Постанова від 09 вересня 2026 р. у справі №756/9494/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/10072/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа №756/9494/25

10 вересня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Кирилюк Г.М.

- Рейнарт І.М.

при секретарі - Козачук А.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Андрейчука Т.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна, про визнання недійсним договору дарування квартири,-

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна, про визнання недійсним договору дарування квартири

Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . 10 грудня 2024 року між нею та відповідачкою ОСОБА_2 , яка є її рідною онукою, було укладено договір дарування згаданої квартири.

Позивачка зазначала, що на момент укладення договору дарування їй було

88 років, вона страждає на серйозні вікові захворювання, внаслідок чого має труднощі з пересуванням та потребує постійної сторонньої допомоги та догляду, є особою з інвалідністю першої групи.

Квартира № 396 в будинку АДРЕСА_2 є її єдиним житлом, іншого нерухомого майна у її власності немає. Після укладення договору дарування квартири АДРЕСА_1 її фактична передача обдарованій не відбулась, вона продовжила проживати у цій квартирі та сплачувати витрати на її утримання.

Відповідачка ОСОБА_3 пообіцяла надавати їй допомогу, здійснювати догляд за нею та за її недієздатною донькою ОСОБА_4 . 10 грудня 2024 року ОСОБА_2 приїхала до неї та наполегливо прохала поїхати до приватного нотаріуса для оформлення документів.

Позивачка вказувала, що вона була переконана, що їде для укладення договору довічного утримання, натомість після підписання договору вона виявила, що нею насправді укладено договір дарування.

Позивачка наполягала на тому, що жодного усвідомленого волевиявлення на укладення договору дарування квартири у неї не було, вона помилилися щодо правової природи правочину, оскільки мала намір укласти виключно договір довічного утримання.

З урахуванням наведених обставин, посилаючись на положення ст. 229 ЦК України, позивачка ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним з моменту укладення договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2736941080000, укладений 10 грудня 2024 року між ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Наталією Вікторівною, зареєстрований в реєстрі за № 2151.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна про визнання недійсним договору дарування квартири, відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати недійсним з моменту укладення договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2736941080000, укладений 10 грудня 2024 року між ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Наталією Вікторівною та зареєстрований у реєстрі за № 2151.

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та не надав належної оцінки доказам у їх сукупності, що призвело до ухвалення незаконного рішення про відмову у задоволенні позову.

Зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки поясненням позивачки ОСОБА_1 , яка послідовно зазначала, що підписувала документи, будучи переконаною, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування. Такі пояснення є безпосереднім доказом внутрішнього сприйняття особою правочину, оскільки саме особа, яка його вчиняє, може повідомити суду, яким було її реальне волевиявлення та чи відповідало воно підписаному документу.

Суд формально підійшов до оцінки доказів та не встановив, чи могла позивачка у таких умовах усвідомлювати реальні правові наслідки підписання договору дарування, що є істотною обставиною для правильного вирішення спору.

Крім того, суд не врахував сукупність обставин, які відповідно до практики Верховного Суду мають істотне значення для встановлення помилки під час укладення правочину.

Зокрема, поза належною оцінкою залишилися такі обставини, як похилий вік позивачки, стан її здоров`я, обмежена можливість самостійно прочитати текст договору, відсутність будь-якого логічного мотиву для безоплатного відчуження єдиного житла, а також продовження проживання позивачки у спірному житлі після укладення договору.

У судовому засіданні позивачка послідовно та переконливо пояснила, що вона ніколи не мала наміру укладати договір дарування та не висловлювала бажання безоплатно передавати належну їй квартиру у власність відповідачці. Позивачка наголошувала, що спірна квартира є її єдиним житлом, і за жодних обставин вона не мала наміру позбавляти себе права власності на це майно шляхом його безоплатного відчуження.

Позивачка пояснила, що підписала спірний договір у стані фактичної вразливості, зумовленої її віком, станом здоров`я та залежністю від сторонньої допомоги. Через проблеми із зором вона фактично не могла самостійно прочитати текст договору, а зміст документів їй пояснювала саме відповідачка ОСОБА_6 . За таких обставин позивачка була переконана, що підписує договір довічного утримання, який передбачає забезпечення її догляду та допомоги, у чому вона об`єктивно потребувала.

Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Разом з тим, на переконання сторони позивача, фактично суд першої інстанції звів дослідження питання помилки лише до формальної наявності підпису позивачки під договором та до загальних пояснень нотаріуса про дотримання процедури посвідчення правочину. Такий підхід суперечить правовій природі статті 229 ЦК України, яка передбачає необхідність встановлення реального внутрішнього волевиявлення особи, а також не відповідає усталеній практиці Верховного Суду, відповідно до якої наявність помилки має визначатися з урахуванням усієї сукупності обставин справи.

Зазначена судом першої інстанції обставина про те, що позивачці належить 30/100 частини квартири АДРЕСА_4 сама по собі не свідчить про наявність у позивачки іншого житла, придатного для проживання, оскільки вказане житло фактично призначене для проживання доньки позивачки у майбутньому та має забезпечити її житлові потреби після завершення лікування, а не потреби самої позивачки.

Вказує, що поведінка відповідачки після укладення спірного договору додатково свідчить про відсутність у позивачки реального наміру дарувати квартиру та підтверджує, що позивачка була введена в оману щодо змісту правочину. Після підписання договору відповідачка фактично перестала цікавитися станом здоров`я позивачки, не надавала їй реальної допомоги та підтримки, якої позивачка, з огляду на свій похилий вік та стан здоров`я, об`єктивно потребує. Будь-які прояви допомоги з боку відповідачки носили формальний характер та відбувалися лише у присутності сторонніх осіб або свідків, що свідчить не про щирі наміри піклування про позивачку, а про демонстративний характер такої поведінки.

Більше того, відповідачка зареєструвала у спірній квартирі двох своїх неповнолітніх дітей без реальної необхідності, хоча мала власну квартиру, що створює для позивачки додаткові труднощі та обмеження у користуванні житлом.

Окрім цього, відповідачка неодноразово погрожувала позивачці тим, що після завершення судових процесів виселить її зі спірної квартири, посилаючись на те, що вона є її власницею.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Тетарчук Інна Віталіївна просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанціх - без змін.

Зазначає, що доводи апеляційної скарги про те, що позивачка нібито помилялася щодо природи укладеного правочину, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

На переконання сторони відповідача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним, оскільки під час розгляду справи не було встановлено належних та допустимих доказів існування помилки позивачки саме щодо природи правочину або її волевиявлення на момент укладення договору.

Сам по собі факт похилого віку позивачки, а також її подальше проживання у спірній квартирі не можуть свідчити про наявність помилки у розумінні статті 229 ЦК України та не є безумовними підставами для визнання правочину недійсним.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, договір дарування від 10 грудня 2024 року був посвідчений приватним нотаріусом із дотриманням вимог чинного законодавства. Зміст договору сторонам було роз`яснено, про що містяться відповідні застереження у тексті правочину, а позивачка особисто підписала договір, підтвердивши своє волевиявлення.

При цьому, позивачкою не надано жодного належного доказу того, що на момент укладення договору вона не усвідомлювала характер правочину, не розуміла його змісту або перебувала у такому стані, який перешкоджав би її вільному волевиявленню.

Крім того, необхідно врахувати, що позивачка вже мала попередній досвід укладення договору довічного утримання та його подальшого розірвання у зв`язку з невиконанням іншою стороною взятих на себе обов`язків щодо догляду та утримання. Отже, позивачка не могла не усвідомлювати істотної різниці між договором довічного утримання та договором дарування, зокрема, щодо наявності або відсутності у набувача обов`язків із подальшого утримання відчужувана.

Більше того, сама правова природа договору дарування, а також його назва прямо свідчать про безоплатний характер такого правочину та відсутність обов`язків обдарованої особи щодо утримання дарувальника.

Звертає увагу суду на те, що відповідачка є онукою позивачки, а тому надання нею допомоги, догляду, підтримки та уваги є насамперед проявом сімейних відносин, родинних цінностей, поваги та вдячності до близької людини, а не наслідком існування будь-яких договірних зобов`язань.

Допомога літнім родичам є звичайною та природною поведінкою членів сім`ї і сама по собі не свідчить про укладення договору довічного утримання чи наявність у сторін наміру встановити саме такі правовідносини.

Отже, твердження позивачки про те, що через подальше надання відповідачкою допомоги вона нібито вважала укладений договір договором довічного утримання, є необгрунтованими та не підтверджуються належними доказами.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка нібито не могла прочитати текст договору через відсутність лупи, є надуманими та не відповідають дійсності, оскільки зміст правочину був оголошений нотаріусом уголос та роз`яснений сторонам у повному обсязі.

Твердження позивачки про нібито наявність загрози виселення або позбавлення її права користування житлом не відповідають дійсності та не підтверджені належними і допустимими доказами.

Більше того, після ухвалення рішення судом першої інстанції позивачка продовжує фактично проживати у квартирі, що свідчить про відсутність будь-яких реальних перешкод у користуванні житлом та спростовує доводи про існування загрози її виселення.

Відповідач має обґрунтовані підозри, що на її бабусю почали впливати певні особи з організації «Пенсіон», які в такий спосіб намагаються дискредитувати її, як онучку, бабуся отримувала і отримує від онучки всю необхідну допомогу як до укладання договору дарування так і після.

Тобто, це може свідчити, що позивачка перебуває у значній мірі під впливом третіх осіб, тобто організації «Пенсіон», які фактично здійснюють супровід її дій та прийняття рішень, зокрема, у юридичних питаннях.

Вказане може свідчити про можливий вплив цих осіб на формування позиції позивачки у справі та подання позову.

Твердження позивачки про те, що після укладення договору дарування вона самостійно сплачувала комунальні послуги не відповідає дійсності та спростовується матеріалами справи.

Фактично оплата комунальних послуг як до, так і після укладення оспорюваного правочину здійснювалася переважно за участі відповідачки, а порядок їх внесення істотних змін не зазнав.

Таким чином, посилання позивачки на зміну порядку оплати комунальних платежів є необгрунтованими та не підтвердженими належними доказами.

В судовому засіданні апеляційного суду позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Маринушкін Арсен Григорович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили скаргу задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_2 та її представник адвокат Тетарчук Інна Віталіївна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили скаргу залишити без задоводення, а рішення суду - залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 19 вересня 2011 року за договором купівлі-продажу квартири (з відкладальною умовою), посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалкою Р.О., зареєстрованим за № 3210, ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 110-113).

22 листопада 2011 року за позивачкою було зареєстровано право власності на згаданий об`єкт нерухомості (т. 2, а. с. 114).

10 грудня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яворською Н.В., зареєстрований за № 2151. За умови цього договору ОСОБА_1 подарувала (безоплатно передала у власність) ОСОБА_2, належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 104-105). Цього ж дня право власності на вказану квартиру було зареєстроване за відповідачкою (т. 1, а. с. 131).

Зібраними у справі доказами підтверджується, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, на момент укладення договору дарування квартири від 10 грудня 2024 року страждала на хронічні захворювання (т. 1, а. с. 34-49, 52-57; т. 2, а. с. 228).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Яворська Наталія Вікторівна, про визнання недійсним договору дарування квартири, суд першої інстанції посилався на те, що надані до позову докази не свідчать про безумовну неспроможність позивачки через її вік та стан здоров`я правильно сприймати фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення. В оспорюваному правочині зазначено, що дієздатність сторін перевірено, сторони діяли добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення та умови цього договору, його правові наслідки. Позивачка вже укладала договір довічного утримання та угоду про його розірвання, що свідчить про те, що вона була обізнана з істотними умовами такого виду договорів, які суттєво відрізняються від істотних умов договору дарування. Тому, підписуючи оспорюваний договір дарування, позивачка не могла не помітити, що його умови значно відрізняються від договору довічного утримання, який вона укладала в минулому.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року відповідає.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).

Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20,від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, обґрунтовано виходив з того, що позивачка не довела належними, достовірними та допустимими доказами наявність в її діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування. Позивачкою не спростовано її волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість викладених умов договору, зокрема, щодо переходу права власності на належну їй квартиру (пункти 1, 3, 5,6, 7, 8, 11, 12), підтвердження того, що сторони однаково розуміють значення умов договору та його правові наслідки, правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, їх волевиявлення є вільним, відповідає внутрішній волі (пункт 19), а також роз`яснення нотаріусом вимог законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається, та підтвердження сторонами, що договір не носить характеру уявного та удаваного правочину (пункт 13, 14, 18).

Позивачка не обґрунтувала, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору. Більш того, судом першої інстанції правильно враховано факт вчинення підпису та прописного тексту у оскаржуваному договорі саме позивачкою, що і не спростовується нею під час розгляду справи в суді першої та апеляційних інстанцій.

Колегія суддів додатково зауважує, що жодна з умов укладеного договору дарування не передбачала наявність в обдаровуваного будь-якого обов`язку перед дарувальником. Більш того, згідно з умовами пункту 1 договору, дарувальниця засвідчила про безоплатність дарування.

З огляду на встановлені обставини, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що зміна намірів позивачки щодо відчуження майна після укладення договору дарування не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину.

Суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, надав належну правову оцінку порядку укладення оспорюваного правочину та, з урахуванням загальних принципів цивільного судочинства, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування квартири з підстав його укладення під впливом помилки.

Доводи апеляційної скарги про те, що поза належною оцінкою залишилися такі обставини, як похилий вік позивачки, стан її здоров`я, обмежена можливість самостійно прочитати текст договору, відсутність будь-якого логічного мотиву для безоплатного відчуження єдиного житла, а також продовження проживання позивачки у спірному житлі після укладення договору, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка також посилалась на медичні документи: консульитаційний висновок лікаря-офтальмолога без дати, протокол ультразвукового обстеження судин від 06.10.2022 року, виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від січня 2018 року, від жовтня 2023 року, протокол обстеження органів грудної клітини від серпня 2024 року, витяг з рішення експерної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 14.03.2025 року, які були складені або задовго до укладення договору, або уже після укладення оспорюваного договору (більше, ніж півроку). Вказані документи не містять ретроспективного висновку про стан здоров`я позивача станом на 10 грудня 2024 року, у них відсутні беззаперечні дані про те, що саме 10 грудня 2024 року існувало зниження когнітивних функцій позивачки і такого ступеню тяжкості, що унеможливлювали правильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину.

Договір дарування було укладено у письмовій формі та посвідчено нотаріально. Сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов, мали необхідну дієздатність, а їхнє волевиявлення було вільним, що було офіційно встановлено та зафіксовано нотаріусом у момент вчинення правочину. Позивачка особисто підписала договір, чим підтвердила, що на момент укладення договору вона розуміла безоплатність договору, її воля повністю відповідала змісту договору саме, як безоплатного договору дарування. З цим позовом позивач звернулася до суду більше, ніж через рік після укладення договору дарування.

Надані позивачем докази не підтверджують того, що вік позивачки та стан її здоров`я могли об`єктивно вплинути на її волевиявлення під час укладення оспорюваного правочину.

Судом не встановлено, що відповідачка чинить позивачці перешкоди у можливості користування спірною квартирою.

Доводи апеляційної скарги про реєстрацію відповідачкою своїх малолітніх дітей, які є правнуками позивачки, у спірній квартирі не є підставою для задоволення заявлених позовних вимог.

Встановивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема. не довіла, що на час укладення оспорюваного договору дарування замість цього договору вона мала укласти договір довічного утримання, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується і суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

Позивачка вже укладала раніше договір довічного утримання та угоду про його розірвання, свідчить про те, що вона була обізнана з істотними умовами такого виду договорів, які суттєво відрізняються від істотних умов договору дарування. Тому, підписуючи оспорюваний договір дарування, позивачка не могла не помітити, що його умови значно відрізняються від договору довічного утримання, який вона укладала в минулому. Більш того, оспорюваний договір дарування не був укладений одномоментно. Вперше позивачка та відповідачка прибули для укладення договору в офіс нотаріуса 27 листопада 2024 року, проте, не змогли його укласти через відсутність усіх необхідних документів. Наступний візит до офісу нотаріуса відбувся 10 грудня 2024 року, що свідчить про те, що у ОСОБА_1 було достатньо часу ретельно обміркувати ситуацію та відмовитись від укладення договору дарування квартири, якщо це не відповідало її дійсному волевиявленню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином, доводи, викладені позивач ем ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 .

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а судове рішення без змін, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 06 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: Судді: