Рішення від 25 серпня 2026 р. у справі №921/311/26 — Господарський суд Тернопільської області

Суд: Господарський суд Тернопільської області

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Господарське

Категорія: поставки товарів, робіт, послуг, з них

Дата: 25 серпня 2026 р.

Справа: №921/311/26

Суддя: Боровець Я.Я.

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

26 серпня 2026 рокум. ТернопільСправа № 921/311/26

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Боровця Я.Я.

за участю секретаря судового засідання Шевчук К.О.

Розглянув справу у порядку загального позовного провадження

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми", вул. Берлінського Максима, 9, м. Київ

до відповідача Приватного підприємства "Холдер Агро", с. Васильків, Чортківський район, Тернопільська область

про стягнення заборгованості у розмірі 448 832,05 грн (з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог).

У судове засідання представники сторін не з`явились.

Судові процедури.

Судом роз`яснено форму і стадії судового провадження, що здійснюється у межах справи згідно до вимог ГПК України.

Фіксування судового засідання технічними засобами здійснюється відповідно до статті 222 ГПК України.

Заяв про відвід (самовідвід) судді та секретаря судового засідання з підстав, визначених ст. ст. 35-37 ГПК України не надходило.

Суть справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми" звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідача Приватного підприємства "Холдер Агро" про стягнення заборгованості у розмірі 448 832,05 грн (з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог).

Відкриття провадження у справі.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2026, для розгляду справи №921/311/26 визначено суддю Боровця Я.Я.

Ухвалою суду від 25.05.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми" залишено без руху, на підставі абзацу 2 частини 1 статті 174 ГПК України, для надання можливості позивачу усунути недоліки позовної заяви.

02.06.2026 (документ сформований в системі "Електронний суд") на адресу Господарського суду Тернопільської області надійшла заява про усунення недоліків (вх. №4265 від 03.06.2026), зі змісту якої вбачається, що позивачем усунуто недоліки позовної заяви, які визначено в ухвалі про залишення позовної заяви без руху від 25.05.2026.

Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 05.06.2026 відкрито провадження у справі №921/311/26 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 02.07.2026.

Розгляд справи здійснювався за правилами загального позовного провадження.

Підготовче провадження.

Підготовче засідання вперше призначено на 02.07.2026.

Протокольною ухвалою від 02.07.2026 підготовче засідання відкладено на 14.07.2026.

Ухвалою суду від 02.07.2026 прийнято заяву про збільшення розміру позовних вимог (вх. № 5118 від 30.06.2026), до розгляду.

Ухвалою суду від 14.07.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу №921/311/26 до судового розгляду по суті на 18.08.2026.

Розгляд справи по суті.

У судовому засіданні - 18.08.2026 розпочато розгляд справи по суті.

При розгляді справи по суті, суд з`ясував обставини справи, дослідив докази у справі, заслухав обґрунтування позовних вимог представника позивача, його вступне та заключне слово.

У судовому засіданні 18.08.2026 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення у справі №921/311/26 та оголосив перерву до 26.08.2026, про що зазначено у протоколі судового засідання.

У судовому засіданні 26.08.2026 суд оголосив скорочене рішення, відповідно до вимог статті 240 ГПК України.

Інші процесуальні дії.

Ухвалою суду від 18.06.2026 заяву представника позивача - адвоката Положенцевої Тетяни Валентинівни про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, задоволено.

Аргументи сторін.

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушено умови Договору поставки товару №46 від 12.02.2025, в частині несвоєчасного здійснення розрахунків за поставлений товар, внаслідок чого у відповідача виник борг перед позивачем на суму 297 715,70 грн.

Також, у зв"язку з невиконанням відповідачем умов спірного правочину позивачем нараховано 109 131,53 грн пені, 31 300,61 грн інфляційних втрат та 10 684,21 грн 3% річних.

У судовому засіданні представником позивача підтримано позовні вимоги в повному обсязі, просить суд позов задоволити.

