Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №766/3259/25 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 766/3259/25

провадження № 51-3025км26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурорів ОСОБА_5 та

(у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

захисника ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Херсонського апеляційного суду від 29 квітня 2026 рокув кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62024080200001354, стосовно

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Козачі Лагері Цюрупинського району Херсонської області, зареєстрованого в цьому АДРЕСА_1 , мешканця АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Херсонський міський суд Херсонської області вироком від 07 серпня 2025 року визнав ОСОБА_8 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 3 роки.

На підставі ст. 54 КК ухвалив позбавити ОСОБА_8 спеціального звання «старший лейтенант поліції».

Запобіжний захід у виді особистого зобов`язання залишив без змін до набрання вироком законної сили.

Строк відбування покарання ОСОБА_8 ухвалив обчислювати з моменту виконання вироку, а строк додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади в правоохоронних органах - з моменту відбуття основного покарання.

Вирішив питання щодо речових доказів.

За обставин, визнаних місцевим судом доведеними та викладених у вироку, ОСОБА_8 , будучи працівником правоохоронного органу, обіймаючи посаду інспектора взводу № 2 роти № 2 батальйону Управління патрульної поліції в Херсонській області Департаменту патрульної поліції, маючи спеціальне звання «старший лейтенант поліції», діючи всупереч ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, статтями 29, 42-44 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію», які визначають порядок та умови застосування заходів примусу, в тому числі застосування фізичного впливу (сили), посадової інструкції, перевищив владу та службові повноваження за таких обставин.

25 серпня 2024 року приблизно о 23:30 наряд патрульної поліції «Вежа 301», до складу якого входили поліцейські ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , під час несення служби з патрулювання Дніпровського району м. Херсона, тобто здійснюючи функції представників влади, як службові особи органу Національної поліції, отримавши повідомлення про порушення громадського порядку біля будинку № 16 на вул. Миру в м. Херсоні та інформацію, що особа, яка порушувала громадський порядок, перебуває у квартирі АДРЕСА_3 цього будинку, прибули до вхідних дверей вказаного помешкання.

Двері квартири відчинив її власник ОСОБА_11 , а ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які також перебували в помешканні в цей час, пройшли з кімнати до коридору.

У ході спілкування інспектора патрульної поліції ОСОБА_8 зі ОСОБА_12 між ними виник словесний конфлікт, під час якого ОСОБА_8 здійснив адміністративне затримання ОСОБА_12 , у процесі чого повалив потерпілого передньою частиною тулуба на підлогу й одразу застосував стосовно нього спеціальний засіб - кайданки, одягнувши їх на кисті рук та позбавивши таким чином можливості чинити будь-який фізичний опір.

Під час затримання ОСОБА_12 у ОСОБА_8 виник злочинний умисел, спрямований на перевищення влади і службових повноважень із використанням фізичного насильства та болісних і таких, що ображають особисту гідність потерпілого дій, тобто на умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих йому повноважень.

Проявляючи зухвалість і власне зверхнє ставлення до загальноприйнятих норм поведінки поліцейського, ОСОБА_8 , діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки, вчинив дії, які виходять за межі наданих йому прав та повноважень, а саме, взутою правою ногою наступив на шию ОСОБА_12 , який лежав на підлозі, після чого, застосовуючи болісне насилля і таке, що ображає особисту гідність потерпілого, без ознак катування, правою рукою потягнув руки ОСОБА_12 вгору, спричинивши потерпілому больові відчуття в ділянці обох плечових суглобів.

Далі ОСОБА_8 підвів потерпілого ОСОБА_12 , кисті рук якого були зафіксовані за спиною за допомогою кайданок, на ноги та супроводив його на подвір`я будинку.

Перебуваючи на подвір`ї будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_8 продовжив свої злочинні дії, спрямовані на перевищення влади та службових повноважень, і, проявляючи зухвалість та власне зверхнє ставлення до загальноприйнятих норм поведінки поліцейського, стоячи обличчям до ОСОБА_12 , завдав йому одного удару взутою ногою в ділянку тулуба, від якого потерпілий впав спиною на землю, після чого ще заподіяв йому не менше двох ударів правим кулаком у ділянку тулуба.

У результаті зазначених вище протиправних дій ОСОБА_8 потерпілому спричинено тілесні ушкодження у вигляді синців обличчя, правої кисті, правого та лівого плеча, спини, грудної клітини, живота, лівого стегна і правої сідниці.

Крім того, діями ОСОБА_8 спричинено наслідки у виглядів порушення гарантованих статтями 28, 29 Конституції України прав ОСОБА_12 на повагу до його гідності, свободи та особистої недоторканності, а також охоронюваних законом державних інтересів у вигляді підриву авторитету і престижу органів державної влади в особі органів Національної поліції України.

Таким чином, ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 365 КК, - перевищення влади та службових повноважень, тобто умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, якщо вони супроводжувалися насильством, та болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування.

Херсонський апеляційний суд ухвалою від 29 квітня 2026 рокуапеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишив без задоволення, а вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_8 - без змін.

Вимоги та доводи, викладені в касаційній скарзі

У касаційній скарзі захисникОСОБА_7 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувану ухвалу і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, сторона захисту зазначає, що апеляційний суд, усупереч положенням статей 404, 405, 412, 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обмежився у своєму рішенні формальним повторенням висновків суду першої інстанції, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги захисника та не навів переконливих мотивів їх відхилення.

Стверджує, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів. Зауважує, що захист детально мотивував клопотання про повторний допит обвинуваченого, потерпілого, свідків, дослідження протоколів слідчих дій, відеозаписів та висновків експертиз, однак суд відмовив у його задоволенні, обмежившись загальним посиланням, без індивідуальної оцінки заявленого клопотання.

Вважає, що апеляційний суд не дав відповіді на конкретні доводи апеляційної скарги щодо недопустимості й неналежності доказів, необ`єктивності показань свідків, порушень процесуального порядку проведення впізнання та слідчих експериментів, не усунув суперечностей у доказах та проігнорував невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Аргументуючи такі доводи, захисник зазначає, що відеозапис із портативних відеореєстраторів поліцейських не фіксує спричинення потерпілому тілесних ушкоджень, а висновки суду про «два хлопки, характерні для ударів» зроблено без проведення звукової експертизи.

Крім того, суд першої інстанції дав неналежну оцінку висновкам судово-медичних експертиз № 323 та 478/23 щодо виявлених у ОСОБА_12 тілесних ушкоджень. Зауважує, що зазначені експертизи проведено через 12 днів після події, коли, на думку захисника, синці мали зникнути. Водночас у висновках відсутній детальний опис ушкоджень (форма, розмір, колір, локалізація), не визначено механізму їх заподіяння та не вказано джерела використаних експертом даних про наявні в потерпілого ушкодження. Також у вироку відсутнє будь-яке обґрунтування того, як саме суд розмежував тілесні ушкодження між тією частиною обвинувачення, яку виключено за недоведеністю, та рештою обвинувачення.

Не погоджується сторона захисту і з висновком суду щодо визнання належними й допустимими доказами протоколів пред`явлення особи для впізнання за фотокарткою. Зокрема, у протоколах не вказано конкретних ознак, за якими особу впізнали, не обґрунтовано неможливості пред`явлення особи наживо, оскільки ОСОБА_8 не був затриманий. До того ж, усупереч вимогам кримінального процесуального закону та висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у справі № 761/6970/14-к, зазначені слідчі дії оперативні працівники провели поза межами доручення слідчого. Захисник вважає, що пред`явлення особи для впізнання за фотокартками відбулося з порушенням встановленої процедури з метою завчасної демонстрації фотозображення ОСОБА_8 потерпілому та свідкам, що підтверджується відеозаписами слідчих експериментів, на яких зафіксовано, як слідчий підказував ОСОБА_12 прізвище обвинуваченого («той поліцейський, що ви казали»). Зазначає про суттєві суперечності у протоколах слідчих експериментів містять щодо взаємного розташування осіб та механізму заподіяння тілесних ушкоджень.

Захисник вважає, що не може бути доказом вини ОСОБА_8 і висновок службового розслідування, оскільки наказ Департаменту патрульної поліції від 11 вересня 2024 року № 517 про його звільнення скасовано рішенням суду від 22 листопада 2024 року (справа № 420/31403/24).

Суд апеляційної інстанції не встановив та не усунув порушень, допущених місцевим судом, розглянув справу формально, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги сторони захисту й не дав на них вичерпних відповідей.

Позиції учасників судового провадження

Захисник ОСОБА_7 та засуджений ОСОБА_8 підтримали касаційну скаргу.

Прокурори заперечували щодо задоволення касаційної скарги.

Інші учасники судового провадження повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, проте в судове засідання не з`явилися, клопотань або заяв про відкладення розгляду кримінального провадження не подавали.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, позиції захисника і прокурорів, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, Суд дійшов таких висновків.

Згідно з вимогами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК підстав для скасування або зміни судових рішень суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

За правилами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як визначено положеннями ст. 419 КПК, в ухвалі апеляційного суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Ухвала апеляційного суду про залишення без змін вироку стосовно ОСОБА_8 згаданим вимогам закону відповідає.

Доводи касаційної скарги сторони захисту щодо істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність судом апеляційної інстанції є безпідставними з огляду на таке.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 , у якій порушувалися питання щодо незаконності вироку суду стосовно ОСОБА_8 через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та обґрунтування рішення доказами, одержаними непроцесуальним шляхом, і припущеннями, апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення. Не встановивши істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були підставами для зміни чи скасування оскаржуваного вироку, апеляційний суд вмотивовано залишив його без змін.

Колегія суддів погоджується з таким рішенням апеляційного суду і при цьому зауважує, що з урахуванням вимог кримінального процесуального закону, вирішуючи питання щодо законності, обґрунтованості й умотивованості судових рішень, суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд не може втручатися в аспекти оцінки судами попередніх інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи непідтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй злочину в цілому.

Натомість зазначені обставини, на які посилається в касаційній скарзі захисник, були предметом ретельної перевірки судів попередніх інстанцій.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому злочину, з яким погодився апеляційний суд, є обґрунтованим, його зроблено на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 КПК.

Твердження захисника про те, що відеозапис з портативних відеореєстраторів поліцейських не фіксує спричинення потерпілому тілесних ушкоджень, а висновок про «два хлопки, характерні для ударів» зроблено без звукової експертизи, спростовуються матеріалами провадження та змістом ухвали апеляційного суду.

Апеляційний суд, посилаючись на протоколи огляду від 15 жовтня 2024 року та 08 січня 2025 року відеофайлів, збережених на дисках DVD-R, під назвою « ОСОБА_12 » та «export-vik6q_1», «export-vik6q_2», встановив, що на відеозаписі з нагрудної камери, який розпочинається о 23:32:32 25 серпня 2024 року, зафіксовано, як ОСОБА_8 заходить до квартири, підходить до ОСОБА_12 , на 06 хв 30 сек завдає потерпілому одного удару правою ногою в ділянку тулуба, на 06 хв 38 сек ОСОБА_8 наближається до потерпілого та заподіює ще один удар правою ногою в ділянку тулуба, хапає потерпілого за руки, коди обидва перебувають у положенні стоячи, між ними відбувається боротьба. Потім потерпілий та обвинувачений падають і опиняються у лежачому положенні на підлозі за межами квартири. На 07 хв 50 сек відеозапису демонструється, як ОСОБА_12 перебуває в положенні лежачи на животі, руки заведені за спиною та зафіксовані кайданками. ОСОБА_8 встав на дві ноги та, перебуваючи над ОСОБА_12 , тисне йому стопою правої ноги в ділянку шиї, від чого потерпілий відчуває біль та починає кричати. Потім, прибравши ногу, ОСОБА_8 бере потерпілого за кисті рук, на яких були кайданки, тягне на себе, випрямивши лікті потерпілого. На 15 хв 03 сек продемонстровано, як ОСОБА_8 , перебуваючи в положенні стоячи навпроти ОСОБА_12 , завдає йому одного удару правою ногою, куди, на відеозаписі не видно. Після чого обвинувачений підходить до потерпілого. На 15 хв 15 сек відеозапису чутно два виляски, характерні для ударів.

Таким чином, відеозапис безпосередньо фіксує саме ті дії, які становлять об`єктивну сторону інкримінованого кримінального правопорушення.

Апеляційний суд наголосив, що зазначені докази були отримані у встановлений процесуальний спосіб. Зокрема, фіксація подій здійснювалася на відповідні відеореєстратори поліцейських, у тому числі ОСОБА_8 . Факт отримання останнім технічного засобу підтверджується відомістю про отримання відеореєстраторів ОСОБА_8 та ОСОБА_10 на чергування 25 серпня 2024 року.

Крім того, цей суд відхилив доводи захисника про те, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про характерність двох вилясків на відеозаписі для ударів, оскільки таке твердження спростовується змістом оскаржуваного вироку.

Водночас колегія суддів зауважує, що інформація у протоколі огляду від 15 жовтня 2024 року про два виляски, характерні для ударів, стосується лише одного з фрагментів запису (15 хв 15 сек), зафіксованого на подвір`ї будинку, і не була єдиною чи вирішальною підставою для висновку суду про винуватість ОСОБА_8 . Ці обставини суди встановили із сукупності доказів, а саме показань потерпілого, висновків судово-медичних експертиз та зафіксованої на відеозаписі динаміки подій.

Стосовно доводів захисника про те, що суди дійшли такого висновку без проведення судової експертизи звукозапису, колегія суддів зазначає, що призначення та проведення такої експертизи є правом, а не обов`язком суду чи сторони обвинувачення. Крім того, сторона захисту з відповідним клопотанням під час судового розгляду не зверталася.

До того ж оцінка змісту відеозапису як доказу належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій і перегляд цієї оцінки виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені ст. 433 КПК.

Доводи сторони захисту про неналежну оцінку висновків судово-медичних експертиз від 14 листопада 2024 року № 323 та 478/23, їх проведення через 12 днів після події, відсутність у них детального опису виявлених у потерпілого тілесних ушкоджень та механізму їх заподіяння є неспроможними.

Апеляційний суд, погоджуючись із вироком місцевого суду, правильно зазначив, що зазначені експертизи проведені на підставі постанов слідчого, уповноваженою особою, яка має відповідну кваліфікацію експерта і попереджена про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а самі висновки відповідають вимогам ст. 102 КПК. Суд апеляційної інстанції підкреслив, що висновки зазначених експертиз повністю розкривають суть виявлених у ОСОБА_12 тілесних ушкоджень у вигляді синців обличчя, правої кисті, обох плечей, спини, грудної клітки, живота, лівого стегна та правої сідниці, які утворилися від багаторазової (не менше 14) дії тупого предмета з обмеженою площею, з давністю утворення, яка не виключає 25 серпня 2024 року, і не виключається їх утворення за обставин, викладених в описовій частині постанови, та у спосіб, продемонстрований потерпілим і свідком ОСОБА_11 під час слідчих експериментів.

Отже, всупереч твердженням захисника, зазначені висновки експертиз містять вичерпні відомості щодо характеру, локалізації, механізму утворення, давності заподіяння та ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Аргументи захисника про те, що синці мали зникнути протягом 12 днів, є припущенням сторони захисту, яке не ґрунтується на спеціальних знаннях і суперечить висновкам експерта щодо давності утворення тілесних ушкоджень.

Крім того, допит експерта ОСОБА_14 у судовому засіданні суду першої інстанції, під час якого експерт підтвердив висновки експертиз та відповів на запитання сторін, свідчить про належне забезпечення права сторони захисту на оспорювання цього доказу в межах реалізації процесуальних прав, передбачених КПК.

Також, як слушно вказав апеляційний суд, сторона захисту не заявляла клопотань про проведення додаткової чи повторної експертизи.

Зазначене свідчить про те, що під час судового розгляду захисник не порушував питання про неповноту або необґрунтованість висновків експерта у спосіб, передбачений ст. 332 КПК.

Безпідставними є і посилання захисника про відсутність у вироку розмежування тілесних ушкоджень між частиною обвинувачення, яку виключено за недоведеністю, та рештою обвинувачення.

Виключення судом першої інстанції з обвинувачення епізоду заподіяння в коридорі квартири удару в ділянку лівого ока ОСОБА_12 та не менше трьох ударів ногою в ділянку тулуба покращило становище засудженого і не впливає на доведеність решти обвинувачення, яка підтверджена відеозаписом, показаннями потерпілого, свідків, висновками експертиз, що в сукупності з іншими доказами підтверджують саме ті дії, які суд поклав в основу вироку.

Разом з тим колегія суддів звертає увагу, що встановлення локалізації та кількості тілесних ушкоджень є питанням факту і належить до компетенції судів попередніх інстанцій та не підлягає перевірці в касаційному порядку.

Доводи захисника про недопустимість протоколів пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 3 і 9 жовтня 2024 року з посиланням на відсутність у них конкретних ознак, за якими особу впізнано, невмотивованість проведення впізнання за фотознімками, а не наживо та виконання цих слідчих дій оперативними працівниками поза межами доручення слідчого були предметом перевірки апеляційного суду, який їх обґрунтовано відхилив.

Апеляційний суд установив, що 27 серпня 2024 року слідчий у порядку ч. 2 ст. 40 КПК доручив оперативному підрозділу ДВБ НПУ провести низку дій у кримінальному провадженні № 62024080200001354, зокрема встановити свідків та здійснити інші слідчі дії, необхідні під час виконання доручення, а протоколи впізнання складені оперуповноваженим ОСОБА_15 саме на виконання цього доручення в межах того ж провадження.

Отже, слідчі дії проведені уповноваженою особою на підставі доручення слідчого, а не за власною ініціативою оперативного працівника, що відрізняє обставини цього кримінального провадження від обставин, з яких виходив Верховний Суд у постанові у справі № 761/6970/14-к, на яку посилається захисник.

Відсутність у дорученні буквального переліку кожної конкретної слідчої дії не свідчить про вихід за його межі, оскільки доручення містило вказівку про проведення інших слідчих дій, необхідних для його виконання, а пред`явлення для впізнання є логічним продовженням встановлення очевидців події.

Крім того, вказане порушення, навіть у разі його допущення, не входить до переліку, визначеного ч. 2 ст. 87 КПК, та не є істотним у розумінні ст. 412 цього Кодексу, оскільки жодним чином не впливає на достовірність результатів пред`явлення особи для впізнання.

Частина 6 ст. 228 КПК допускає пред`явлення особи для впізнання за фотознімками за необхідності, і закон не вимагає від слідчого обов`язкового затримання винної особи для проведення впізнання наживо.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що особа засудженого як інспектора патрульної поліції, що входив до складу наряду «Вежа 301» 25 серпня 2024 року, ніколи не була спірною обставиною, зокрема сам ОСОБА_8 , свідки ОСОБА_9 і ОСОБА_10 підтвердили його присутність на місці події та застосування ним фізичної сили до потерпілого.

За таких обставин протоколи впізнання не є доказом, на якому виключно ґрунтується ідентифікація особи ОСОБА_8 , а лише додатково підтверджують показання потерпілого і свідків, тому навіть їх виключення із числа доказів жодним чином не поставило б під сумнів висновок про винуватість ОСОБА_8 , який, крім іншого, ґрунтується на відеозаписах, показаннях потерпілого, свідків та висновках експертиз.

Аргументи захисника про те, що слідчий під час слідчого експерименту підказував потерпілому прізвище засудженого, і про суперечності у протоколах слідчих експериментів щодо взаємного розташування осіб та механізму заподіяння тілесних ушкоджень, зводяться до оспорювання достовірності доказів.

Апеляційний суд, перевіривши ці доводи, не встановив порушень вимог КПК під час проведення слідчих експериментів, а також зазначив, що в апеляційній скарзі захисник на такі порушення не вказував.

Крім того, як уже зазначалося, переоцінка достовірності доказів відповідно до ст. 433 КПК не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи захисника про те, що висновок службового розслідування не може бути доказом винуватості ОСОБА_8 , оскільки наказ про його звільнення скасовано рішенням суду від 22 листопада 2024 року у справі № 420/31403/24, є неспроможними.

Апеляційний суд правильно вказав, що скасування наказу Департаменту патрульної поліції від 11 вересня 2024 року № 517 у частині застосування дисциплінарного стягнення не спростовує фактичних обставин, установлених під час службового розслідування і відображених у висновку від 09 вересня 2024 року, у тому числі дати, часу та місця події.

Колегія суддів зауважує, що предметом розгляду адміністративного суду була законність дисциплінарного стягнення, а не наявність або відсутність у діях засудженого ознак кримінального правопорушення. Питання стосовно винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення вирішується виключно судом у порядку кримінального судочинства.

Висновок службового розслідування є документом у розумінні ст. 99 КПК, він досліджений у судовому засіданні та оцінений судами не як самостійна й вирішальна підстава засудження, а в сукупності з іншими доказами відповідно до ст. 94 КПК.

Таким чином, висновок про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, ґрунтується на сукупності належних, допустимих і достатніх доказів, безпосередньо досліджених судом першої інстанції та перевірених апеляційним судом, а саме на показаннях потерпілого, свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , експерта ОСОБА_14 , відеозаписах з портативних відеореєстраторів, протоколах слідчих дій, висновках судово-медичних експертиз та інших письмових доказах.

Отже, з огляду на вказану вище сукупність доказів колегія суддів має підстави вважати, що суди встановили всі обставини, які з урахуванням ст. 91 КПК підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, і відповідно до цих обставин діяння ОСОБА_8 обґрунтовано отримали юридично-правову оцінку за ч. 2 ст. 365 КК.

Тому доводи касаційної скарги сторони захисту про протилежне позбавлені підстав і не спростовують висновків, викладених у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.

Указані в касаційній скарзі доводи, які за своєю суттю майже аналогічні тим, що були предметом апеляційної перевірки, не містять нових даних, які би ставили під сумнів законність та обґрунтованість ухвали апеляційного суду і давали підстави для її скасування.

Суд погоджується з рішенням апеляційного суду про те, що висновок суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення є належним чином аргументованим і мотивованим.

У цілому доводи касаційної скарги сторони захисту фактично зводяться до незгоди з оцінкою судом доказів у кримінальному провадженні та обставин справи, проте така незгода з наданою судами оцінкою доказів з урахуванням положень, передбачених ч. 1 ст. 433 КПК, не є предметом перегляду суду касаційної інстанції.

Твердження захисника про те, що апеляційний суд усупереч вимогам статей 404, 405, 412, 419 КПК та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обмежився формальним повторенням висновків суду першої інстанції та не навів мотивів відхилення доводів апеляційної скарги, не знайшли свого підтвердження в матеріалах провадження.

Зі змісту ухвали Херсонського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року вбачається, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок у межах апеляційної скарги, у повній відповідності до вимог ст. 419 КПК виклав узагальнені доводи апеляційної скарги захисника, зміст показань обвинуваченого, потерпілого, свідків та експерта, перелік письмових доказів, а також надав окремі мотивовані відповіді на кожен із доводів, на які посилається сторона захисту і в касаційній скарзі: щодо змісту відеозаписів з портативних відеореєстраторів, допустимості й достатності висновків судово-медичних експертиз від 14 листопада 2024 року № 323 та 478/23, протоколів пред`явлення особи для впізнання за фотознімками та протоколів слідчих експериментів, а також щодо доказового значення висновку службового розслідування.

Апеляційний суд не лише погодився з висновками місцевого суду, а й навів власні докладні мотиви, з яких доводи апеляційної скарги визнано неспроможними, проаналізував відповідні норми КПК (статті 40, 86, 102, 228) та матеріали провадження. За таких обставин ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, а посилання захисника на її формальний характер є безпідставними.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово зазначав, що п. 1 ст. 6 згаданої вище Конвенції зобов`язує суди вмотивовувати свої рішення, однак це не може розумітися як вимога детально відповідати на кожен аргумент, обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення, а суд вищої інстанції, погоджуючись із мотивами суду нижчої інстанції, може обмежитися їх підтвердженням, якщо ключові доводи сторони були розглянуті.

У цьому провадженні апеляційний суд дав відповіді на всі істотні доводи скарги сторони захисту, тому доводи захисника про порушення цим судом положень ст. 6 Конвенції не знайшли свого підтвердження.

Аргументи захисника про безпідставну відмову апеляційного суду в задоволенні клопотання про повторний допит обвинуваченого, потерпілого, свідків та повторне дослідження протоколів слідчих дій, відеозаписів і висновків експертиз є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

За усталеною практикою Верховного Суду обов`язок повторного дослідження доказів виникає в апеляційного суду не внаслідок самого факту заявлення клопотання, а лише тоді, коли сторона конкретно й переконливо обґрунтує, у чому саме полягала неповнота або порушення під час дослідження судом першої інстанції. Повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком апеляційного суду, якщо такого обґрунтування не наведено.

Як убачається з ухвали, апеляційний суд розглянув клопотання захисника про повторне дослідження доказів та відмовив у його задоволенні з тих мотивів, що в апеляційній скарзі не наведено належного обґрунтування того, у чому саме полягала неповнота чи неправильність дослідження доказів судом першої інстанції, тоді як ці докази, за висновком апеляційного суду, досліджені без порушень вимог КПК.

При цьому ОСОБА_8 був допитаний у суді апеляційної інстанції, а сторона захисту не була позбавлена можливості викласти свою позицію щодо кожного з доказів.

Клопотання захисника, по суті, зводилося до незгоди з оцінкою доказів, наданою місцевим судом, що саме собою не свідчить про неповноту їх дослідження.

Отже, апеляційний суд правильно застосував положення ч. 3 ст. 404 КПК і порушень вимог кримінального процесуального закону під час вирішення цього клопотання не допустив.

Оскаржувана ухвала апеляційного суду є належним чином обґрунтованою та вмотивованою і за змістом відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК, у ній наведено відповідні мотиви, з яких виходив цей суд, ухвалюючи рішення, та положення закону, якими він керувався.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність постановленої у кримінальному провадженні ухвали, сторона захисту в касаційній скарзі не навела.

Під час перевірки вказаного рішення суд касаційної інстанції не встановив таких порушень норм матеріального чи процесуального права, які б могли зумовлювати його скасування, а тому підстав для задоволення касаційної скарги захисника колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 441, 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення, а ухвалу Херсонського апеляційного суду від 29 квітня 2026 рокустосовно ОСОБА_8 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3