Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №761/37493/24 — Київський апеляційний суд

справа № 761/37493/24

головуючий у суді І інстанції Притула Н.Г.

провадження № 22-ц/824/1944/2026

суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Мостова Г.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Мостової Г.І.,

суддів: Березовенко Р.В., Лапчевської О.Ф.,

за участі секретаря судового засідання Применко Д.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Крикунова Олександра Володимирович та Головного управління Національної поліції у місті Києві на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року

та за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2025 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Головного управління Національної поліції у місті Києві, Київської міської прокуратури про відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в :

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з указаним позовом, у якому, з урахуванням уточненої позовної заяви (а.с. 112-132 т. 1), просив суд: стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000 000 грн та судові витрати.

Позов обґрунтовано тим, що 11 травня 2010 року слідчим СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві винесено постанову про порушення кримінальної справи за якою порушено кримінальну справу відносно позивача за ознаками в його діях складу злочину, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України.

Цього ж дня позивача було затримано у зв`язку із порушенням кримінальної справи відносно нього.

14 травня 2010 року Оболонським районним судом міста Києва було винесено постанову про продовження строку затримання на 10 діб.

Постановою прокурора Оболонського району міста Києва від 20 травня 2010 року було перекваліфіковано дії позивача та порушено відносно нього кримінальну справу за частиною 5 статті 191 КК України.

21 травня 2010 року позивачу пред`явлено обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України та постановою Оболонського районного суду міста Києва від 21 травня 2010 року обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

У подальшому, постановою старшого слідчого прокуратури Оболонського району міста Києва позивачу обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

12 жовтня 2010 року позивачу вручено протокол оголошення обвинуваченому про закінчення досудового розслідування.

14 жовтня 2010 року Оболонським районним судом міста Києва розпочато слухання справи.

Пізніше справа направлялась за підсудністю.

Вироком Святошинського районного суду міста Києва від 08 лютого 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчинені злочину передбаченого частиною 5 статті 191 КК України.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 30 травня 2012 року зазначений вирок скасовано.

Вироком Святошинського районного суду міста Києва від 27 грудня 2013 року позивача визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 серпня 2014 року зазначений вирок скасовано.

Вироком Святошинського районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року позивача визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року виправдувальний вирок залишено без змін.

Позивач вказує, що протягом указаного періоду він не міг працювати, репутація була повністю знищена, внаслідок чого він був позбавлений можливості отримувати дохід та відповідно отримати пенсійне забезпечення. Відсутність роботи призвела до накопичення боргів та неможливості їх повернення.

З посиланням на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», статті 1176 ЦК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги та відшкодувати моральну шкоду за період з 11 травня 2010 року по 08 листопада 2021 року (137 місяців та 29 днів) у сумі 10 000 000 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року частково задоволено позов ОСОБА_1 .

Стягнуто з Держави Україна за рахунок державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1 103 466 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано доказів, що внаслідок перебування під слідством та судом він був позбавлений можливості отримувати доходи, йому було обрано запобіжний захід не пов`язаний з позбавленням волі, а строк перебування під вартою є незначним.

Посилаючись на засади розумності, виваженості та справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача мінімально гарантованої Законом суми шкоди, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили складає 1 103 466 грн за період з 11 травня 2010 року по 08 листопада 2021 року (137 місяців 28 днів) = 137 місяців х 8 000 грн + 28 днів х 266 грн 67 коп.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2025 року частково задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Крикунова О.В. про ухвалення додаткового рішення.

Стягнуто з держави Україна за рахунок державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 000 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що позивачем підтверджено відповідними доказами обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості у розмірі 48 000 грн, однак враховуючи, що позов був задоволений частково, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 4 000 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Крикунов О.В. подав апеляційну скаргу, у якій просить змінити рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року в частині визначеного судом розміру моральної шкоди збільшити її з 1 103 466 грн до 10 000 000 грн.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що положення частини 3 статті 13 Закону не зобов`язує суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, а лише встановлює найнижчу межу розміру такого відшкодування.

Вказує, що оскільки ОСОБА_1 обвинувачувався у скоєнні особливо тяжкого злочину, до нього застосовуватись тяжчі заходи процесуального характеру, могло застосовуватись тяжче покарання, він міг понести тяжчі юридичні наслідки, що призводило до більших моральних страждань ОСОБА_1 ніж у особи, яка незаконно обвинувачена в скоєнні злочину невеликої тяжкості, зокрема у разі його засудження погашення судимості потребувало значного часу - 8 років після відбуття покарання; неможливість зняти судимість до закінчення строків, визначених статтею 89 КК України; тяжчі підстави для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання; відсутність можливості звільнення від покарання та його відбування, звільнення від покарання з випробуванням; тяжчі умови тримання при відбуванні покарання.

Зазначає, що саме активна поведінка апелянта сприяла настанню справедливого результату розгляду кримінальної справи щодо нього та встановленню істини.

Вказує, що ОСОБА_1 переніс моральні страждання, зокрема, і у зв`язку із задоволенням цивільного позову у розмірі 359 110 грн вироком від 08 лютого 2012 року, що на той момент було дуже значними коштами.

Також додаткові моральні страждання позивачу завдані загрозою конфіскації квартири.

Позивач перебував під слідством протягом 137 місяців 29 днів. При цьому прокурором подавалась касаційна скарга на ухвалу Київського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року що спричинило лише затягування розгляду кримінальної справи та продовження моральних страждань позивача.

До того ж судом жодного разу не було застосовано заходи процесуального примусу до апелянта, в тому числі, і з підстав затягування процесу.

Вказує, що наявність підозри може вплинути на прояви дискримінації у сфері зайнятості населення і від цього потрібно додатково захищати людей, а перебування під слідством за обвинуваченням за частиною 5 статті 191 КК України, створює суттєві перешкоди для працевлаштування.

Період життя апелянта з 11 травня 2010 року по 03 серпня 2022 року був таким, що повністю зруйнував його ділову репутацію, репутацію його родини, неможливість працевлаштовуватись і згодом достойно вийти на пенсію, неможливість пройти лікування при наявній хворобі, що була отримана в наслідок протиправних обвинувачень, передчасна смерть батька й матері, через постійні стреси, кримінальну справу та суд, негативну репутацію для родини, дружини та доньки, наявні фінансові труднощі та борги.

У зв`язку з перебуванням під слідством ОСОБА_1 не зміг знайти роботи відповідної кваліфікації, та у результаті тривалості слідства, здобути необхідний стаж для нарахування пенсії.

Працевлаштуватись найманим працівником при триваючій кримінальній справі та судовому процесі було неможливо.

Унаслідок притягнення до кримінальної відповідальності, позивач перебував у скрутному моральному та майновому становищі, у зв`язку з чим був вимушений брати кредити, позики.

Вказує, що за час притягнення до кримінальної відповідальності:

позивача було затримано;

застосовувався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою;

застосовувався запобіжний захід у виді підписки про невиїзд;

численні рази представниками позивача подавались клопотання про закриття кримінальної справи через відсутність складу злочину, проте стороною обвинувачення було відмовлено;

було накладено арешт на майно позивача - квартиру АДРЕСА_1 ;

двічі змінювалась підсудність розгляду справи (з Оболонського районного суду міста Києва до Шевченківського районного суду міста Києва, а потім до Святошинського районного суду міста Києва);

позивач неодноразово звертався до лікарів через погіршення здоров`я;

позивачу відмовляли у перетині кордону (20 грудня 2013 року позивач мав намір пройти лікування в Туреччині, де його друзі могли допомогти безкоштовно), (01 жовтня 2016 року позивач знову мав намір пройти лікування у Туреччині, де його друзі могли допомогти безкоштовно).

Усі ці дії щодо апелянта були незаконні.

При цьому враховуючи обставини справи, апелянт вважає, що оцінити шкоду в мінімальному розмірі несправедливо.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ГУ НП у місті Києві подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції здійснено розрахунок моральної шкоди з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати установленої законом у фіксованій одиниці виміру 8 000 грн, але судом при розгляді цієї справи не враховано, що статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1 600 грн. Але його положення не були застосовані при ухваленні оскаржуваного судового рішення, що призвело до недотримання вимог статті 10 ЦПК України та проведення неправильних розрахунків.

З аналізу вимог Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (статті 12, 13) висновується, що розмір моральної шкоди визначається, тому вважає, що з 2024 року підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати визначений Державою Україною на рівні 1 600 грн.

Вказує, що такі зміни у законодавстві викликані тим, що економіка України зазнає величезних збитків через повномасштабну російську агресію, що призвело до окупації територій, руйнування інфраструктури та виробництва, блокади чорноморських портів, руйнування логістики, масової міграції.

Також скаржник посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 336/4824/18 (провадження № 61-3629св20) про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. Тобто, на час ухвалення рішення за результатами розгляду справи, а в цьому випадку станом на 2025 рік.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд, всупереч вимогам статей 137, 141 ЦПК України, не здійснив розподіл судових витрат між сторонами, натомість без жодної правової підстави стягнув судові витрати на професійну правничу допомогу з Держави Україна.

Також суд першої інстанції всупереч безальтернативним приписам пунктів 2, 3 частини другої статті 141 та пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України, стягнув витрати на професійну правничу допомогу адвоката не зі сторони у справі, а з Держави Україна.

Зазначає, що державний бюджет України (за жодною бюджетною програмою) не передбачає асигнувань для виплати витрат на правничу допомогу адвоката у цивільній справі.

Вказує, що судове рішення про стягнення коштів з Держави Україна, без встановлених бюджетних призначень законом про Державний бюджет України на відповідний рік, не може бути виконане.

Апелянт вважає, що відповідні судові витрати можуть бути стягнуті саме з суб`єкта, у зв`язку з протиправними діями якого подано позов.

Інші учасники справи, повідомлені належним чином про розгляд справи у суді апеляційної інстанції, не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили.

ОСОБА_1 та його представник - адвокат Крикунов О.В. у судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу та заперечували проти задоволення апеляційних скарг відповідачів.

Прокурор відділу Київської міської прокуратури Котляр Т.М. у судовому засіданні просила задовольнити апеляційні скарги відповідачів та відмовити у задоволенні апеляційної скарги позивача.

Представник ГУ НП у місті Києві - Глущенко О.М. у судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу та заперечувала проти задоволення апеляційної скарги позивача.

Представник Державної казначейської служби України у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Виходячи з положень статті 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т. ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Згідно з частиною 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Пунктами 10, 11 частини 2 цієї статті визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Відповідно до частини 1 статті 371 ЦПК України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

Статтею 372 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

За змістом статті 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Апеляційний суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 223 ЦПК України).

Апеляційний суд виходить з того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися у судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.

Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, дійшла висновку про таке.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що вироком Святошинського районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року у справі № 759/14231/14 ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України та виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину.

Запобіжний захід у відношенні ОСОБА_1 у виді підписки про невиїзд скасовано.

Цивільний позов ПАТ «Трест Київміськбуд-1» про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 359 110 грн залишено без розгляду.

Арешт, накладений на майно ОСОБА_1 - частину квартири АДРЕСА_1 скасовано (а.с. 23-41 т. 1).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року залишено вирок Святошинського районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року, яким ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України та виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину - без змін, а апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, - без задоволення (а.с. 42-50 т. 1).

Ухвалою Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 03 серпня 2022 року залишено вирок Святошинського районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року щодо ОСОБА_1 без зміни, а касаційну скаргу прокурора без задоволення (а.с. 51-55 т. 1).

Відповідачі не заперечували зазначені позивачем обставини щодо дати порушення кримінальної справи відносно позивача (11 травня 2010 року), обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (21 травня 2010 року), зміни запобіжного заходу на підписку про невиїзд (09 червня 2010 року), накладення арешту на майно позивача (16 червня 2010 року) та інші обставини щодо ходу розслідування кримінальної справи, тому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України такі обставини визнаються учасниками справи, а тому не підлягають доказуванню.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди.

Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (стаття 1 указаного Закону) (далі - Закон).

Указаний закон пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, яке включає в себе підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умовами виникнення права на його відшкодування.

Пунктом 3 Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, право на відшкодування виникає лише в разі повної реабілітації особи.

Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21).

Реабілітуючі підстави, на відміну від нереабілітуючих, для застосування Закону пов`язані з констатацією факту того, що підозрюваний/обвинувачений не вчинив злочину. До реабілітуючих належать лише три підстави: відсутність події кримінального правопорушення; відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати.

Судом першої інстанції встановлено, що вироком Святошинського районного суду міста Києва від 17 грудня 2015 року у справі № 759/14231/14, який залишено без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року та ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року, ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 КК України та виправдано за відсутністю в його діянні складу злочину.

Пунктом 1 статті 2 Закону визначено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду.

За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки відносно ОСОБА_1 постановлено виправдувальний вирок суду, він має право на отримання відшкодування шкоди згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 2 цієї статті моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону визначено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Згідно з частиною 2 статті 1 Закону у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) моральна шкода.

Згідно з частинами 2, 3 статті 13 Закону розмір моральної шкоди, визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина 5 статті 4 Закону).

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частина 6 статті 4 Закону).

Статтею 13 Закону визначено, що питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з частиною першою статті 12. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Отже законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.

Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), від 22 квітня 2019 року у справа № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), від 29травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження № 14-136цс19), від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19), від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19).

ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі та стягнути на його користь 10 000 000 грн, що на 8 896 534 грн більше визначеного законом гарантованого мінімуму, посилаючись на те, що:

оскільки він обвинувачувався у скоєнні особливо тяжкого злочину, до нього могли застосовуватись тяжчі заходи процесуального характеру, могло застосовуватись тяжче покарання, тяжчі підстави для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання; тяжчі умови тримання при відбуванні покарання та ін.;

його ділова репутація та репутація його родини зруйнована, він не міг знайти роботу відповідної кваліфікації, здобути необхідний стаж для нарахування пенсії;

не мів можливості пройти лікування закордоном при наявній хворобі, що була отримана в наслідок протиправних обвинувачень,

його батьки передчасно померли через постійні стреси,

він мав фінансові труднощі та борги, був вимушений брати кредити, позики.

Надаючи оцінку указаним доводам, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачу було обрано запобіжний захід не пов`язаний з позбавленням волі, а строк перебування під вартою є незначним.

Посилаючись на те, що у результаті незаконних дій органів досудового розслідування та суду порушено його права на працю, позивачем не надано доказів та не обґрунтовано яку саме освіту та спеціальні знання він має, куди він намагався влаштуватися на кваліфіковану роботу у період його незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та де йому відмовили у працевлаштуванні саме через наявність кримінального провадження відносно нього.

Також не надано і доказів того, що ОСОБА_1 не був працевлаштований у цей період.

Позивачем не надано доказів розміру його доходу до його обвинувачення у вчиненні злочину та під час здійснення досудового розслідування та судового розгляду для підтвердження значного погіршення його матеріального стану через це.

Без встановлення судом таких обставин доводи ОСОБА_1 про те, що він був вимушений брати кредити, позики є також необґрунтованими.

А заборона виїзду за кордон ОСОБА_1 пов`язана із примусовим виконанням рішення про стягнення із нього заборгованості за кредитним договором.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, позивачем не доведено належними та допустимими доказами причинно-наслідковий зв`язок між смертю його батьків, яка померли у похилому віці (82 та 88 роки), та порушеною кримінальною справою відносно нього.

Посилання на те, що оскільки ОСОБА_1 обвинувачувався у скоєнні особливо тяжкого злочину, до нього могли застосовуватись тяжчі заходи процесуального характеру та більш тяжке покарання зазначені позивачем як припущення.

Позивач, посилаючись на тривале лікування під час досудового розслідування та перебування справи в провадженні суду, не надав доказів на підтвердження указаних обставин.

Відповідно до виписки із медичної карти ОСОБА_1 від 26 червня 2024 року, він має гіпертонічну хворобу біля 15 років, стан після ГПМК в ВБББ басейні (ділянка стовбура мозку) від 18 серпня 2010 року.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 405/6920/16 зазначено, що з урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.

При цьому, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (висновок Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).

Розмір відшкодування моральної шкоди, якщо він перевищує гарантований законом розмір компенсації, має бути в будь-якому разі мотивований судом з посиланням на конкретні обставини справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Апеляційний суд враховує, що визначення розміру моральної шкоди є правом суду, розмір грошового відшкодування визначається судом з урахуванням обсягу страждань, обмежень прав під час кримінального провадження, характеру порушення, погіршення здібностей потерпілого та інших істотних обставин.

Враховуючи обставини справи, встановлені під час розгляду справи, особливості впливу незаконного притягнення до кримінальної відповідальності на позивача, ступінь тяжкості пред`явленого йому обвинувачення, тривалість перебування позивача під слідством та судом (137 місяців 28 днів), ймовірну глибину душевних страждань позивача, а також засади розумності, виваженості та справедливості, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що визначений Законом мінімальний розмір моральної шкоди 1 103 466 грн є достатнім для компенсації позивачу негативних наслідків морального характеру та відповідає принципам розумності і справедливості.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 та наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що для компенсації завданої йому моральної шкоди мінімально гарантованого законом розміру 1 103 466 грн недостатньо.

Щодо доводів апеляційної скарги ГУ НП у місті Києві про те, що здійснюючи розрахунок моральної шкоди з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати установленої законом у фіксованій одиниці виміру 8 000 грн, судом першої інстанції не враховано, що статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1 600 грн.

У постанові Верховного Суду у справі № 613/25/24 викладено висновок: «Отже, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і саме норми цього Закону регулюють порядок визначення моральної шкоди у спірних правовідносинах, а зміни у вказаний Закон не вносилися.

При цьому відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, не є в розумінні статей 56, 62 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», статей 1167, 1176 ЦК України «виплатою», а відтак, підстави для застосування положень частини другої статті 8 Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду на рівні 1 600 грн, відсутні».

При визначенні розміру відшкодування необхідно виходити з розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на момент розгляду справи судом першої інстанції (див. постанову Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20 (провадження № 61-11520св21)).

Таким чином суд першої інстанції, правильно застосував правило частини 3 статті 13 Закону та визначив розмір відшкодування моральної шкоди із розрахунку мінімальної заробітної плати (8 000 грн), який діяв на час розгляду справи судом: (137 місяців 28 днів) = 137 місяць х 8 000 грн + 28 днів х 266 грн 67 коп. = 1 103 466 грн.

Щодо доводів апеляційної скарги Державної казначейської служби України на додаткове рішення про те, що суд першої інстанції безпідставно стягнув судові витрати не зі сторони у справі, а з Держави Україна, апеляційний суд враховує таке.

З огляду на припис статті 56 Конституції України шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

За змістом 2 другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц).

Органи державної влади є частиною апарату держави, виконують виключно її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах, для участі в яких наділені відповідними повноваженнями та належними державі матеріальними засобами, зокрема і коштами.

Враховуючи положення наведених вище норм матеріального права, правових висновків Великої Палати Верховного Суду, апеляційний суд вважає, що стягнення судових витрат має бути здійснено за рахунок Держави Україна, яку у цій справі представляли компетентні органи.

Таким чином, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про стягнення судових витрат безпосередньо з державних органів, які є відповідачами у справі, оскільки такі кошти підлягають стягненню з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.

Таким чином, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи, правильності висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні та додатковому рішенні, вони не спростовують, а тому відхиляються апеляційним судом у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Підстави для скасування рішення суду першої інстанції та додаткового рішення у суду апеляційної інстанції відсутні.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Крикунова Олександра Володимирович рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у місті Києві на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2025 року залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 30 червня 2025 року залишити без змін.

Додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 08 жовтня 2026 року.

Головуючий Г.І. Мостова

Судді Р.В. Березовенко

О.Ф. Лапчевська