Заперечення відповідача.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, однак надіслав до суду відзив на позов (вх.№4874 від 22.06.2026), зі змісту якого вбачається, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу у розмірі 297 715,70 грн визнає. Також, просить зменшити розмір пені до 5% від розміру основного боргу, на підставі ч.3 ст. 551 ЦК України.

Відповідь на відзив.

23.06.2026 (документ сформований в системі "Електронний суд") позивачем надіслано відповідь на відзив (вх. №4963 від 24.06.2026), відповідно до статті 166 ГПК України, згідно якої доводи відповідача щодо зменшення пені, відповідно до п.3 ст. 551 ЦК України вважає безпідставними.

Фактичні обставини, встановлені судом.

12.02.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми" (Постачальник/позивач) та Приватним підприємством "Холдер Агро" (Покупець/відповідач) укладено Договір поставки товару за №46, відповідно до умов якого Постачальник зобов"язується передати (поставити) Покупцеві у власність товар, визначений в пункті 1.2 цього Договору, а Покупець зобов"язується прийняти та оплатити його вартість у розмірі, на умовах, в строки і в порядку, визначених цим Договором (п.1.1. Договору).

Предметом поставок за цим Договором є спермопродукція та супутні матеріали для штучного осіменіння ВРХ (товар), асортимент, одиниця вимірювання, кількість та ціна яких зазначаються у рахунку-фактурі, видаткових накладних, які після підписання сторонами мають юридичну силу специфікації в розумінні статті 266 Господарського кодексу України, та є невід"ємною частиною цього Договору (п.2.1 Договору).

Пунктом 2.3 Договору передбачено, що поставка товару здійснюється на умовах передоплати, або після оплати протягом 24 календарних днів. Допускається дострокова поставка товару. Датою поставки (передачі) товару Постачальника у власність Покупця є дата, зазначена у видатковій накладній на товар (кожної окремої партії товару).

Товар вважається поставленим Постачальником та переданим у власність Покупця з моменту підписання Покупцем або перевізником, який здійснює транспортування за дорученням Покупця (перевізник), накладних, які свідчать про факт отримання товару (видаткові та/або товарно-транспортні), і не потребує підписання між сторонами цього Договору будь-яких актів приймання-передачі товару. Послуги вважаються виконаними, Постачальником та переданим у власність Покупця з моменту підписання Покупцем, актів, які свідчать про факт отримання послуг (акт виконаних робіт) (п.2.4 Договору).

Постачальник вважається таким, який виконав зобов"язання з поставки товару в момент підписання відповідальною особою Покупця або Перевізником видаткової (та/або товарно-транспортної) накладної (п.2.8 Договору).

Згідно пункту 3.1 Договору сторони домовились, що ціни на одиницю товару узгоджуються сторонами на кожну партію поставки в порядку, визначеному в п.2.2. даного Договору та відображаються у видаткових накладних. Покупець оплачує поставлений товар за ціною, вказаною у видатковій накладній.

Оплата Покупцем товару здійснюється на підставі цього Договору та рахунку - фактури, який Постачальник виписує на кожну партію товару (п.3.4 Договору).

Оплата товару Покупцем здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Постачальника не пізніше 3 банківських днів з дати виставлення рахунку-фактури Постачальника, на умовах 100% попередньої оплати за товар. У випадку дострокової поставки товару (поставки з відстрочкою платежу) Постачальником оплата здійснюється Покупцем не пізніше 5 банківських днів від дати такої поставки (п.3.5 Договору).

Як визначено пунктом 4.3 Договору при простроченні оплати товару, Покупець зобов"язаний сплатити Постачальнику суму боргу з урахуванням пені, нарахованої на суму заборгованості у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла в період прострочення платежу, за кожен день прострочення від суми заборгованості, без обмеження строків її нарахування та звернення до суду за її стягнення.

Даний договір набирає чинності в день підписання його обома сторонами та скріплення печатками і діє 3 календарних років з моменту його підписання ( п.6.2 Договору).

Позивач зазначає, що на виконання своїх договірних зобов`язань, передав/поставив товар у власність відповідача, а останній отримав товар на загальну суму 517 715,70 грн, про що свідчать видаткові накладні від 18.02.2025 за №176 та №177; від 12.03.2025 за №229, №230, №233, №234; від 02.04.2025 за №325 та №326; від 13.05.2025 №425; від 22.07.2025 за №633 та №634; від 16.09.2025 за №796; від 30.09.2025 за №932 та №933 та Акти надання послуг від 01.04.2025, від 16.04.2025, від 20.04.2025, від 21.05.2025, від 17.06.2025, від 06.08.2025, які підписані повноважними представниками сторін без зауважень та претензій, скріплені печатками юридичних осіб.

Також, позивачем виставлені рахунки на оплату та оформлено товарно-транспортні накладні з відомостями про вантаж.

Як стверджує позивач, що відповідач порушив умови договору, внаслідок чого у відповідача перед позивачем виник борг у розмірі 297 715,70 грн (на момент звернення з даним позовом до суду).

Відповідно до п.4.3 Договору, позивачем у зв"язку з невиконанням відповідачем договірних зобов"язань, нараховано відповідачу пеню у розмірі 109 131,53 грн.

Позивачем, у зв"язку з порушенням строків оплати, на підставі ст. 625 ЦК України нараховано відповідачу 3% річних у розмірі 10 684,21 грн та інфляційні втрати у розмірі 31 300,61 грн.

Такі обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв"язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Норми права, застосовані при вирішенні спору та мотиви, з яких виходив суд при ухваленні рішення.

Всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши у сукупності усі докази, суд дійшов таких висновків.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Тобто, право на судовий захист у суб`єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (стаття 11 Цивільного кодексу України).

Зобов`язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 Цивільного кодексу України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 Цивільного кодексу України).

Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов`язання. Це означає, що права та обов`язки сторін, які становлять зміст зобов`язання, виникають із самого договору і не потребують інших факторів.

У відповідності до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Отже правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.

Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №911/2768/20, від 30.06.2021 у справі №910/3140/19.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 Цивільного кодексу України.

Із змісту частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України випливає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

Взаємовідносини сторін виникли на підставі Договору поставки №46 від 12.02.2024, який за правовою природою є договором поставки.

Зазначений правочин підписаний повноважними представниками сторін.

Відомості про визнання його недійсним у суду відсутні.

Вказаний договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Предметом доказування у даній справі є обставини, пов`язані з укладенням договору поставки, строк дії договору, умови продажу, факт поставки, загальна вартість поставленого товару, настання строку його оплати та наявність часткової чи повної оплати.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У свою чергу, згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Встановлені обставини у даній справі свідчать, що 12.02.2025 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми" (Постачальник/позивач) та Приватним підприємством "Холдер Агро" (Покупець/відповідач) укладено Договір поставки товару за №46, відповідно до умов якого Постачальник зобов"язується передати (поставити) Покупцеві у власність товар, визначений в пункті 1.2 цього Договору, а Покупець зобов"язується прийняти та оплатити його вартість у розмірі, на умовах, в строки і в порядку, визначених цим Договором (п.1.1. Договору).

Статтями 662, 663 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як слідує із матеріалів справи, на виконання умов спірного правочину позивачем передано/поставлено у власність, а відповідачем отримано товар на суму 517 715,70 грн, про що свідчать видаткові накладні від 18.02.2025 за №176 та №177; від 12.03.2025 за №229, №230, №233, №234; від 02.04.2025 за №325 та №326; від 13.05.2025 №425; від 22.07.2025 за №633 та №634; від 16.09.2025 за №796; від 30.09.2025 за №932 та №933 та Акти надання послуг від 01.04.2025, від 16.04.2025, від 20.04.2025, від 21.05.2025, від 17.06.2025 (містяться в матеріалах справи), які підписані повноважними представниками сторін без зауважень та претензій, що відповідно підтверджує факт виконання позивачем поставки товару та виникнення у відповідача обов`язку з оплати отриманого товару.

Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні.

Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Стаття 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" зазначає, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.

Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність".

Накладна - це супроводжуючий первинний документ, що використовується в бухгалтерському обліку та містить основні облікові дані про товар, що передається, відправляється, транспортується.

Видаткова накладна є двостороннім документом, яка підписується обома сторонами договору, скріплюється печаткою і повинна передбачати та конкретизувати основні умови поставки/передачі товару згідно договору.

За вказаних обставин, факт здійснення господарської операції, а саме продаж товару відповідачу, повинен підтверджуватися належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами.

Отже, видаткова накладна є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам, зокрема, статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних зобов`язань, та є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Слід вказати, що за своєю правовою природою видаткові накладні посвідчують виконання зобов`язань - констатують (фіксують) певні факти господарської діяльності у правовідносинах між сторонами та мають юридичне значення для встановлення обставин дотримання сторонами умов договору.

Саме таким вимогам і відповідає видаткова накладна, яка засвідчує встановлений факт здійснення господарської операції.

Таким чином, отримання товару відповідачем стверджується підписом останнього та його представниками про отримання товару на видаткових накладних.

За таких обставин, у відповідача виник обов"язок з проведення розрахунку за відпущений позивачем товар.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (стаття 632 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Отже, розрахуватися за товар, відповідач повинен був відповідно до умов Договору, а саме п.3.5 Договору.

Положеннями статей 525, 526, 530 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Таким чином, матеріалами справи підтверджуються доводи позивача стосовно того, що відповідачем у встановлені договором строки вартість отриманого товару не сплачена, що є порушенням умов договору та ст.527 ЦК України.

Отже, спір між сторонами виник внаслідок неналежного виконання відповідачем, як Покупцем, своїх договірних зобов`язань в частині несвоєчасної оплати за отриманий товар.

Таким чином, заборгованість відповідача перед позивачем станом на дату прийняття рішення становить 297 715,70 грн.

Доказів, які б підтверджували сплату відповідачем заборгованості, яка виникла на підставі правочину, матеріали справи не містять.

Вищезазначені обставини підтверджуються відповідачем, який позовні вимоги визнає щодо стягнення боргу у розмірі 297 715,70 грн, про що суду надано відповідну заяву, викладено у відзиві.

Згідно статті 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Статтею 191 Господарського процесуального кодексу України встановлено, зокрема, що відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв`язку з визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Визнання позову відповідачем - це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову є виявом принципів диспозитивності і змагальності.

У разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Відповідач визнав позов, зокрема в частині стягнення основного боргу у розмірі 297 715,70 грн, зазначивши у відзиві, підписаний відповідачем/керівником Приватного підприємства "Холдер Агро" - Слободян Наталією Дмитрівною, повноваження якої на вчинення таких дій ґрунтуються згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Визнання (часткове) позову відповідачем у даній справі не суперечить закону, не порушує прав та інтересів інших осіб, тому приймається судом, за таких обставин визнання позову є підставою для ухвалення рішення про задоволення позову в частині основного боргу у розмірі 297 715,70 грн.

Судом дотримано приписи ч. 2 ст. 191 ГПК України щодо перевірки повноважень на визнання позову відповідача, суд наголошує на наслідках відповідної процесуальної дії, як визнання позову.

Суд зазначає, що визнання відповідачем позову це безумовне погодження задовольнити матеріально-правову вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві.

Наведене свідчить про відсутність підстав для неприйняття вказаної заяви відповідачем щодо визнання позовних вимог в частині стягнення основного боргу у розмірі 297 715,70 грн.

Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення основного боргу у розмірі 297 715,70 грн підлягають до задоволення, як правомірно заявлені, документально підтверджені та визнані відповідачем.

Підстави припинення зобов`язання передбачені ст.ст. 599 - 601, 604 - 609 ЦК України, зокрема за ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як визначено статтею 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Укладаючи Договір, сторони погодили всі його істотні умови, зокрема і обсяг відповідальності.

Щодо позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі 109 131,53 грн, суд зазначає таке.

Суд зазначає, що на момент виникнення та існування спірних правовідносин був чинний Господарський кодекс України, який з 28.08.2025 втратив чинність на підставі Закону України № 4196-IX від 09.01.2025.

Отже, під час розгляду позовних вимог в частині стягнення пені підлягають застосуванню норми Господарського кодексу України, чинного на момент виникнення та існування спірних правовідносин.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема і сплата неустойки.

Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.

У силу вимог статті 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі.

За змістом статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Зазначені норми Цивільного кодексу України кореспондуються з приписами, встановленими Господарським кодексом України.

Згідно частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Приписами статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до положень частини 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Згідно частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

При цьому, суд звертає увагу на те, що розмір пені законодавством обмежений.

Так, стаття 343 Господарського кодексу України зазначає, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Отже, і цивільним, і господарським законодавством допускається можливість забезпечувати виконання зобов`язань таким способом, як пеня.

Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Суб`єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності.

Згідно статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань" платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Отже, в силу наведених положень законодавства, пеня може бути стягнута у передбачених в письмовому договорі випадках (встановлено за згодою сторін).

Оскільки відповідачем не оплачено вартість отриманого товару, на підставі положень ст.ст. 546-551 ЦК України, ст. ст. 217-230 ГК України та умов договору, позивачем нараховано пеню у розмірі 109 131,53 грн за період з 26.02.2025 по 30.06.2026.

Отже, саме дата видаткової накладної, з врахуванням виставлення рахунку за Договором є юридичним фактом, з яким сторони пов`язали початок перебігу строку виконання грошового зобов`язання, а відтак і момент виникнення прострочення, з якого може бути розпочато нарахування пені.

З матеріалів справи вбачається, що заборгованість виникла на підставі окремих видаткових накладних у кількості 14 штук, складених у різні дати, а тому строк виконання відповідних грошових зобов`язань настав неодночасно. Відповідно, момент виникнення прострочення та період нарахування пені щодо кожного окремого грошового зобов`язання також є різними.

Крім того у Акті звірки взаємних розрахунків зазначено, що відповідачем здійснено часткову оплату, проте доказів таких проплат не долучено.

Слід зазначити, що Акт звірки взаємних розрахунків може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

Правова позиція викладена у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.01.2022 у справі №927/738/19.

Згідно розрахунку пені, вбачається, що позивачем здійснено нарахування наступним чином:

- сума боргу 65 623,80 грн за період з 26.02.2025 по 19.03.2025,

- сума боргу 176 603,40 грн за період з 20.03.2025 по 27.03.2025,

- сума боргу 156 603,40 грн за період з 28.03.2025 по 09.04.2025,

- сума боргу 263 970,40 грн за період з 10.04.2025 по 21.04.2025,

- сума боргу 265 950,40 грн за період з 22.04.2025 по 29.04.2025,

- сума боргу 269 280,40 грн за період з 30.04.2025 по 07.05.2025,

- сума боргу 260 331,60 грн за період з 08.05.2025 по 12.05.2025,

- сума боргу 263 886,60 грн за період з 13.05.2025 по 20.05.2025,

- сума боргу 341 062,80 грн за період з 21.05.2025 по 02.06.2025,

- сума боргу 325 922,80 грн за період з 03.06.2025 по 30.06.2025,

- сума боргу 329 567,80 грн за період з 01.07.2025 по 02.07.2025,

- сума боргу 309 567,80 грн за період з 03.07.2025 по 15.07.2025,

- сума боргу 311 367,80 грн за період з 16.07.2025 по 21.07.2025,

- сума боргу 161 367,80 грн за період з 22.07.2025 по 29.07.2025,

- сума боргу 219 894,80 грн за період з 30.07.2025 по 01.09.2025,

- сума боргу 227 544,80 грн за період з 02.09.2025 по 23.09.2025,

- сума боргу 229 344,80 грн за період з 24.09.2025 по 06.11.2025,

- сума боргу 297 715,70 грн за період з 07.11.2025 по 30.06.2026.

Суд встановив, що позивач здійснив нарахування пені на наростаючу заборгованість, що свідчить, що позивачем нараховано пеню на суму - боргу, на яку вже нараховано пеню.

Крім того із наданого позивачем розрахунку пені неможливо встановити, яким чином зазначена часткова оплата була врахована при її обчисленні, оскільки у розрахунку є певні неточності до деяких сум, зокрема на суму 260 331,60 грн ( за підрахунком суду становить 262 835,40 грн), що в подальшому стало підставою неправильного визначення сум.

Відсутність таких відомостей унеможливлює перевірку правильності заявленого до стягнення розміру пені.

При цьому позивачем не наведено розрахунку окремо щодо кожного грошового зобов`язання із зазначенням дати виникнення прострочення, періоду нарахування пені, суми заборгованості, на яку здійснювалося нарахування у відповідний період, порядку врахування часткової оплати.

Відсутність таких вихідних даних не дає суду можливості перевірити правильність заявленого до стягнення розміру пені.

Суд звертає увагу, що він не пов`язаний розрахунком штрафних санкцій, наданим позивачем, та має право самостійно здійснити їх перерахунок за умови, що матеріали справи містять усі необхідні вихідні дані для такого обчислення. Водночас у даному випадку зазначений позивачем у позові розрахунок не містить необхідних вихідних даних, які б давали суду можливість перевірити правильність нарахування пені або здійснити її самостійний перерахунок на підставі наявних у справі доказів. За таких обставин здійснення судом власного розрахунку фактично означало б формування нового розрахунку позовних вимог замість позивача.

Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частинами першою та другою статті 14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, суд не вправі підміняти сторону у виконанні її процесуального обов`язку щодо доведення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій, самостійно визначати вихідні дані для їх обчислення та формувати новий розрахунок позовних вимог замість позивача, оскільки це суперечило б принципам змагальності та диспозитивності господарського судочинства.

З огляду на викладене, позивачем не доведено належними та допустимими доказами правильність здійсненого розрахунку пені та заявленого до стягнення її розміру, у зв`язку з чим позовні вимоги в частині стягнення пені у сумі 109 131,53 грн є недоведеними та задоволенню не підлягають.

Щодо заяви відповідача про зменшення пені, то суд залишає її без задоволення, враховуючи, що судом відмовлено в частині позовних вимог щодо стягнення пені.

Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Щодо позовних вимог в частині стягнення 3 % річних у розмірі 10 684,21 грн, суд зазначає таке.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Так, матеріалами справи підтверджено порушення відповідачем строків оплати за поставлений товар, у зв`язку з чим позивачем за неналежне виконання умов Договору та відповідно до вимог статті 625 Цивільного кодексу України нараховано та заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 10 684,21 грн.

Судом, перевірено розрахунок 3% річних та вважає вірно обрахованим, а тому позовні вимоги щодо стягнення 3 % річних у розмірі 10 684,21 грн, такими, що підлягають до задоволення, як правомірно заявлені.

Щодо позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 31 300,61 грн, суд встановив таке.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Отже, зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен місяць щодо якого обчислюється відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальність передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

У зв"язку з порушенням відповідачем строків оплати за отриманий товар, позивачем нараховано інфляційні втрати у розмірі 31 300,61 грн.

Судом, здійснено розрахунок інфляційний втрат, який становить 35 728,19 грн (міститься в матеріалах справи).

Однак, у зв`язку з тим, що у суду відсутні повноваження виходити за межі пред`явлених позовних вимог (ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України) суд погоджується із заявленим позивачем розміром інфляційних втрат - 31 300,61 грн.

За таких обставин, позовні вимоги в частині щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 31 300,61 грн, підлягають до задоволення, як правомірно заявлені.

Позивач, стверджуючи про існування певної обставини подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

При аналізі доводів сторін, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, який у рішенні "Трофимчук проти України" зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не слід розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід (рішення від 28.10.2010, заява № 4241/03).

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Правова позиція, наведена у постановах Верховного суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновок суду.

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права - це панування права в суспільстві, що вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовчу діяльність, зокрема в закони, зміст яких має відповідати критеріям соціальної справедливості, рівності тощо.

Справедливість - одна з основних засад права - є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальних вимірів права.

Статтею 3 Цивільного кодексу України визначено, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність.

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно частин 2-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частиною 4 статті 236 ГПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на викладене, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Спір повинен вирішуватись на користь тієї сторони, яка за допомогою відповідних процесуальних засобів переконала суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Відповідно до принципу змагальності сторони, інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони бажають досягти бажаного для себе, або осіб, на захист прав яких подано позов, найбільш сприятливого рішення, зобов`язані повідомити суду усі юридичні факти, що мають значення для справи, вказати або надати докази, які підтверджують чи спростовують ці факти, а також вчинити інші передбачені законом дії, спрямовані на те, аби переконати суд у своїй правоті.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Отже, правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення є вимоги позивача про стягнення з відповідача 297 715,70 грн боргу, 10 684,21 грн 3% річних та 31 300,61 грн інфляційних втрат.

У частині позовних вимог щодо стягнення пені у розмірі 109 131,53 грн, слід відмовити.

Судові витрати.

При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами (пункт 5 частини 1 статті 237 ГПК України).

Як передбачено пунктом 2 частини 5 статті 238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

Щодо судового збору у розмірі 6 733,00 грн.

Відповідно до частини 2статті 9 Закону України "Про судовий збір" суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Факт зарахування сплаченого позивачем при зверненні до суду з позовом судового збору в сумі 6 733,00 грн до спеціального фонду державного бюджету України підтверджується Випискою про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України, сформованою Господарським судом Тернопільської області.

Частиною 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору врегульовано Законом України "Про судовий збір".

Статтею 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Предметом судового розгляду у справі №921/311/26 є вимога майнового характеру: стягнення заборгованості у розмірі 448 832,05 грн, з врахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, за яку належить до сплати 1,5% відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та становить 6 732,48 грн.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем сплачено судовий збір у розмірі 6 733,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями № 558 від 19.05.2026 та №664 від 18.06.2026.

Таким чином, сума зайво сплаченого судового збору становить 0,52 грн.

Згідно статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.

Для повернення зайво сплаченого судового збору у розмірі 0,52 грн судового збору з Державного бюджету України, сплаченого при поданні позову, позивачу необхідно звернутися до суду із відповідним клопотанням.

У силу приписів статті 129 ГПК України, судовий збір у розмірі 6 732,48 грн покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

26.08.2026 при проголошенні скороченого судового рішення (вступної та резолютивної частини) судом зазначено зокрема невірно назву позивача "Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельна Платформа Українські Ферми" замість -"Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговельна Платформа Українські Ферми".

Частиною 7 статті 233 ГПК України передбачено, що виправлення в судових рішеннях повинні бути застережені перед підписом судді.

Зважаючи на наведене, суд робить застереження про виправлення в цій частині судового рішення до його підписання суддею.

Керуючись статтями 7, 13, 42, 86, 129, 210, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -

УХВАЛИВ :

1. Позовні вимоги задоволити частково.

2. Судові витрати у складі судового збору у розмірі 5 095,51 грн покласти на відповідача та у розмірі 1 636,97 грн покласти на позивача.

3. Стягнути з Приватного підприємства "Холдер Агро", с. Васильків, Чортківський район, Тернопільська область, код ЄДРПОУ 37938319 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна Платформа Українські Ферми", вул. Берлінського Максима, 9, м. Київ, код ЄДРПОУ 44651364, п/р НОМЕР_1 у банку АБ "УКРГАЗБАНК", код ЄДРПОУ 23697280, МФО 320478 - 297 715,70 грн боргу, 10 684,21 грн 3% річних, 31 300,61 грн інфляційних втрат та 5 095,51 грн судового збору.

4. Видати наказ стягувачеві після набрання рішенням законної сили.

5. У частині позовних вимог щодо стягнення пені у розмірі 109 131,53 грн, відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду в порядку статті 256-257 ГПК України подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Примірник рішення надіслати сторонам у справідо електронного кабінету в електронній формі із застосуванням ЄСІТС в порядку, визначеному ГПК України.

Учасники справи можуть отримати інформацію у справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.

Повне рішення складено та підписано "13" жовтня 2026 року.

Суддя Я.Я. Боровець

Оригінал: reyestr.court.gov.ua