Постанова від 15 вересня 2026 р. у справі №909/579/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2026 року

м. Київ

cправа № 909/579/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Ворохтянської селищної ради Надвірнянського району

Івано-Франківської області - Захарчук Г.В.,

Карпатського національного природного парку - Чаплінської О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Карпатського національного природного парку

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.04.2026 (у складі колегії суддів: Галушко Н.А. (головуючий), Желік М.Б., Орищин Г.В.)

та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.10.2025 (суддя Кобецька С.М.)

у справі № 909/579/25

за позовом Ворохтянської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області

до Карпатського національного природного парку

про усунення перешкоди в користуванні автомобільною дорогою загального користування,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2025 року Ворохтянська селищна рада Надвірнянського району Івано-Франківської області (далі - Ворохтянська селищна рада) звернулася до суду з позовом до Карпатського національного природного парку про усунення перешкоди в користуванні автомобільною дорогою загального користування від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» по вул. Говерлянська в смт Ворохта, кадастровий номер земельної ділянки 2611040300:21:008:0466, площа 11,6237 га, яка має цільове призначення землі загального користування, зобов`язавши Карпатський національний природний парк за власний кошт демонтувати шлагбаум та не чинити перешкоди в наданні вільного проїзду (проходу) автомобільною дорогою загального користування.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач самовільно, без погодження із органами місцевого самоврядування, встановив шлагбаум на автомобільній дорозі загального користування від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» по вул. Говерлянська в смт Ворохта, кадастровий номер земельної ділянки 2611040300:21:008:0466, площа 11,6237 га, яка має цільове призначення «землі загального користування» та належить до комунальної власності Ворохтянської селищної ради, чим чинить позивачу перешкоди в управлінні майном та використанні частини земельної ділянки для вільного руху транспортних засобів.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 29.10.2025, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 28.04.2026, позов задоволено. Зобов`язано Карпатський національний природний парк усунути перешкоди в користуванні автомобільною дорогою загального користування від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» по вул. Говерлянська в смт Ворохта, кадастровий номер земельної ділянки 2611040300:21:008:0466, площа 11,6237 га, яка має цільове призначення «землі загального користування», за власний кошт демонтувати шлагбаум та не чинити перешкоди в надані вільного проїзду (проходу) автомобільною дорогою загального користування.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2026 року Карпатський національний природний парк подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.07.2026 відкрито касаційне провадження у справі № 909/579/25 за касаційною скаргою Карпатського національного природного парку з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.09.2026.

Ворохтянська селищна рада у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 29.03.2013 Ворохтянська селищна рада прийняла рішення № 218-17/2013 «Про дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», відповідно до якого ділянку автомобільної дороги від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» (вул. Говерлянська) визнано комунальною дорогою місцевого значення та вирішено виготовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності для обслуговування автомобільної дороги.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 29.01.2015 у справі № 909/1259/14 затверджено мирову угоду з метою врегулювання правовідносин, пов`язаних із складанням проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності для обслуговування автомобільної дороги від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» (вул. Говерлянська). В умовах мирової угоди Карпатський національний природний парк підтвердив належність відведеної дороги до комунальної власності громади селища Ворохта і зобов`язався погодити проект землеустрою щодо відведення дороги.

Приватним підприємством «Західземпроект» у 2015 році на замовлення позивача розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в комунальну власність Ворохтянській селищній раді для обслуговування автомобільної дороги від контрольно-перепускного пункту КНПП на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» (далі проект землеустрою), за змістом якого цільове призначення земельної ділянки відповідно до класифікатора цільового призначення земель 18.00 для обслуговування автомобільної дороги; відведення земельної ділянки не впливає на використання суміжних земельних ділянок.

Відповідно до викопіювання з Генерального плану селища Ворохта зазначена дорога розташована в зоні садибної житлової забудови, особистих селянських господарських сінокосів та пасовищ, а тому її цільове призначення як «Дорога загального користування» повністю узгоджується з містобудівною документацією і потребами мешканців територіальної громади.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 154973179 від 04.02.2019 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 29.01.2019 на підставі проекту землеустрою внесено відомості про право комунальної власності Ворохтянської селищної ради на земельну ділянку з кадастровим номером 2611040300:21:008:0466 площею 11,6237 га, яка має цільове призначення «землі загального користування».

Позивач доводить, що в процесі здійснення управління з функціонування вулиць та доріг місцевого значення на території громади, встановлено перешкоди в реалізації цих повноважень, оскільки відповідачем самовільно, без належного погодження на це від Ворохтянської селищної ради та органів Національної поліції України встановлено шлагбаум на комунальній дорозі в смт Ворохта, яка обмежує вільний рух транспортних засобів.

14.09.2023 Ворохтянською селищною радою прийнято рішення №295-31/2023 «Про демонтаж самовільно встановлених шлагбаумів», яке супровідним листом від 26.09.2023 № 695/02-23 направлено на адресу відповідача, в якому повідомлено останнього про необхідність демонтажу самовільно встановлених шлагбаумів за власні кошти в двотижневий строк від публікації рішення.

Відповідач відповіді не надав, рішення Ворохтянської селищної ради від 14.09.2023 № 295-31/2023 «Про демонтаж самовільно встановлених шлагбаумів» не виконав, що зумовило позивача звернутися до суду із зазначеним позовом.

Суд першої інстанції, з ким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що відповідачем не надано доказів наявності в нього дозволу на тимчасове припинення руху на автомобільній дорозі від контрольно-перепускного пункту КНПП на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» шляхом встановлення шлагбауму. Використання відповідачем самовільно встановленого шлагбауму на земельній ділянці комунальної власності позивача, відведеної для обслуговування автомобільної дороги, не відповідає критеріям законності.

У поданій касаційній скарзі Карпатський національний природний парк в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послалося на те, зокрема, що суди попередніх інстанцій при постановленні оскаржуваних судових рішень неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 3, 7, 12, 20, 21 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та Положення про Карпатський національний природний парк, затвердженого наказом Міністерства захисту довкілля та природний ресурсів України від 31.08.2020 № 99 у редакції від 26.08.2026 № 1089.

При цьому скаржник посилається н відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 3, 7, 12, 20, 21 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» у подібних правовідносинах щодо питання: - визначення меж території об`єкта природно-заповідного фонду і чи поширюється режим території об`єкта природно-заповідного фонду на земельну ділянку, яка входить в територію національного природного парку, як земельна ділянка без вилучення, та перебуває у власності іншого землекористувача; - чи поширюється функції управління національним природним парком, які покладено на адміністрацію установи природно-заповідного фонду на всю територію об`єкта природно-заповідного фонду чи виключно на земельні ділянки, які надано в постійне користування Карпатському національному природному парку.

Також скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій при постановленні оскаржуваних судових рішень положень статей 13, 74 ГПК і не врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.03.2024 у справі № 911/1375/22, від 12.12.2018 у справі № 802/2474/17-а, від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 23.12.2019 у справі № 712/3842/17, від 27.02.2020 у справі № 500/477/15-а, від 21.06.2023 у справі № 480/4849/21, про те, що позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з негаторним позовом, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, що він є власником або особою, яка володіє майно (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння , а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, доводів та вимог касаційних скарг виходить із такого.

Положеннями частини 1 статті 2 ГПК до завдань господарського судочинства віднесено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

За змістом частин 1, 2 статті 5 ГПК, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31)].

Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 ГПК, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина 1 статті 45 ГПК).

За усталеним підходом, сформованим у судовій практиці, предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

Порядок звернення до господарського суду встановлюють положення ГПК, частиною 1 статті 162 якого визначено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини 3 статі 162 ГПК позовна заява повинна містити ім`я (найменування) відповідача як сторони у справі, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача (такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (постанова від 05.07.2023 у справі № 910/1592/20).

Звертаючись до суду з позовом за захистом порушеного права, позивач відповідно до статті 162 ГПК пропонує (викладає) в позові правову кваліфікацію спору, зокрема формулює в ньому спосіб захисту, який, на його думку, забезпечить відновлення такого права. При цьому процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає цей спосіб захисту або дозволяє його застосувати.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, що є складовою класичного принципу «jura novit curia» («суд знає закон») (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 26.05.2022 у справі № 910/17717/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2024 у справі № 990/150/23).

Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

У справі, що розглядається, Ворохтянська селищна рада у позовній заяві, посилаючись на обставини того, що відповідач встановив шлагбаум на автомобільній дорозі загального користування від контрольно-перепускного пункту на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» по вул. Говерлянська в смт Ворохта, кадастровий номер земельної ділянки 2611040300:21:008:0466, площа 11,6237 га, яка має цільове призначення «землі загального користування» та належить до комунальної власності Ворохтянської селищної ради, чим чинить позивачу перешкоди в управлінні майном та використанні частини земельної ділянки для вільного руху транспортних засобів.

У свою чергу Карпатський національний природний парк проти позову заперечив та обґрунтував свої доводи тим, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії І-ІФ № 001505, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею 29.12.2001 за № 000009, Карпатському національному природному парку надано 10920,7400 га земель на території Ворохтянської селищної ради. 21.12.2022 проведено державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер: 2611040300:13:001:5007, розташованої за адресою: Івано-Франківська обл., Надвірнянський р-н, Ворохтянська селищна рада, категорія земель: землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, цільове призначення: 04.03 - для збереження та використання національних природних парків; форма власності - державна; площа: 9084,1493 га, яка перебуває на праві постійного користування у Карпатського національного природного парку.

Земельна ділянка з кадастровим номером 2611040300:21:008:0466 площею 11,6237 га, яка перебуває в комунальній власності Ворохтянської селищної ради для обслуговування автомобільної дороги від контрольно-перепускного пункту КНПП на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк», з обох боків та уздовж по периметру оточена земельною ділянкою з кадастровим номером 2611040300:13:001:5007, постійним користувачем якої є Парк, входить у склад Карпатського національного парку без вилучення її у землекористувача, є територією природно-заповідного фонду та розміщена на території кварталу 5 виділів 32,33 Карпатського національного природного парку, а тому на зазначену територію поширюється спеціальний природоохоронний режим.

Парк не здійснює будь-які перешкоди позивачу у реалізації його повноважень, а тільки виконує свої повноваження, передбачені чинним законодавством, Положенням про національний природний парк та Проектом організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об`єктів, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Дорога, на якій встановлено шлагбаум, веде у заповідну зону Говерлянського ПНДВ, а шлагбаум, встановлений з метою здійснення охорони Парку як об`єкта природно-заповідного фонду (зокрема: незаконної рубки, браконьєрства, збору рідкісних Червонокнижних видів рослин тощо). Водночас відповідач зазначає, що його відповідні дії вчинено на виконання як вимог законодавства так і вказівок профільного органу виконавчої влади.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів.

Відносини в галузі охорони і використання територій та об`єктів природно заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», цим Законом та іншими актами законодавства України (стаття 2 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

У частині 1 статті 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що завдання, науковий профіль, характер функціонування і режим територій та об`єктів природно-заповідного фонду визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону.

За змістом статті 12 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» управління, зокрема, природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, ботанічними садами, дендрологічними та зоологічними парками загальнодержавного значення, а також регіональними ландшафтними парками здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації очолюють керівники, які мають екологічну, біологічну або географічну освіту та які призначаються за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, а на території Автономної Республіки Крим - також з Головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим. До складу спеціальної адміністрації по управлінню територіями та об`єктами природно-заповідного фонду входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, екологічної освіти, господарського та іншого обслуговування. Спеціальні адміністрації здійснюють управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду відповідно до положень про території та об`єкти природно-заповідного фонду і проектів організації територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

За змістом статті 21 зазначеного Закону на території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об`єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням. Зонування території національного природного парку, рекреаційна та інша діяльність на його території провадяться відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об`єктів, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, при цьому діяльність національного природного парку спрямовується на доведення площі заповідної зони національного природного парку до рівня не менше 20 відсотків загальної площі. Зменшення заповідної зони не допускається, на межах заповідної зони встановлюються спеціальні знаки, а дороги, що ведуть у заповідну зону, перекриваються шлагбаумами.

Відповідно до Положення про Карпатський національний природний парк, затвердженого Наказом Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України від 31.08.2020 № 99 у редакції наказу від 26.08.2024 року № 1089 Карпатський національний природний парк (Парк) створений відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 03.06.1980 № 376, є територією природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. Парк віднесено до сфери управління Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України (далі - Міндовкілля). На території Парку у визначених місцях встановлюються необхідні державні інформаційні та охоронні знаки затвердженого зразка, та охоронні об`єкти (шлагбауми) у місцях, визначених адміністрацією Парку.

Таким чином відповідач доводить, що враховуючи те, що дорога від контрольно-перепускного пункту КНПП на км 4+200 до км 12+300 до НСБ «Заросляк» веде у заповідну зону Говерлянського ПНДВ, вона перекривається шлагбаумом. А тому, за доводами відповідача, шлагбаум встановлений правомірно. Окрім того, відповідач звернув увагу суду на те, що шлагбаум встановлений на цій дорозі з 1980-х років і жодних спорів щодо встановлення шлагбаума не виникало.

При цьому відповідач стверджує, що позивач взагалі не довів як обставин, які свідчать про вчинення відповідачем дій з перешкоджання в користуванні дорогою, так і того, які саме права або законні інтереси позивача порушено відповідачем. Жодних належних доказів, які підтверджували створення перешкод у користуванні земельною ділянкою Ворохтянській селищній раді позивачем не надано.

Статтею 391 ЦК передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до положень статті 391 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Отже, позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з негаторним позовом, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 914/1770/21, від 07.06.2023 у справі № 904/1270/22 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18.

Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що визначальним принципом господарського судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до частин 1-4 статті 13 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Також, одним із принципів господарського судочинства є принцип диспозитивності, який відповідно до статті 14 ГПК полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ГПК належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20).

Водночас за положеннями частини 2 статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов`язків, визначених процесуальним законом.

Як наголошено в Рішенні Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Суд може визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, однак зобов`язаний встановити обставини, які підлягають доказуванню і зобов`язаний вжити всіх необхідних заходів з метою встановлення істини. Принцип змагальності не виключає необхідності всебічного та повного дослідження всіх обставин справи задля встановлення об`єктивної істини та об`єктивного вирішення справи.

Відповідно до статті 86 ГПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що розглядається, обмежившись посиланням на те, що на спірну комунальну дорогу не поширюється режим заповідної зони, а відповідач не надав відповідних дозволів на встановлення шлагбауму, суди попередніх інстанцій з огляду на предмет і підстави заявленого позову не встановили та в судових рішеннях не зазначили, якими діями відповідача порушується право власності чи законного володіння позивача щодо користування зазначеною дорогою та якими доказами такі обставини підтверджуються, оскільки в межах цього спору ключовими обставинами, які необхідно встановити, окрім наявності прав позивача, на захист яких він подав позов, також необхідним є встановлення обставин їх порушення, а саме вчинення відповідачем перешкод у користуванні позивачем майном.

При цьому, встановивши, що земельна ділянка кадастровий номер 2611040300:21:008:0466, площею 11,6237 га, на якій проходить зазначена дорога, входить у склад Карпатського національного парку без вилучення її у землекористувача, суди попередніх інстанцій з огляду на наведені норми чинного законодавства, відповідні положення, заперечення відповідача та подані на їх підтвердження докази, наявні в матеріалах справи, не встановили місцерозташування шлагбауму, тривалість його перебування на цій території, на чому наголошував відповідач у своїх запереченнях, та не надали належної правової оцінки повноваженням спеціальної адміністрації, яка здійснює управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду, у тому числі щодо встановлення охоронних об`єктів (шлагбаумів) у місцях, визначених адміністрацією Парку, а також, зокрема, листу керівництва ДП «ВВНСБ «Заросляк», до якого веде дорога від контрольно-перепускного пункту КНПП на км 4+200 до км 12+300, стосовно того, що шлагбаум не обмежував і обмежує вільний проїзд (прохід) для працівників цього підприємства.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили, у чому саме полягає наявність порушеного права позивача, яке підлягає захисту в обраний ним спосіб, не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову за наведених у судових рішеннях обставин.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили наведені порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався скаржник у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Карпатського національного природного парку задовольнити частково.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.04.2026 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.10.2025 у справі № 909/579/25 скасувати.

3. Справу № 909/579/25 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко