Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №331/2443/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 07.10.2026 Справа № 331/2443/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №331/2443/26 Головуючий у 1- інстанції Гасанбеков С.С.

Провадження № 22-ц/807/2064/26 Суддя-доповідач Мінгазов Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Мінгазова Р.В.,

суддів: Бредуна Д.С.,

Полякова О.З.,

за участю секретаря судового засідання Камалової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Запорізького національного університету в особі представника Борисова Костянтина Борисовича на рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізького національного університету про визнання протиправним і дискримінаційним наказу про відрахування із закладу вищої освіти та поновлення на навчанні,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулась до Олександрівського районного суду м. Запоріжжя з позовом до Запорізького національного університету про визнання протиправним і дискримінаційним наказу про відрахування із закладу вищої освіти та поновлення на навчанні.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона була студенткою факультету соціальної педагогіки та психології (спеціальність дошкільна освіта, заочна форма навчання, держбюджет; термін навчання з 01.09.2021 по 30.06.2025) Запорізького національного університету.

Після зарахування на навчання, та коли у 2025 році настав час скласти відповідні іспити, пройти оцінювання, Запорізький національний університет заявив про відсутність у ОСОБА_1 повної загальної середньої освіти, належним чином оформленого, підтвердженого (визнаного) документа про це.

Вважаючи невизнання відповідачем указаного документа про середню освіту дискримінаційним, необґрунтованим оспорюванням (запереченням) дійсності атестата про середню освіту, та, відповідно, запереченням, у зв`язку із цим, наявності у позивача середньої освіти; оспорюванням (запереченням) права ОСОБА_1 на здобуття вищої освіти; порушення, у зв`язку із цим принципу рівності громадян у здобутті вищої освіти, перешкоджання отриманню ОСОБА_1 вищої освіти у ЗНУ, тобто порушення її прав та законних інтересів, які гарантовані Основним Законом України, Законом України «Про освіту», Законом України «Про вищу освіту», - ОСОБА_1 у травні 2025 року звернулась із відповідним позовом до Олександрівського районного суду міста Запоріжжя. У позові просила: визнати протиправною та дискримінаційною відмову Запорізького національного університету визнати атестат про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданий ОСОБА_1 16 червня 1993 року, на підтвердження отримання нею повної загальної середньої освіти. Визнати, що ОСОБА_1 має повну загальну середню освіту, що підтверджується атестатом про середню освіту серія НОМЕР_1 , виданим ОСОБА_1 16 червня 1993 року.

Незважаючи на те, що позивача було прийнято на навчання у визначеному чинним законодавством України порядку, відповідач необґрунтовано заперечує наявність у неї однієї із складових для прийняття (зарахування) до вищого учбового закладу - повної загальної середньої освіти, та вказав це як на підставу видання спірного наказу. При цьому, доказів того, що позивач надала відповідачу підроблений документ про освіту (атестат) немає.

Позивач вважає, що відповідач міг не проводити процедуру визнання вищезазначеного атестату, відповідно до п. 2 розділу ІІІ Порядку визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав, затвердженого наказом Міносвіти України від 05.05.2015 №504, оскільки його було видано за підсумками навчання до початку 1992/1993 навчального року.

ОСОБА_1 у 2021 році була допущена до ЗНО, яке успішно склала, а без визнання указаного атестату складання ЗНО неможливе; у 1995 році їй було видано свідоцтво про проходження навчання за професією вихователь дошкільного закладу; у 2019 році КЗ «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» ЗОР видав їй свідоцтво про підвищення кваліфікації за програмою «Вихователь закладів дошкільної освіти»; у 2024 році ОСОБА_1 , після успішного навчання Запорізькому коледжі технологій та дизайну, рішенням державної кваліфікаційної комісії присвоєно кваліфікацію секретаря-друкарки. Отже, Атестат ОСОБА_1 був неодноразово визнаний державними установами, закладами освіти України.

За твердженням позивача, для відрахування ОСОБА_1 з Запорізького національного університету були відсутні правові підстави, а також обставини, визначені у спірному наказі («відсутність нострифікованих документів»).

Такі дії, на думку позивача є дискримінацією права на здобуття позивачем вищої освіти за ознакою проживання та отримання середньої освіти не в Україні, а на території країни агресора - Росії. Протиправні дії відповідач вчинив саме після 24 лютого 2022 року - широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну. У ЗНУ відсутні інші здобувачі вищої освіти, громадяни України, документи про середню освіту яких відповідач не визнає після їх зарахування та тривалого навчання. Ситуація щодо ОСОБА_1 (дискримінація) обумовлена тим, що у дитинстві вона з батьками проживала у Росії, де й отримала середню освіту.

Також, позивач зазначав, що відповідно до статті 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, ратифікованої Парламентом України 10.11.1994, і яка набрала чинності для нашої держави 14.04.1995, документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції та за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін і доказовою силою офіційних документів. Статтею 85 Конвенції визначено, що дія цієї Конвенції поширюється і на правовідносини, що виникли до набрання нею чинності. З огляду на це, на момент подання Запорізькому національному університету указаного Атестата він, у будь-якому випадку, не потребував спеціального посвідчення та розглядався Україною як офіційний, і тому був прийнятий відповідачем.

Рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 липня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Запорізького національного університету про визнання протиправним і дискримінаційним наказу про відрахування із закладу вищої освіти та поновлення на навчанні, задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Запорізького національного університету від 26 травня 2025 року № 658-с в частині відрахування ОСОБА_1 з Запорізького національного університету за відсутність нострифікованих документів.

Поновлено ОСОБА_1 на навчанні у Запорізькому національному університеті, в якості здобувача вищої освіти 4 курсу освітнього рівня бакалавра факультету соціальної педагогіки та психології спеціальності дошкільна освіта освітньої програми дошкільна освіта заочної форми здобуття освіти (держбюджетна основа).

В задоволенні решти позову відмовлено.

Стягнуто з Запорізького національного університету на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2129,92 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, Запорізький національний університет в особі представника Борисова К.Б. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, а також здійснити перерозподіл понесених судових витрат у суді першої та апеляційної інстанцій.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, суд першої інстанції безпідставно скасував наказ про відрахування та поновив ОСОБА_1 на навчанні в Запорізькому національному університеті за відсутності законних підстав. Суд необґрунтовано застосував пункт 2 розділу ІІ Порядку № 504 щодо невиконання індивідуального навчального плану, тоді як позивача було відраховано на підставі пункту 6 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту» (інші випадки, передбачені законом), якій суд у порушення вимог закону не надав жодної правової оцінки.Також апелянт зазначає, що суд помилково ототожнив легалізацію документа про освіту з його академічним визнанням, а також призупинення відповідної процедури із її завершенням, що призвело до внутрішньої суперечливості висновків і ухвалення формального рішення про поновлення на навчання при незавершеній процедурі визнання. Водночас суд першої інстанції допустив істотні порушення норм процесуального права, не розглянувши клопотання відповідача про зупинення провадження у справі та не навівши у рішенні жодних мотивів його відхилення, чим порушив вимоги статті 263 ЦПК України, а також вказується на неправомірне стягнення з Запорізького національного університету судового збору в повному обсязі за умови часткового задоволення позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Литвинця Ю.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважає їх безпідставними, рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, у зв`язку з чим просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін, та вирішити питання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, пов`язану з переглядом справи судом апеляційної інстанції.

В судовому засіданні представник апелянта Борисов К.Б. підтримав доводи апеляційної скарги та наполягав на її задоволенні в повному обсязі, рішення суду скасувати ат ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Представник позивача Литвинець Ю.В. в судовому засіданні підтримав доводи викладені у відзиві, просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду залишити без змін.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, виходячи з наступного.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 червня 1993 року позивачу було видано атестат про середню освіту серії НОМЕР_1 (на дошлюбне прізвище ОСОБА_1 ) про те, що вона у 1993 році закінчила Ентузіастівську середню школу Усть-Янського району Республіки Саха.

Зміна прізвища позивача з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 відбулась у зв`язку з реєстрацією шлюбу, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 від 27.09.1997, а також підтверджується відміткою відділу кадрів у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_3 .

Довідкою Запорізького національного університету від 22.05.2025 № 135 підтверджується те, що ОСОБА_1 є студенткою 4 курсу, освітній рівень: бакалавр, факультет соціальної педагогіки та психології, спеціальність: 012 дошкільна освіта, освітня програма: дошкільна освіта, форма навчання: заочне/держбюджет, термін навчання: з 01.09.2021 по 30.06.2025, наказ про зарахування на навчання № 1208-с від 17.08.2021, документ про попередню освіту: атестат про повну загальну середню освіту серії НОМЕР_1 , виданий Ентузіастівською середньою школою Усть-Янського району Республіки Саха.

Згідно з витягом з наказу Запорізького національного університету № 658-с від 26.05.2025 ОСОБА_1 , здобувача вищої освіти 4 курсу освітнього рівня бакалавр факультету соціальної педагогіки та психології спеціальності дошкільна освіта освітньої програми дошкільна освіта заочної форми здобуття освіти, яка навчається на держбюджетній основі, відраховано 26.05.2025 з університету за відсутність нострифікованих документів. Підстава: доповідна записка декана факультету соціальної педагогіки та психології ОСОБА_5 .

У доповідній в.о. декана факультету соціальної педагогіки та психології ОСОБА_5 від 22.05.2025 «Про відрахування студента факультету соціальної педагогіки та психології» зазначено: «На підставі ст. 46 Закону України «Про вищу освіту» від 01.07.2014, п. 2 Положення про порядок відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються в закладах вищої освіти, та надання їм академічної відпустки, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України № 134 від 07.02.2024 та п. 11.3 Правил прийому до Запорізького національного університету, прошу відрахувати ОСОБА_1 , здобувачку вищої освіти 4 курсу освітнього рівня бакалавр групи 6.0121-з факультету соціальної педагогіки та психології спеціальності 012 дошкільна освіта заочної форми здобуття освіти, яка навчається на держбюджетній основі, з університету за відсутність нострифікованих документів».

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до п. 2 розділу І Порядку визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 № 504, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.05.2015 за № 615/27060 (далі - Порядок №504), в редакції, що була чинною на момент зарахування позивача на навчання, передбачено, що процедура визнання - це формальне підтвердження компетентним органом іноземної програми середньої, середньої професійної, професійної освіти для цілей доступу до навчання та/або здійснення професійної діяльності.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІІ Порядку № 504 визначено документи, що не потребують процедури визнання: 1) документи про освіту громадян колишнього СРСР, видані до 15 травня 1992 року (на підставі Угоди про співробітництво в галузі освіти (Ташкент, 1992)); 2) документи, видані особам, за підсумками навчання до початку 1992/1993 навчального року в освітніх установах держав колишнього СРСР.

Отже, атестат про середню освіту серії НОМЕР_1 не відноситься до документів, що не потребують процедури визнання, відповідно до п. 2 розділу ІІІ Порядку № 504.

Пунктом 2 розділу V Порядку № 504 визначено, що процедура визнання Документа включає: 1) перевірку автентичності Документа та додатка до нього; 2) підтвердження статусу освітньої установи, яка видала Документ; 3) визначення рівноцінності академічних та/або професійних прав, що надаються власнику Документа в країні походження Документа, правам, які надаються при отриманні відповідної освіти в Україні.

Перевірка автентичності здійснюється одним з таких способів: 1) перевірка наявності штампа «Apostille», якщо у країні походження Документа він підтверджує автентичність Документа, та перевірка реквізитів апостиля у відповідному реєстрі (у разі наявності); 2) перевірка у реєстрі документів, якщо такий реєстр запроваджено країною походження Документа або освітньою установою, що його видала; 3) направлення запиту щодо додаткових відомостей про автентичність поданих документів до відповідних офіційних органів та/або освітніх установ інших держав. Якщо в країні походження Документа офіційно затверджений стандарт оформлення документів про середню, середню професійну, професійну освіту, здійснюється аналіз на відповідність такому стандарту поданого Документа (п. 2 розділу V Порядку № 504).

Водночас, відповідно до ст. 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993, ратифікованої Верховною Радою України 10.11.1994, що набрала чинності для України 14.04.1995 та діяла до 27.12.2022, документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції та за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін і доказовою силою офіційних документів.

Дія цієї Конвенції поширювалася і на правовідносини, що виникли до набрання нею чинності (ст. 85).

Отже, автентичність вищезазначеного атестату серії НОМЕР_1 не вимагає додаткового спеціального посвідчення, незважаючи на прийняття Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» від 01.12.2022 № 2783-ІХ, оскільки Кабінетом Міністрів України було видано Постанову від 04.02.2023 № 107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав», пунктом першим якої установлено, що під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24 лютого 2022 р. такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.

Щодо двох інших складових процедури визнання, а саме підтвердження статусу освітньої установи, яка видала Документ та визначення рівноцінності академічних та/або професійних прав, що надаються власнику Документа в країні походження Документа, правам, які надаються при отриманні відповідної освіти в Україні, суд першої інстанції виходив з чинної на момент відрахування позивача редакції Порядку № 504 та зазначив таке.

Відповідно до п. 2 розділу VII Порядку № 504 компетентний орган з визнання на підставі Висновку приймає одне з таких рішень, яке оформлюється наступним чином: про визнання Документа, про що Заявнику видається Свідоцтво; про відмову у визнанні поданого Документа, про що Заявнику надається Повідомлення із зазначенням підстав прийняття такого рішення.

Розділом Х Порядку № 504 визначено особливості здійснення процедури визнання Документів у період дії правового режиму воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану, пов`язаних з військовою агресією Російської Федерації та її підтримкою з боку Республіки Білорусь.

З дати введення в Україні воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану, пов`язаних з військовою агресією Російської Федерації проти України та її підтримкою з боку Республіки Білорусь, і до дати їх припинення Документи, Власниками яких є громадяни Російської Федерації або Республіки Білорусь та які були видані освітніми установами цих країн, для здійснення процедури визнання компетентним органом з визнання не приймаються (п. 2 розділу Х Порядку № 504).

Дія пункту 2 цього розділу не розповсюджується на громадян Російської Федерації та Республіки Білорусь, які отримали в Україні статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, або які отримали посвідку на постійне проживання в Україні, або вступили до 2021 року включно та навчаються у закладах освіти, або вступили до закладів освіти на підставі індивідуального дозволу МОН, або в інших випадках, визначених законодавством (п. 3 розділу Х Порядку № 504).

Процедура визнання Документів, виданих освітніми установами Російської Федерації або Республіки Білорусь, Власниками яких є громадяни України, громадяни третіх країн, особи без громадянства, та особи, визначені пунктом 3 цього розділу, здійснюється відповідно до розділів І-ІХ цього Порядку з урахуванням пунктів 5 і 6 цього розділу (п. 4 розділу Х Порядку № 504).

Компетентний орган з визнання приймає рішення за результатами процедури визнання Документів, виданих освітніми установами Російської Федерації або Республіки Білорусь, за наявності повної інформації, необхідної для прийняття відповідного рішення (п. 5 розділу Х Порядку № 504).

У разі відсутності повної інформації, необхідної для прийняття компетентним органом з визнання рішення про визнання або відмови у визнанні Документів, виданих закладами освіти та установами Російської Федерації та Республіки Білорусь, процедура визнання призупиняється до припинення обставин, зазначених у пункті 1 цього розділу, тобто до припинення воєнного стану (п. 6 розділу Х Порядку № 504).

Доказів прийняття будь-якого з рішень, передбачених пунктом п. 2 розділу VII Порядку № 504, стосовно атестату серії НОМЕР_1 відповідач суду не надав, відтак немає підстав стверджувати про відсутність у позивача визнаного (нострифікованого) документу про середню освіту.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, слід дійти висновку про те, що процедура визнання атестату серії НОМЕР_1 не може бути завершена через відсутність повної інформації, необхідної для прийняття компетентним органом з визнання рішення про визнання або відмови у визнанні, а тому вона підлягає призупиненню до закінчення воєнного стану.

Разом з цим, до завершення процедури визнання атестату серії НОМЕР_1 позивач не може отримати свідоцтво про його визнання, що за твердженням відповідача, створює технічні перешкоди у формуванні в Єдиній державній електронній базі з питань освіти (ЄДЕБО) замовлення документа про здобуту освіту, що по суті і стало підставою для відрахування позивача. Проте, як зазначалося вище, такої підстави для відрахування здобувача вищої освіти чинне законодавство України не містить.

Позивач виконав свій обов`язок, передбачений Порядком № 504, а саме розпочав процедуру визнання атестату серії НОМЕР_1 та не ухилявся від неї. Неможливість завершення цієї процедури у період воєнного стану, виходячи зі змісту розділу Х Порядку №504, не тягне за собою негативних наслідків для здобувача вищої освіти у вигляді відрахування, а лише призводить до призупинення процедури визнання.

При цьому, технічні перешкоди, що виникають у відповідача через відсутність свідоцтва про визнання атестату, та пошук шляхів їх подолання не стосуються позивача та не повинні перешкоджати йому у здобутті освіти, з огляду на таке.

Норми Конституції України є нормами прямої дії (ч. 3 ст. 8 Конституції України).

Відповідно до ч. 3 ст. 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права. Відповідне тлумачення ч. 3 ст. 53 Конституції України наведено в Рішенні Конституційного Суду України № 5-рп/2004 від 04.03.2004.

Тривалість воєнного стану, а рівно і тривалість процедури визнання атестату позивача про середню освіту, визначити неможливо. Позивач не повинен залишатися у стані правової невизначеності та фактично позбавлятися права на здобуття вищої освіти у зв`язку з неможливістю проведення компетентним органом процедури визнання документу про середню освіту, здобуту в іноземній державі.

Відповідно до п. 7 розділу V Положення № 134 спірні питання щодо надання або продовження строку академічної відпустки, допуску здобувача вищої освіти до освітнього процесу розглядаються закладом вищої освіти за участю органів студентського самоврядування або наукового товариства студентів (курсантів, слухачів), аспірантів, докторантів і молодих вчених у порядку, визначеному закладом вищої освіти або в судовому порядку.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що у відповідача не було законних підстав для відрахування позивача, а тому визнав позов обґрунтованим в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу Запорізького національного університету від 26 травня 2025 року № 658-с в частині відрахування позивача з університету за відсутність нострифікованих документів та поновлення позивача на навчанні.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків про задоволення позову ОСОБА_1 в оскаржуваній частині, оскільки внаслідок незаконного прийняття оскаржуваного наказу про її відрахування з навчального закладу було порушено право позивача на освіту.

Проаналізувавши норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню, оскільки висновки, зроблені судом за результатами розгляду справи, підтверджуються матеріалами справи та поданими сторонами доказами.

Що стосується доводів апеляційної скарги про стягнення з відповідача судового збору в сумі 2129,92 грн, при тому, що позовну заяву задоволено частково, апеляційний суд вважає необхіднім зазначити наступне.

Так відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір», за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою, сплачується судовий збір в розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 1 січня 2026 року складає 3328 грн)

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про судовий збір» у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Відповідно до прохальної частини позову, ОСОБА_1 просила суд:

визнати протиправним і дискримінаційним наказ Запорізького національного університету № 658-с від 26.05.2026, згідно з яким ОСОБА_1 , відраховано з університету за відсутності нострифікованих документів, та скасувати його;

поновити ОСОБА_1 на навчанні у Запорізькому національному університеті, в якості здобувача вищої освіти 4 курсу освітнього рівня бакалавр факультету соціальної педагогіки та психології спеціальності дошкільна освіта освітньої програми дошкільна освіта заочної форми здобуття освіти (держбюджетна основа).

Тобто, позивачем заявлено дві вимоги немайнового характеру, які підлягали оплаті судовим збором в сумі 2662,40 грн (1331,20 * 2). А враховуючи подання прозову через систему Електронний суд, застосовується коефіцієнт 0,8, та судовий збір складає 2129,92 грн.

Вирішуючи позов суд першої інстанції відмовив у визнанні оскаржуваного наказу дискримінаційним, однак визнав його протиправним та поновив ОСОБА_1 на навчанні, тобто фактично вирішив дві позовні вимоги немайнового характеру, та відповідно стягнув суму судового збору у відповідному розмірі, що на переконання апеляційного суду є вірним.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками суду. Докази та обставини, на які посилається відповідач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми процесуального права.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»). Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Оскільки суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційним судом не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 258, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Запорізького національного університету в особі представника Борисова Костянтина Борисовича залишити без задоволення.

Рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 13 липня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 12.10.2026.

Головуючий: Р.В. Мінгазов

Судді Д.С. Бредун

О.З. Поляков