Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №442/1175/26 — Львівський апеляційний суд

Справа № 442/1175/26 Головуючий у 1 інстанції: Кукса Д.А.

Провадження № 22-ц/811/2019/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

з участю – представника відповідачки ОСОБА_1 – адвоката Пшеничної Т. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

у лютому 2026 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , в якому просила стягнути солідарно з обох відповідачів на її користь кошти в розмірі 3 000,00 доларів США та 114 919 грн 13 коп., а також моральну шкоду в розмірі 20 000 грн 00 коп.

Ухвалою суду від 04 травня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання, визначено учасникам справи строк для подання відзиву, відповіді на відзив та письмових заперечень.

У травні 2026 року ОСОБА_3 подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій просила вжити заходи забезпечення позову, у спосіб накладення арешту на грошові кошти відповідачів, у межах ціни позову, а також у спосіб заборони відповідачам виїзду за межі України до набрання законної сили рішенням суду у даній справі.

Заява обґрунтована тим, що відповідачі тривалий час умисно ухиляються від виконання зобов`язань щодо повернення боргу. Так, неодноразово призначали дати розрахунку, запрошували позивача до нотаріуса, однак на зустрічі не з`являлися та не відповідали на дзвінки. 24 жовтня 2025 року ОСОБА_1 залишила місце зустрічі у ресторані «Термінал-А» у м. Львові та заблокувала позивача у всіх месенджерах і соціальних мережах. ОСОБА_4 підтвердив обізнаність про борг, однак повідомив про відсутність коштів для його погашення. Така поведінка свідчить про намір ухилитися від виконання майбутнього рішення суду. Відповідачам достовірно відомо про подання позову, у зв`язку з чим існує реальна загроза виведення коштів та відчуження майна до ухвалення судового рішення. Зокрема, ОСОБА_1 організовувала та проводила чемпіонати у м. Львові, отримуючи готівкові кошти від учасників, а також розмістила в мережі Інтернет оголошення про продаж належного їй обладнання, що свідчить про намір відчужити майно з метою уникнення виконання рішення суду. Факт передачі коштів та наявності боргу підтверджується перепискою сторін, квитанціями про перерахування коштів, відеозаписами та показаннями свідків ОСОБА_5 і ОСОБА_6 переписці ОСОБА_1 неодноразово визнавала борг у сумі 3 000, 00 доларів США та зобов`язання щодо його погашення. Позивач самостійно обслуговує кредит, взятий в інтересах відповідачів, та утримує п`ятеро дітей, у тому числі новонароджену дитину, тому невиконання рішення суду може завдати їй істотної шкоди.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 травня 2026 року заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено частково.

Накладено арешт на грошові кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на всіх рахунках у банківських та небанківських фінансових установах України, у межах ціни позову 244 190 грн 33 коп.

Ухвалу суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши в травні 2026 року через підсистему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 травня 2026 року скасувати, постановити нову ухвалу, якою у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що постановляючи оскаржувану ухвалу суд не звернув уваги, що наявність спору сама по собі не може бути підставою для забезпечення позову, а посилання заявника на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання рішення без належного доказового підтвердження також не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову. Вказує, що арешт усіх рахунків є непропорційним втручання у майнові права відповідача. Накладаючи арешт на усі рахунки, суд не встановив джерела доходів, не врахував можливість отримання заробітної плати, соціальних виплат, не оцінив наслідки фактичного блокування доступу до коштів, що свідчить про не співмірність вжитих заходів забезпечення позову. Не отримав суд інформації від банків про наявність у відповідача рахунків, доказів фактичної наявності на цих рахунках грошових коштів. Вживаючи заходи забезпечення позову на початковій стадії розгляду справи суд фактично та передчасно став на сторону позивача, допустивши порушення принципу змагальності та рівності сторін у справі. Також суд не врахував презумпцію добросовісності відповідача, порушив право відповідача на мирне володіння майном (грошовими коштами). Також вказує, що недостатньо обґрунтовані припущення суду не можуть бути підставою для вжиття заходів забезпечення позову. Оскаржена ухвала не забезпечує розумного балансу між інтересами сторін у справі, адже створилась ситуація, коли відповідачі несуть істотні майнові обмеження ще до встановлення факту існування боргу та правомірності позовних вимог. Арешт усіх рахунків порушує право на існування та поточні витрати сім`ї відповідачів, яка має чотирьох неповнолітніх дітей. Зазначає також про те, що позовні вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами, адже позивачем не надано договору позики, оскільки такий взагалі не укладався між сторонами.

Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Ухвала суду в частині відмови у вжитті заходів забезпечення позову у спосіб тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за межі України учасниками справи в апеляційному порядку не оскаржується. Також ухвалу суду не оскаржується відповідачем ОСОБА_4 .

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника особи, яка подала апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

Одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів до забезпечення позову.

Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинен враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Вжиття заходів забезпечення позову є правом суду, а не його обов`язком. Тому при вирішенні питання щодо заяви про забезпечення позову суд враховує не лише доводи, викладені у відповідній заяві, а й інші наявні матеріали цивільної справи.

Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Способи забезпечення позову, які передбачені частиною першою статті 150 ЦПК України, залежать від характеру спірних правовідносин, позовних вимог та інших обставин конкретного спору, що зумовлюють необхідність забезпечення виконання судового рішення. Перелік таких способів не є вичерпним.

Цією нормою встановлені такі види забезпечення позову, зокрема, як накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, заборона вчиняти певні дії.

Арешт майна, як спосіб забезпечення позову, передбачає накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна (постанова Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року в справі № 908/2382/21 та постанова Верховного Суду від 14 лютого 2024 року в справі № 504/3408/22).

Водночас слід приймати до уваги, що в розумінні глави 13 ЦК України грошові кошти також є майном.

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності. У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів (пункти 3, 4 частини першої, частина п`ята статті 151 ЦПК України).

Отже, від заявника вимагається вказати вид (захід) забезпечення позову, визначений статтею 150 ЦПК України, та обґрунтувати необхідність вжиття саме такого заходу забезпечення позову. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.

При цьому адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просив заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 183/5864/17-ц.

Суд, обираючи вид забезпечення позову, у кожному випадку повинен обирати такий спосіб, який у найбільший мірі спрямований на забезпечення предмета спору.

Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом у залежності до конкретного випадку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 381/4019/18 вказано, що:

«співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі № 914/1570/20 вказано, що:

«під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом». Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що можливе подальше відчуження відповідачкою спірної квартири об`єктивно перешкоджатиме ефективному захисту порушених прав позивача з огляду на те, що оспорюваний у цій справі правочин не буде підставою для наступної зміни власника квартири, а тому визнання його недійсним не відновлюватиме порушене право позивача та спонукатиме останнього до ініціювання нових судових спорів (див. пункти 40 - 43, 46, 47, 48, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року в справі № 754/5683/22).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 753/22860/17 зазначено, що:

«умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. […] Цей спір стосується, зокрема, майнових прав на ј частину будинку. Апеляційний суд встановив, що відповідачка під час розгляду справи зареєструвала право власності на будинок. Тому через ризик його відчуження на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту ј частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. Те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір».

При цьому при вжиття такого заходу як арешт майна власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Отже накладення арешту на майно не завдасть шкоди та збитків відповідачу, не позбавить його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року в справі № 908/2382/21).

При цьому у випадку арешту коштів на рахунках гроші залишаються у власності боржника і знерухомлюються з метою не допустити виведення грошових коштів з рахунків боржника й уникнути виконання судового рішення у майбутньому. Такий захід може бути скасований у разі ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні позову. У такий спосіб грошові кошти та майно залишаються у володінні та користуванні відповідача, а можливість розпоряджатися ними тимчасово обмежується виключно щодо частини коштів, якої стосується спір (постанови Верховного Суду від 17 травня 2021 року в справі № 911/8/21, від 21 січня 2022 року в справі № 910/5079/21, від 11 грудня 2023 року в справі № 904/1934/23 та від 16 вересня 2024 року в справі № 927/997/23).

У цьому зв`язку, колегія враховує те, що Законом України від 7 квітня 2026 року № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження», який набрав чинності 23 травня 2026 року розділ VII Закону України «Про виконавче провадження» доповнено статтею 62-1 такого змісту:

«Стаття 62-1. Виконання рішення про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно (кошти/електронні гроші) боржника

1. Рішення про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно (кошти/електронні гроші) боржника виконується виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів/електронних грошей) боржника. Виконавець у день відкриття виконавчого провадження зобов`язаний винести постанову про арешт майна (коштів/електронних грошей) боржника та здійснити заходи щодо внесення відомостей про арешт такого майна (коштів/електронних грошей) до відповідного реєстру (відповідних реєстрів) у встановленому законодавством порядку.

2. Рішення про забезпечення позову шляхом накладення арешту на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, виконується виконавцем шляхом винесення постанови про опис та арешт майна в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону.

У разі знищення майна, що підлягає арешту відповідно до рішення про забезпечення позову, або встановлення факту відсутності такого майна виконавець складає акт про неможливість виконання рішення, що є підставою для закінчення виконавчого провадження.

3. Рішення про забезпечення позову шляхом накладення арешту на кошти/електронні гроші боржника виконується у порядку, визначеному статтями 48 і 56 цього Закону.

4. Після накладення арешту на майно (кошти/електронні гроші) боржника виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону.

5. При виконанні рішення про забезпечення позову забороняється вживати заходів щодо стягнення коштів/електронних грошей та/або звернення стягнення на майно боржника, крім накладення арешту.

6. У разі надходження до виконавця судового рішення про скасування заходів забезпечення позову виконавець відновлює виконавче провадження, відкрите на підставі рішення про забезпечення позову, вживає заходів щодо скасування заходів забезпечення позову та закінчує виконавче провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону».

Наведене дає підстави вважати, що при арешті коштів боржника у порядку забезпечення позову не проводиться щодо них стягнення, боржник лише обмежується в можливості використання таких коштів на час розгляду справи, та в межах ціни позову.

Як зауважено Верховним Судом у змісті постанови від 24 грудня 2024 року в справі № 450/2294/24 під час вирішення питання про забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову, а лише визначається, чи можуть існувати потенційні труднощі у разі виконання рішення у зв`язку із задоволенням позовних вимог.

Аналогічно під час вирішення питання забезпечення позову суд не вправі оцінювати докази, подані позивачем на предмет їх належності та допустимості, адже така оцінка надається у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду справи по суті.

Також при розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед не може бути визначено результат розгляду справи по суті спору, зокрема, не може бути встановлено, чи порушуються права та обов`язки особи, яка звернулася з такою заявою.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 08 травня 2020 року в справі № 755/15345/17-ц, від 21 квітня 2022 року в справі № 592/7729/18 та від 24 липня 2024 року в справі № 567/459/23).

Верховний Суд у постанові від 03 березня 2023 року в справі № 905/448/22 звертав увагу, що вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права власника в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування.

У постанові Верховного Суду від 07 квітня 2025 року в справі № 915/1386/24 вказано, що навіть у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, та його майном є беззаперечною, що в майбутньому може утруднити виконання судового рішення, за умови якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. Крім того, оскільки в силу положень статті 192 ЦК України гроші є платіжним засобом, то відповідач може в будь-який момент розрахуватись коштами і доведення позивачем доказами такого його права і, відповідно, можливості не вимагається.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2023 року в справі № 910/8671/22, від 20 квітня 2023 року в справі № 914/3316/22, від 27 квітня 2023 року в справі № 916/3686/22 та від 09 червня 2023 року в справі № 37з-23.

Також у раніше згаданій постанові Верховного Суду від 03 березня 2023 року в справі № 905/448/22 вказано, що:

«Накладення арешту як на кошти, так і на майно відповідача, причому окремо на те й на інше – у повній сумі спору, матиме наслідком подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна), що також суперечить вимогам закону (ч. 4 ст. 137 ГПК України) стосовно співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами. За умови неможливості встановити достатність чи недостатність грошових коштів, що належать відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках в усіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, для задоволення вимог про стягнення суми спору доцільно було накласти арешт на майно відповідача саме в межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів».

