Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №522/23619/20 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 522/23619/20

провадження № 61-6534св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - Одеська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бондар Максим Олександрович, на постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М. до якої приєднався ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бондар Максим Олександрович,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року Одеська міська рада звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та просила суд:

- скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації «Реконструкція квартири АДРЕСА_1 , код ДК - 1122.1, ІІ категорія складності», яка зареєстрована інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області (далі - ДАБК в Одеській області) від 04 листопада 2013 року № ОД 142133080929;

- скасувати реєстрацію декларації про готовність об`єкта до експлуатації «Реконструкція квартири АДРЕСА_1 , код ДК - 1122.1, ІІ категорія складності», яка зареєстрована інспекцією ДАБК в Одеській області від 04 листопада 2013 року № ОД 142133080932;

- скасувати рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) від 21 листопада 2013 року № 13269340, прийняте державним ресторатором Одеського міського управління юстиції Рубан М. О., що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 220059551101;

- скасувати рішення про державну реєстрацію (з відкриттям розділу) від 21 листопада 2013 року № 8235927, прийняте державним реєстратором Одеського міського управління юстиції Рубан М. О., що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 220076251101;

- скасувати рішення державного реєстратора Одеського міського управління юстиції Рубан М. О. про реєстрацію змін розділу від 24 грудня 2013 року № 9447296;

- скасувати рішення про державну реєстрацію від 22 серпня 2014 року № 15332283, прийняте нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Масловою М. В., що є підставою для державної реєстрації припинення права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 220076251101;

- визнати незаконним та скасувати свідоцтва про право власності від 22 грудня 2013 року № НОМЕР_1 та від 24 грудня 2013 року № 15296287;

- визнати договір дарування від 22 серпня 2014 року № 1-1471, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним;

- зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_3 та квартира № 27 а і привести його у відповідність до технічних характеристик, які відображені у свідоцтві про право власності на квартиру від 06 вересня 2012 року № 27 та у технічному паспорті від 20 липня 2012 року.

Позовну заяву обґрунтувала тим, що відповідачка ОСОБА_1 у 2013 році здійснила незаконну реконструкцію об`єкта нерухомого майна з розподілом на два самостійні об`єкти за адресою: АДРЕСА_3 , шляхом будівництва прибудови. При здійсненні реконструкції ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку орієнтовною площею 0,001 га, яка знаходиться в комунальній власності, що дає підстави для подальшого скасування правовстановлюючих документів на нерухоме майно відповідачів. 22 серпня 2014 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . Згідно з інформацією Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 14 червня 2020 року № 01-19-338 площа прилеглої ділянки до квартир відповідачів огороджена та її площа складає орієнтовано 0,001 га. Крім того, згідно інформації з листа відділу у м. Одесі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 31 липня 2019 року № 1714112-19 відсутня інформації щодо видачі державних актів на право власності чи користування, договорів оренди землі на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 , що свідчить про те, що ця земельна ділянка знаходиться у комунальній власності, будь-яким особам у власність чи користування для будівництва не передавалась.

Зазначала, що наявність державної реєстрації на об`єкт нерухомого майна з ознаками самовільного будівництва є перешкодою у здійсненні її повноважень щодо володіння, користування і розпорядження землями комунальної власності.

З огляду на викладене, Одеська міська рада вважала, що є підстави для задоволення її позовних вимог.

Суди розглядали цю справу неодноразово.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, у задоволенні позову Одеської міської ради відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що реконструкція квартири № 27 (щодо розподілу на дві окремі) в будинку АДРЕСА_5 була здійснена з дотриманням норм чинного законодавства України та отриманням всіх необхідних документів, які були необхідні для здійснення такої реконструкції. Відповідач ОСОБА_1 провела реконструкцію квартири з розподілом на дві шляхом надбудови мансардного поверху без зміни зовнішніх геометричних розмірів її фундаментів у плані, тому при поданні документів на отримання свідоцтво про право власності відповідачу не потрібно було надавати документ, який підтверджує речове право на земельну ділянку.

Також суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що 22 серпня 2014 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . Одеська міська рада просила визнати недійсним вказаний договір на підставі статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) посилаючись на те, що він є фіктивним, проте не надала докази на підтвердження того, що наміри сторін оспорюваного правочину не були спрямовані на укладення договору дарування.

Постановою Верховного Суду від 22 жовтня 2025 року касаційну скаргу Одеської обласної прокуратури задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (касаційне провадження № 61-4786св24).

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили, які приміщення квартири № 27 увійшли до виділеної квартири № 27А , не надали оцінку наявним в матеріалах справи технічним паспортам на квартиру АДРЕСА_2 від 20 липня 2012 року (до здійснення реконструкції), від 14 жовтня 2013 року (після здійснення реконструкції та виділення окремої квартири № 27А ), а також технічному паспорту на новостворену квартиру № 27А від 11 грудня 2013 року.

Останньою постановою Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року апеляційну скаргу заступника керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси, який діє в інтересах держави в особі Одеської міської ради, задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року скасовано, та ухвалено у цій справі нове судове рішення, яким позовні вимоги Одеської міської ради задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_3 та квартира № 27 а і привести його у відповідність до технічних характеристик, які відображені у свідоцтві про право власності на квартиру № 27 від 06 вересня 2012 року та у технічному паспорті від 20 липня 2012 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто у рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Одеської міської ради судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 102,00 грн, а саме: по 1 051,00 грн з кожного. Стягнуто у рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Одеської обласної прокуратури судовий збір: за подання апеляційної скарги - 3153,00 грн, а саме: 1 576,50 грн з кожного; за подання касаційної скарги - 4 204,00 грн, а саме: по 2 102,00 грн з кожного.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про часткове задоволення позову Одеської міської ради, апеляційний суд виходив із того, що під час реконструкції квартири АДРЕСА_2 , з розподілом її на дві окремі квартири ( № 27 та № 27а ) відповідачем ОСОБА_1 було здійснено добудову першого поверху за рахунок земельної ділянки орієнтовною площею 0,001 га, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Одеси та у власність чи користування (оренду) відповідачки не передавалася. Оскільки використання земельної ділянки поза волею її власника вважається її самовільним зайняттям, то спірне новостворене нерухоме майно є самочинним будівництвом, а позовні вимоги Одеської міської ради в частині звільнення земельної ділянки шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва за власний рахунок відповідачів та приведення його у відповідність до первісних технічних характеристик підлягають задоволенню.

Водночас апеляційний суд зазначив, що позовна давність не поширюється на заявалені позивачем вимоги, оскільки за своєю суттю цей позов є негаторним (про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, що не пов`язані з позбавленням володіння), а відповідне правопорушення є таким, що триває у часі.

Крім того, відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку, що вимоги про скасування реєстрації декларацій про готовність об`єкта до експлуатації, скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав, визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності, а також визнання договору дарування недійсним, які заявлені саме у зв`язку зі здійсненням самочинного будівництва, є неналежними та неефективними способами захисту прав власника земельної ділянки, що є самостійною підставою для відмови у позові в цій частині, оскільки належною вимогою в таких правовідносинах є саме знесення самочинно побудованого майна або визнання права власності на нього.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

14 травня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв адвокат Лісовська М. М., а надалі адвокат Бондар М. О., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 591/5429/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявниця вказує не неналежну оцінку апеляційним судом наявних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- при новому розгляді справи не виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 22 жовтня 2025 року, щодо належного дослідження того, які саме приміщення квартири АДРЕСА_2 , увійшли до виділеної квартири № 27А ;

- неправильно встановив факт добудови першого поверху квартири, за адресою: АДРЕСА_5 , за рахунок земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Одеси;

- не перевірив де саме і на яку площу здійснена добудова першого поверху та яку саме земельну ділянку захопили відповідачі;

- не врахував, що згідно з наявними технічними паспортами від 20 липня 2012 року, 14 жовтня 2013 року та 11 грудня 2013 року площа фундаменту квартири не збільшилась, а розширення чи добудування приміщень не відбувалося; приміщення квартири № 27А утворилися з існуючих приміщень квартири № 27 , а незначна розбіжність площ виникла через неправильний прорахунок при складанні технічного паспорта 2012 року, товщину знятої штукатурки та похибки вимірювальних приладів;

- не звернув увагу на те, що відповідачами проведено не самочинну забудову земельної ділянки, а реконструкцію вже існуючої зареєстрованої житлової будівлі (квартири на землі) з виділом у дві квартири, що не є тотожним самочинному будівництву, тому при поданні документів на отримання свідоцтв про право власності не потрібно було надавати документ, що підтверджує речове право на земельну ділянку;

- не врахував, що у цій справі позивач не заявляв клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для визначення характеру проведених заявницею будівельних робіт і матеріали справи не містять такого висновку експерта;

- проігнорував, що згідно з листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради було встановлене огородження по периметру будинку АДРЕСА_5 , яке погоджено розпорядженням Приморської районної адміністрації від 17 червня 2013 року та листом Інспекції благоустрою міста від 17 липня 2013 року і використовується власниками квартир за згодою між собою та правлінням ОСББ будинку;

- не врахував, що знесення самочинного об`єкта нерухомості є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та коли неможлива перебудова об`єкта чи особа відмовляється від неї;

- здійснив розгляд справи за відсутності представника відповідачів, який надав клопотання про відкладення розгляду у зв`язку з хворобою, чим позбавив сторону відповідачів можливості надати пояснення, дослідити технічні паспорти, подати докази й навести доводи, чим порушив їх конституційне право на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо справедливого суду;

- не врахував, що в умовах воєнного стану відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та рекомендацій Ради суддів України від 02 березня 2022 року, справи, які не є невідкладними, мають розглядатися лише за наявності письмової згоди на це усіх учасників судового провадження, а розгляд мав бути відкладений;

- не надав належної оцінки всім доводам та аргументам заявниці тощо.

Також у касаційній скарзі заявниця виклала клопотання про поновлення їй строку на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року. Клопотання мотивувала тим, що повний текст постанови оскаржуваної апеляційного суду отримано 31 березня 2026 року. Заявниця вперше звернулася з касаційною скаргою в межах строку на касаційне оскарження. Зазначена касаційна скарга була повернута ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2026 року. Повторне подання касаційної скарги відбулось упродовж розумного строку після отримання копії відповідної ухвали, без невиправданих затримок та зайвих зволікань.

Крім того, до касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Лісовська М. М., додала клопотання про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

30 червня 2026 року перший заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційну ОСОБА_1 в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

26 липня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Боднар М. О. через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду нову заяву про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

27 липня 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Бондар М. О., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року, в якій виклав аргументи на підтримку доводів касаційної скарги та просив її задовольнити.

14 серпня 2026 року перший заступник керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду додаткові пояснення, в яких виклав заперечення щодо аргументів заяви ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 .

Також 14 серпня 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Бондар М. О., через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду заяву, в якій виклав заперечення на письмові пояснення першого заступника керівника Приморської окружної прокуратури м. Одеси щодо заяви ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 .

Межі касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів щодо оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про скасування реєстрації декларацій про готовність об`єкта до експлуатації, скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав, визнання незаконними та скасування свідоцтв про право власності, а також визнання договору дарування недійсним, то оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в цій частині Верховним Судом не переглядається.

Отже, постанова Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року переглядається Верховним Судом лише в частині задоволення позовних вимог Одеської міської ради про зобов`язання відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку шляхом знесення за власний рахунок об`єкта самочинного будівництва за адресою: АДРЕСА_3 та квартира № 27а і приведення його у відповідність до технічних характеристик, які відображені у свідоцтві про право власності на квартиру № 27 від 06 вересня 2012 року та у технічному паспорті від 20 липня 2012 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 14 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано заявниці строк для усунення її недоліків, а саме подання до суду уточненої редакції касаційної скарги із зазначенням у ній підстави (підстав) касаційного перегляду судового рішення апеляційного суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2026 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставіпунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Приморського районного суду м. Одеси матеріали справи № 522/23619/20; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2026 року матеріали справи № 522/23619/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2026 року прийнято заяву ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Боднар М. О., про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник Боднар М. О., на постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року у справі № 522/23619/20.

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2026 року заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Боднар М. О., про зупинення виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року задоволено. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року у справі № 522/23619/20 до закінчення її касаційного перегляду справи.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що 06 вересня 2012 року Виконавчий комітет Одеської міської ради видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності серії САЕ № 671313 на квартиру АДРЕСА_2 .

Підставою для видачі цього свідоцтва була Декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 16 липня 2012 року № ОД 14212119306, видана інспекцією ДАБК в Одеській області.

03 вересня 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала декларацію про початок будівельних робіт № ОД 082132460129 з реконструкції вказаної квартири з розподілом на дві окремі квартири.

22 листопада 2013 року державний реєстратор Рубан М. О. прийняла рішення (з відкриттям розділу) № 8235017 та № 8235927 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на квартири АДРЕСА_2 .

Після проведеної реконструкції та відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, загальна площа квартири № 27 становить 143,6 кв. м, житлова площа 56,4 кв. м, а загальна площа новоутвореної квартири № 27А складає 83,4 кв. м, житлова площа 43,5 кв. м.

24 грудня 2013 року державний реєстратор Рубан М. В. прийняла рішення про внесення змін до розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відкритого на об`єкт нерухомого майна за реєстраційним номером № 220076251101 (квартира № 27А ), а саме змінено загальну та житлову площу квартири на 73,4 кв. м та 41,5 кв. м відповідно.

22 серпня 2014 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 відчужила на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 .

Також судами встановлено, що земельна ділянка на АДРЕСА_5 перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси.

Згідно з листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради від 11 червня 2020 року № 01-19/338 рішень щодо передачі у власність чи користування цієї ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Одеською міською радою не приймалось.

Правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 79 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно зі статтею 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону (стаття 83 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до статті 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з підпункту 5 пункту «б» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, в тому числі облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням.

Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Згідно з частиною другою та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, крім іншого, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Згідно зі статтею 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Положення статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно.

Належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд і у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі № 202/7377/16-ц.

Згідно зі статтею 34 Закону України Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) реконструкція без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані відповідно до містобудівної документації на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності можуть здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою

Частина друга статті 391 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання недостовірних даних, наведених у надісланому повідомленні чи зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, а також у разі набрання законної сили судовим рішенням про скасування містобудівних умов та обмежень відповідний орган державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду звертається до суду із позовом про скасування реєстрації такої декларації або про припинення права на виконання підготовчих або будівельних робіт, набутого на підставі поданого повідомлення.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема статтею 391, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом.

Водночас такі недостовірні дані повинні відповідати одній із наступних умов, які дають підстави вважити об`єкт самочинним будівництвом: об`єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об`єкт збудований або будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; об`єкт збудований або будується без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 липня 2023 року у справі № 523/3113/20 та від 13 грудня 2023 року №522/17307/19.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про часткове задоволення позову Одеської міської ради, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильно висновку про те, що під час реконструкції квартири АДРЕСА_2 , з розподілом її на дві окремі квартири ( № 27 та № 27а ) відповідачем ОСОБА_1 було здійснено добудову першого поверху за рахунок земельної ділянки орієнтовною площею 0,001 га, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Одеси та у власність чи користування (оренду) відповідачки не передавалася. Оскільки використання земельної ділянки поза волею її власника вважається її самовільним зайняттям, то спірне новостворене нерухоме майно є самочинним будівництвом, а позовні вимоги Одеської міської ради в частині звільнення земельної ділянки шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва за власний рахунок відповідачів та приведення його у відповідність до первісних технічних характеристик підлягають задоволенню.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд при новому розгляді справи не виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 22 жовтня 2025 року, щодо належного дослідження того, які саме приміщення квартири АДРЕСА_2 , увійшли до виділеної квартири № 27А , є безпідставними, оскільки аналіз змісту оскаржуваного судового рішення свідчить про те, що під час нового розгляду справи Одеський апеляційний суд повною мірою виконав вимоги процесуального закону та вказівки суду касаційної інстанції.

Зокрема, колегія суддів апеляційного суду детально дослідила та надала належну правову оцінку наявним у матеріалах справи технічним паспортам на первинний та спірний об`єкти нерухомого майна, а саме: технічному паспорту на квартиру № 27 від 20 липня 2012 року (складеному до здійснення реконструкції), технічному паспорту від 14 жовтня 2013 року (після здійснення реконструкції та виділення окремої квартири № 27А ), а також технічному паспорту на новостворену квартиру № 27А від 11 грудня 2013 року.

Зіставивши дані цих документів, апеляційний суд встановив фактичні обставини справи, які чітко відображають характер проведених змін: у результаті реконструкції квартири № 27 та її розподілу на два окремі об`єкти ( АДРЕСА_6 загальною площею 83,4 кв. м, яку згодом було змінено на 73,4 кв. м) відбулася не просто внутрішня перебудова, а фактична добудова першого поверху.

Також апеляційний суд обґрунтовано встановив, що ця добудова була здійснена відповідачкою за рахунок огородженої земельної ділянки орієнтовною площею 0,001 га, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Одеси та в установленому законом порядку відповідачам не передавалася.

Таким чином, дослідження технічних характеристик та складу приміщень обох квартир дозволило апеляційному суду дійти правильного та беззаперечного висновку про те, що новостворене майно має ознаки самочинного будівництва на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети.

Посилання у касаційної скарги на те, що знесення самочинного об`єкта нерухомості є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та коли неможлива перебудова об`єкта чи особа відмовляється від неї, Верховний Суд відхиляє, оскільки зазначений правовий підхід стосується випадків, коли будівництво здійснюється особою на власній або відведеній їй земельній ділянці, але з порушенням архітектурних, будівельних чи містобудівних норм.

У справі, яка переглядається апеляційний суд установив, що добудова першого поверху квартири здійснена на земельній ділянці комунальної власності, яка відповідачам у власність чи користування взагалі не надавалася, а Одеська міська рада як власник землі категорично заперечує проти визнання права власності на таке майно за відповідачами.

Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України та положень статті 212 ЗК України, якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно, збудоване на його ділянці, або якщо це порушує його права, таке майно підлягає обов`язковому знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

За таких обставин, самовільне захоплення землі територіальної громади є самостійною та достатньою підставою для знесення об`єкта, і закон не вимагає від власника землі попереднього вжиття заходів щодо перебудови чи легалізації споруди, оскільки право приватної власності відповідачів на цю ділянку ніколи не існувало.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд здійснив розгляд справи за відсутності представника відповідачів, який надав клопотання про відкладення розгляду у зв`язку з хворобою, чим позбавив сторону відповідачів можливості надати пояснення, дослідити технічні паспорти, подати докази й навести доводи, порушив їх конституційне право на участь у судовому розгляді та вимоги статті 6 Конвенції щодо справедливого суду, Верховний Суд також відхиляє з огляду на таке.

Матеріали справи, яка переглядається, свідчать про те, що 17 березня 2026 року адвокат Блізінський М. П., який діяв в інтересах відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , через підсистему «Електронний суд» подав до Одеського апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи (т. 4, а. с. 81).

Клопотання обґрунтував тим, що він позбавлений можливості взяти участь у судовому засіданні, яке призначено на 18 березня 2026 року о 10 год 15 хв, у зв`язку з хворобою та необхідністю проходження подальшого медичного обстеження та лікування. На підтвердження вказаних у клопотанні підстав заявник надав суду копію консультації спеціаліста від 16 березня 2026 року, яка підписана лікарем ОСОБА_3 (т. 4, а. с. 84).

18 березня 2026 року Одеський апеляційний суд розглянув вказане клопотання представника відповідачів та дійшов висновку про відмову у його задоволенні.

Апеляційний суд. керуючись статтями 367, 372 ЦПК України, обґрунтовано вважав, що наявних у справі матеріалів є цілком достатньо для всебічного і повного розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення за відсутності учасників процесу.

При цьому апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що надана адвокатом відповідачів копія консультації лікаря не містить відомостей про абсолютну непрацездатність адвоката чи протипоказання для його участі в засіданні.

Таким чином, апеляційний суд діяв у межах своїх повноважень з метою дотримання розумних строків розгляду справи, яка перебуває на розгляді судів ще з грудня 2020 року, та не допустив порушення вимог статті 6 Конвенції.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував, що у цій справі позивач не заявляв клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для визначення характеру проведених будівельних робіт і матеріали справи не містять такого висновку експерта, є безпідставними, оскільки відсутність висновку експерта не свідчить про недоведеність позивачем обставин щодо зміни зовнішніх геометричних параметрів спірного об`єкта нерухомості та добудови першого поверху за рахунок комунальної землі, якщо такі обставини встановлені судом на підставі інших належних і допустимих доказів, а необхідність призначення експертизи для їх встановлення судом не встановлена.

Посилання у касаційній скарзі на те, що відповідачем було проведено реконструкцію вже існуючої зареєстрованої будівлі з виділом у дві квартири, що не є тотожним самочинному будівництву, а тому подання документа на землю не вимагалося, є безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявницею норм матеріального права.

Відповідно до частини четвертої статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», реконструкція об`єктів без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані дійсно може здійснюватися за відсутності документа на земельну ділянку. Проте у цій справі апеляційний суд обґрунтовано встановив, що відбулася добудова першого поверху зі зміною зовнішніх геометричних розмірів фундаменту в плані за рахунок землі комунальної власності.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України, будь-яке нерухоме майно (включаючи прибудови та новостворені внаслідок реконструкції об`єкти) вважається самочинним будівництвом, якщо воно збудоване на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.

Оскільки внаслідок «реконструкції» змінилися межі фундаменту та відбулося винесення споруди на нову, невідведену земельну ділянку, такий об`єкт за законом набув правового режиму самочинного будівництва.

Отже, посилання скаржника на відсутність обов`язку надавати документ про речове право на землю повністю спростовується тим, що будівельні роботи охоплювали захоплення нової території.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд проігнорував, що згідно з листом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради було встановлене огородження по периметру будинку АДРЕСА_5 , яке погоджено розпорядженням Приморської районної адміністрації від 17 червня 2013 року та листом Інспекції благоустрою міста від 17 липня 2013 року і використовується власниками квартир за згодою між собою та правлінням ОСББ будинку, є необґрунтованими, оскільки акти щодо встановлення паркану чи згода співвласників будинку на таке встановлення не є тотожними наданню земельної ділянки у власність відповідачів чи користування під будівництво.

Відповідно до статей 116, 124 ЗК України, право на використання земельної ділянки комунальної власності виникає виключно на підставі рішення Одеської міської ради.

Будь-які погодження елементів благоустрою (огородження) з боку Приморської адміністрації чи інспекції благоустрою, як і рішення правління ОСББ. не наділяють відповідачів правомочностями щодо забудови прилеглої території.

Оскільки, як встановлено судами у цій справі, Одеська міська рада жодних рішень про передачу спірної земельної ділянки площею 0,001 га під забудову відповідачам не приймала, апеляційний суд дійшов правильного висновку про самовільне зайняття відповідачами такої землі та наявність підстав для знесення самочинної добудови.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не встановив, де саме і на яку площу здійснена добудова першого поверху та яку саме земельну ділянку захопили відповідачі, є безпідставними, оскільки ці параметри чітко встановлені судом на підставі зібраних у справі доказів.

Зокрема, суд апеляційної інстанції встановив, що об`єктом самовільного зайняття є огороджена прилегла земельна ділянка орієнтовною площею 0,001 га безпосередньо за адресою: АДРЕСА_5 . Конкретне місцезнаходження та конфігурація захопленої землі територіальної громади повністю визначені на підставі офіційних відомостей Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (лист № 01-19/338).

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд неправильно встановив факт добудови першого поверху квартири, за адресою: АДРЕСА_5 , за рахунок земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Одеси, а також на те, що апеляційний суд не врахував, що згідно з наявними технічними паспортами від 20 липня 2012 року, 14 жовтня 2013 року та 11 грудня 2013 року площа фундаменту не збільшилась, а розширення чи добудування приміщень не відбувалося: приміщення квартири № 27А утворилися з існуючих приміщень квартири № 27 , а незначна розбіжність площ виникла через неправильний прорахунок при складанні технічного паспорта 2012 року, товщину знятої штукатурки та похибки вимірювальних приладів, зводяться до переоцінки доказів.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 591/5429/18, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував умови воєнного стану, статтю 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та рекомендації Ради суддів України від 02 березня 2022 року, згідно з якими розгляд справи мав бути відкладений за відсутності письмової згоди сторін, є безпідставними, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права.

Стаття 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначає, що правосуддя в умовах воєнного стану здійснюється у штатному режимі, і не містить норм щодо обов`язкового перенесення засідань чи зупинення проваджень за відсутності згоди сторін.

У свою чергу, рекомендації Ради суддів України мають виключно рекомендаційний характер і спрямовані на захист учасників справи у разі реальної безпекової загрози.

Отже, оскільки Одеський апеляційний суд 18 березня 2026 року під час ухвалення оскаржуваної постанови працював у штатному режимі, а представник відповідачів обґрунтовував неявку виключно станом здоров`я (щодо якого не надав належних доказів непрацездатності), то суд не мав законних підстав для автоматичного відкладення справи.

Водночас, Верховний Суд наголошує, що запровадження воєнного стану не звільняє суд від обов`язку розглядати спори, які тривають з 2020 року, у розумні строки.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду в оскаржуваній частині його постанови.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Зважаючи на те, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, то відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року, яке було зупинено ухвалою суду від 29 липня 2026 року.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бондар Максим Олександрович, до якої приєднався ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бондар Максим Олександрович, залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 18 березня 2026 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник