуючи вимоги п. 2.1 «а» ПДР України, не маючи посвідчення водія на право керування транспортними засобами, керував належним йому мотоциклом марки «Мінськ», без державного номерного знаку.

Так, 31.10.2025 близько 17 години 10 хвилин, більш точного часу в ході досудового розслідування не встановлено, громадянин ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , керуючи належним йому мотоциклом марки «Мінськ», без державного номерного знаку з порушенням вимог п.2.1 «а», «б», «ґ», 2.3 «г», 2.9 «а», 19.1 «а» ПДР України, а саме керуючи не зареєстрованим належним чином транспортним засобом, не маючи посвідчення водія на право на керування транспортними засобами, чинного страхового полісу, не одягнувши на голову мотоциклетного шолому, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, у темну пору доби в умовах обмеженої видимості, рухався без увімкненого світла фар головного освітлення по проїзній частині провулку Бузьких Козаків, м. Вознесенськ, Миколаївської області у напрямку вул. Михайлівська.

В цей же час з права на ліво відносно напрямку руху мотоциклу у межах своєї смуги руху по вул. Михайлівській у напрямку пров. Ветеринарного, м. Вознесенськ, Миколаївської області, рухався автомобіль марки «Ford Focus» з державним номерним знаком НОМЕР_1 , під керування водія ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У подальшому при поступовому зближенні вищевказаних транспортних засобів, громадянин ОСОБА_7 , проявивши кримінально протиправну недбалість, усвідомлюючи, що повинен беззастережно виконувати вимоги ПДР України та маючи можливість їх виконувати, недбало ставлячись до можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, проігнорував вимоги дорожнього знаку 2.1 ПДР України «Дати дорогу», грубо порушив вимоги п.п.2.3 «б», 10.1, 10.5, 16.11 ПДР України, а саме проявив неуважність, належним чином не стежив за дорожньою обстановкою та її зміною, здійснив виїзд з другорядного провулку Бузьких Козаків на головну дорогу вул. Михайлівська, не надавши переваги у русі водію автомобіля марки «Ford Focus» з державним номерним знаком НОМЕР_1 , у результаті чого у межах смуги руху водія автомобіля відбулося зіткнення передньою частиною кузову автомобіля марки «Ford Focus» з державним номерним знаком НОМЕР_1 , а саме накладкою переднього бамперу, лівою фарою головного світла, передньою центральною частиною капоту з правою бічною частиною мотоциклу марки «Мінськ», без державного номерного знаку.

У результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди транспортні засоби зазнали механічних пошкоджень, а пасажир мотоциклу ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 отримав тілесне ушкодження середнього ступеню тяжкості, у виді закритого перелому правої великогомілкової кістки в середній третині.

Вказана дорожньо-транспортна пригода настала внаслідок грубого порушення громадянином ОСОБА_7 вимог 10.1, 10.5, 16.11 Правил дорожнього руху України, які знаходяться у прямому причинному зв`язку з виниклою дорожньо-транспортною пригодою та наслідками, що настали.

Дії ОСОБА_7 кваліфіковано за ч. 1 ст. 286-1 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення доводів особи, яка її подала.

В своїй апеляційній скарзі прокурор просить зазначений вирок суду в частині призначення покарання скасувати та ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 за ч.1 ст. 286-1 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортним засобами строком на 3 роки.

На підставі ст. 58 КК України змінити призначене ОСОБА_7 покарання у виді 2 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортним засобами на 3 роки на покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців строком на 2 роки із відрахуванням із сум грошового забезпечення в доход держави 20 відсотків, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Захисник ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , в якій просить вирок суду першої інстанції змінити та визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, призначити покарання, відповідно до вимог ч.1 ст. 58 КК України, у вигляді службового обмеження на строк 6 місяців із відрахуванням із сум грошового забезпечення в доход держави 10 відсотків.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В своїй апеляційній скарзі прокурор не оспорюючи фактичних обставин кримінального провадження, доведеності вини обвинуваченого, просить зазначений вирок суду в частині призначення покарання скасувати з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вищезазначене покарання вважає необхідним та достатнім для виправлення ОСОБА_7 та попередження вчинення ним нових злочинів.

Захисник ОСОБА_6 вважає, що вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 є незаконним, з неправильною правовою кваліфікацією, винесений з упередженим дослідженням обставин кримінального провадження та неналежною оцінкою доказів.

Зазначає, що ухвалюючи вирок, суддя першої інстанції хибно вказав на об`єктивну та повну доведеність вини обвинуваченого ОСОБА_7 на підставі одного з доказів, а саме на результат токсикологічного дослідження Лабораторного центру КРП «Миколаївська обласна клінічна лікарня» МОР від 31.10.2025 року, який не має номеру дослідження, не відповідає Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції № 1452/735 від 9 листопада 2015 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 11 листопада 2015 року за № 1413/27858, котра у свою чергу не є Законом України, а є підзаконним актом, та не є висновком про перебування особи у стані сп`яніння, у зв`язку з чим є недопустимим доказом.

Захисник вважає, що суд першої інстанції мав визнати незаконним проведення медичного освідування водія на предмет перебування у стані алкогольного сп`яніння до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР, яке проведено 31.10.2025 року о 18:45 годині, а відомості про кримінальне правопорушення внесені до ЄРДР 31.10.2025 року 19:52 годині.

Позиції учасників судового провадження.

У судовому засіданні захисник та обвинувачений підтримали свою апеляційну скаргу у повному обсязі, проти апеляційної скарги прокурора заперечували.

Прокурор підтримав доводи поданої ним апеляційної скарги та просив її задовольнити, натомість проти апеляційної скарги захисника, поданої в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 , заперечував.

Потерпілий в судове засідання не з`явився, про апеляційний розгляд був повідомлений належним чином.

Мотиви суду апеляційної інстанції при постановленні вироку.

Заслухавши доповідь судді, пояснення обвинуваченого та його захисника, думку прокурора, вивчивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг в їх межах, суд апеляційної інстанції дійшов такого.

Частиною 1 ст. 404 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Згідно із вимогами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За положеннями статті 392 КПК України рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності і обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Статтею 84 КПК передбачено, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Стаття 94 КПК передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Згідно з положеннями ст. 91 КПК, у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення

Кримінальний процесуальний закон передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Вказані вимоги судом першої інстанції при розгляді даного кримінального провадження були повністю дотримані.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286-1 КК України, ґрунтується на підставі об`єктивно з`ясованих обставин та підтверджений доказами, які досліджено та оцінено за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, та є правильним, а також правильною є кваліфікація дій останнього саме за ч.1 ст.286-1 КК України.

Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу даних, що містяться у: протоколі огляду місця дорожньо-транспортної пригоди від 31.10.2025 року та зі схеми й фототаблиці до нього, (а.к.п. 43-60); довідці КП «КНП Вознесенська багатопрофільна лікарня» Вознесенської міської ради» від 31.10.2025 року (а.к.п. 61); результаті токсикологічного дослідження Лабораторного центру КНП «Миколаївська обласна клінічна лікарня» МОР від 31.10.2025 року (а.к.п. 79-80); протоколах пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 31 жовтня 2025 року із свідками ОСОБА_9 та ОСОБА_11 (а.к.п. 84-86, 87-89); протоколах проведення слідчого експерименту від 01 листопада 2025 року, за участі свідків ОСОБА_12 , ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , та фототаблицях до них (а.к.п. 92-98, 99-104, 105-111); висновку інженерно-транспортної експертизи № СЕ-19/115-25/20173-ІТ від 30.12.2025 року (а.к.п. 115-127); висновку експертизи № СЕ-19/115-25/20172-ІТ від 29.12.2025 року (а.к.п. 131-136); висновку експертизи № СЕ-19/115-25/20174-ІТ від 29.12.2025 року (а.к.п. 140-147); висновку судово-медичної експертизи № 254 від 24.12.2025 року (а.к.п. 153-154); висновку судової інженерно-транспортної експертизи № 4997-34-25 від 25.12.2025 року (а.к.п. 161-166).

Проаналізував суд і позицію сторони захисту, зокрема показання обвинуваченого ОСОБА_7 , котрий свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 286-1 КК України, визнав частково та пояснив, що своїми неумисними діями, він вчинив кримінальне правопорушення та щиро розкаюється в скоєному. Проте заперечує обвинувачення в частині керування транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння.

Колегія суддів вважає, що досліджені в суді першої інстанції докази є такими, що доповнюють один одного, є взаємоузгодженими, належними та допустимими і, в своїй сукупності, та поза розумним сумнівом підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні ним злочину проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Аргументи апеляційної скарги захисника полягають у недопустимості результату токсикологічного дослідження з підстав, що не відповідає Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, котра у свою чергу не є Законом України, а є підзаконним актом, у зв`язку з чим застосовувати її у кримінальному провадженні не можна.

Результат токсикологічного дослідження не має номеру дослідження, не є висновком про перебування особи у стані сп`яніння, освідування водія на предмет перебування у стані алкогольного сп`яніння до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР.

Колегія суддів зазначає, що у вироку місцевим судом приділено достатньо уваги цьому питанню та правильно не встановлено підстав для визнання вказаного доказу недопустимими.

Так, згідно з положеннями статей 86, 87 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі, внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Критеріями допустимості доказів є, зокрема, належні: джерело, суб`єкт, процесуальна форма, фіксація та належні процедура й вид способу формування доказової основи. Тобто, надаючи оцінку доказам, суд перевіряє дотримання, передбаченого кримінальним процесуальним законом, порядку їх отримання.

Положеннями ст. 93 КПК України передбачено право сторони обвинувачення на збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок; проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

За клопотанням сторони захисту колегією суддів було досліджено в ході апеляційного розгляду результат токсикологічного дослідження Лабораторного центру КНП «Миколаївська обласна клінічна лікарня» МОР від 31.10.2025 року, відповідно до якого у біологічному середовищі (крові) пацієнта ОСОБА_7 виявлено етанол у концентрації 2,165 г/л (при нормі < 0,2 г/л), (а.к.п. 79-80) та встановлено, що вказаний документ підтверджує перебування останнього у стані алкогольного сп`яніння під час керування транспортним засобом.

Щодо доводів сторони захисту про недопустимість покладеного судом першої інстанції в основу вироку доказу, а також неправильної кваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286-1 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Апеляційним судом встановлено, що після дорожньо-транспортної пригоди, що сталася 31.10.2025 року за участі ОСОБА_7 , останнього через отримані травми було доставлено до КП КНП «Вознесенська багатопрофільна лікарня», де було здійснено відбір крові.

За результатом токсикологічного дослідження Лабораторного центру КНП «Миколаївська обласна клінічна лікарня» МОР від 31.10.2025 року, у біологічному середовищі (крові) пацієнта ОСОБА_7 виявлено етанол у концентрації 2,165 г/л (при нормі < 0,2 г/л), (а.к.п. 79-80) та встановлено, що останній перебуває у стані алкогольного сп`яніння.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, результати огляду на стан алкогольного сп`яніння отримано в порядку п.8 Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Згідно із вимогами цього нормативного акту огляд водіїв-учасників дорожньо-транспортної пригоди є обов`язковим, оскільки внаслідок ДТП було травмовано людину, і ця процедура не є слідчою дією у розумінні вимог статей 214, 223 КПК України, а тому відсутні передбачені законом підстави для визнання цих результатів медичного дослідження недопустимими і такими, що отримані з порушенням порядку, передбаченого законом, тобто до внесення відомостей до ЄРДР.

Такі висновки повністю узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 24.02.2020 року у справі № 473/2872/18, від 10.12.2020 року у справі № 715/1912/19, від 11.02.2020 року у справі № 691/219/18.

Посилання захисника на неможливість застосування у кримінальному провадженні Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, яку затверджено Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров`я України 09 листопада 2015 № 1452/735 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 листопада 2015 року за № 1413/27858, оскільки вона не є законом, а є підзаконним нормативно-правовим актом, є неспроможними, оскільки у відповідності до положень частин 1 та 3 статті 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу.

Колегія суддів констатує, що в ході перевірки матеріалів цього кримінального провадження не встановлено порушень порядку виявлення стану алкогольного сп`яніння у ОСОБА_7 , а тому доводи апеляційної скарги захисника про протилежне є необґрунтованими.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 09.02.2023 року у справі № 400/1498/18, на яку посилається захисник, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 420/1667/18 (провадження № 51-10433 кмо 18), обов`язкове залучення експерта для проведення експертизи необхідне за наявності двох підстав: по-перше, коли характер об`єктивних обставин, які мають значення для кримінального провадження, неможливо достовірно встановити без залучення особи, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями (що є загальною підставою проведення експертизи в кримінальному провадженні, передбаченою ч. 1 ст. 242 КПК у редакції Закону № 1261-VII); по-друге, коли мають місце обставини, передбачені ч. 2 цієї норми.

Системне тлумачення норм кримінального процесуального закону, а також позиції об`єднаної палати Верховного Суду в частині вирішення питання обов`язковості проведення експертизи з подальшим складенням відповідного висновку експерта свідчить про те, що суд, обґрунтовуючи свою позицію щодо перебування особи у стані алкогольного сп`яніння, вправі досліджувати та посилатись не лише на висновок експертизи, а й на інші докази, зокрема, і медичні документи, які підтверджують такий факт (акти судово-медичних досліджень, довідки, видані медичними установами тощо).

У постанові Верховного Суду від 18.12.2025 року у справі № 930/172/22 зазначено, що у розумінні приписів ст. 242 КПК установлення стану сп`яніння не пов`язано виключно з проведенням експертизи. Указана обставина підлягає з`ясуванню, виходячи з положень статей 84, 94 згаданого Кодексу.

Крім того, усталена судова практика щодо оцінки доказів на предмет їх допустимості свідчить про те, що не будь-яка невідповідність порядку одержання доказів вимогам законодавства призводить до визнання доказу недопустимим. Здійснюючи оцінку доказу на предмет допустимості, суд повинен в кожному окремому випадку врахувати характер такого порушення та його суттєвість, зокрема чи вплинуло це порушення на достовірність доказу чи інші його властивості, чи зумовило порушення прав людини, чи мало місце перевищення службових повноважень суб`єктом владних повноважень тощо.

Колегія суддів не може надати оцінку посиланням захисника на правові позиції ККС ВС у справах №№ 711/9136/18, 127/22239/18, 640/17154/16-к через їх нерелевантність до цього провадження.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів не вбачає підстав, які б свідчили про необґрунтованість врахування судом першої інстанції результату токсикологічного дослідження Лабораторного центру КНП «Миколаївська обласна клінічна лікарня» МОР від 31.10.2025 року та погоджується з висновком суду щодо його належності і допустимості, а тому апеляційна скарга захисника задоволенню не підлягає.

Що стосується апеляційних вимог прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме положень ст.58 КК України, то колегія суддів вважає їх слушними з огляду на таке.

Згідно з вимогами ч.1 ст.65 КК України, суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Як вбачається з оскаржуваного вироку, наведених вимог закону судом першої інстанції дотримано не було.

Так, санкцією ч. 1 ст.286-1 КК України визначено покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк від трьох до п`яти років.

При цьому відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.58 КК України покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Отже, загальний порядок, згаданий у частині 1 статті 65 КК України, зобов`язує суд у разі визнання особи винуватою зазначити в резолютивній частині вироку покарання, призначене по кожному з обвинувачень, визнаних судом доведеними, та остаточну міру покарання, обрану судом. Якщо обвинувачений звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку (пункт 2 частини 4 статті 374 КПК).

Однак, визначаючи ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286-1 КК України, суд першої інстанції не зазначив покарання, призначене за цим обвинуваченням, а відразу визначив покарання із застосуванням ст. 58 КК України у виді службового обмеження для військовослужбовців строком на 02 (два) роки із відрахуванням із сум грошового забезпечення в доход держави 20 (двадцяти) відсотків, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 03 (три) роки, тобто таке, що не передбачено санкцією частини 1 статті 286-1 КК України.

За таких умов, колегія суддів вважає слушними доводи прокурора.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок.

Пунктом 4 ч. 1 ст. ст. 409 КПК України, передбачено, що підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути неправильне застосування закону України по кримінальну відповідальність.

Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, згідно п. 1) ч. 1 ст. 413 КПК України, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання, не врахував належним чином наведені вимоги закону України про кримінальну відповідальність, внаслідок чого ухвалив рішення, яке їм не відповідає, а тому апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а вирок суду - скасуванню в частині призначення покарання, з ухваленням в цій частині нового вироку.

Призначаючи ОСОБА_7 покарання, колегія суддів виходить з такого:

Відповідно до ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

Суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення і усвідомлення винною особою необхідності її понести, а з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи і попередження нових злочинів.

Колегія суддів враховує тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України відноситься до нетяжких злочинів, його наслідки, відомості про особу обвинуваченого ОСОБА_7 , який позитивно характеризується за місцем проживання, є учасником бойових дій, нагороджений медаллю «За хоробрість в бою», є чинним військовослужбовцем та позитивно характеризується за місцем служби, наявність обставин, які пом`якшують покарання, - щире каяття, та відсутність обставин, які обтяжують покарання обвинуваченого.

З огляду на зазначені вище обставини, колегія суддів приходить до висновку про те, що покарання у виді позбавлення волі на строк два роки з позбавленням права керувати транспортними засобами із мінімально встановленим строком є необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню ним інших злочинів.

Крім того, оскільки ОСОБА_7 є військовослужбовцем, ураховуючи обставини провадження та особу винного, колегія суддів вважає за необхідне на підставі ст. 58 КК України замінити призначене йому основне покарання у виді позбавлення волі на службове обмеження на той самий строк з відрахуванням у дохід держави 20 відсотків з його грошового забезпечення.

При цьому колегія суддів вважає, що з огляду на продовження воєнного стану в Україні, високої необхідності держави у військовослужбовцях, саме таке покарання надасть можливість обвинуваченому продовжувати проходити військову службу, та шляхом відрахування в дохід держави частини його грошового забезпечення принести більшу суспільну користь.

На думку суду апеляційної інстанції, саме таке покарання буде справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та відповідатиме меті покарання, визначеній у ст.50 КК України.

Керуючись ст. ст.376, 405, 407, 409, 413, 414, 420, 424, 532 КПК України, апеляційний суд

по с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу прокурора Вознесенської окружної прокуратури ОСОБА_5 - задовольнити.

Вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 7 серпня 2026 року в частині призначення ОСОБА_7 покарання скасувати, постановити в цій частині новий вирок.

Призначити ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , покарання за ч. 1 ст. 286-1 КК України у виді позбавлення волі строком на два роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.

На підставі ст.58 КК України, замість основного покарання у виді позбавлення волі строком на два роки призначити ОСОБА_7 покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців строком на два роки з відрахуванням 20 відсотків в дохід держави з суми грошового забезпечення військовослужбовця.

В іншій частині оскаржуваний вирок залишити без змін.

Вирок суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.

Головуючий ОСОБА_1

Судді: ОСОБА_2

ОСОБА_3