Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №160/11548/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 рокуСправа №160/11548/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені за період з 13 вересня 2019 року по 19 січня 2023 року;

стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2019 року по 19 січня 2023 року, сума якого визначиться судом за результатами розгляду справи на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 та був виключений зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення, проте в день звільнення остаточний розрахунок з ним проведено не було: належну йому індексацію грошового забезпечення відповідач нарахував і виплатив лише 30 квітня 2026 року на виконання рішення суду, ухваленого у попередньому спорі між тими самими сторонами. Позивач вважає, що тим самим порушено строк розрахунку при звільненні, встановлений статтею 116 Кодексу законів про працю України, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 цього Кодексу, а розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку має бути визначений судом за Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, оскільки довідки про розмір грошового забезпечення за останні два місяці служби відповідач на адвокатський запит не надав. На підтвердження наведених обставин позивач долучив до позовної заяви докази виконання судового рішення, копію адвокатського запиту з доказами його направлення та інші письмові докази.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, відповідачу встановлено строк для подання відзиву, а позивача зобов`язано надати додаткові пояснення щодо того, чи продовжив він проходження військової служби після 13 вересня 2019 року.

У додаткових поясненнях від 11 травня 2026 року позивач зазначив, що наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 13 вересня 2019 року № 481 його виключено зі списків особового складу частини на підставі підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку із закінченням строку контракту, а тому 13 вересня 2019 року є днем звільнення з військової служби та останнім днем для проведення всіх належних виплат.

Відповідач подав відзив, у якому просив відмовити в задоволенні позову повністю. Відповідач зазначив, що військова служба є державною службою особливого характеру, а норми Кодексу законів про працю України застосовуються до відносин, пов`язаних із проходженням військової служби, лише субсидіарно; що вини військової частини в несвоєчасній виплаті немає, оскільки її фінансове забезпечення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах затверджених кошторисів і планів асигнувань, а судове рішення виконано невідкладно після надходження відповідних асигнувань; що кошти в сумі 120479,53 грн виплачені позивачу не як розрахунок при звільненні, а виключно на виконання судового рішення; що позивач розміру спірного середнього заробітку не визначив і не розрахував, а заявлені вимоги мають, на думку відповідача, штрафний і неспівмірний характер.

Розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (частина перша статті 257, частина п`ята статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України).

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що у період з 14 вересня 2016 року по 13 вересня 2019 року ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 13 вересня 2019 року № 481 ОСОБА_1 , звільненого з військової служби в запас у зв`язку із закінченням строку контракту, з 13 вересня 2019 року виключено зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2023 року у справі № 160/842/23, яке набрало законної сили, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби та зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити цю індексацію. Ці обставини визнаються обома сторонами та не є спірними.

На виконання зазначеного судового рішення 30 квітня 2026 року Військова частина НОМЕР_1 перерахувала на рахунок позивача грошові кошти в сумі 120479,53 грн, що підтверджується наданою позивачем випискою з його рахунку та прямо визнається відповідачем у відзиві. Судове рішення у справі № 160/842/23 виконано в повному обсязі саме цим платежем; інших виплат на його виконання відповідач не здійснював.

Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 № 3780/ФЕС про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні 2 місяці перед звільненням 13.09.2019 позивачу нараховано грошове забезпечення за липень 2019 року в сумі 10869,38 грн (31 день) та за серпень 2019 року в сумі 10869,38 грн (31 день), а середньоденний розмір грошового забезпечення становить 350,63 грн. Відповідач надав також картку особового рахунку військовослужбовця за вересень 2019 року, з якої вбачається склад і розмір нарахованих позивачу при звільненні сум.

Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пунктів 1-3 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, встановлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням; військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Спеціальне законодавство, яке регулює проходження військової служби та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, не визначає наслідків порушення строку розрахунку з особою, звільненою з військової служби. За таких умов до спірних відносин підлягають застосуванню загальні норми Кодексу законів про працю України, на що вказує і сам відповідач у відзиві.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України у чинній редакції, викладеній Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Згідно з частиною другою цієї статті при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника; якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України відшкодування за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку. Обов`язок роботодавця щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється лише проведенням фактичного розрахунку, і саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця можливе застосування такої відповідальності.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Оскільки спірні відносини виникли до набрання чинності Законом України № 2352-IX і продовжилися після цього, суд враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23: до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-IX та продовжилися після цього, з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 Кодексу законів про працю України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями. Отже, за період затримки розрахунку до 18 липня 2022 року включно середній заробіток нараховується без обмеження строком, а з 19 липня 2022 року - у межах шести місяців.

Порядок обчислення розміру такого відшкодування визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Абзацом четвертим пункту 2 цього Порядку встановлено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком; середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Застосовуючи наведені норми до встановлених обставин, суд виходить з того, що днем закінчення проходження позивачем військової служби є 13 вересня 2019 року - день виключення його зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 і всіх видів забезпечення. Саме цього дня відповідач зобов`язаний був виплатити позивачу всі належні йому суми, у тому числі індексацію грошового забезпечення. Фактично ці кошти виплачено 30 квітня 2026 року, а тому затримка розрахунку при звільненні триває з 14 вересня 2019 року, тобто з дня, наступного за днем, коли розрахунок мав бути проведений.

Строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України, позивачем додержано. Як роз`яснив Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що з ним фактично розраховано. Фактичний розрахунок проведено 30 квітня 2026 року, а позовну заяву подано 01 травня 2026 року, тобто в межах цього строку.

Подією, з якою пов`язана відповідна виплата, є звільнення позивача з військової служби у вересні 2019 року, а тому розрахунковим періодом є два календарні місяці, що передують місяцю цієї події, - липень і серпень 2019 року. За довідкою Військової частини НОМЕР_1 № 3780/ФЕС нараховане позивачу грошове забезпечення за ці місяці становить 21738,76 грн (10869,38 грн + 10869,38 грн), а кількість календарних днів за цей період - 62 (31 день у липні та 31 день у серпні 2019 року). Відтак середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 350,63 грн (21738,76 грн : 62 календарні дні), що узгоджується і з розрахунком самого відповідача, наведеним у зазначеній довідці.

Період, за який у цій справі нараховується середній заробіток, становить: з 14 вересня 2019 року по 18 липня 2022 року включно - 1039 календарних днів (без обмеження строком, за статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року), та з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року включно - 185 календарних днів (шість місяців, за чинною редакцією цієї статті), а всього 1224 календарні дні. Цей період повністю охоплюється заявленим позивачем періодом з 13 вересня 2019 року по 19 січня 2023 року і не виходить за його межі.

Таким чином, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні становить 429171,12 грн (350,63 грн х 1224 календарні дні).

Водночас, визначаючи остаточний розмір відшкодування, суд виходить з того, що виплата середнього заробітку за статтею 117 Кодексу законів про працю України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і сформулювала змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Запроваджене Законом України № 2352-IX обмеження періоду нарахування відшкодування шістьма місяцями встановлює максимальну межу відповідальності роботодавця, однак не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності і не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку; законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду: суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Застосовуючи наведені критерії до обставин цієї справи, суд враховує таке. Розмір простроченої заборгованості відповідача перед позивачем становить 120479,53 грн - саме ця сума індексації грошового забезпечення, належна позивачу на день звільнення, була виплачена йому із затримкою 30 квітня 2026 року. Обчислений за правилами Порядку № 100 середній заробіток за час затримки розрахунку (429171,12 грн) перевищує розмір основного боргу більш ніж у три з половиною рази. Тривалість періоду затримки значною мірою зумовлена тим, що сам розмір належної позивачу індексації був предметом судового спору і остаточно визначений лише рішенням суду у справі № 160/842/23, після ухвалення якого відповідач провів виплату. Імовірний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку, об`єктивно не може перевищувати розміру самої несвоєчасно виплаченої суми, а відповідач є бюджетною установою, видатки якої здійснюються в межах асигнувань Державного бюджету України.

За таких обставин стягнення середнього заробітку в повному обчисленому розмірі було б явно неспівмірним розміру основного боргу та імовірним майновим втратам позивача і покладало б на відповідача надмірний тягар, що суперечило б компенсаційній природі відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України. Водночас повна відмова в компенсації залишила б без захисту право позивача на своєчасний розрахунок при звільненні, порушене протягом тривалого часу. Керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд вважає справедливим і співмірним розміром компенсації суму, що дорівнює розміру несвоєчасно виплаченої позивачу заборгованості, тобто 120479,53 грн. Така сума не перевищує встановленої законом межі відповідальності та забезпечує справедливий баланс інтересів сторін: захищає право позивача на належну компенсацію і водночас не допускає понесення відповідачем непропорційних майнових втрат.

Обов`язок провести повний розрахунок зі звільненою особою в день виключення її зі списків особового складу військової частини покладений законом саме на відповідача, і саме з його вини цей обов`язок протягом тривалого часу залишався невиконаним. Порядок бюджетного фінансування військової частини та відсутність у відповідному бюджетному періоді асигнувань не є обставинами, які звільняють роботодавця від виконання цього обов`язку або виключають його вину в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, а позовні вимоги підлягають задоволенню з визначенням судом розміру відшкодування, що підлягає стягненню, у сумі 120479,53 грн.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2019 року по 19 січня 2023 року.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2019 року по 19 січня 2023 року у розмірі 120479 (сто двадцять тисяч чотириста сімдесят дев`ять) грн 53 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова