Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №718/2720/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 року м. Чернівці Справа № 718/2720/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Кулянди М.І., Литвинюк І.М.,

за участю секретаря судового засідання: Яреми А.-Л.С.,

заявник: ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: Кіцманський відділ управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на ухвалу Кіцманського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2026 року, постановлену під головуванням судді Мінів О.І.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2026 року ОСОБА_1 через свого представника звернулася до суду із заявою в порядку окремого провадження, в якій просила встановити факт постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

В обґрунтування заяви покликався на те, що на момент проголошення незалежності України вона з сім`єю постійно проживала на території держави. Мета звернення - отримання паспорта громадянина України.

Ухвалою Кіцманського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2026 року відмовлено у відкритті провадження.

Не погоджуючись із ухвалою суду заявниця через представника оскаржила її, подавши апеляційну скаргу безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

В аргументах скарги зазначає обставини, викладені в заяві, а також вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та помилкового висновку стосовно відмови у відкритті провадження у справі.

Просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким справу направити для продовження розгляду.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.

Провадження №22-ц/822/2290/26

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Мотивація ухвали побудована на тому, що встановлення належності особи до громадянства України здійснюється у передбаченому законом позасудовому порядку, у зв`язку із чим дана заява не може розглядатись в порядку цивільного судочинства. У разі незгоди з прийнятим компетентним органом держави рішенням за результатом вирішення питання про встановлення громадянства, заінтересована особа має право оскаржити таке рішення в судовому порядку, в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження з огляду на наступне.

У серпні 2026 року ОСОБА_1 подала заяву про встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року (а.с.2-6).

За приписами ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст.124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно із ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

Відповідно до частини 1 статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини 2 статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі №503/246/19 зазначено, що «перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, визначений у частинах першій та другій статті 315 цього Кодексу, не є вичерпним. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з`ясована мета його встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо). У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Факт постійного проживання особи станом на 24 серпня 1991 року не має правового значення для видачі паспорту громадянина України, замість втраченого або викраденого, тому за обставин даної справи не може бути встановлений в судовому порядку».

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.

Згідно з підпунктами «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту.

У пункті 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2018 року у справі №363/214/17-ц зазначив, що перелік юридичних фактів, які підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні стосунки з такою особою, або рішення суду. Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов`язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення (див. постанови Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі №522/20494/18, від 05 квітня 2021 року у справі №523/14707/19, від 07 серпня 2023 року у справі №756/16751/21, від 06 листопада 2023 року у справі №511/2413/19, від 13 лютого 2024 року у справі №501/437/23).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі №161/9609/22 зазначено, що: «Якщо метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 2 статті 3 Закону України «Про громадянство України», предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року.

У разі, коли метою особи, яка звертається до суду для встановлення юридичного факту, є оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням, предметом судового розгляду може бути заява такої особи про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У справі, яка переглядається, заявниця просила встановити факт проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

У постанові від 29.12.2025 року у справі №638/5997/24 Верховний Суд вказав, що «З огляду на те що інший спосіб, ніж звернення до суду із заявою про встановлення юридичного факту проживання особи на території України для набуття громадянства України, не передбачено, заявник правильно звернулась до суду для встановлення такого факту в порядку статті 8 Закону України «Про громадянство України»».

Верховний Суд у справі №523/14707/19 від 05.04.2021 року зазначив, що «Встановлення факту постійного проживання на території України з метою встановлення належності до громадянства України та отримання паспорта не потребує обов`язкового досудового врегулювання спору шляхом зустрічі чи звернення до органів ДМС. Мета встановлення цього факту свідчить про відсутність спору про право та наявність підстав для розгляду заяви в порядку окремого провадження».

Отже, суд першої інстанції не звернув уваги на зазначене вище та формально відмовив у відкритті провадження у справі з порушенням процесуального права, оскільки встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року має істотне значення для реалізації прав людини та громадянина України.

Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що визначеної заявником заінтересованої особи у цій справі Кіцманського відділу управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області відсутній статус юридичної особи, а тому суду першої інстанції необхідно звернути увагу заявника на норму ст.46 ЦПК України.

Відповідно до частини 1 статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Колегія суддів вважає, що ухвала про відмову у відкритті провадження у справі постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому вона підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , задовольнити.

Ухвалу Кіцманського районного суду Чернівецької області від 04 вересня 2026 року скасувати, цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Кіцманський відділ управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області, про встановлення факту постійного проживання особи на території України, направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: М.І. Кулянда

І.М. Литвинюк