Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №953/8483/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

Справа № 953/8483/24

Провадження № 61-7476св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2024 року в складі судді Демченко С. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року в складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» про захист прав споживача, стягнення коштів та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що на підставі договору, укладеного 19 листопада 2019 року між ним та Акціонерним товариством (далі - АТ) «Райффайзен Банк», він отримав кредит у розмірі 257 023,93 грн. Рішенням від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23 у позові банку про стягнення заборгованості за цим кредитним договором відмовлено з тих відстав, що ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, є інвалідом війни, тому на нього поширюються пільги, встановлені частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовці та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), зокрема щодо відсутності обов`язку сплати процентів за користування кредитом.

15 липня 2024 року позивач звернувся до АТ «Райффайзен Банк» із заявою, в якій, зокрема, просив припинити нарахування процентів та здійснити перерахунок, а також зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом (комісії за управління кредитом) до суми заборгованості за тілом кредиту; закрити кредит у зв`язку із погашенням суми боргу; зайво сплачені кошти (проценти за користування кредитом, проценти комісій, комісії за управління кредитом) повернути ОСОБА_1 . Однак відповіді від банку він так і не отримав.

Просив:

- зобов`язати АТ «Райффайзен Банк» припинити нарахування ОСОБА_1 процентів, здійснити перерахунок та зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом (процентів) до суми заборгованості за тілом кредиту з урахуванням положень частини п`ятнадцятої статті 14 Закону № 2011-XII, починаючи з 19 листопада 2019 року;

- зобов`язати АТ «Райффайзен Банк» закрити кредит за заявою-договором про відкриття поточного рахунку та надання кредиту «Кредит готівкою» від 19 листопада 2019 року № 014/380805/82/724931 (кредитним договором), укладеним з ОСОБА_1 , у зв`язку з погашенням боргу;

- стягнути з АТ «Райффайзен Банк» на користь ОСОБА_1 зайво перераховані кошти в розмірі 118 415,45 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

14 листопада 2024 року рішенням Київського районного суду м. Харкова в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять відповідних документів, які б свідчили про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 від нарахування процентів за користування кредитом у розумінні частини п`ятнадцятої статті 14 Закону № 2011-XII. Станом на день розгляду справи позивач взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконав, він має заборгованість у розмірі 232 994,57 грн, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення вимоги ОСОБА_1 у частині закриття кредиту у зв`язку з погашенням боргу.

13 травня 2025 року постановою Харківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2024 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Позивач не був зобов`язаний сплачувати відсотки за кредитним договором, проте здійснював ці платежі протягом тривалого часу, регулярно, тому його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною.

Щодо позовних вимог про зобов`язання припинити нараховування ОСОБА_1 процентів та закрити кредит апеляційний суд вказав, що є помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність пільг, передбачених частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII, оскільки він суперечить рішенню Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року, яке має преюдиційне значення.

Водночас рішенням Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23 встановлено, що борг за договором кредиту від 19 листопада 2019 року відсутній, зазначене рішення банком не оскаржувалось і набрало законної сили, а тому позивач не довів наявність існування у нього порушеного інтересу. Тобто суд правильно відмовив позивачу в задоволенні позову, проте помилився в мотивах такої відмови.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 червня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу рішення Київського районного суду м. Харкова від 14 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, в якій просить їх скасуватита ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Великої Палати Верхового Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 31 серпня 2023 року в справі № 400/4063/22, щодо преюдиційного значення обставин, встановлених судовим рішенням;

- Великої Палати Верхового Суду від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19, про те, що принцип справедливості, добросовісності та розумності включає, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість та добросовісно вести переговори.

Звертає увагу, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23встановлено наявність у позивача права на пільги, передбачені частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII.

Вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини п`ятнадцятої статті 14 Закону № 2011-XII у кредитних правовідносинах та статей 1212-1215 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України щодо правових наслідків дій кредитора, який утримував кошти всупереч рішенню суду та пільгам, встановленим законом.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу АТ «Райффайзен Банк» зазначило, що на момент підписання 19 листопада 2019 року заяви-анкети для отримання кредиту «Кредит готівкою» ОСОБА_1 засвідчив, що не призваний на військову службу під час мобілізації та не володіє інформацією щодо такого призову. Посилаючись як на підставу позову на наявність у ОСОБА_1 статусу учасника бойових дій станом на 2015 рік, останній приховав від відповідача відповідну інформацію та не повідомив таку під час укладання та підписання кредитного договору у 2019 році, а також протягом тривалого часу з моменту укладення та виконання самого договору.

Банк вважає, що відсутність обов`язку перед банком щодо сплати процентів за користування кредитом аргументовано в рішенні Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23 саме наявністю у позивача інвалідності з 03 січня 2023 року, а не статусу учасника бойових дій станом на 2015 рік.

Отже, має місце суперечлива поведінка позичальника, коли спочатку він укладає договір та навіть частково здійснює його виконання, і лише після спливу близько п`яти років повідомляє банк та суд про обставини, які виникли до моменту укладення такого договору і можуть впливати на обсяг його зобов`язань.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 жовтня 2015 року рішенням № 20/І/ХХІ/5 комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України ОСОБА_1 надано статус учасника бойових дій (т. 1, а. с. 74).

Із 01 серпня 2019 року ОСОБА_1 є інвалідом війни другої групи, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 73).

18 листопада 2019 року ОСОБА_1 підписав заяву № 1618485200 про відкриття та ведення карткового рахунку та заяву № СМDPI-780657 про акцепт публічної пропозиції/угоди (т. 1, а. с. 13-15).

19 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та АТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк», укладено заяву-договір про відкриття поточного рахунку та надання кредиту «Кредит готівкою» № 014/380805/82/724931 (т. 1, а. с. 16).

За змістом пункту 1.1 заяви-договору банк відкриває поточний рахунок «Для виплат» у гривнях на ім`я клієнта та здійснює його розрахунково-касове обслуговування відповідно до правил та тарифів банку на ведення та обслуговування поточних рахунків фізичних осіб.

Відповідно до пункту 2 заяви-договору проценти сплачуються клієнтом у визначену графіком дату у складі щомісячного ануїтетного платежу, вказаного у графіку, і розраховуються виходячи з процентної ставки, передбаченої підпунктом 1.2.3 пункту 1.2 заяви-договору. Проценти нараховуються щомісяця на фактичний залишок заборгованості за весь строк користування кредитом, починаючи з дня надання кредиту (включно) або з наступного за днем надання кредиту операційного дня, виходячи з фактичної кількості днів у місяці та році. Клієнт зобов`язаний здійснювати погашення кредиту та процентів ануїтетними платежами у валюті кредиту кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем надання кредиту.

Згідно з пунктом 2.2 заяви-договору відповідач зобов`язався здійснювати погашення кредиту та сплату процентів щомісячно ануїтетними платежами. Ануїтетний платіж включає в себе погашення частини основної суми кредиту та процентів та розраховується за формулою, визначеною підпунктом 3.5.1 пункту 3.5 статті 3 розділу 6 правил.

19 листопада 2019 року ОСОБА_1 підписав паспорт споживчого кредиту за програмою кредитування «Кредит готівкою», у якому зазначені основні умови кредитування, зокрема: сума кредиту - 257 023,93 грн, строк кредитування - 48 місяців, загальні витрати за кредитом - 260 299,42 грн, орієнтована загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (зокрема тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі) - 517 323,35 грн; реальна річна процентна ставка - 39,9 % річних.

Також підписав заяву № 014/380805/82/724931 на приєднання до договору добровільного страхування життя від 15 березня 2019 року № РБ1702-г (т. 1, а. с. 17).

Сторони погодили та підписали графік погашення кредитної заборгованості та сплати страхових платежів, який є додатком № 1 до заяви-договору про відкриття поточного рахунку та надання кредиту «Кредит готівкою» від 19 листопада 2019 року № 014/380805/82/724931 (т. 1, а. с. 18).

До матеріалів справи долучені квитанції про сплату ОСОБА_1 грошових коштів у рахунок погашення кредиту за рахунком № НОМЕР_2 (т.1 а. с. 15-34).

Відповідно до розрахунку заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 листопада 2019 року № 014/380805/82/724931 перед АТ «Райффайзен Банк» станом на 17 жовтня 2024 року склала 232 994,57 грн (т. 1, а. с. 137, 138).

ОСОБА_1 неодноразово звертався до АТ «Райффайзен Банк» із заявами, в яких порушував питання реструктуризації кредитної заборгованості, повідомляв про свою належність до категорії захищених споживачів, а також просив припинити нарахування процентів за кредитним договором.

У відповіді від 01 грудня 2023 року № 81-26-4/2610 АТ «Райффайзен Банк» повідомив позивача, що за результатами розгляду його заяви та доданих до неї документів установлено відсутність правових підстав для припинення нарахування процентів за користування кредитними коштами (т. 1, а. с. 52).

06 червня 2024 року рішенням Київського районного суду м. Харкова в справі № 953/8574/23, яке набрало законної сили, відмовлено в задоволенні позову АТ «Райффайзен Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 19 листопада 2019 року № 014/380805/82/724931, яка станом на 06 червня 2023 року склала 276 405,42 грн.

Рішення обґрунтовано тим, що станом на 06 червня 2023 року у ОСОБА_1 була відсутня прострочена заборгованість за тілом кредиту, а також тим, що на нього в період виконання умов кредитного договору та на час ухвалення судового рішення поширюються пільги, передбачені частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII, тобто у нього відсутній обов`язок щодо сплати процентів за користування кредитом, а, отже, станом на 06 червня 2023 року відсутня заборгованість за процентами. Правові підстави для направлення вимоги про дострокове виконання грошових зобов`язань за кредитним договором та стягнення заборгованості за процентами у позивача були відсутні. Доказів щодо наявності простроченої заборгованості після 06 червня 2023 року за тілом кредиту немає, позивач такої вимоги не заявляв. Суд визнав позов передчасним.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (абзац другий частини третьої статті 6 ЦК України).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (статті 1054 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17 виснувала, що сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду а постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Відповідно до звичаїв ділового обороту у кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість, маючи для цього необхідні технічні та професійні ресурси. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника у юридичній визначеності.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов`язати АТ «Райффайзен Банк» припинити нараховувати йому проценти за користування кредитом, здійснити перерахунок та зарахувати раніше сплачені та стягнуті кошти за користування кредитом (процентів) до суми заборгованості за тілом кредиту, закрити кредит та стягнути з банку зайво перераховані кошти. Послався на те, що його права на пільги, передбачені частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII, а також факт відсутності заборгованості за кредитним договором встановлені рішенням Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення.

Суди попередніх інстанції відмовили в позові. Апеляційний суд, змінюючи підстави відмови, вказав, що, незважаючи на те, що рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23 має преюдиційне значення, позивач за власною волею сплачував процентні нарахування за кредитом, тому вимога про повернення цих платежів є суперечливою та недобросовісною поведінкою. Щодо інших вимог позивач не довів наявність існування у нього порушеного інтересу.

Колегія суддів Верховного Суду з таким висновком погодитися не може.

Закон № 2011-XII визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей; військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей; членів добровольчих формувань територіальних громад під час їх участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань територіальної оборони України (частина перша статті 3 Закону № 2011-XII).

Відповідно до частини шостої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» видами військової служби є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

У статті 1-2 Закону № 2011-XII передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Перелік пільг, які надаються військовослужбовцям та членам їх сімей, визначає стаття 14 Закону № 2011-XII.

Законом України від 20 травня 2014 року № 1275-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» (далі - Закон № 1275-VII) статтю 14 Закону № 2011-XII було доповнено частину п`ятнадцяту такого змісту: «Військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом, не нараховуються».

Згідно з пояснювальною запискою до проєкту Закону № 1275-VII його було розроблено з метою удосконалення системи проведення мобілізації, проведення в стислі терміни заходів часткової мобілізації в країні, підвищення обороноздатності Збройних Сил України, інших військових формувань, захист Батьківщини та її територіальної цілісності, а метою його прийняття є, зокрема, захист громадян України, які призвані під час мобілізації, від штрафних санкцій за фінансовими зобов`язаннями.

У подальшому Законом України від 21 березня 2024 року № 3621-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист» було внесено зміни та викладено частину п`ятнадцяту статті 14 Закону № 2011-XII у такій редакції: Військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля».

Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року в справі № 642/548/21 зазначив, що аналіз статті 14 Закону № 2011-XII дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у пунктах 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення. Водночас частина п`ятнадцята статті 14 Закону № 2011-XII є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише за наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) закон не передбачає. Дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14).

У постанові від 10 січня 2024 року в справі № 753/7242/21 Верховний Суд зазначив, що преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно.

У справі, що переглядається, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 06 червня 2024 року в справі № 953/8574/23, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення, встановлено, що:

1) станом на момент здійснення банком розрахунку - 06 червня 2023 року - у ОСОБА_1 була відсутня прострочена заборгованість за тілом кредиту;

2) на ОСОБА_1 у період виконання умов кредитного договору від 19 листопада 2019 року та на час ухвалення судового рішення (06 червня 2024 року) поширюються пільги, передбачені частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII;

3) у ОСОБА_1 відсутній обов`язок щодо сплати процентів за користування кредитом, а, отже, станом на 06 червня 2023 року відсутня заборгованість за процентами;

4) доказів щодо наявності простроченої заборгованості після 06 червня 2023 року за тілом кредиту немає, позивач такої вимоги не заявляв.

Отже, рішенням суду в справі № 953/8574/23 вже встановлено, що тіло кредиту погашене й проценти за кредитом не підлягають стягненню. Тобто суд підтвердив, що закон не допускав існування обов`язку зі сплати цих процентів.

Висновок апеляційного суду про те, що позивач, сплативши проценти за кредитним договором, не вправі вимагати їх зарахування в рахунок погашення основного боргу, оскільки така вимога є проявом суперечливої поведінки, є помилковим.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 337/474/14-ц).

Колегія суддів звертає увагу, що доктрина venire contra factum proprium застосовується лише тоді, коли попередня поведінка особи об`єктивно створила у іншої сторони обґрунтовані очікування щодо певного правового становища, а подальша поведінка ці очікування безпідставно руйнує.

Водночас у справі, що переглядається, апеляційний суд помилково ототожнив добровільне виконання умов договору із добровільною відмовою від права на пільгу, гарантованого законом.

Частина п`ятнадцята статті 14 Закону № 2011-XII є імперативною та прямо забороняє нарахування процентів визначеній законом категорії осіб. Вона не ставить застосування цієї пільги у залежність від попереднього оскарження дій банку чи відмови позичальника від сплати коштів. Сам факт сплати сум, які відповідно до закону не підлягали нарахуванню, не легалізує неправомірне нарахування та не позбавляє особу права вимагати усунення наслідків такого порушення.

За таких обставин Верховний Суд підсумовує, що законодавчо встановлена пільга застосовується незалежно від обізнаності особи; фактична сплата коштів понад визначене законом не свідчить про відмову від пільги, оскільки відмова від права не презюмується і має бути явною та усвідомленою, що виключено за необізнаності; сплачене без правової підстави підлягає зарахуванню в рахунок дійсних зобов`язань, а в частині перевищення - поверненню й аргумент банку про «добровільність» платежів спростовується тим, що добровільність виконання не легалізує нарахування, заборонені імперативною нормою.

Крім того, після набрання законної сили рішенням суду, яким банку відмовлено у стягненні процентів саме з підстав поширення на позивача гарантій, передбачених частиною п`ятнадцятою статті 14 Закону № 2011-XII, встановлено, що обов`язок зі сплати таких процентів у позивача був відсутній. Отже, кошти були отримані банком без належної правової підстави в частині процентів.

У постанові від 13 липня 2022 року в справі № 363/1834/17 Велика Палата Верховного Суду досліджувала питання, чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість і вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

Зокрема Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу.

Встановлення незаконності нарахування платежів за кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року в справі № 766/20797/18).

У постанові від 07 вересня 2022 року в справі № 199/4535/20 Верховний Суд також погодився із зобов`язанням кредитора перерахувати платежі, які були сплачені за незаконними умовами кредитного договору.

У постанові від 19 червня 2024 року в справі № 464/8340/21 за позовом про зобов`язання банку здійснити перерахунок та визнання припиненим кредиту Верховний Суд підтвердив, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що банк порушив умови кредитного договору щодо обліку сплачених позичальником коштів, визнав їх неправомірними та виснував про необхідність зобов`язання банку здійснити перерахунок сплачених коштів на виконання умов договору кредиту шляхом зарахування в рахунок сплати суми кредиту.

За таких обставин звернення позивача із вимогою провести перерахунок платежів, зарахувати сплачені кошти в рахунок погашення основної суми кредиту, а надлишково сплачені кошти повернути, не є суперечливою позицією чи проявом недобросовісності, а є способом реалізації права на відновлення майнового становища, яке існувало б за умови належного виконання банком імперативних вимог закону.

Зазначене спростовує посилання заявника в касаційній сказі на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини п`ятнадцятої статті 14 Закону № 2011-XII у кредитних правовідносинах.

Із позовних вимог ОСОБА_1 вбачається, що позивач просив відновити правильний стан взаєморозрахунків сторін, який мав існувати від самого початку за умови належного застосування банком частини п`ятнадцятої статті 14 Закону № 2011-XII. Тобто спір стосується правових наслідків застосування імперативної законодавчої заборони нараховувати проценти.

Отже, апеляційний суд неправильно визначив предмет спору, а висновок суду лише про суперечливу поведінку платника фактично нівелює дію імперативної норми закону. Висновок суду апеляційної інстанції ставить реалізацію законодавчої гарантії у залежність від поведінки кредитора та моменту отримання ним коштів, що не відповідає меті законодавчого регулювання.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).

Під час вирішення справи суд має з`ясувати, у зв`язку із чим між сторонами виник спір та якими обставинами кожна із сторін конфлікту доводить обґрунтованість своєї позиції.

Апеляційний суд внаслідок помилки у кваліфікації спірних правовідносин не вирішив спір по суті, не перевірив обґрунтованість позовних вимог, не з`ясував, чи порушені права позивача.

Суд не дослідив розрахунок заборгованості позивача, а суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений повноважень встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої чи апеляційної інстанцій або були відхилені ними, а також вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України»).

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає критерію обґрунтованості судових рішень, адже апеляційний суд, вказавши помилково на неефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права, не розглянув доводи апеляційної скарги позивачки по суті та не перевірив законність рішення суду першої інстанції в межах, які вона оспорювала в апеляційному порядку.

За таких обставин та оскільки постанова суду суперечить сталій практиці Верховного Суду, вона не може вважатися законною та обґрунтованою й підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді:В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська