Рішення від 30 вересня 2026 р. у справі №759/19996/25 — Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/19996/25

пр. № 2/759/2053/26

01 жовтня 2026 року м. Київ

Святошинський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді Твердохліб Ю.О.,

за участю секретаря судових засідань Жиглій Є.В.,

представник відповідача Євсєєва В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») через підсистему «Електронний суд» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та просило суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 824 192,82 грн, у тому числі: сума 3 % річних у розмірі 199 907,69 грн, нараховані інфляційні втрати - 624 285,13 грн, судовий збір у розмірі 9 890,31 грн.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 06 червня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 11356885000, згідно з умовами якого позичальнику надано кредитні кошти в розмірі 100 000,00 дол. США зі сплатою 14,50 % відсотків річних за користування кредитом на умовах повернення коштів у розмірах та строки, встановлені графіком погашення кредиту, та не пізніше 06 червня 2018 року.

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» з однієї сторони та ТОВ «Кей-Колект» з іншої укладено договір факторингу № 1, згідно з умовами якого ТОВ «Кей-Колект», що виступило як фактор, зобов`язується прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження ПАТ «УкрСиббанк». Згідно з визначенням термінів за договором, «права вимоги» є права грошової вимоги, існуючі або майбутні, клієнта до боржників і гарантів щодо погашення (стягнення, повернення) заборгованості, що виникли на підставі первинних договорів і договорів забезпечення.

На підставі цього договору ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги стосовно осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк», включно і за договором про надання споживчого кредиту № 11356885000.

У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору та виникненням заборгованості ТОВ «Кей-Колект» звернулось до суду щодо примусового стягнення заборгованості.

14 жовтня 2014 року Святошинський районний суд міста Києва розглянув справу № 759/15500/13-ц та ухвалив рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за договором кредиту від 06 червня 2008 року, яка станом на 27 серпня 2013 року становила 170 090,85 дол. США (що за курсом НБУ станом на 27 серпня 2013 року становила 1 359 536,17 грн).

Відповідач рішення суду про стягнення кредитної заборгованості не виконала, залишок боргу складає 1 359 536,17 грн.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.

Позивач зазначив, що на період дії карантину законодавець звільнив позичальника від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за прострочення платежів за кредитами (позиками), однак не звільнив від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, тому до спірних правовідносин застосовні положення про позовну давність та щодо її продовження на строк дії карантину.

Пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону України № 540-ІХ передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/ та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (Закон України від 16 червня 2020 року № 691-IX «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19»).

Тобто, строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625 ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом України № 540-ІХ (02 квітня 2020 року), продовжуються на строк дії такого карантину.

Процесуальні дії

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 вересня 2025 року визначено головуючого суддю Твердохліб Ю.О. (а. с. 44-45).

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 18 вересня 2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Розпочато підготовче провадження у справі. Призначено у справі підготовче судове засідання на 10 листопада 2025 року (а. с. 47-48).

У жовтні 2025 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому ОСОБА_1 просить відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності, мотивуючи це тим, що вона є пенсіонеркою, отримує мінімальну пенсію у розмірі 3 700,00 грн, кілька років тому втратила чоловіка, має хронічні захворювання, протягом всього часу сплачувала заборгованість зі своєї пенсії, тому на цей час вказана заборгованість не погашена.

Зазначила, що вона перебуває у скрутному матеріальному становищі, тому відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України є підстави для зменшення розміру неустойки за рішенням суду.

Звернула увагу суду на те, що розмір штрафних санкцій обрахований позивачем виходячи з суми боргу у 1 359 536,17 грн, а грошове зобов`язання було визначено у доларах США та стягнуто судом у доларах США - 170 090,85 дол. США, що унеможливлює стягнення 3 % річних та індексу інфляції у гривнях.

Зазначила, що позивач може стягнути заборгованість тільки за останні три роки, що передували до звернення з позовом. Позивач звернувся з цим позовом 02 вересня 2025 року, а тому враховуючи строки позовної давності (3 роки), він має можливість стягнути заборгованість лише за останні 3 роки, тобто за 2025, 2024 та 2023 роки.

Позивач намагається стягнути заборгованість за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, що знаходиться поза строками позовної давності (а. с. 57-61).

У жовтні 2025 року через підсистему «Електронний суд» ТОВ «Кей-Колект» подало відповідь на відзив, у якій наполягало на задоволенні позову, мотивуючи це тим, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

ТОВ «Кей Колект», звернувшись до суду у вересні 2025 року в частині вимог про стягнення 3 % річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року, дотримався строків давності (а. с. 67-71).

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 14 липня 2026 року закрито підготовче провадження у цивільній справі за позовом ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Призначено справу до судового розгляду по суті на 16 вересня 2026 року о 14:00 год. (а. с. 131-132).

14 вересня 2026 року через підсистему «Електронний суд» надійшли пояснення, у яких ОСОБА_1 просить суд залучити до матеріалів справи додаткові письмові пояснення та врахувати постанову Верховного Суду від 05 серпня 2026 року у справі № 759/15500/13-ц за її скаргою на дії/бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Романа Сергійовича, стягувач - ТОВ «Кей-Колект», касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково щодо пропуску строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання (а. с. 139-143).

У судове засіданні представник позивача повторно не з`явився, у позовній заяві зазначили, що у разі неявки в судове засідання представника розглядати справу у відсутності представника за наявними в матеріалах справи доказами.

Представник відповідача - адвокат Євсєєв В.В. у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував.

Відповідно до ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Суд, заслухавши представника відповідача, дослідивши докази в справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дійшов наступного висновку.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Фактичні обставини справи

Судом встановлено, що 06 червня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 11356885000, згідно з умовами якого позичальнику надано кредитні кошти в розмірі 100 000,00 дол. США зі сплатою 14,50 % відсотків річних за користування кредитом на умовах повернення коштів у розмірах та строки, встановлениі графіком погашення кредиту, та не пізніше 06 червня 2018 року (12-18).

06 червня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір на забезпечення виконання кредитного договору № 11356885000, яким ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 20-21).

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» з однієї сторони та ТОВ «Кей-Колект» з іншої укладено договір факторингу № 1, згідно з умовами якого ТОВ «Кей-Колект», що виступило як фактор, зобов`язується прийняти права вимоги та в їх оплату надати грошові кошти в розпорядження ПАТ «УкрСиббанк»-клієнт. Згідно з визначенням термінів за договором «права вимоги» є права грошової вимоги, існуючі або майбутні, клієнта до боржників і гарантів щодо погашення (стягнення, повернення) заборгованості, що виникли на підставі первинних договорів і договорів забезпечення.

На підставі цього договору ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової вимоги стосовно осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк», включно і за договором про надання споживчого кредиту № 11356885000 (а. с. 36-42).

Рішенням від 14 жовтня 2014 року Святошинський районний суд міста Києва у справі № 759/15500/13-ц стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за договором кредиту від 06 червня 2008 року, яка станом на 27 серпня 2013 року становила 170 090,85 дол. США (що за курсом НБУ станом на 27 серпня 2013 року становила 1 359 536,17 грн) та 3 219,00 грн сплачений судовий збір, а всього 1 362 755,17 грн (а. с. 33).

10 квітня 2015 року Святошинський районний суд м. Києва видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 суми заборгованості на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року (а. с. 26).

Постановою від 18 березня 2016 року відкрито виконавче провадження на виконання виконавчого листа № 759/15500/13-ц від 10 квітня 2015 року (а. с. 31-32).

Згідно з інформацією щодо платежів до відступлення права вимоги, боржник ОСОБА_1 за кредитним договором від 06 червня 2008 року № 11356885000 внесла 11 929,60 дол. США (70 422,34 грн за курсом НБУ, а. с. 22-23).

У довідці від 30 липня 2025 року № 30/07/2025/736039/1 ТОВ «Кей-колект» зазначено, що станом на 30 липня 2025 року ОСОБА_1 має непогашену заборгованість у зв`язку з невиконанням рішення суду 170 090,85 дол. США, що за курсом НБУ становить 1 359 536,17 грн та судовий збір у розмірі 3 219,00 грн (а. с. 25).

За період з травня до жовтня 2025 року ОСОБА_1 отримала пенсію у розмірі 22 212,42 грн (довідка про доходи № 1724427575732765, а. с. 62).

Вирішуючи справу суд має визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює та правильно застосувати її.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочин.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочини з метою врегулювання певних відносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3 % річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».

У постанові від 11 лютого 2026 року Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільних процесуальних правовідносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року та підлягають застосуванню судами при вирішені спорів в цій категорії справ.

У цій справі ТОВ «Кей-Колект» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 та просило суд стягнути з неї 3 % річних у розмірі 199 907,69 грн, нараховані інфляційні втрати - 624 285,13 грн на підставі частини другої статті 625 ЦК України за час прострочення виконання грошового зобов`язання за рішенням суду від 14 жовтня 2014 року у сумі 824 192,82 грн.

Як вже було зазначено, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

За установлених обставин розмір заборгованості встановлений судовим рішення у справі № 759/15500/13-ц (рішення Святошинського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2014 року), яким стягнуто з відповідача на користь ТОВ «Кей-Колект» за договором кредиту від 06 червня 2008 року, яка станом на 27 серпня 2013 року становила 170 090,85 дол. США (що за курсом НБУ станом на 27 серпня 2013 року становила 1 359 536,17 грн) та 3 219,00 грн сплачений судовий збір, а всього 1 362 755,17 грн.

Постановою Верховного Суду від 05 серпня 2026 року у справі № 759/15500/13-ц за скаргою ОСОБА_1 на дії/бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Романа Сергійовича, стягувач - ТОВ «Кей-Колект», касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 04 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2025 року скасовано.

Скаргу ОСОБА_1 на дії/бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Р.С., стягувач - ТОВ «Кей-Колект», задоволено.

Визнано неправомірною та скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Р.С. від 19 червня 2024 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3, відкритого на виконання виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року Святошинським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» боргу в розмірі 1 362 755,17 грн.

Стягнуто з приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Варави Р. С. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 816,80 гривень.

Як встановлено постановою Верховного Суду від 05 серпня 2026 року у справі № 759/15500/13-ц, 18 березня 2016 року старшим державним виконавцем ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві Чубаревим О.О. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_2 на підставі виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року.

12 березня 2020 року головним державним виконавцем Святошинського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) Абакумовою Н.І. винесено постанову про повернення виконавчого документа № НОМЕР_2 стягувачу за його заявою.

27 березня 2020 року приватним виконавцем Бережним Я.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_4 на підставі виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року.

15 липня 2021 року приватним виконавцем Бережним Я.В. винесено постанову про повернення виконавчого документа № НОМЕР_4 стягувачу за його заявою.

17 вересня 2021 року приватним виконавцем Мойсеєнко Д.П. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_5 на підставі виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року Святошинським районним судом м. Києва.

Наведена постанова про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_5 від 17 вересня 2021 року оскаржувалася ОСОБА_1 .

Київський апеляційний суд постановою від 15 березня 2023 року в справі № 759/15500/13-ц, яку залишено без змін постановою Верховного Суду від 28 червня 2023 року, в задоволенні скарги відмовив. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, звертаючись до виконавчої служби у березні 2016 року, стягувач пропустив строк для пред`явлення до виконання виконавчого документа у справі № 759/15500/13-ц, що залишилось поза увагою державного виконавця, який відкрив виконавче провадження постановою від 18 березня 2016 року. Проте ця постанова не була оскаржена і є чинною, тому всі подальші процесуальні дії щодо виконання, повернення та повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання, є правомірними.

17 липня 2023 року приватним виконавцем Мойсеєнком Д.П. повторно винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_5 на підставі виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року Святошинським районним судом м. Києва, з огляду на постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року.

19 вересня 2023 року вказане виконавче провадження було закінчене у зв`язку з непред`явленням стягувачем до виконання оригіналу виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року Святошинським районним судом м. Києва.

Постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_5 від 17 липня 2023 року ОСОБА_1 також оскаржувала. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 29 квітня 2024 року в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Суд зазначив, що на момент звернення заявниці до суду виконавче провадження № НОМЕР_5 закінчено.

19 червня 2024 року приватним виконавцем Варавою Р. С. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 753/50011 на підставі виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року.

Верховний Суд за результатом розгляду скарги ОСОБА_1 дійшов висновку про наявність підстав для задоволення скарги про визнання неправомірною та скасування постанови приватного виконавця від 19 червня 2024 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3, відкритого на виконання виконавчого листа № 759/15500/13-ц, виданого 27 лютого 2015 року Святошинським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» боргу в розмірі 1 362 755,17 грн, оскільки виконавчий документ у справі № 759/15500/13-ц пред`явлено до виконання поза межами визначених строків.

Це судове рішення засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт неперебування виконавчого листа за основним зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з скасування постанови про відкриття виконавчого провадження з підстав пропуску строків звернення для пред`явлення виконавчого листа до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, з огляду на те, що стягувач остаточно втратив право на примусове стягнення основного боргу, це виключає нарахування передбачених статтею 625 ЦК України сум за правомірними межами виконавчого провадження.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).

У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19)).

З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги ТОВ «Кей-Колект» задоволенню не підлягають.

Ключовими принципами статті 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. Так, у рішенні від 17 січня 1970 року у справі Delcourt v. Belgium (заява № 2689/65) Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення». У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі Bellet v. France (заява № 23805/94,) Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Щодо судових витрат

Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог статей 133, 141 ЦПК України.

Оскільки у позові відмовлено, з огляду на ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 13, 14, 82, 223, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

Інформація про учасників:

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ», ЄДРПОУ 37825968, адреса: 01103, м. Київ, вул. Менделєєва, буд. 12, оф. 94/1.

Відповідач: ОСОБА_1 , громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення складений та підписаний 12.10.2026.

Суддя Ю.О. Твердохліб