Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №761/579/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/13119/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Шкоріної О. І., Стрижеуса А. М.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: позивача ОСОБА_1 (в режимі ВКЗ) та його законного представника ОСОБА_2 (в режимі ВКЗ),

відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в режимі ВКЗ),

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Пономаренко Н. В.

від 26 травня 2026 року

у цивільній справі № 761/579/26 Шевченківського районного суду міста Києва

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: Служба в справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації,

приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Левчук Ірина Ігорівна

про визнання договору дарування в частині недійсним,

У С Т А Н О В И В:

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 травня 2026 року позов залишено без розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Апелянт зазначає, що суд помилково ототожнив відсутність статусу сторони договору з відсутністю участі у спірних матеріально-правових відносинах. Предметом спору є не формальне укладення угоди між дорослими, а захист житлових і майнових прав дитини, порушених незаконним відчуженням частки помешкання без дозволу органу опіки та піклування. Право користування житлом батьків виникає у дитини з моменту народження і підлягає самостійному судовому захисту. Вважає, що суд не врахував спеціальні імперативні норми частини першої статті 18 та частини четвертої статті 152 Сімейного кодексу України, які надають дитині, яка досягла чотирнадцяти років, пряме право на безпосереднє звернення до суду. Крім того, оскаржуване судове рішення містить внутрішню суперечність, оскільки суд процитував указані норми матеріального права, але не мотивував їх незастосування. Судом також залишено поза увагою, що інтереси неповнолітнього в процесі представляє його законний представник - батько ОСОБА_2 , повноваження якого ґрунтуються на статті 59 ЦПК України, що повністю виключало висновок про відсутність процесуальної дієздатності та залишення позову без розгляду, позбавивши дитину з інвалідністю доступу до правосуддя всупереч принципу якнайкращого забезпечення інтересів дитини.

У поданих відзивах на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, ухвалу суду залишити без змін, вважаючи її законною. Вважають, що суд першої інстанції правомірно застосував пункт 1 частини першої статті 257 ЦПК України, не розглядаючи матеріально-правовий спір по суті. Вказують, що після зміни позовних вимог предметом судового розгляду є виключно недійсність договору дарування 1/3 частки квартири, укладеного між повнолітніми дієздатними особами. Неповнолітній позивач не вчиняв цього правочину, тому дана судова справа не виникла з правовідносин, у яких він бере особисту участь у розумінні частини другої статті 47 ЦПК України. Посилання апелянта на житлові права є спірними, оскільки факт його проживання та наявність права користування квартирою відповідачами заперечуються і судом не встановлювалися. На думку відповідачів, статті 18 та 152 Сімейного кодексу України гарантують право на судовий захист, але повинні узгоджуватися з процесуальними нормами, а участь батька як представника не змінює суб`єктного складу самого правочину та не наділяє неповнолітнього самостійною процесуальною дієздатністю у договірному спорі. Зазначають, що залишення заяви без розгляду не позбавляє позивача права повторного звернення до суду після приведення процесуальної форми позову у відповідність до закону.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 (в режимі ВКЗ) та його законний представник ОСОБА_2 (в режимі ВКЗ), підтримали апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (в режимі ВКЗ), проти задоволення скарги заперечили з підстав та доводів викладених у відзивах.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши позиції учасників провадження, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів, колегія суддів виходить з наступного.

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Левчук Ірини Ігорівни, в якому, з урахуванням подальшої заяви про зміну позовних вимог, просив визнати недійсним договір дарування частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений 21.03.2023 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І., в частині дарування ОСОБА_3 1/3 частки зазначеної квартири на користь ОСОБА_4 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є дитиною дарувальниці, на момент учинення правочину був малолітнім та мав самостійне законне право користування спірним житлом, а відчуження частки квартири його матір`ю відбулося без обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування всупереч вимогам статті 177 Сімейного кодексу України, що призвело до порушення його житлових та майнових прав.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 21 січня 2026 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 26 травня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив із того, що неповнолітній ОСОБА_1 не був стороною оспорюваного правочину, а тому справа не виникла з відносин, у яких він особисто бере участь у розумінні частини другої статті 47 ЦПК України. Суд дійшов висновку, що зазначена категорія спору не передбачає можливості для неповнолітньої особи особисто здійснювати процесуальні права та самостійно виступати позивачем, у зв`язку з чим позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності.

Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Статтею 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства, серед яких забезпечення права на судовий захист, відкритість і законність процесу. Завданням цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.

Статтею 46 ЦПК України встановлено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Відповідно до статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та зберігається до моменту смерті.

За приписами частини другої статті 47 ЦПК України неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. При цьому суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Частиною першою статті 18 Сімейного кодексу України визначено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Частиною четвертою статті 152 Сімейного кодексу України передбачено право дитини на особисте звернення за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , отже, на момент пред`явлення позову в січні 2026 року йому виповнилося 15 років. Таким чином, позивач у силу прямої вказівки закону набув статусу особи, наділеної процесуальною можливістю самостійного звернення до суду за захистом своїх майнових і житлових прав, порушених діями одного з батьків.

Суд першої інстанції помилково ототожнив поняття «сторона договору» та «учасник правовідносин, з яких виникла справа». Спірні матеріальні правовідносини у даній справі носять комплексний характер і випливають із факту існування житлових та сімейних прав дитини щодо користування житловим приміщенням, яке перебувало у власності одного з батьків. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Право користування житлом дитиною виникає безпосередньо з моменту народження та вселення її до житлового приміщення батьків, є самостійним суб`єктивним речовим правом, яке нерозривно пов`язане з її особою та захищається державою.

Укладення правочину щодо відчуження частки житлового приміщення, в якому проживає малолітня чи неповнолітня дитина, безпосередньо зачіпає та видозмінює обсяг належних такій дитині прав користування житлом, створюючи ризик їх припинення або обмеження з боку нового співвласника. Відтак, звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування частки квартири частково недійсним, позивач оспорює не суто зобов`язальні договірні домовленості між обдаровуваним та дарувальником, а розпорядження житлом за договором, вчинення якого він пов`язує із безпосереднім порушенням його власного суб`єктивного житлового права. Відтак, справа виникла саме з тих правовідносин щодо охорони та користування житлом, у яких неповнолітній ОСОБА_1 особисто бере участь.

Вказаний висновок повністю узгоджується з судовою практикою Верховного Суду. Зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 753/8931/16-ц, від 30.06.2021 у справі № 641/8823/17 та від 14.09.2022 у справі № 727/2116/20 підтверджено, що вчинений батьками правочин стосовно житлового приміщення, право користування яким має дитина, за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний недійсним на підставі частини шостої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, якщо цей правочин звужує обсяг існуючих прав дитини щодо жилого приміщення. Право дитини вимагати судового визнання такого правочину недійсним є самостійним способом судового захисту її житлових прав, що безпосередньо спростовує висновок суду першої інстанції про неможливість перебування дитини в статусі позивача за подібними вимогами.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021 у справі № 241/742/13-ц сформульовано висновок про те, що положення частини другої статті 47 ЦПК України та частини першої статті 18 Сімейного кодексу України конкретизують положення статті 5 Європейської конвенції про здійснення прав дітей, ратифікованої Законом України від 03.08.2006, щодо надання дітям додаткових процесуальних прав, зокрема права здійснювати деякі або всі права сторін у судовому процесі. Системний аналіз статті 18 Сімейного кодексу України, статті 47 ЦПК України, статей 5 і 9 Європейської конвенції про здійснення прав дітей дозволяє дійти беззаперечного висновку, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на особисте звернення до суду з відповідною заявою в порядку цивільного судочинства за захистом свого права чи інтересу, а також може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких він особисто бере участь. Аналогічна позиція щодо наявності у дитини, яка досягла 14 років, права самостійно звертатися до суду за захистом своїх прав підтверджена постановою Верховного Суду від 23.08.2023 у справі № 707/1319/22 та постановою від 22.01.2025 у справі № 495/432/23.

При цьому колегія суддів наголошує на нерозривному взаємозв`язку між процесуальною правосуб`єктністю неповнолітнього та інститутом судового представництва. Відповідно до частини другої статті 59 ЦПК України права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Залучення представника є додатковою субсидіарною процесуальною гарантією, покликаною забезпечити посилений правовий захист законних інтересів дитини у судовому розгляді, що узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16.06.2021 у справі № 369/13467/20.

Як убачається зі змісту позовної заяви та матеріалів цивільної справи, позов подано неповнолітнім позивачем ОСОБА_1 , інтереси якого в суді представляє його батько - ОСОБА_2 як законний представник на підставі статті 59 ЦПК України. Позовну заяву сформовано та скеровано через систему «Електронний суд» з дотриманням установленої законом процедури та скріплено електронним цифровим підписом. За наявності у справі законного представника дитини, який повністю підтримував заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції не мав жодних правових підстав констатувати відсутність цивільної процесуальної дієздатності сторони та залишати позов без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України. Навіть у разі виникнення у суду сумнівів щодо достатності обсягу процесуальної дієздатності дитини для окремих процесуальних дій, процесуальний закон зобов`язує суд забезпечити захист прав дитини через механізм законного представництва батьком або залучення органу опіки та піклування за правилами статей 45, 56, 59, 63 ЦПК України, а не позбавляти її права на доступ до правосуддя шляхом передчасного припинення розгляду справи.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, узагальненої у Посібнику із судової практики Європейської конвенції з прав людини щодо прав дитини, зокрема рішень у справах «М. та М. проти Хорватії», «С. проти Хорватії», «Хант проти України», правосуддя, сприятливе до дитини, вимагає від судів забезпечення реального, практичного та ефективного доступу неповнолітньої особи до суду, адаптації судових процедур до її віку, недопущення надмірного правового пуризму чи процесуального формалізму, який блокує захист житлових прав дитини та права на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд зобов`язаний застосовувати процесуальні норми таким чином, щоб створювати для дитини умови повноцінної участі у вирішенні питань, що визначають її житлові та майнові інтереси.

Враховуючи викладене, висновок районного суду про те, що неповнолітня особа, зазначена позивачем, не може бути позивачем у цій справі та не має процесуальної дієздатності, є помилковим.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно зі статтею 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, зокрема частини другої статті 47, статті 59 та пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України, а також неправильно застосував норми матеріального права - статтю 405 ЦК України, статті 18, 152, 177 Сімейного кодексу України, помилкова ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 379, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 26 травня 2026 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 12 жовтня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

О. І. Шкоріна

А. М. Стрижеус