Рішення від 01 жовтня 2026 р. у справі №953/17342/20 — Київський районний суд м. Харкова

Справа № 953/17342/20

н/п 2/953/15/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 року Київський районний суд міста Харкова у складі:

судді Єфіменко Н.В.,

за участі секретаря Лущан В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

встановив:

26 жовтня 2020 року ОСОБА_1 (далі: позивач) звернулась до ОСОБА_2 (далі: відповідач) із позовом про визнання за собою права власності на 1/2 частину: кв. АДРЕСА_1 ; домоволодіння АДРЕСА_2 ; земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , також просила стягнути на свою користь витрати на правову допомогу у сумі 15 000 грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилалась на перебування у шлюбі з відповідачем у період з 02.09.2000 по 13.07.2016, придбання у період шлюбу майна, що у розумінні ст.60 СК України є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, відсутність домовленості з відповідачем про поділ цього майна.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на: пропуск позивачем строку давності за недоведеності порушення відповідачем права позивача на спільну сумісну власність; придбання кв. АДРЕСА_1 за особисті кошти відповідача, одержані ним від попереднього продажу належної йому особисто придбаної до шлюбу кв. АДРЕСА_4 ; переобладнання відповідачем спірної квартири за його особисті кошти, отримані від підприємницької діяльності; знесення (знищення) житлового буд. АДРЕСА_2 , що відповідно до ст.346 ЦК України є підставою для припинення права власності; придбання земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 за його власні кошти, отримані за кредитним договором з АТ «Укрсиббанк» під заставу квартири, належній його матері та виплату по цьому кредиту 9 000 доларів США, запозичених його матір`ю ОСОБА_3 задля уникнення прострочки. Вважає, що факт перебування у шлюбі фінансової участі позивача у придбанні та переобладнанні спірної квартири, не доводить, а майно, набуте за особисті кошти одного з подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності, оскільки є особистою приватною власністю того з подружжя, за чиї особисті кошти воно придбане.

Позивач, спростовуючи доводи відповідача, зазначила, що після розірвання шлюбу вона з дітьми та відповідачем проживала у кв. АДРЕСА_1 . У червні 2020 відповідач переїхав жити до буд. АДРЕСА_2 та почав чинити їй перешкоди у користуванні власністю. Отже, саме з червня 2020 має відраховуватись позовна давність. Вважає, що сама по собі наявність у відповідача коштів від продажу нерухомого майна не свідчить про придання ним кв. АДРЕСА_1 за особисті кошти. Зазначила, що кв. АДРЕСА_1 перепланована спільною працею завдяки спільним матеріальним затратам подружжя. На час придбання спірної кватири та її переобладнання, сторони проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, виховували сина ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився ще один син, що свідчить про переобладнання квартири у спільних інтересах подружжя у шлюбі. Будь-які майнові та інші спори між ними не мали місця. Вважає, що метою знищення буд. АДРЕСА_2 є штучне виведення відповідачем майна з переліку спільного майна подружжя та позбавлення її, таким чином, права власності на відповідну частку у спільному майні подружжя. Посилання відповідача на ст.346 ЦК України безпідставне, а одноособове знищення сумісного майна відповідачем, – незаконне. Земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 придбана за кредитні кошти, повернуті у шлюбі спільною працею та спільними коштами подружжя.

26.01.2021 відповідач подав зустрічну позовну заяву про визнання права власності на 1/2 частину грошових коштів на рахунку, відкритому на ім`я ОСОБА_1 , посилаючись на їх заощадження у період шлюбу та зберігання на рахунку, відкритому на ім`я позивача та відмову ОСОБА_1 визнати за ним право власності на половину цих грошових коштів.

07.01.2026 представником відповідача подана заява про залишення первісного позову без розгляду за неявки позивача, втрати інтересу до розгляду справи.

У судовому засіданні 13.07.2026 свідок ОСОБА_5 повідомив, що у 2018-2019 році йому випадково стало відомо про намір батьків розлучитись. Після розлучення батько проживав окремо, а він з позивачем залишись проживати у квартирі кв. АДРЕСА_1 до 24.02.2022. Стосовно їх проживання у спірній квартирі від батька заперечень не надходило.

До судового засідання сторони, належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, не з`явились. Позивач причину неявки не сповістив. Представник відповідача розгляд справи просила здійснювати за своєї відсутності.

Згідно ч.1 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи належним чином повідомленого про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Приписами ч.3 ст.131 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідно до ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Розгляд справи за відсутності сторін та учасників справи, стосовно яких наявні відомості повідомлення про явку в суд, не є порушенням ст.129 Конституції України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи.

Розглянувши заяву представника про залишення первісного позову без розгляду суд зазначає наступне:

Відповідно до п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Неявка позивача до судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, тому клопотання відповідача про залишення первісного позову без розгляду задоволенню не підлягає.

Судом встановлені наступні факти та відповідні ним правовідносини:

02.09.2000 позивач та відповідач у міському відділі реєстрації актів громадянського стану м. Харкова зареєстрували шлюб, актовий запис №1330 (т.1 а.с.55).

Від сумісного проживання сторони мають трьох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджене свідоцтвами про народження серії НОМЕР_1 від 14.05.2002, серії НОМЕР_2 від 09.10.2012, серії НОМЕР_3 від 10.09.2008 р.н., відповідно. (т.1 а.с.52-54).

У період з 22.04.2003 по 18.01.2017 відповідач здійснював підприємницьку діяльність.

Як вбачається з договору купівлі - продажу від 01.12.2003 реєстр.№1868, відповідач 01.12.2003 продав належну йому на підставі договору купівлі-продажу від 13.04.2000 реєст.№ 2017, однокімнатну кв. АДРЕСА_4 за 10 000 грн. (т.1 а.с.119).

Того ж дня - 01.12.2003 придбана трикімнатна кв. АДРЕСА_1 за 18.441 грн., право власності на яку оформлене на відповідача, що підтверджено договором купівлі-продажу від 01.12.2003, зареєстрованому в реєстрі за №9070 (т.3 а.с.137).

17.05.2006 придбаний автомобіль «Daewoo Nexia», р.н. НОМЕР_4 , що підтверджено листом РСЦ ГСЦ МВС в Харківській області №31/20-265 від 07.07.2020 (т.1 а.с.155).

01.02.2007 придбана частина домоволодіння з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 , розташована на не приватизованій земельній ділянці площею 675 кв.м, земельна ділянка зареєстрована на підставі рішення Московської ради від 08.03.1955, крім того надлишок 89 кв.м., самочинно захопленої земельної ділянки 690 кв.м., фактична площа земельної ділянки становить 1454кв.м., право власності зареєстроване за відповідачем, що підтверджено договором купівлі-продажу частки домоволодіння від 01.02.2007 за №688, витягом з державного реєстру правочинів №3517958 від 01.02.2007, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13603864 від 16.02.2007 (т.1 а.с.63,64).

28.03.2007 придбана частка житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_2 , на не приватизованій земельній ділянці площею 675 кв.м., право власності зареєстроване за відповідачем, що підтверджено договором купівлі-продажу частки домоволодіння від 28.03.2007, витягом з Державного реєстру правочинів №3758654 від 28.03.2007, витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №214311410 від 30.06.2020 (т.1 а.с.66,67,68).

30.03.2007 придбана земельна ділянка площею 0,15 га, розташована на території Руськотишкінської сільської ради у АДРЕСА_3 , надана для будівництва житлового будинку (присадибна ділянка), в межах від літ. А до літ. Б – ділянка АДРЕСА_5 ; від літ. Б до В – ділянка АДРЕСА_6 ; від літ. В до Г – ділянка АДРЕСА_7 ; від літ. Г до А – по АДРЕСА_3 , право власності зареєстроване за відповідачем, що підтверджено договором купівлі-продажу земельної ділянки від 30.03.2007, витягом з Державного реєстру правочинів №3771196 від 30.03.2007 (т.1 а.с.61,62).

29.10.2007 рішенням Київського районного суду м. Харкова за відповідачем визнане право власності на переобладнану кв. АДРЕСА_1 (т.1 а.с.57).

На підставі вищезазначеного рішення відповідач зареєстрував за собою право власності кв. АДРЕСА_1 , що підтверджено витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №17674948 від 08.02.2008 (т.1 а.с.58).

13.07.2016 рішенням Київського районного суду м. Харкова шлюб між позивачем та відповідачем розірваний.

З вищевказаного рішення вбачається, що шлюбні відносини між сторонами припинені у жовтні 2015.

З інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №214311410 від 30.06.2020 вбачається, що відповідачу на праві власності належить житловий буд. АДРЕСА_2 . Підстава набуття: договір купівлі-продажу №688 від 01.02.2007, договір купівлі-продажу №2365 від 28.03.2007 (т.1 а.с.56).

Житловий будинок літ.А-1 з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_2 знесений (знищений), що підтверджене листом ФОП ОСОБА_7 від 15.06.2020, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №213551644 від 23.06.2020, №213549512 від 23.06.2020 (т.1 а.с.121, 123,124).

08.06.2012 відповідач взяв у ОСОБА_3 у борг 9 000 доларів США з метою погашення кредиту у АТ «Укрсиббанк», що підтверджено нотаріально не завіреною розпискою відповідача від 08.06.2012 (т.1 а.с.125).

Зі змісту довідок АТ «Укрсиббанк» за вих.№60-4-25/31-26 від 09.03.2021, вих.№60-4-25/31-25 вбачається, що кредитний договір №11294633000 від 06.08.2008 в сумі 220 000 грн. припинений 03.08.2012 за виконання відповідачем усіх зобов`язань у повному обсязі належним чином, кредитний договір №11133981000 від 28.03.2007 в сумі 25 000 доларів США припинений 21.09.2009 за виконання відповідачем усіх зобов`язань у повному обсязі належним чином.

22.07.2020 позивач звернулась до Московського районного суду м. Харкова із заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідача на свою користь аліментів на утримання дітей. У вказаній заяві позивач адресою свого фактичного місця проживання вказала: АДРЕСА_8 (т.1 а.с.126,127).

З листа Головного управління держгеокадастру у Харківській області №29-20-9-940/0/19-21 від 21.08.2021 вбачається, що станом на 01.01.2013 згідно Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю, право постійного користування землею, договорів оренди землі обліковується державний акт на право власності на земельну ділянку від 17.05.2012 по АДРЕСА_2 , площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 6310137500:03:012:0001 та договір оренди земельної ділянки від 04.12.2012 по АДРЕСА_2 площею 0,0451 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 6310137500:03:012:0002.

Позивач працювала в органах ДПС у період з 13.04.1995 по 15.10.2019. У період з 23.07.2012 по 25.11.2012 перебувала у відпустці у зв`язку з вагітністю та пологами, що підтверджено листом ГУ ДПС у Харківській області №16488/6/20-40-11-23 від 30.04.2021 (т.1 а.с.225).

Відповідачу АТ «Укрсиббанк» в межах кредитного договору №11294633000 від 06.02.2008 оформлена поновлювальна кредитна лінія з лімітом 220 000 грн., в межах якої позивальнику видані транші на загальну суму 879 000 грн. у період з 08.02.2008 по 15.04.2008. Дати видачі та суми траншів в межах: 08.02.2008 – 72 000 грн.; 04.03.2008 – 18 000 грн.; 17.03.2008 – 5 000 грн.; 27.03.2008 – 123 000 грн.; 28.03.2008 – 123 000 грн.; 31.03.2008 – 123 000 грн.; 10.04.2008 – 120 000 грн.; 11.04.2008 – 120 000 грн.; 14.04.2008 – 120 000 грн.; 15.04.2008 – 55 000 грн. Видано на загальну суму 879 000 грн. Закриття кредитної лінії здійснено у період з 04.03.2008 по 08.06.2012. Також виданий кредит №11133981000 від 28.03.2007 на суму 25 000 доларів США, який закритий 21.09.2009, що підтверджено листом АТ «Укрсиббанк» №29-4-1-07/106-БТ від 02.02.2022.

Як вбачається з листа Департаменту соціальної політики №1003/0/147-24 від 17.07.2024, ОСОБА_1 за отриманням матеріальної допомоги у період з 02.09.2000 по 31.07.2016 не зверталась, така допомога не надавалась. Департамент соціальної політики ХМР щомісячної допомоги у цей період не здійснював.

У період з 02.09.2000 по 31.07.2016 позивач мала відкриті рахунки у АТ КБ «ПриватБанк». Станом на 31.07.2016 має один депозитний рахунок, відкритий 22.04.2016 на суму 1 000 доларів США.

Встановивши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд висновує:

Щодо первісного позову.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Приписами ст.63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Згідно зі ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Отже, ст.60 СК України та ст.368 ЦК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Правилами ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні норми містить ч.2 ст.372 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Зміст ст. 60, 70 СК України, ст.368 ЦК України передбачає презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Відтак, ані дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити суду наявність права спільної сумісної власності на майно, яке було набуте у шлюбі, оскільки таке майно вважається таким, що належить подружжю, тобто власністю подружжя. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) виключно за одним із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.346 ЦК України право власності припиняється у разі знищення майна.

За змістом положень глав 7 та 8 СК України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, що передбачено п.3 ч.1 ст.57 СК України.

Згідно ч.2 ст.61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Відповідно до ч.3 ст.61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Для подружжя передбачена презумпція спільності права власності. Цю презумпцію можуть спростовати жінка або чоловік. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Згідно ч.4 ст.65 СК України до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Отже, об`єктом права спільної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов`язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов`язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім`ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім`ї.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За придбавання земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 у період у шлюбу, суд дійшов висновку, що вона підлягає поділу в рівних частках між подружжям по 1/2 частині кожному.

За придбання кв. АДРЕСА_1 за 18 414 грн. в один день із продажем відповідачем власної кв. АДРЕСА_4 за 10 000 грн., придбаної ним до шлюбу, суд дійшов висновку, що 1/2 частини кв. АДРЕСА_1 є особистою власністю відповідача, а 1/2 підлягає поділу у рівних частках, тобто по 1/4 частці кожному.

Домоволодіння АДРЕСА_2 за його знищення, поділу не підлягає.

Крім того, судом встановлено, що між відповідач та АТ «Укрсиббанк» оформлювалась поновлювальна кредитна лінія №11294633000 від 06.02.2008 з лімітом 220 000 грн., яка закрита у період з 04.03.2008 по 08.06.2012. Також виданий кредит №11133981000 від 28.03.2007 на суму 25 000 доларів США, який закритий 21.09.2009.

Кредитні договори укладені та закриті у період шлюбу.

Доказів того, що вказані кредитні договори укладались не в інтересах сім`ї, матеріли справи не містять.

Доводи відповідача щодо погашення кредитної заборгованості ним особисто, за кошті позичені у матері, враховуючи факт виконання кредитних зобов`язань одним із подружжя, правової природи зобов`язання не змінює.

Так, кредит, отриманий у період шлюбу та використаний в інтересах сім`ї, створює спільний обов`язок подружжя незалежно від того, хто саме фактично здійснював платежі за таким зобов`язанням.

Враховуючи, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя є об`єктом права спільної сумісної власності, посилання відповідача на придбання майна за особисті кошти отримані від підприємницької діяльності, безпідставні.

Отже, погашення кредиту, кошти за яким спрямовувались на задоволення сімейних потреб та придбання спільного майна, не може розцінюватися як підстава визнання спірного майна особистою приватною власністю одного з подружжя або для відступу від принципу рівності часток у праві спільної сумісної власності.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування певних стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

У спорах про визнання права особистої приватної власності на майно, саме по собі посилання на те, що спірне майно було придбано членом подружжя хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, отримані від продажу квартири, не є достатнім доказом сплати особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже він повинен також надати суду належні і допустимі докази придбання спірного майна саме за ці кошти (див. висновки Верховного Суду у постанові від 31.01.2024 у справі №645/4165/21 (провадження №61-113св23).

Щодо строку позовної давності.

Відповідач вважає, що відлік позовної давності слід відраховувати з 14.07.2016, з наступного дня після того, як позивач дізналась про розірвання шлюбу.

Позивач заперечує проти застосування позовної давності, посилаючись на постійне проживання у кв. АДРЕСА_1 після розірвання шлюбу. У червні 2020 року відповідач з`їхав з вказаної квартири до буд. АДРЕСА_2 та почав заперечувати право власності відповідача, що змусило її звернути до суду з даним позовом.

Так, ч.1 ст.261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

У ч.4 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною 2 ст.72 СК України передбачено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Велика Палата Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц зазначила, що перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач

При визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, про що зазначив Верховний Суд у постанові від 11.10.2023у справі №359/6727/21.

Верховний суд у постанові від 23.09.2015 у справі № 6-258цс15 зазначив, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у ч.2 ст.72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також має довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Підтвердження, що під час розгляду справи про розірвання шлюбу між сторонами розглядалось питання щодо поділу майна матеріали справи не містять.

Наявність рішення суду про розірвання шлюбу між сторонами на початок перебігу строку позовної давності не впливає, оскільки сторонами не оспорюється, що позивач, як на час розірвання шлюбу, так і на час подачі позову, проживала у спірній квартирі.

Отже, судом встановлено, що позивач звернулась до суду про поділ майна подружжя у межах строку позовної давності.

Щодо зустрічного позову.

Депозитні рахунки відкриті та закриті у період шлюбу.

Докази зняття коштів та їх використання не в цілях сім`ї, суду не надані.

Депозитний рахунок 26*75 відкритий 22.04.2026, після припинення шлюбних відносин.

Дослідивши банківські рахунки позивача, суд дійшов висновку про відсутність підстав поділу грошових коштів.

Згідно зі ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При звернені до суду позивачем сплачений судовий збір в сумі 10 510 грн.

За часткового задоволення позову з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 3 591,81 грн.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків встановлених законом.

За змістом ч.1 п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч.2 та ч.3 ст.137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 4 ст.137 ЦПК України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У відповідності до ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приписами ч.3 ст.141 ЦПК України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

З огляду на зазначене положеннями ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи і наданих послуг та фінансового стану учасників справи.

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (п.5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу надано: ордер серії АХ №1028047 від 26.06.2020; договір про надання правової допомоги від 26.06.2020; тарифи на надання юридичних послуг; квитанцію прибуткового касового ордера №38№ акт виконаних робіт від 22.10.2020.

Відповідач проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу заперечував за не надання попереднього розрахунку судових витрат. Вважає, що сума витрат є завищеною, а частина з наданих послуг не може бути віднесена до правничої допомоги.

Враховуючи категорію та складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, значимість таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, із дотриманням принципу співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем витрати на професійну правничу допомогу є завищеними, у зв`язку з чим вважає за необхідне зменшити їх до 10 000 грн.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть учать у справі, у відповідності до вимог ст.247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснюється.

Керуючись ст. 12, 13, 76, 81, 141, 264, 265 ЦПК України суд,

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 та 1/4 частку кв. АДРЕСА_1 .

В іншій частині позову, - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 591 (три тисячі п`ятсот дев`яносто одна) грн. 81 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_5 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_8 .

Повний текст рішення складений 12.10.2026.

Суддя Н.В. Єфіменко