У постановах Верховного Суду від 02 серпня 2019 року в справі № 915/538/19 та від 06 листопада 2018 року в справі № 923/560/17 викладена правова позиція, що накладення арешту на грошові кошти відповідачів слід обмежувати розміром ціни позову та можливих судових витрат. Суд вправі накласти арешт на кошти, які обліковуються на рахунках у банківських або в інших кредитно-фінансових установах, у межах розміру загальної суми позовних вимог та можливих судових витрат.

Сам лише факт відсутності вказаних позивачем відкритих банківських рахунків, майна боржника не є безумовною підставою для відмови в задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом накладання арешту на грошові кошти в межах суми позову, що належить відповідачу, оскільки, як передбачено частиною першою статті 150 ЦПК України, позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 14 січня 2021 року у справі № б/н (провадження № 61-16635ав20), від 28 вересня 2023 року у справі № б/н (провадження № 61-11439ав23), від 14 грудня 2023 року у справі № б/н (провадження № 61-14128ав23).

У постанові Верховного Суду від 30 липня 2025 року в справі № 752/22157/20 вказано, що:

«види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може призвести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2022 року в справі № 522/1514/21».

За встановлених обставин справи, виходячи з предмета та підстав позову, а також з огляду на те, що власниками грошових коштів, на які просить накласти арешт позивач є відповідачі у справі, а можливість останніх розпорядитися таким майном, є беззаперечною, і такі дії у майбутньому можуть утруднити виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову в обраний позивачем спосіб.

З огляду на таке, колегія суддів відхиляє доводи скарги про те, що висновки суду про вжиття заходів забезпечення позову ґрунтуються на припущеннях, адже мотиви оскарженої ухвали відповідають усталеному стандарту доказування під час вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову.

При цьому місцевим судом правильно враховану у сукупності з іншими обставинами, таку обставину як наявність дійсного (реального) спору між сторонами.

Виходячи з того, що у порядку забезпечення позову накладено арешт саме на грошові кошти, колегія суддів вважає безпідставним аргумент скарги про накладення арешту не на грошові кошти, а на рахунки відповідачів.

Тобто, має місце пропорційне втручання у майнові права відповідачів, адже арешт грошових коштів, обмежений ціною пред`явленого позову.

Враховуючи наведені вище правові висновки, викладені у відповідних постановах Верховного Суду, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд не з`ясував джерела доходів, не врахував можливість отримання заробітної плати, соціальних виплат, не оцінив наслідки фактичного блокування доступу до коштів, що свідчить про неспівмірність вжитих заходів забезпечення позову.

З аналогічних підстав, безпідставними є доводи щодо не отримання судом інформації від банків про наявність у відповідача рахунків, доказів фактичної наявності на цих рахунках грошових коштів.

Також безпідставними є доводи апеляційної скарги про порушення судом під час вжиття заходів забезпечення позову принципів змагальності та рівності сторін у справі, адже як зазначено вище, на цій стадії судом не вирішуються питання щодо обґрунтованості позовних вимог, оцінки доказів, поданих на їх підтвердження, а відтак і не вирішується спір по суті.

Також на цій стадії судом не вирішується (не враховується) питання добросовісності відповідачів.

Накладення арешту на грошові кошти в межах ціни позову не встановлює для відповідачів істотних майнових обмежень, та не порушує їх права на існування, а також до неможливості нести поточні витрати сім`ї відповідачів.

За наведеного, колегія суддів не убачає підстав вважати, що забезпечуючи позов, суд не забезпечив розумного балансу між інтересами сторін у справі.

Колегія суддів також враховує, що під час апеляційного розгляду не встановлено достатніх та/або обов`язкових підстав для застосування зустрічного забезпечення.

Колегія суддів також вважає за доцільне наголосити на тому, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача. Таке тимчасове обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб здійснюється в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

При цьому учасники справи не позбавлені права, за наявності передбачених законом підстав, вимагати відшкодування збитків заподіяних забезпеченням позову, а також подавати клопотання, зокрема про скасування заходів забезпечення позову чи заміну одного заходу забезпечення позову іншим (статті 156, 158, 159 ЦПК України).

Пунктом першим частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального законодавства, які визначають як підстави, так і порядок вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, а саме, що така залишена без задоволення, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, не здійснюється.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Ухвалу Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич