Рішення від 12 жовтня 2026 р. у справі №338/1112/26 — Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №338/1112/26

Провадження №2/338/1068/26

13 жовтня 2026 року селище Богородчани

Богородчанський районний суд Івано-Франківської області в складі: головуючого судді Куценка О. О., секретаря судового засідання Дричак Д. Т., за участю: позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки - адвоката Годованця В. Ф., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача - адвоката Поповича М. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Богородчани в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про примусове виселення з будинку,

в с т а н о в и в:

06 липня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про примусове виселення з будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивувала тим, що є власницею зазначеного житлового будинку, в якому проживає її син - відповідач у справі. Зазначала, що останній проживає у належному їй домоволодінні, між ними виникають конфлікти, відповідач створює їй перешкоди у користуванні майном, у зв`язку із чим вона зверталася до працівників поліції. Вважаючи подальше спільне проживання неможливим, просила примусово виселити відповідача з належного їй будинку.

Ухвалою суду від 08 липня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 17 вересня 2026 року підготовче провадження закрито та справу призначено до розгляду по суті.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позов підтримала та просила його задовольнити. Пояснила, що відповідач є її сином. З народження він проживав по АДРЕСА_2 , де зареєстроване його місце проживання. Приблизно з 2014-2015 року відповідач постійно проживає разом із нею за адресою: АДРЕСА_1 . За поясненнями позивачки, спочатку нею було придбано земельну ділянку, на якій згодом здійснювалося будівництво: спочатку було споруджено літню кухню, а надалі - житловий будинок. Позивачка не заперечувала, що відповідач протягом тривалого часу проживав у домоволодінні з її відома та що спочатку відносини між ними були нормальними. Близько трьох-чотирьох років відповідач проживає однією сім`єю з ОСОБА_3 , яка має неповнолітню дитину. Спочатку відповідач, його співмешканка та дитина проживали в основному житловому будинку. Позивачка також не заперечувала, що спочатку не мала заперечень проти проживання у її будинку співмешканки відповідача і що остання заселилась з її згоди. Надалі між нею та співмешканкою відповідача почали виникати конфлікти. Конкретної першопричини їх виникнення позивачка достеменно не назвала, зазначивши, що відносини поступово погіршилися. Після виникнення конфліктів відповідач разом із ОСОБА_3 та її неповнолітньою дитиною переселився до літньої кухні, де вони проживають і на час розгляду справи. Позивачка пояснила, що заперечує проти подальшого проживання відповідача у домоволодінні по АДРЕСА_1 та фактично просить звільнити від його проживання літню кухню. Зазначала, що відповідач має ключі від цієї споруди, постійно нею користується, у зв`язку із чим її доступ до приміщення обмежений. При цьому позивачка пояснила, що не заперечувала б проти проживання сина по АДРЕСА_2 , де він зареєстрований, однак за умови, що він проживатиме там без своєї співмешканки.

Щодо конфліктів зазначила, що двічі зверталася до працівників поліції на неправомірні дії відповідача щодо неї. Вказувала, що причиною конфліктів була поведінка співмешканки відповідача, яка до неї погано ставиться та постійно ображає, що в свою чергу приводить до сварок та конфліктів із відповідачем.

Представник позивачки адвокат Годованець В. Ф. у судовому засіданні підтримав доводи позову та просив його задовольнити, посилаючись на право позивачки як власниці нерухомого майна вимагати припинення порушень її права власності та звільнення належного їй домоволодіння відповідачем.

Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити. Пояснив, що проживає у домоволодінні по АДРЕСА_1 приблизно з 2014-2015 року, вселився туди з відома та згоди матері і протягом багатьох років його проживання не викликало з її боку заперечень. Вказував, що брав участь своєю працею у будівництві та облаштуванні домоволодіння. Підтвердив, що десь 3-4 роки, як проживає однією сім`єю з ОСОБА_3 та її неповнолітньою дитиною. Спочатку вони проживали в основному житловому будинку разом із позивачкою, однак після виникнення конфліктів між позивачкою та його співмешканкою вони переселилися до літньої кухні і близько двох років проживають там окремо від позивачки. Відповідач заперечив твердження про те, що повністю позбавив позивачку доступу до літньої кухні. Пояснив, що позивачка може зайти до приміщення, коли він перебуває вдома, однак ця споруда фактично використовується як житло його сім`ї, там знаходяться їхні особисті речі, а тому він не вважає можливим забезпечувати необмежений доступ сторонніх осіб до приміщення за їх відсутності. Також зазначив, що проживання його сім`ї у літній кухні не перешкоджає позивачці користуватися основним житловим будинком, у якому наявні необхідні умови для проживання. Посилання позивачки на застосування ним насильства заперечив. Пояснив, що конфлікти переважно виникали між його матір`ю та співмешканкою, а під час одного з таких конфліктів він лише втручався з метою їх розборонити. Вказує, що конфлікти виникали саме з вини позивачки. Стверджував, що іншого житла, яке належало б йому чи щодо якого він мав би гарантоване право проживання, не має. Факт реєстрації місця проживання по АДРЕСА_2 не заперечував.

Представник відповідача адвокат Попович М. М. просив у задоволенні позову відмовити, посилаючись на тривалість проживання відповідача у спірному домоволодінні з відома власниці, недоведеність передбачених законом підстав для його виселення, відсутність доказів іншого гарантованого житла та необхідність дотримання справедливого балансу між правом власності позивачки та правом відповідача на житло.

Допитана в судовому засіданні як свідок ОСОБА_3 пояснила, що проживає однією сім`єю з відповідачем. Разом із ними проживає її неповнолітня дитина. Підтвердила, що вона стала проживала разом із відповідачем у житловому будинку по АДРЕСА_1 за згодою позивачки. За її словами, близько року вони проживали у будинку, у тому числі в період перебування позивачки за кордоном. Надалі між нею та позивачкою почали виникати конфлікти, у зв`язку з чим вона разом із відповідачем та дитиною переселилася до літньої кухні, де вони проживають близько двох років. Свідок вважає конфлікти значною мірою надуманими та пов`язує їх із неприйняттям позивачкою її сімейних відносин із відповідачем. Підтвердила, що зареєстрована за іншою адресою.

Допитана як свідок ОСОБА_4 пояснила, що проживає по АДРЕСА_3 . Позивачка є сестрою її матері та хресною матір`ю свідка. Підтвердила, що їй відомо про тривале проживання відповідача у домоволодінні по АДРЕСА_1 , а також про його участь разом із позивачкою у будівництві та облаштуванні домоволодіння. Свідок також підтвердила наявність конфліктних відносин та висловила думку, що їх ініціатором є позивачка.

Суд оцінює висловлені свідками припущення щодо внутрішніх мотивів сторін, зокрема щодо ревнощів, особистої неприязні чи причин сімейних непорозумінь, як їх суб`єктивне сприйняття відносин між сторонами, яке саме по собі не підтверджує наявності чи відсутності передбачених законом підстав для виселення.

Заслухавши учасників справи, допитавши свідків, дослідивши письмові докази та оцінивши їх у сукупності, суд доходить таких висновків.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Разом із тим статтею 47 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Отже, при вирішенні спору про виселення із приватного житла суд повинен оцінити не лише наявність у позивача права власності, але й існування визначеної законом підстави для припинення права чи фактичної можливості відповідача користуватися житлом та необхідність застосування саме такого способу захисту, як примусове виселення.

Судом установлено та сторонами не оспорюється, що позивачка є власницею нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Із досліджених судом відомостей Державного реєстру речових прав, документації щодо прийняття об`єкта в експлуатацію та технічної документації вбачається оформлення права позивачки на житловий будинок садибного типу за зазначеною адресою. Водночас окремий об`єкт нерухомого майна з найменуванням «літня кухня», в якій, за поясненнями сторін, на час розгляду справи фактично проживає відповідач зі своєю сім`єю, у наданих суду документах окремо не індивідуалізований.

Суд не робить із цієї обставини висновку про самочинність відповідної споруди, відсутність у позивачки прав на неї чи інші наслідки у сфері правового режиму нерухомого майна, оскільки такі питання не є предметом цього спору.

Водночас зазначена обставина має значення для оцінки визначеності фактичного об`єкта, щодо якого між сторонами виник конфлікт, оскільки позовні вимоги сформульовані як вимога про виселення відповідача з житлового будинку по АДРЕСА_1 , тоді як під час судового розгляду встановлено, що фактично відповідач із сім`єю проживає не в основному житловому будинку, а в іншій споруді домоволодіння, яку сторони називають літньою кухнею.

Згідно зі статтями 317 та 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд у межах закону.

Відповідно до статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї та інших осіб.

Стаття 391 ЦК України надає власнику право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Разом із тим за змістом статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користуватися цим житлом відповідно до закону.

При цьому передбачена частиною другою статті 405 ЦК України підстава втрати права користування житлом у зв`язку з відсутністю члена сім`ї без поважних причин понад один рік у цій справі очевидно відсутня, оскільки відповідач, навпаки, тривалий час безперервно проживає у спірному домоволодінні.

Статтею 406 ЦК України визначено підстави припинення сервітуту, серед яких, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для його встановлення, а також можливість його припинення за рішенням суду на вимогу власника за наявності обставин, які мають істотне значення.

Отже, саме по собі бажання власника припинити проживання члена сім`ї у житлі не звільняє суд від необхідності встановлення правової підстави для такого припинення та оцінки конкретних фактичних обставин.

З 15 лютого 2026 року діє Закон України «Про основні засади житлової політики», відповідно до якого ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 36 цього Закону житло є самовільно зайнятим, якщо особа вселилася до нього без належних правових підстав, якщо відпали обставини, які були підставою для його надання, та/або якщо особа втратила право користування житлом.

З установлених судом обставин не вбачається, що відповідач первісно самовільно вселився у домоволодіння позивачки. Навпаки, сама позивачка підтвердила, що відповідач є її сином та приблизно з 2014-2015 року постійно проживає по АДРЕСА_1 . Його проживання протягом значного проміжку часу відбувалося відкрито, з відома та без заперечень позивачки. Більше того, позивачка підтвердила, що спочатку не заперечувала і проти проживання разом із відповідачем його співмешканки.

За таких обставин, викладене в позовній заяві твердження про відсутність згоди власниці на проживання відповідача не знайшло підтвердження під час безпосереднього дослідження доказів у судовому засіданні.

Таким чином, тривале проживання відповідача у домоволодінні з відома власниці, сімейний характер відносин між сторонами та відсутність первісних заперечень проти такого проживання не дають підстав розцінювати його як особу, яка самовільно зайняла чуже житло.

Разом із тим позивачкою не доведено й того, що набуте відповідачем право користування житлом припинилося з конкретної передбаченої законом підстави.

Сам факт погіршення особистих відносин між матір`ю та сином, а тим більше між позивачкою та співмешканкою відповідача, не є сам по собі достатньою підставою для автоматичного виселення особи, яка тривалий час користувалася житлом на законних підставах.

Суд враховує доводи позивачки про те, що відповідач створює перешкоди у користуванні її майном.

Однак із досліджених доказів не встановлено такого обсягу та характеру цих перешкод, які б обумовлювали необхідність застосування саме крайнього способу захисту у вигляді примусового виселення. Так, на час розгляду справи позивачка проживає та користується основним житловим будинком. Відповідач разом зі співмешканкою та неповнолітньою дитиною проживає окремо від позивачки у літній кухні. Саме переселення відповідача до окремого приміщення, як установлено з пояснень сторін та свідків, відбулося вже після виникнення між ними конфліктів та фактично призвело до роздільного побутового проживання. Позивачка стверджувала, що не має належного доступу до літньої кухні, оскільки ключі знаходяться у відповідача. Однак відповідач заперечив факт повного недопуску власниці до приміщення та пояснив, що позивачка може потрапити до нього за його присутності, а обмеження необмеженого доступу пов`язує з тим, що приміщення фактично використовується ним і членами його сім`ї як житло. Інших доказів того, що відповідач повністю усунув позивачку від володіння чи користування всім домоволодінням, позбавив її можливості проживати в основному будинку, встановив контроль над належним їй житлом або в інший спосіб створив перешкоди такої інтенсивності, усунення яких можливе лише шляхом його виселення, суду не подано.

Наявність звернень до поліції суд бере до уваги поряд з іншими доказами. Разом із тим сам факт звернення особи до правоохоронного органу підтверджує факт такого звернення, але без установлення інших обставин не є достатнім доказом систематичного застосування саме відповідачем насильства або іншої поведінки такої інтенсивності, яка за встановлених у справі обставин сама по собі виправдовувала б його виселення.

З пояснень учасників справи та показань свідків убачається наявність тривалого сімейно-побутового конфлікту, до якого залучені не лише позивачка та відповідач, але й співмешканка останнього. Об`єктивних доказів, які давали б можливість покласти всю відповідальність за виникнення та розвиток цього конфлікту виключно на відповідача, матеріали справи не містять. При цьому оцінки свідків щодо того, хто саме є «винуватцем» конфлікту, суд не покладає в основу вирішення спору, оскільки вони мають переважно суб`єктивний характер.

Окремої оцінки потребує посилання позивачки на те, що відповідач може проживати по АДРЕСА_2 , де зареєстроване його місце проживання.

Відповідно до загальних засад доказування сам факт реєстрації місця проживання за певною адресою не є тотожним установленню права власності на відповідне житло чи наявності іншого речового або зобов`язального права, яке гарантує особі можливість фактичного проживання в ньому. Правовстановлюючих документів щодо будинку по АДРЕСА_2 до матеріалів справи не подано. Судом не встановлено, хто є власником цього будинку, на якій правовій підставі відповідач може користуватися ним, у якому технічному стані перебуває відповідне житло, чи є воно на час вирішення спору придатним для постійного проживання та чи має відповідач реальну можливість безперешкодно туди вселитися. Більше того, сама позивачка пояснила, що допускає можливість проживання відповідача за цією адресою лише за умови, що він проживатиме там без своєї співмешканки.

За таких обставин суд не має достатніх доказових підстав для висновку про наявність у відповідача іншого житла, реальна і законна можливість користування яким забезпечена незалежно від волі інших осіб.

Такий підхід узгоджується із висновком Верховного Суду, відповідно до якого при вирішенні спору про виселення формальної вказівки на інше житло недостатньо; суд повинен встановити реальну можливість особи користуватися таким житлом та оцінити наслідки виселення з погляду пропорційності втручання у право на житло.

Судом також установлено, що у споруді, яку сторони називають літньою кухнею, відповідач проживає не одноособово. Разом із ним там постійно проживають його співмешканка ОСОБА_3 та її неповнолітня дитина. Із пояснень позивачки та показань ОСОБА_3 убачається, що остання первісно вселилася до домоволодіння за згодою позивачки та певний час проживала разом із відповідачем в основному житловому будинку. Вимог про виселення ОСОБА_3 та її неповнолітньої дитини позивачка у цій справі не заявила. ОСОБА_3 брала участь у справі лише як свідок.

Відповідно, суд у межах цього спору не вправі вирішувати питання про наявність чи відсутність у ОСОБА_3 та її неповнолітньої дитини самостійних правових підстав користування відповідним приміщенням, а також постановляти рішення про припинення їхнього проживання чи виселення.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Тому висловлена представником позивачки в судовому засіданні позиція про те, що після виселення відповідача його співмешканка та дитина також фактично залишать приміщення, не може підміняти необхідність пред`явлення відповідних вимог безпосередньо до осіб, прав та інтересів яких такі вимоги стосуються.

Рішення, ухвалене виключно щодо ОСОБА_2 , не може саме по собі встановлювати обов`язок ОСОБА_3 чи її неповнолітньої дитини залишити відповідне приміщення.

Разом із тим факт їх спільного проживання не може бути проігнорований судом при оцінці фактичного характеру використання цього приміщення як житла відповідача та наслідків застосування заявленого позивачкою способу захисту.

Сам по собі факт незалучення ОСОБА_3 та її дитини як відповідачів не є окремою достатньою підставою для відмови в позові, заявленому до ОСОБА_2 . Однак установлені обставини свідчать, що фактичний житловий конфлікт охоплює проживання кількох осіб, тоді як позивачка обрала спосіб захисту, спрямований виключно проти одного з фактичних мешканців, одночасно очікуючи, що наслідком такого рішення стане припинення проживання й інших осіб. Питання щодо наявності у ОСОБА_3 та її неповнолітньої дитини іншого житла, яке було б реально доступним і придатним для їхнього проживання, належними доказами в межах цієї справи також не встановлено.

При вирішенні спору суд враховує також гарантії статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та житла.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не залежить виключно від формальної державної реєстрації права на відповідне приміщення, а визначається, зокрема, наявністю достатнього та тривалого фактичного зв`язку особи з місцем проживання.

Примусове виселення є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла, а тому навіть за наявності спору з власником таке втручання повинно відповідати закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним і пропорційним за конкретних обставин.

Водночас права позивачки як власниці нерухомого майна захищаються статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує право мирно володіти своїм майном.

Таким чином, суд повинен забезпечити справедливий баланс між конкуруючими приватними інтересами - правом позивачки повноцінно володіти та користуватися власним майном і правом відповідача на повагу до житла, з яким у нього сформувався тривалий фактичний зв`язок.

Суд враховує, що право власності позивачки не ставиться під сумнів і підлягає належному судовому захисту. Водночас конкретний спосіб такого захисту повинен відповідати характеру та ступеню встановленого порушення.

У цій справі відповідач є сином позивачки, проживає у домоволодінні понад десять років, первісно вселився та проживав там з відома і згоди власниці; на час вирішення спору проживає окремо від позивачки у споруді, яку сторони називають літньою кухнею; позивачка продовжує користуватися основним житловим будинком; належних доказів повного позбавлення її можливості користуватися домоволодінням чи систематичної протиправної поведінки відповідача такої інтенсивності, яка вимагала б його примусового виселення, не подано. Інше реально доступне відповідачу житло також не встановлено.

За таких обставин задоволення позову означало б істотне втручання у сформоване протягом тривалого часу право відповідача на житло без установлення достатньої сукупності фактичних та правових обставин, які б свідчили про необхідність саме такого заходу.

Разом із тим наведене не означає заперечення права позивачки як власниці вимагати захисту свого майна у разі доведеного порушення її прав та не встановлює за відповідачем безумовного чи довічного права користування будь-якою спорудою домоволодіння.

Суд у межах заявленого спору вирішує виключно питання про наявність підстав для примусового виселення відповідача за тих фактичних обставин та на підставі тих доказів, які були надані сторонами.

Відповідно до статей 12 та 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Оцінивши надані докази відповідно до зазначених вимог, суд доходить висновку, що позивачка довела належність їй на праві власності житлового будинку, однак не довела належними, допустимими та достатніми доказами наявності такої передбаченої законом підстави для припинення користування відповідачем житлом та такого ступеня порушення її права власності, за яких примусове виселення відповідача було б необхідним і пропорційним способом захисту.

Сукупність установлених обставин - тривалий характер проживання відповідача з первісної згоди власниці, сімейний характер набутого ним користування, відсутність доведеного іншого гарантованого житла, фактичне окреме проживання позивачки та відповідача, недостатність доказів істотних перешкод у користуванні основним житловим будинком, невизначеність правового статусу споруди, у якій відповідач фактично проживає, а також проживання в ній інших осіб, питання про виселення яких у цій справі не поставлено, не дає суду підстав визнати заявлене виселення виправданим та пропорційним заходом.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до статті 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою в задоволенні позову понесені позивачкою судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про примусове виселення з будинку - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складено 13 жовтня 2026 року.

Суддя: