Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №904/1331/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.10.2026 м. Дніпро Справа № 904/1331/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Віннікова С.В.,

секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.,

Представники сторін:

прокурор: Шустова В.А.;

від позивача-1: не з`явився;

від позивача-2: Біла О.А.;

від відповідача-1: Скосарев І.Д.;

від відповідача-2: Керекеша С.М.;

від відповідача-3: не з`явився;

від третьої особи: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 (суддя Мілєва І.В.)

у справі № 904/1331/26

за позовом Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області в інтересах держави в особі:

позивача-1: Міністерства освіти і науки України, м. Київ

позивача-2: Дніпропетровської обласної державної адміністрації, м. Дніпро

до відповідача-1: Дніпровської міської ради, м. Дніпро

відповідача-2: Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради, м. Дніпро

відповідача-3: Фізичної особи-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича, м. Дніпро

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: Дніпровський політехнічний фаховий коледж, м. Дніпро

про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору, зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Дніпропетровської обласної державної адміністрації з позовом до Дніпровської міської ради, Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та Фізичної особи-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів Дніпровського політехнічного фахового коледжу, в якому просив: визнати незаконним та скасувати пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення Дніпровської міської ради № 587 від 30.11.2016 «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі» в частині включення земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Дніпро, просп. Івана Мазепи (раніше просп. Петровського), 38, до Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі; визнати недійсним договір № 218 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування», укладений 19.12.2024 між Комунальним підприємством «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та Фізичною особою-підприємцем Христиченком Костянтином Леонідовичем; зобов`язати Фізичну особу-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича привести земельну ділянку площею 230,0 кв. м, розташовану за адресою: м. Дніпро, просп. Івана Мазепи (раніше просп. Петровського), у районі будинку 38, у стан, придатний для використання за призначенням, що існував до моменту укладення договору № 218 ОП від 19.12.2024, шляхом демонтажу всіх споруд та обладнання паркувального майданчика площею 230,0 кв. м.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 перебуває у постійному користуванні Дніпровського політехнічного фахового коледжу на підставі державного акта на право постійного користування землею, а тому Дніпровська міська рада не мала повноважень розпоряджатися відповідною частиною земельної ділянки державної форми власності шляхом включення її до переліку майданчиків для паркування.

На переконання прокурора, прийняття Дніпровською міською радою оспорюваного рішення в зазначеній частині створило передумови для подальшого укладення між Комунальним підприємством «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФО-П Христиченком К.Л. договору № 218 ОП від 19.12.2024, за яким останньому надано право на організацію та експлуатацію майданчика для платного паркування транспортних засобів площею 230,0 кв. м у районі будинку АДРЕСА_1 .

Прокурор вважав, що фактичне використання частини земельної ділянки державної форми власності для здійснення діяльності з організації та експлуатації платного паркування відбулося без волевиявлення її власника та належного землекористувача і з порушенням встановленого земельним законодавством порядку розпорядження землями державної власності, у зв`язку з чим оспорюваний пункт рішення органу місцевого самоврядування та укладений на його підставі договір підлягають відповідно скасуванню та визнанню недійсним, а земельна ділянка приведенню у стан, що існував до порушення права.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 позов задоволено повністю.

Визнано незаконним та скасовано пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення Дніпровської міської ради № 587 від 30.11.2016 «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі» в частині включення земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Дніпро, просп. Івана Мазепи (раніше просп. Петровського), 38, до зазначеного Переліку.

Визнано недійсним договір № 218 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування», укладений 19.12.2024 між Комунальним підприємством «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та Фізичною особою-підприємцем Христиченком Костянтином Леонідовичем.

Зобов`язано Фізичну особу-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича привести земельну ділянку площею 230,0 кв. м, розташовану за адресою: м. Дніпро, просп. Івана Мазепи (раніше просп. Петровського), 38, у стан, придатний для використання за призначенням, що існував до моменту укладення договору № 218 ОП від 19.12.2024, шляхом демонтажу всіх споруд та обладнання паркувального майданчика.

Стягнуто з Дніпровської міської ради на користь Дніпропетровської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 993,60 грн. Стягнуто з Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради на користь Дніпропетровської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 993,60 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив із того, що рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998 Дніпропетровському політехнічному коледжу надано у постійне користування земельну ділянку площею 15 848 кв. м по АДРЕСА_1 для обслуговування навчальних корпусів, а 14.04.1998 на підставі зазначеного рішення видано державний акт на право постійного користування землею серії ДПД 81.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що набуте у встановленому законом порядку право постійного користування цією земельною ділянкою не припинялося, державний акт є чинним, а Дніпровський політехнічний фаховий коледж як правонаступник Дніпропетровського політехнічного коледжу зберігає право постійного користування відповідною земельною ділянкою.

Місцевий господарський суд виходив також із того, що спірна земельна ділянка належить до земель державної форми власності, а доказів її вилучення у постійного землекористувача, припинення права постійного користування або передачі у встановленому законом порядку з державної у комунальну власність матеріали справи не містять.

У зв`язку з цим суд визнав, що Дніпровська міська рада не була наділена повноваженнями розпоряджатися відповідною частиною земельної ділянки шляхом включення її до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів.

При цьому суд першої інстанції відхилив посилання відповідачів на пункт 4 рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998, яким за виконавчим комітетом залишено право у разі необхідності встановлення реклами, розміщення для загальноміських потреб малих архітектурних форм та міських інженерних мереж і споруд без погодження із землекористувачем. Суд виходив із того, що зазначене положення не наділяло орган місцевого самоврядування правом передавати земельну ділянку або її частину третім особам для здійснення підприємницької діяльності та не припиняло права постійного користування земельною ділянкою навчальним закладом.

Надаючи правову оцінку договору № 218 ОП від 19.12.2024, суд встановив, що за його умовами Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради надало ФО-П Христиченку К.Л. право на організацію та експлуатацію майданчика для платного паркування транспортних засобів у районі будинку АДРЕСА_1 площею 230,0 кв. м.

Оскільки Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради не було власником або належним землекористувачем спірної земельної ділянки та не мало повноважень передавати її частину для використання іншій особі, суд дійшов висновку про невідповідність договору № 218 ОП вимогам законодавства та наявність підстав для визнання його недійсним.

Як наслідок визнання незаконним оспорюваного пункту рішення Дніпровської міської ради та недійсним договору № 218 ОП, суд першої інстанції визнав обґрунтованою й вимогу про усунення порушення права на земельну ділянку шляхом приведення її у стан, що існував до укладення договору, та демонтажу споруд і обладнання паркувального майданчика.

Щодо заяви про застосування позовної давності місцевий господарський суд виходив із того, що заявлені прокурором вимоги є взаємопов`язаними та спрямованими на усунення триваючих перешкод у здійсненні державою та постійним землекористувачем прав щодо земельної ділянки.

Суд кваліфікував заявлений позов як негаторний, зазначивши, що держава не втратила права на земельну ділянку, а Дніпровський політехнічний фаховий коледж права постійного користування нею, тоді як оспорюване рішення та укладений на його підставі договір створюють триваючі перешкоди у здійсненні відповідних правомочностей.

З огляду на триваючий характер, на переконання суду першої інстанції, порушення права, місцевий господарський суд не вбачав підстав для відмови у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності та дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених прокурором вимог у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26, Дніпровська міська рада звернулася до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі Дніпровська міська рада просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області, поданого в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України та Дніпропетровської обласної державної адміністрації, відмовити повністю.

Також апелянт просить покласти судові витрати, понесені у зв`язку з поданням апеляційної скарги, на позивача.

Підставами для скасування оскаржуваного рішення Дніпровська міська рада визначає неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Дніпровська міська рада зазначає, що оскаржуване рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Насамперед апелянт не погоджується з наданою судом першої інстанції правовою кваліфікацією рішення Дніпровської міської ради № 587 від 30.11.2016 та вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що прийняття цього рішення та подальше укладення договору № 218 ОП від 19.12.2024 становили розпорядження земельною ділянкою державної форми власності.

Дніпровська міська рада наголошує, що рішенням № 587 від 30.11.2016 затверджено Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі. За твердженням апелянта, за своїм змістом та призначенням це рішення прийняте у сфері благоустрою населеного пункту та впорядкування дорожнього руху і не є актом набуття, передачі чи припинення речового права на конкретну земельну ділянку.

Апелянт посилається на положення Правил благоустрою території міста Дніпра, затверджених рішенням міської ради № 44/43, відповідно до яких майданчики для паркування транспортних засобів віднесені до об`єктів благоустрою вулично-дорожньої мережі міста. На переконання міської ради, майданчик для паркування за своєю правовою природою є об`єктом благоустрою, а не самостійним об`єктом земельних правовідносин.

У зв`язку з цим Дніпровська міська рада стверджує, що включення пунктом 34 розділу ІІ Переліку адреси відповідного майданчика саме по собі не встановлювало, не змінювало та не припиняло жодного речового права на земельну ділянку, не передбачало формування чи відведення окремої земельної ділянки та не визначало її меж.

Так само, на думку апелянта, договір № 218 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування» від 19.12.2024, укладений між Комунальним підприємством «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФО-П Христиченком К.Л., за своїм предметом не є договором оренди земельної ділянки. Предметом цього договору є надання права на організацію та експлуатацію майданчика для платного паркування, а не передача земельної ділянки у користування на умовах оренди.

На підтвердження зазначеної позиції Дніпровська міська рада посилається на правові висновки, наведені у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 та постановах Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 910/7116/24 і від 13.05.2025 у справі № 910/7747/24, щодо правової природи правовідносин з організації та експлуатації майданчиків для паркування та їх відмінності від орендних земельних правовідносин.

Таким чином, на переконання апелянта, суд першої інстанції, кваліфікувавши прийняття рішення № 587 та укладення договору № 218 ОП як розпорядження землями державної форми власності, фактично підмінив дійсний предмет спірних правовідносин організацію та функціонування об`єкта благоустрою питанням про право власності та користування земельною ділянкою, що не відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального права.

Крім того, апелянт вказує на ненадання судом першої інстанції належної оцінки пункту 4 рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998, на підставі якого Дніпропетровському політехнічному коледжу було надано земельну ділянку у постійне користування.

Дніпровська міська рада звертає увагу, що зазначеним рішенням одночасно з наданням земельної ділянки коледжу в постійне користування за виконавчим комітетом міської ради було залишено право на розміщення для загальноміських потреб малих архітектурних форм та міських інженерних мереж і споруд без узгодження із землекористувачем за умови забезпечення збереження виробничо-технологічного циклу закладу.

На думку апелянта, вказане застереження є невід`ємною частиною правовстановлюючого акта, на підставі якого у 1998 році виникло право постійного користування коледжу. Відповідно, обсяг права, набутого землекористувачем, із самого початку враховував збережене за органом місцевого самоврядування право на розміщення відповідних об`єктів для загальноміських потреб без окремого погодження із землекористувачем.

При цьому апелянт вважає, що питання про віднесення земельної ділянки до державної чи комунальної форми власності не впливає на дію зазначеного застереження, оскільки воно було умовою, на якій право постійного користування земельною ділянкою було надане коледжу, а не наслідком подальшого розмежування земель державної та комунальної власності.

Дніпровська міська рада також зазначає, що обладнання паркувального майданчика, зокрема дорожні знаки, дорожня розмітка, шлагбауми, паркомати та інше обладнання, за своїми технічними характеристиками є спорудами та елементами, призначеними для забезпечення загальноміської потреби в організації дорожнього руху та паркуванні транспортних засобів.

Саму організацію паркування апелянт також розглядає як задоволення загальноміської потреби, пов`язаної, зокрема, із забезпеченням безпеки та впорядкування дорожнього руху, а також надходженнями до місцевого бюджету.

Апелянт наголошує, що матеріали справи, на його думку, не містять доказів порушення внаслідок облаштування спірного майданчика виробничо-технологічного циклу навчального закладу. Освітній процес не припинявся, доступ до навчальних корпусів не обмежувався. При цьому у листі Дніпровського політехнічного фахового коледжу від 26.11.2025 № 640, на який посилається апелянт, зафіксовано факт користування відповідною територією третьою особою, проте не зазначено про конкретні перешкоди у здійсненні коледжем освітньої діяльності.

За твердженням Дніпровської міської ради, суд першої інстанції наведене заперечення належним чином не проаналізував та не зазначив мотивів його відхилення, чим не дотримався вимог статей 236, 238 Господарського процесуального кодексу України щодо законності, обґрунтованості та мотивованості судового рішення.

Окремою підставою апеляційного оскарження Дніпровська міська рада визначає неправильне застосування судом першої інстанції норм про позовну давність до вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016.

Апелянт не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що всі три заявлені прокурором позовні вимоги про скасування пункту рішення 2016 року, визнання недійсним договору 2024 року та демонтаж обладнання паркувального майданчика є елементами єдиного юридичного механізму негаторного захисту, у зв`язку з чим позовна давність до них не застосовується.

Дніпровська міська рада наголошує, що вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування як акта індивідуальної дії є самостійним способом захисту цивільних прав та інтересів, прямо передбаченим частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України, і за своєю правовою природою відрізняється від негаторного позову, передбаченого статтею 391 Цивільного кодексу України.

Тому, на думку апелянта, до вимоги про визнання незаконним та скасування акта індивідуальної дії поширюється загальна позовна давність, встановлена статтями 256, 257 Цивільного кодексу України. Перебіг такого строку має оцінюватися стосовно саме оспорюваного акта та моменту, коли заінтересована особа довідалася або могла довідатися про його існування та можливе порушення свого права, а не з моменту виникнення у майбутньому фактичної перешкоди у користуванні майном.

Апелянт зазначає, що рішення № 587 прийнято 30.11.2016 та є публічним, оприлюдненим актом органу місцевого самоврядування, тоді як прокурор звернувся з позовом лише 16.03.2026, тобто через дев`ять років і чотири місяці після його прийняття.

Дніпровська міська рада вважає, що ні Дніпровський політехнічний фаховий коледж, ні Міністерство освіти і науки України, ні Дніпропетровська обласна державна адміністрація не були позбавлені об`єктивної можливості довідатися про існування зазначеного рішення значно раніше, оскільки акти органів місцевого самоврядування підлягають оприлюдненню, а функціонування паркувального майданчика, за твердженням апелянта, не могло залишатися непомітним упродовж такого тривалого часу.

За доводами скаржника, об`єднання вимоги про скасування акта 2016 року з похідними від неї вимогами, які виникли у зв`язку з договірними та фактичними правовідносинами значно пізніше у 2024 році, не змінює самостійної правової природи первинної вимоги та не може використовуватися для обходу встановленого законом строку судового захисту.

У зв`язку з цим апелянт вважає, що місцевий господарський суд, поширивши правила, характерні для негаторного позову, на вимогу про скасування рішення органу місцевого самоврядування 2016 року, неправильно застосував положення статей 21, 256, 257, 267, 391 Цивільного кодексу України.

Дніпровська міська рада зазначає, що ще у відзиві на позовну заяву звертала увагу на відсутність належних та допустимих доказів, які б достовірно підтверджували, що паркувальний майданчик площею 230,0 кв. м знаходиться саме в межах земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002.

Зокрема, апелянт вказує на відсутність висновку експерта, акта встановлення меж земельної ділянки в натурі з координатами поворотних точок, а також доказів того, що межі земельної ділянки, визначені державним актом 1998 року, збігаються з фактичним місцем розташування паркувального майданчика станом на 2026 рік.

Дніпровська міська рада зауважує, що прокурор, заперечуючи проти цих доводів, посилався на дані Публічної кадастрової карти України. Водночас, на переконання апелянта, такі відомості не були належним чином досліджені судом як доказ у розумінні статей 73- 79 Господарського процесуального кодексу України, не супроводжувалися належно оформленим документом з офіційного джерела, засвідченим у встановленому порядку, або висновком спеціаліста, не перевірялися судом на предмет актуальності та достовірності.

Також, за твердженням апелянта, питання фактичного накладення меж земельної ділянки, визначеної відповідними правовстановлюючими документами, та території паркувального майданчика потребувало спеціального дослідження, однак судової експертизи чи іншого спеціального дослідження з цього питання проведено не було.

Посилаючись на статтю 74 Господарського процесуального кодексу України, Дніпровська міська рада наголошує, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Покладення ж в основу судового рішення загальнодоступних відомостей картографічного сервісу без їх належної фіксації та перевірки, на думку скаржника, не відповідає необхідному стандарту доказування обставин, пов`язаних із встановленням меж земельних ділянок та фактичного розташування спірного об`єкта.

З огляду на відсутність належного підтвердження накладення території паркувального майданчика на земельну ділянку, надану в постійне користування коледжу, апелянт вважає передчасним і висновок суду про наявність порушення прав держави та постійного землекористувача, а також про необхідність демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика.

Крім наведеного, Дніпровська міська рада посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення.

За твердженням апелянта, мотивувальна частина рішення в частині оцінки заперечень Дніпровської міської ради фактично обмежується стислим відтворенням позиції прокурора та не містить самостійного й належного аналізу судом істотних аргументів відповідача.

Зокрема, скаржник зазначає про відсутність належної судової оцінки доводів щодо специфічної правової природи майданчика для паркування як об`єкта благоустрою, а також щодо змісту та правового значення застереження, передбаченого пунктом 4 рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998.

На переконання Дніпровської міської ради, відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на повно та всебічно з`ясованих обставинах справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, з наданням належної оцінки аргументам учасників справи. Вимоги щодо змісту мотивувальної частини судового рішення передбачають також наведення мотивів прийняття або відхилення істотних аргументів сторін.

Оскільки, за доводами апелянта, суд першої інстанції не здійснив належної оцінки зазначених заперечень, Дніпровська міська рада вважає оскаржуване рішення таким, що не відповідає вимогам законності та обґрунтованості.

Підсумовуючи наведене, апелянт вважає, що місцевий господарський суд неправильно визначив правову природу спірних правовідносин, не врахував правового значення пункту 4 рішення № 453 від 19.03.1998, неправильно застосував норми про позовну давність до вимоги про скасування рішення № 587 від 30.11.2016, визнав доведеним розташування паркувального майданчика в межах земельної ділянки коледжу за відсутності, на думку скаржника, належних та допустимих доказів, а також не надав належної процесуальної оцінки істотним запереченням відповідача.

У зв`язку з наведеним Дніпровська міська рада вважає наявними передбачені статтею 277 Господарського процесуального кодексу України підстави для скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її задоволення та просить рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 залишити без змін.

Прокурор не погоджується з доводами Дніпровської міської ради про те, що рішення № 587 від 30.11.2016 має виключно організаційний характер у сфері благоустрою і не пов`язане з використанням земельної ділянки. Зазначає, що віднесення майданчиків для паркування до об`єктів благоустрою саме по собі не виключає застосування земельного законодавства до земельних ділянок, на яких такі об`єкти розташовані. Закон України «Про благоустрій населених пунктів», на переконання прокурора, регулює питання створення, утримання та експлуатації об`єктів благоустрою, однак не встановлює механізму виникнення, переходу або припинення речових прав на земельні ділянки та порядку їх передачі у користування суб`єктам господарювання.

Прокурор вказує, що після прийняття рішення № 587 та укладення 19.12.2024 договору № 218 ОП ФО-П Христиченко К.Л. отримав можливість організовувати та експлуатувати платний паркувальний майданчик площею 230 кв. м за конкретною адресою та здійснювати на вказаній території підприємницьку діяльність. На думку прокурора, фактичний зміст спірних правовідносин свідчить про використання конкретно визначеної території суб`єктом господарювання, у зв`язку з чим такі правовідносини не можуть оцінюватися виключно через норми законодавства про благоустрій без урахування вимог Земельного кодексу України.

Щодо договору № 218 ОП прокурор зазначає, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні Дніпровського політехнічного фахового коледжу на підставі державного акта серії ДПД 81 від 14.04.1998, тоді як КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради не є належним землекористувачем цієї земельної ділянки та, на думку прокурора, не мало необхідного обсягу повноважень на укладення договору № 218 ОП. З огляду на це прокурор вважає правильним застосування судом першої інстанції положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України щодо недійсності правочину.

Заперечуючи проти доводів апелянта щодо пункту 4 рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998, прокурор зазначає, що передбачене цим пунктом право на розміщення для загальноміських потреб малих архітектурних форм, міських інженерних мереж і споруд без погодження із землекористувачем не може тлумачитися як самостійна правова підстава для передачі третім особам права користування всією земельною ділянкою або її частиною для здійснення підприємницької діяльності. На думку прокурора, відповідне застереження стосується розміщення окремих об`єктів міської та інженерної інфраструктури та не наділяє орган місцевого самоврядування правом передавати територію приватному суб`єкту для комерційної експлуатації платного паркування.

При цьому прокурор вважає юридично незначущим посилання апелянта на те, що розміщення майданчика не призвело до припинення освітнього процесу чи блокування доступу до навчальних корпусів, оскільки предметом спору є дотримання встановленого законом порядку використання земельної ділянки, а не виключно встановлення фактичних перешкод у проведенні навчального процесу.

Щодо застосування позовної давності прокурор зазначає, що вимога про визнання незаконним та скасування пункту 34 рішення № 587 не є ізольованою вимогою, спрямованою лише на перевірку законності акта органу місцевого самоврядування, а є складовою способу захисту, спрямованого на усунення триваючого порушення прав держави та постійного землекористувача. На його думку, фактичне порушення пов`язане не лише з прийняттям рішення у 2016 році, а й з його подальшою реалізацією, зокрема шляхом укладення договору № 218 ОП та фактичного використання частини земельної ділянки третьою особою.

Прокурор підтримує висновок суду першої інстанції про негаторний характер заявленого захисту та зазначає, що держава, за його позицією, не втратила права власності на земельну ділянку, а Дніпровський політехнічний фаховий коледж права постійного користування нею. У зв`язку із цим посилається на правові підходи щодо можливості пред`явлення негаторного позову протягом усього часу існування порушення, у тому числі шляхом оспорювання рішень органів місцевого самоврядування і правочинів, які створюють відповідні перешкоди.

Щодо заперечень апелянта стосовно недоведеності розташування паркувального майданчика в межах земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 прокурор вказує, що факт такого розташування підтверджується сукупністю письмових доказів, зокрема відомостями Державного земельного кадастру, правовстановлюючими документами на земельну ділянку, матеріалами щодо місцезнаходження майданчика та листом навчального закладу. На його думку, земельно-технічна експертиза або акт встановлення меж у натурі не є єдиними допустимими доказами відповідних обставин, а апелянт не подав доказів розташування майданчика поза межами зазначеної земельної ділянки.

Окремо прокурор звертає увагу на суперечливість позиції Дніпровської міської ради: заперечуючи в апеляційній скарзі доведеність знаходження майданчика на спірній земельній ділянці, відповідач водночас під час розгляду справи судом першої інстанції обґрунтовував можливість використання частини цієї ж земельної ділянки для облаштування паркувального майданчика посиланням на її комунальну форму власності. На думку прокурора, така позиція додатково підтверджує зв`язок спірного майданчика саме з цією земельною ділянкою.

Стосовно доводів про порушення судом першої інстанції вимог статей 86, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України прокурор зазначає, що місцевий господарський суд дослідив правову природу спірних правовідносин, правовий статус земельної ділянки, рішення № 587, рішення № 453, договір № 218 ОП, повноваження відповідачів та інші надані сторонами докази і навів мотиви прийнятого рішення. На думку прокурора, незгода апелянта із правовою оцінкою встановлених обставин не свідчить сама по собі про порушення судом норм процесуального права.

Прокурор також посилається на те, що процесуальний закон не покладає на суд обов`язку надавати окрему детальну відповідь на кожен довід сторони, якщо зі змісту рішення зрозумілі мотиви вирішення істотних для справи питань. У зв`язку з цим вважає рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 законним та обґрунтованим і просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін.

06.10.2026 від Дніпропетровської обласної прокуратури надійшли додаткові письмові пояснення щодо окремих питань, які є предметом апеляційного перегляду.

У зазначених поясненнях прокуратура додатково звернула увагу на належність та ефективність обраного способу захисту в частині вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення Дніпровської міської ради № 587 від 30.11.2016.

Прокуратура зазначила, що поновлення порушених, на її думку, прав держави у спірних правовідносинах може бути досягнуто без окремого скасування пункту 34 рішення № 587, оскільки цим рішенням визначено адресний перелік територій, передбачених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, тоді як фактичне використання спірної частини земельної ділянки ФО-П Христиченком К.Л. здійснюється на підставі договору № 218 ОП від 19.12.2024.

На підтвердження такої позиції прокуратура послалася, зокрема, на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 904/4367/23, у якій зроблено висновок про неефективність окремого оспорювання реалізованого акта індивідуальної дії, а також на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливості оцінки судом незаконності відповідного акта без пред`явлення самостійної вимоги про його скасування.

Разом із тим подані 06.10.2026 додаткові письмові пояснення не містять заяви про відмову від першої позовної вимоги, зменшення позовних вимог чи іншої процесуальної заяви, спрямованої на припинення розгляду такої вимоги.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокурор погодився з тим, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради, яким прийнято оспорюване рішення № 587 від 30.11.2016, не був залучений до участі у справі як відповідач. Водночас прокурор зазначив, що наведена обставина, на його переконання, має наслідком неможливість задоволення лише першої позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587, однак не перешкоджає самостійному розгляду по суті вимог про визнання недійсним договору № 218 ОП від 19.12.2024 та про приведення земельної ділянки у попередній стан шляхом демонтажу споруд і обладнання паркувального майданчика.

Дніпропетровська обласна державна адміністрація у відзиві на апеляційну скаргу також заперечує проти її задоволення та вважає, що доводи Дніпровської міської ради фактично зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин без наведення нових доказів або правових аргументів, які спростовували б правильність оскаржуваного рішення.

Щодо рішення № 587 Дніпропетровська обласна державна адміністрація визнає, що саме по собі це рішення формально не є рішенням про передачу земельної ділянки у власність чи користування та не оформлює виникнення речового права на землю. Водночас зазначає, що включення спірної території до Переліку створило необхідну юридичну передумову для проведення конкурсу та подальшого укладення договору № 218 ОП, унаслідок чого частина земельної ділянки стала використовуватися для здійснення платного паркування. Саме фактичні правові наслідки прийняття рішення № 587, на думку позивача-2, мають вирішальне значення, а не лише його формальна назва чи належність до сфери благоустрою.

Дніпропетровська обласна державна адміністрація також зазначає, що матеріали справи не містять доказів наявності у Дніпровської міської ради або її виконавчих органів повноважень визначати частину земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні державного закладу освіти, як територію для організації платного паркування.

Щодо пункту 4 рішення № 453 позивач-2 вказує, що це положення повинно тлумачитися у взаємозв`язку з предметом самого рішення про надання земельної ділянки коледжу у постійне користування. На думку адміністрації, пункт 4 допускає розміщення окремих малих архітектурних форм або міських інженерних мереж і споруд для загальноміських потреб, однак не передбачає права змінювати характер використання земельної ділянки, передавати частину території третім особам, використовувати її для підприємницької діяльності чи обмежувати право постійного користування навчального закладу.

При цьому Дніпропетровська обласна державна адміністрація наголошує на фактичному комерційному характері використання території: на ній, за позицією позивача-2, функціонує повноцінний платний паркувальний майданчик, а плата за паркування приймається безпосередньо на банківську картку фізичної особи. На думку адміністрації, такі обставини не дають підстав ототожнювати спірне використання території з розміщенням окремих елементів благоустрою для загальноміських потреб.

Позивач-2 також посилається на те, що Дніпровський політехнічний фаховий коледж не погоджував використання частини земельної ділянки для паркування, а Міністерство освіти і науки України та Дніпропетровська обласна державна адміністрація такого використання не погоджували. Водночас листом коледжу підтверджено, що відповідна частина території фактично не використовується навчальним закладом у зв`язку із здійсненням там діяльності з паркування транспортних засобів третіми особами.

Заперечуючи проти застосування позовної давності, Дніпропетровська обласна державна адміністрація підтримує висновок суду першої інстанції про взаємопов`язаний характер заявлених вимог та зазначає, що вони спрямовані на усунення триваючого порушення права, а не на самостійне оскарження рішення № 587 як самоціль. На її думку, рішення № 587 та договір № 218 ОП виступають інструментами, за допомогою яких створюються перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, а тому заявлений спосіб захисту має негаторний характер.

На підтвердження цієї позиції адміністрація посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо можливості пред`явлення негаторного позову протягом усього часу існування порушення та вважає помилковим обчислення позовної давності виключно з дати прийняття рішення № 587.

Щодо доведеності місцезнаходження паркувального майданчика Дніпропетровська обласна державна адміністрація зазначає, що предметом доказування є використання частини вже сформованої земельної ділянки коледжу, а не необхідність формування окремої земельної ділянки безпосередньо під майданчиком. На її думку, розташування майданчика в межах земельної ділянки коледжу підтверджується державним актом, відомостями Державного земельного кадастру, документами щодо майданчика, листом коледжу та іншими письмовими доказами. Апелянт же не надав доказів того, що майданчик фактично розташований в іншому місці.

Стосовно процесуальних доводів апеляційної скарги адміністрація зазначає, що суд першої інстанції дослідив усі істотні докази та навів мотиви вирішення спору, а твердження апелянта про порушення статей 86, 236, 238 ГПК України фактично відображають незгоду з наданою місцевим господарським судом оцінкою доказів і правовою кваліфікацією правовідносин. За результатами розгляду апеляційної скарги Дніпропетровська обласна державна адміністрація просить залишити її без задоволення, а рішення від 01.07.2026 без змін.

Міністерство освіти і науки України окремого відзиву на апеляційну скаргу не подало, однак 29.07.2026 подало додаткові пояснення у справі.

У цих поясненнях Міністерство зазначає, що відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, воно здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, та контролює діяльність відповідних підприємств, установ і організацій. Водночас Міністерство прямо зауважує, що власником спірної земельної ділянки воно не є.

Міністерство посилається також на наказ від 13.10.2011 № 1190 «Про деякі питання комісії Міністерства з майнових питань», яким утворено комісію з майнових питань підприємств, установ та організацій сфери його управління, та зазначає, що укладення спірного договору № 218 ОП Міністерством не погоджувалося.

Разом із тим Міністерство освіти і науки України звертає увагу, що для оцінки обраного прокурором способу захисту істотним є встановлення обставин щодо того, чи вибула земельна ділянка під паркувальним майданчиком із фактичного володіння навчального закладу під час існування спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги Міністерство просить оцінити критично.

Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради окремого відзиву на апеляційну скаргу Дніпровської міської ради не подало.

18.08.2026 КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради подало заяву про приєднання до апеляційної скарги Дніпровської міської ради та викладення повної правової позиції (додаткових обґрунтувань). Проте ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.08.2026 цю заяву повернуто заявнику без розгляду у зв`язку з недодержанням вимог частини третьої статті 265 ГПК України неподанням документа про сплату судового збору та доказів надсилання копії заяви іншим учасникам справи. У зв`язку з цим зміст повернутої заяви у цьому розділі як належно подана позиція учасника апеляційного провадження не викладається.

Фізична особа-підприємець Христиченко Костянтин Леонідович окремого відзиву на апеляційну скаргу по суті спору не подав.

Дніпровський політехнічний фаховий коледж, який бере участь у справі як третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів, окремого відзиву на апеляційну скаргу не подав.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.07.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Чус О.В., Висоцького А.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.07.2026 апеляційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 залишено без руху та надано апелянту п`ятиденний строк з дня вручення копії ухвали для усунення її недоліків шляхом подання доказів доплати судового збору.

23.07.2026 до Центрального апеляційного господарського суду надійшла заява Дніпровської міської ради про усунення недоліків апеляційної скарги, у зв`язку з чим недоліки апеляційної скарги усунуто у встановлений судом строк.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дніпровської міської ради, витребувано матеріали справи № 904/1331/26 з Господарського суду Дніпропетровської області та призначено її розгляд у судовому засіданні на 26.08.2026.

29.07.2026 від Міністерства освіти і науки України надійшли додаткові пояснення у справі, в яких Міністерство виклало свою позицію щодо спірних правовідносин, просило критично оцінити доводи апеляційної скарги та здійснювати подальший розгляд справи за відсутності його представника.

31.07.2026 матеріали справи № 904/1331/26 надійшли на адресу Центрального апеляційного господарського суду.

06.08.2026 Дніпропетровською обласною державною адміністрацією подано заяву про забезпечення можливості участі представника Дніпропетровської обласної державної адміністрації при розгляді справи № 904/1331/26 у всіх судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою сайту відеоконференцзв`язку vkz.court.gov.ua та відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач-2 заперечив проти її задоволення та просив залишити рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 без змін.

10.08.2026 до Центрального апеляційного господарського суду надійшов відзив керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області на апеляційну скаргу Дніпровської міської ради, в якому прокурор просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 без змін.

У відзиві прокурор зазначив, що ухвалу від 28.07.2026 про відкриття апеляційного провадження отримано 29.07.2026, а визначений судом десятиденний строк спливав 08.08.2026, який припадав на суботу, тому відповідно до частини четвертої статті 116 Господарського процесуального кодексу України останнім днем строку для подання відзиву був 10.08.2026.

18.08.2026 через підсистему «Електронний суд» від Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради надійшла заява, найменована заявником як «Заява про приєднання до апеляційної скарги Дніпровської міської ради та викладення повної правової позиції (додаткових обґрунтувань)». У вказаній заяві підприємство, посилаючись на статті 42, 265 Господарського процесуального кодексу України, заявило про приєднання до апеляційної скарги Дніпровської міської ради та підтримало її вимоги про скасування рішення суду першої інстанції і відмову в задоволенні позову.

Розпорядженням керівника апарату Центрального апеляційного господарського суду від 25.08.2026 № 726/26 у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Чус О.В., яка входила до складу колегії суддів, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у справі № 904/1331/26.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М., Віннікова С.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.08.2026 апеляційну скаргу Дніпровської міської ради прийнято до провадження визначеним складом колегії суддів, розгляд справи залишено призначеним на 26.08.2026.

Цього ж дня, 25.08.2026, Центральний апеляційний господарський суд постановив ухвалу, якою заяву Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради про приєднання до апеляційної скарги Дніпровської міської ради повернуто заявнику без розгляду.

Суд встановив, що зазначена заява подана 18.08.2026, тобто до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а тому передбачений частиною другою статті 265 Господарського процесуального кодексу України строк для її подання заявником дотримано. Водночас до заяви всупереч імперативним вимогам частини третьої статті 265 ГПК України не додано документа про сплату судового збору та не надано доказів надсилання її копії іншим учасникам справи.

При цьому колегія суддів зазначила, що стаття 265 ГПК України не передбачає процедури залишення заяви про приєднання до апеляційної скарги без руху та надання заявнику додаткового строку для усунення її недоліків, у зв`язку з чим наслідком недодержання встановлених цією нормою вимог є повернення такої заяви без розгляду.

Водночас в ухвалі від 25.08.2026 суд окремо зауважив, що повернення зазначеної заяви не позбавляє суд обов`язку оцінити ті доводи КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради, які були належним чином заявлені ним у суді першої інстанції та відображені у матеріалах справи, а також доводи, які одночасно містяться в апеляційній скарзі Дніпровської міської ради.

У судовому засіданні 26.08.2026 взяли участь прокурор Шустова В.А., представник Дніпропетровської обласної державної адміністрації Біла О.А., представник Дніпровської міської ради Скосарев І.Д. та представник Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради Керекеша С.М. Представники Міністерства освіти і науки України, ФО-П Христиченка К.Л. та Дніпровського політехнічного фахового коледжу в судове засідання не з`явилися.

У судовому засіданні 26.08.2026, з урахуванням необхідності додаткового з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, а також забезпечення учасникам справи можливості надати пояснення щодо питань, які виникли під час апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку про необхідність оголошення перерви.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.08.2026 оголошено перерву у судовому засіданні з розгляду апеляційної скарги Дніпровської міської ради до 24.09.2026.

28.08.2026 представником Фізичної особи-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича адвокатом Алейниченко М.М. подано заяву про розгляд справи без участі відповідача-3 та його представника, в якій заявник просив судове засідання, призначене на 24.09.2026 о 10:00 год., провести за їх відсутності.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 28.09.2026 призначено розгляд апеляційної скарги Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 у судовому засіданні на 07.10.2026.

06.10.2026 через підсистему «Електронний суд» від Дніпропетровської обласної прокуратури надійшли додаткові письмові пояснення у справі, в яких викладено додаткову правову позицію щодо ефективності вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення Дніпровської міської ради № 587 від 30.11.2016 та наведено відповідну практику Верховного Суду.

За результатами апеляційного перегляду у судовому засіданні 07.10.2026 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у справі.

Встановлені судом обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи, Дніпровський політехнічний фаховий коледж є державним закладом фахової передвищої освіти, заснованим на державній формі власності, належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України та є бюджетною установою.

Відповідно до пункту 1.3 Статуту Дніпровського політехнічного фахового коледжу заклад розпочав діяльність на базі Дніпропетровського хіміко-механічного технікуму як Дніпропетровський політехнічний коледж згідно з наказом Міністерства хімічної промисловості СРСР від 17.04.1991 № 188.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 13.02.2017 № 214 Державний вищий навчальний заклад «Дніпропетровський політехнічний коледж» перейменовано у Дніпровський політехнічний коледж, а наказом Міністерства освіти і науки України від 30.12.2020 № 1583 Дніпровський політехнічний коледж перейменовано на Дніпровський політехнічний фаховий коледж.

Рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998 Дніпропетровському політехнічному коледжу надано земельну ділянку площею 15 848 кв. м по АДРЕСА_1, за фактичним розміщенням навчальних корпусів, у постійне користування для їх обслуговування з видачею державного акта.

Пунктом 4 зазначеного рішення за виконавчим комітетом міської ради залишено право на розміщення для загальноміських потреб малих архітектурних форм та міських інженерних мереж і споруд без узгодження із землекористувачем за умови забезпечення збереження виробничо-технологічного циклу закладу.

14.04.1998 Дніпропетровською міською Радою народних депутатів Дніпропетровському політехнічному коледжу видано державний акт на право постійного користування землею серії ДПД 81, яким посвідчено надання у постійне користування 1,5848 га землі по просп. Петровського, 38 для обслуговування навчальних корпусів.

Згідно з відомостями Державного земельного кадастру земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1210100000:08:530:0002. Місцезнаходження земельної ділянки: АДРЕСА_1; площа 1,5848 га; категорія земель землі житлової та громадської забудови; код цільового призначення 03.02 «Для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти»; вид використання для обслуговування навчальних корпусів.

За даними Державного земельного кадастру державну реєстрацію земельної ділянки здійснено 15.11.2018 на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) її меж у натурі (на місцевості) від 12.06.2018. У відомостях про право постійного користування користувачем зазначено Дніпропетровський політехнічний коледж, а документами, на підставі яких виникло та посвідчено відповідне право, рішення № 453 від 19.03.1998 та державний акт серії ДПД 81 від 14.04.1998.

Разом із тим у Державному земельному кадастрі форма власності земельної ділянки відображена як комунальна.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 466831244 від 05.03.2026 убачається, що 15.07.2020 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 площею 1,5848 га зареєстровано право власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2128008812101.

Одночасно у Державному реєстрі речових прав зареєстровано право постійного користування цією земельною ділянкою за Дніпровським політехнічним коледжем на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ДПД 81 від 14.04.1998.

Матеріали справи не містять рішення про припинення права постійного користування Дніпровського політехнічного фахового коледжу земельною ділянкою, її вилучення у постійного землекористувача чи акта приймання-передачі цієї земельної ділянки з державної у комунальну власність.

30.11.2016 виконавчим комітетом Дніпровської міської ради прийнято рішення № 587 «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі», яким затверджено відповідний Перелік спеціальних земельних ділянок.

У розділі ІІ додатка до рішення № 587 «Спеціально обладнані майданчики» пунктом 34 до відповідного Переліку включено майданчик за адресою: АДРЕСА_1 (раніше просп. Петровського), із зазначенням загальної площі для паркування 287,5 кв. м та кількості місць для паркування 25.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що безпосереднім суб`єктом прийняття оспорюваного пункту 34 рішення № 587 від 30.11.2016 є виконавчий комітет Дніпровської міської ради.

Водночас із позовної заяви та процесуальних документів у справі вбачається, що прокурор звернувся з позовом до Дніпровської міської ради, Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та Фізичної особи-підприємця Христиченка Костянтина Леонідовича.

Виконавчий комітет Дніпровської міської ради, який прийняв рішення № 587 від 30.11.2016 та пункт 34 додатка до якого є предметом першої позовної вимоги, прокурором відповідачем у справі не визначений та судом першої інстанції до участі у справі як співвідповідач не залучався.

При цьому першою позовною вимогою прокурор просив визнати незаконним та скасувати пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016, тобто безпосередньо поставив перед судом питання про законність акта, прийнятого виконавчим комітетом Дніпровської міської ради.

Рішенням Дніпровської міської ради № 38/17 від 21.12.2016 затверджено Правила паркування транспортних засобів на території міста Дніпра. Пунктом 4 зазначеного рішення Комунальне підприємство «Міськавтопарк» Дніпровської міської ради визначено суб`єктом господарювання стосовно майданчиків для паркування транспортних засобів державної та комунальної форм власності, що визначаються відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів».

З матеріалів справи також вбачається, що на території в районі будинку АДРЕСА_1 здійснюється діяльність із паркування транспортних засобів.

У листі Дніпровського політехнічного фахового коледжу від 26.11.2025 № 640 зазначено, що земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002, передану рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998, навчальний заклад фактично не використовує, а на відповідній території здійснюється діяльність із паркування транспортних засобів.

Коледж також повідомив, що договір про організацію та експлуатацію майданчика для паркування з ним не укладався.

Дніпровський політехнічний фаховий коледж погодження на укладення договору про організацію та експлуатацію майданчика для паркування на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 не надавав.

Із листа коледжу також убачається, що погодження Міністерства освіти і науки України або Дніпропетровської обласної державної адміністрації на передачу земельної ділянки для експлуатації майданчика для паркування коледжем не отримувалося, оскільки навчальний заклад за таким погодженням не звертався.

Відповідно до інформації Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради від 02.12.2025 № 11/11-175 за результатами проведеного конкурсу 19.12.2024 між Комунальним підприємством «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради як балансоутримувачем та Фізичною особою-підприємцем Христиченком Костянтином Леонідовичем як оператором укладено договір № 218 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування».

Відповідно до пункту 1.1 договору № 218 ОП ФОП Христиченку К.Л. передано право на організацію та експлуатацію майданчика для платного паркування транспортних засобів, визначеного у договорі як майданчик комунальної форми власності, розташований за адресою: АДРЕСА_1, площею 230 кв. м.

Пунктом 4.1 договору передбачено щомісячне внесення оператором балансоутримувачу плати за користування майданчиком для паркування у розмірі 2 000 грн, у тому числі ПДВ 333,33 грн, за один календарний місяць.

З довідки КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та наявних у справі платіжних документів убачається, що заборгованість ФОП Христиченка К.Л. за договором № 218 ОП від 19.12.2024 відсутня.

Таким чином, площа майданчика, визначена пунктом 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016, становить 287,5 кв. м, тоді як за договором № 218 ОП від 19.12.2024 оператору надано право організації та експлуатації майданчика площею 230 кв. м.

13.02.2026 Західною окружною прокуратурою міста Дніпра направлено Дніпровській міській раді лист № 51-943вих-26 щодо підстав державної реєстрації права комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002.

У відповідь Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур листом № 65-199 від 06.03.2026 повідомив, що земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 передана у постійне користування Дніпропетровському політехнічному коледжу за фактичним розміщенням навчальних корпусів та що право комунальної власності на неї зареєстроване за Дніпровською міською територіальною громадою в особі Дніпровської міської ради.

13.02.2026 Західна окружна прокуратура міста Дніпра листом № 51-951вих-26 повідомила Міністерство освіти і науки України про виявлені порушення, пов`язані з використанням земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні закладу освіти.

Листом від 05.03.2026 № 1/4445-26 Міністерство освіти і науки України повідомило, що станом на 01.07.2025 Дніпровський політехнічний фаховий коледж є державним закладом фахової передвищої освіти, належить до сфери управління Міністерства та є балансоутримувачем, зокрема, земельної ділянки по просп. Івана Мазепи, 38 загальною площею 15 848 кв. м.

Міністерство освіти і науки України також повідомило, що рішень щодо передачі зазначеної земельної ділянки у комунальну власність ним не приймалося.

Міністерство не надавало Дніпровській міській раді, її виконавчим органам, комунальним підприємствам чи іншим особам згоди на розміщення паркувального майданчика на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 та не погоджувало зміну її цільового призначення, відчуження, передачу у користування третім особам або використання не за освітнім призначенням.

06.01.2026 Західна окружна прокуратура міста Дніпра звернулася до Дніпропетровської обласної державної адміністрації листом № 51-88вих-26 щодо необхідності вжиття заходів для захисту інтересів держави стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002.

Листом від 13.01.2026 № 224/0/31-26 Дніпропетровська обласна державна адміністрація повідомила, що її юридичним департаментом заходи щодо захисту відповідних інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом про визнання права державної власності на земельну ділянку не вживалися.

05.03.2026 Західною окружною прокуратурою міста Дніпра направлено Міністерству освіти і науки України лист № 51-1503вих-26, а Дніпропетровській обласній державній адміністрації лист № 51-1502вих-26, якими відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомлено про пред`явлення позову в інтересах держави.

Позовну заяву у справі № 904/1331/26 подано до Господарського суду Дніпропетровської області 16.03.2026.

При цьому в прохальній частині позовної заяви прокурор просив залучити Дніпровський політехнічний фаховий коледж як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів, а відповідачами визначив Дніпровську міську раду, КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФОП Христиченка К.Л.

Вимоги про залучення виконавчого комітету Дніпровської міської ради як відповідача або співвідповідача позовна заява не містила.

Під час розгляду справи судом першої інстанції виконавчий комітет Дніпровської міської ради, який є органом, що прийняв оспорюване рішення № 587 від 30.11.2016, до участі у справі як відповідач або співвідповідач не залучався.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 першу позовну вимогу задоволено та пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 в оспорюваній частині визнано незаконним і скасовано за відсутності у складі відповідачів виконавчого комітету Дніпровської міської ради органу, яким відповідний акт було прийнято.

Матеріалами справи встановлено також, що 12.05.2026 керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра звернувся в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації з окремим позовом до Дніпровської міської ради про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 на користь держави та припинення права комунальної власності на неї, за участю Міністерства освіти і науки України та Дніпровського політехнічного фахового коледжу як третіх осіб.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 17.06.2026 зазначений позов прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 904/3499/26.

При цьому предметом позову у справі № 904/1331/26 не є вимога про витребування земельної ділянки на користь держави, припинення права комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002 чи припинення відповідного запису про державну реєстрацію права комунальної власності.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та/або відзиві на неї.

Водночас встановлені процесуальним законом межі апеляційного перегляду не мають абсолютного характеру. Частиною четвертою статті 269 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Правовий зміст наведеного положення розкритий, зокрема, у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 17/32. Об`єднана палата виходила з того, що загальним правилом є перевірка законності та обґрунтованості рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, однак частина четверта статті 269 ГПК України встановлює винятки, за наявності яких апеляційний суд не зв`язаний такими межами.

У такий спосіб, відсутність в апеляційній скарзі окремого самостійного доводу щодо певного процесуального порушення не звільняє суд апеляційної інстанції від обов`язку надати йому оцінку, якщо встановлені під час апеляційного розгляду обставини можуть свідчити про наявність передбаченої процесуальним законом обов`язкової підстави для скасування рішення.

При цьому частина п`ята статті 269 ГПК України встановлює іншу процесуальну межу: суд апеляційної інстанції не приймає та не розглядає позовні вимоги і підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Таким чином, вихід за межі доводів апеляційної скарги у випадках, передбачених частиною четвертою цієї статті, не означає можливості апеляційного суду змінити предмет спору, сформувати за позивача нові позовні вимоги, змінити фактичну основу позову або перебудувати його суб`єктний склад.

Одним із питань, які суд зобов`язаний перевірити до вирішення матеріально-правового спору, є належність суб`єктного складу його учасників.

Частинами першою, третьою та четвертою статті 45 ГПК України передбачено, що сторонами в судовому процесі є позивачі та відповідачі; позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов, а відповідачами особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Таким чином, відповідачем у господарському процесі є не будь-яка особа, яка певним чином пов`язана зі спірними правовідносинами, а суб`єкт, до якого позивачем адресовано відповідну матеріально-правову вимогу та який за характером спірного правовідношення повинен відповідати за такою вимогою.

Визначення відповідача при зверненні до суду належить до процесуальних прав позивача. Водночас саме на суд покладено обов`язок під час розгляду справи перевірити, чи є визначена позивачем особа належним відповідачем та чи сформовано у справі такий склад учасників, за якого заявлений спір може бути вирішений по суті.

Такий підхід є усталеним у практиці Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 зазначено, що, вирішуючи позовні вимоги, суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Встановлення факту пред`явлення позову до неналежного відповідача або незалучення особи, яка повинна відповідати за відповідною вимогою, має процесуальне значення, що передує оцінці обґрунтованості матеріально-правових претензій по суті.

Послідовно цей підхід розвинений Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22.

Об`єднана палата наголосила, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

При цьому Об`єднана палата, виходячи із системного тлумачення статей 45 і 48 ГПК України, зазначила, що у разі встановлення факту пред`явлення позову до неналежного відповідача, за відсутності передбачених процесуальним законом дій щодо його заміни або залучення належного співвідповідача, наслідком є відмова у відповідній позовній вимозі.

Аналогічний висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17, відповідно до якого пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі; суд за результатами розгляду відмовляє у позові до неналежного відповідача.

Механізм виправлення неналежного суб`єктного складу встановлений статтею 48 ГПК України.

Згідно з частиною першою цієї статті суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження залучити до участі у справі співвідповідача.

Відповідно до частини другої статті 48 ГПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд першої інстанції до закінчення підготовчого провадження за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Із наведених положень випливає, що закон пов`язує можливість заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача саме з розглядом справи судом першої інстанції та з відповідною процесуальною ініціативою позивача.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22 окремо наголосила, що суд не вправі з власної ініціативи замінити первісного відповідача належним або залучити співвідповідача, оскільки положення статті 48 ГПК України пов`язують такі процесуальні дії з клопотанням позивача.

Відповідно, апеляційний перегляд не може використовуватися для виправлення такого дефекту шляхом первинного формування нового складу відповідачів, оскільки це призвело б до розгляду вимоги до особи, яка не брала участі в розгляді цієї вимоги судом першої інстанції, була позбавлена можливості реалізувати весь комплекс процесуальних прав відповідача та щодо якої рішення суду першої інстанції не могло бути ухвалене з дотриманням принципів змагальності і рівності сторін.

Належний суб`єктний склад має особливе значення й у контексті частини третьої статті 277 ГПК України.

Пунктом 4 частини третьої статті 277 ГПК України до обов`язкових підстав для скасування судового рішення віднесено прийняття судом рішення про права, інтереси та/або обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі.

Тому, встановивши під час апеляційного перегляду обставини, які можуть свідчити про те, що місцевий господарський суд вирішив питання, безпосередньо пов`язане з актом, правами, інтересами чи обов`язками особи, яка не була учасником справи, апеляційний суд зобов`язаний перевірити таку обставину незалежно від того, чи сформульована вона апелянтом як окремий довід апеляційної скарги.

У справі, що переглядається, необхідність такої перевірки випливає безпосередньо з встановлених судом обставин.

Як встановлено колегією суддів, предметом першої позовної вимоги є визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016.

Водночас матеріалами справи встановлено, що рішення № 587 від 30.11.2016 прийнято виконавчим комітетом Дніпровської міської ради, тоді як прокурор пред`явив позов до Дніпровської міської ради, КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФОП Христиченка К.Л. Виконавчий комітет Дніпровської міської ради відповідачем або співвідповідачем у справі не визначався та судом першої інстанції до участі у справі в такому процесуальному статусі не залучався.

При цьому рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 першу позовну вимогу задоволено та пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 в оспорюваній частині визнано незаконним і скасовано.

Таким чином, ще до переходу до перевірки матеріально-правових доводів сторін щодо законності або незаконності рішення № 587, правового режиму земельної ділянки, правової природи договору № 218 ОП, застосування позовної давності та інших питань, порушених в апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції повинен встановити, чи був сформований судом першої інстанції належний суб`єктний склад для вирішення першої позовної вимоги та які процесуальні наслідки має відсутність у складі відповідачів органу, яким прийнято оспорюваний акт.

Саме вирішення цього процесуального питання має передувати оцінці спору по суті, оскільки перевірка законності акта за відсутності особи, яка цей акт прийняла та повинна відповідати за відповідною вимогою, може призвести до вирішення матеріально-правового спору за неналежного суб`єктного складу.

При цьому колегія суддів наголошує, що така перевірка не означає виходу за межі предмета позову або формування нової підстави позовних вимог. Йдеться про виконання судом апеляційної інстанції передбаченого процесуальним законом обов`язку перевірити законність рішення суду першої інстанції, у тому числі на предмет дотримання правил щодо належного суб`єктного складу та наявності обов`язкових підстав для його скасування.

Щодо належного відповідача за вимогою про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016

Вирішуючи питання про належний суб`єктний склад за першою позовною вимогою, колегія суддів виходить із того, що така вимога спрямована безпосередньо на перевірку законності конкретного акта органу місцевого самоврядування та усунення його юридичної дії в оспорюваній частині.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Частиною першою статті 51 цього Закону передбачено, що виконавчим органом сільської, селищної, міської ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень.

При цьому підконтрольність і підзвітність виконавчого комітету відповідній раді не означає тотожності цих органів як суб`єктів правовідносин.

Законодавець чітко розмежовує акти ради та акти її виконавчого комітету. Так, відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, тоді як частиною шостою цієї статті встановлено, що виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень самостійно приймає рішення на своїх засіданнях.

Частиною дев`ятою статті 59 Закону передбачено можливість скасування відповідною радою рішень виконавчого комітету з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради. Саме існування такої законодавчої конструкції додатково свідчить про те, що рішення ради та рішення її виконавчого комітету є актами різних органів місцевого самоврядування.

Відтак та обставина, що виконавчий комітет утворюється міською радою, є їй підзвітним і підконтрольним, не дає підстав ототожнювати міську раду з виконавчим комітетом при визначенні належного відповідача у спорі про законність акта, прийнятого саме виконавчим комітетом.

У матеріалах цієї справи містяться відомості, які прямо вказують, що спірний Перелік затверджено не Дніпровською міською радою на пленарному засіданні, а рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 587 від 30.11.2016 «Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі».

Зокрема, в матеріалах справи безпосередньо зазначено, що спеціально відведений майданчик у районі будинку № 38 по просп. Івана Мазепи було визначено саме рішенням виконавчого комітету № 587 від 30.11.2016, а пунктом 34 розділу ІІ додатка до цього рішення визначено відповідне місце для паркування площею 287,5 кв. м та кількістю 25 машино-місць.

У такий спосіб, суб`єктом, який безпосередньо вчинив оспорювану владну дію прийняв рішення та включив відповідну адресу до Переліку, є виконавчий комітет Дніпровської міської ради.

Водночас із позовної заяви вбачається, що прокурор визначив відповідачами у справі Дніпровську міську раду, Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФОП Христиченка К.Л. Виконавчий комітет Дніпровської міської ради відповідачем або співвідповідачем прокурором не визначений.

Більше того, у прохальній частині позовної заяви прокурор просив визнати незаконним та скасувати пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016, одночасно адресувавши відповідну позовну вимогу до складу відповідачів, серед яких орган, що прийняв цей акт, відсутній.

Колегія суддів враховує, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради є самостійною юридичною особою органом місцевого самоврядування, зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань за кодом ЄДРПОУ 04052092.

Такий правовий статус безпосередньо встановлювався і Верховним Судом.

Так, у постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 206/5662/17 зазначено, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради є юридичною особою, створеною в організаційно-правовій формі органу місцевого самоврядування, та зареєстрований як окрема юридична особа.

Таким чином, у даній справі не йдеться про суто внутрішній структурний підрозділ Дніпровської міської ради, який не має самостійної правосуб`єктності, а про окремий орган місцевого самоврядування, який прийняв оспорюваний акт та має самостійний процесуальний статус.

Верховний Суд уже висловлював правовий підхід у ситуації, близькій за своєю процесуальною природою.

У постанові від 06.02.2019 у справі № 522/17487/16-ц Верховний Суд розглядав спір, у якому відповідачем була визначена Одеська міська рада, тоді як оспорюване свідоцтво було видане Виконавчим комітетом Одеської міської ради, який участі у справі як співвідповідач не брав.

Верховний Суд звернув увагу, що виконавчий комітет є окремою юридичною особою, яка може самостійно бути позивачем і відповідачем у суді, та дійшов висновку, що з огляду на те, що власником відповідного майна була Одеська міська рада, а оспорюваний акт виданий Виконавчим комітетом Одеської міської ради, саме ці дві окремі юридичні особи повинні були брати участь у справі як належні відповідачі.

Суттєвим для цієї справи є не конкретний предмет того цивільного спору, а сформульований Верховним Судом загальний процесуальний підхід: якщо позов спрямований на скасування акта, виданого певним органом місцевого самоврядування, цей орган не може залишатися поза процесуальним статусом відповідача лише через організаційний зв`язок із відповідною радою.

Цей підхід узгоджується і з актуальною практикою Касаційного господарського суду.

У постанові від 29.05.2025 у справі № 922/3727/19 Верховний Суд зазначив, що у випадку, коли державний орган або орган місцевого самоврядування приймає рішення, яке, на думку прокурора, суперечить закону та порушує інтереси держави або територіальної громади, саме орган, який прийняв таке рішення, набуває процесуального статусу відповідача. Це пояснюється тим, що саме в статусі відповідача такий орган реалізує процесуальне право доводити правомірність власного оспорюваного акта.

Подібний підхід наведений і в постанові Касаційного господарського суду від 04.12.2024 у справі № 922/801/21, де Верховний Суд виходив із того, що орган місцевого самоврядування, який прийняв оспорюване прокурором рішення, у процесуальному аспекті повинен виступати саме відповідачем, оскільки його процесуальна функція полягає у доведенні правомірності прийнятого ним акта.

Таким чином, належність відповідача у спорах про скасування акта органу місцевого самоврядування визначається не лише тим, чи пов`язана певна особа зі спірними матеріальними правовідносинами або чи є вона носієм майнового інтересу, а насамперед тим, який саме орган прийняв оспорюваний акт та повинен відповідати за вимогою про визнання його незаконним і скасування.

У вказаному аспекті Дніпровська міська рада та її виконавчий комітет не можуть бути взаємозамінними відповідачами.

Дніпровська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування. Виконавчий комітет є її виконавчим органом, що в межах наданих законом та радою повноважень приймає власні рішення. Наявність у ради контрольних повноважень щодо виконавчого комітету не змінює суб`єкта прийняття конкретного акта.

Тому сама лише участь Дніпровської міської ради у справі як відповідача не може вважатися належною процесуальною заміною участі виконавчого комітету у спорі про скасування його рішення.

При цьому обставина, що у матеріалах первісного позову та окремих процесуальних документах сам прокурор або учасники справи подекуди називали рішення № 587 рішенням Дніпровської міської ради, не змінює фактичного суб`єкта його прийняття. Процесуальний статус належного відповідача визначається не способом, у який позивач назвав орган у тексті позову, а об`єктивним змістом спірного правовідношення та належністю оспорюваного акта конкретному суб`єкту.

Суд не вправі виходити лише з формального зазначення прокурором у прохальній частині позову Дніпровської міської ради, якщо матеріали справи свідчать, що акт, який прокурор просить скасувати, прийнятий іншим органом.

За цих обставин належним відповідачем за першою позовною вимогою про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 повинен бути виконавчий комітет Дніпровської міської ради як орган, який безпосередньо прийняв оспорюваний акт.

Дніпровська міська рада, яка такого рішення не приймала, не може замінити собою виконавчий комітет у процесуальному статусі особи, що повинна відповідати саме за вимогою про законність прийнятого виконавчим комітетом акта.

Колегія суддів також враховує, що під час судового засідання суду апеляційної інстанції прокурор не заперечував тієї обставини, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради, який прийняв оспорюване рішення № 587, не був залучений до участі у справі як відповідач. Разом із тим прокурор вважав, що такий дефект суб`єктного складу стосується лише першої позовної вимоги та не перешкоджає вирішенню по суті другої і третьої вимог.

Колегія суддів доходить висновку, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 розглянута судом першої інстанції за відсутності у складі відповідачів належного відповідача виконавчого комітету Дніпровської міської ради, яким оспорюване рішення було прийнято.

Щодо процесуальних наслідків незалучення належного відповідача та неможливості усунення цього недоліку на стадії апеляційного перегляду

Встановивши, що належним відповідачем за вимогою про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 є виконавчий комітет Дніпровської міської ради, який участі у справі в такому процесуальному статусі не брав, колегія суддів переходить до визначення процесуальних наслідків такого дефекту суб`єктного складу.

Відповідно до частини першої статті 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до початку першого судового засідання залучити до участі у справі співвідповідача.

Згідно з частиною другою цієї статті, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд першої інстанції у відповідні процесуальні строки за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Частиною третьою статті 48 ГПК України передбачено можливість вчинення таких процесуальних дій після спливу встановлених частинами першою та другою цієї статті строків виключно за умови, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову про підставу залучення відповідного співвідповідача чи заміни неналежного відповідача.

Таким чином, процесуальний закон передбачає спеціальний механізм виправлення неналежного суб`єктного складу, однак пов`язує його, по-перше, із розглядом справи судом першої інстанції, по-друге, з відповідною процесуальною ініціативою позивача, а після спливу загального строку ще й з доведенням обставин, які об`єктивно перешкоджали своєчасному визначенню належного відповідача.

У даній справі прокурор клопотання про заміну Дніпровської міської ради належним відповідачем або про залучення виконавчого комітету Дніпровської міської ради співвідповідачем не заявляв.

При цьому матеріали, на яких ґрунтувався сам позов, містили відомості про те, що рішення № 587 від 30.11.2016 прийняте саме виконавчим комітетом міської ради. Таким чином, суб`єкт прийняття оспорюваного акта не був обставиною, яка виникла або стала відомою лише після звернення прокурора до суду.

Натомість у прохальній частині позову прокурор, вимагаючи скасування пункту 34 рішення № 587, визначив відповідачем Дніпровську міську раду, а виконавчий комітет міської ради до складу відповідачів не включив.

Верховний Суд послідовно розмежовує право позивача визначати склад відповідачів та обов`язок суду перевірити належність такого складу.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22 дійшла висновку, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову обов`язком суду.

У вказаній постанові Об`єднана палата зазначила, що, встановивши факт пред`явлення позову до неналежного відповідача за відсутності клопотання про його заміну або залучення належного співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме з цієї підстави.

Об`єднана палата окремо наголосила, що за власною ініціативою суд не може залучити до участі у справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним, оскільки стаття 48 ГПК України пов`язує такі процесуальні дії з клопотанням позивача.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17, відповідно до якої пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. Наслідком такого дефекту є відмова в задоволенні відповідної позовної вимоги.

У такий спосіб, йдеться не про припинення провадження з формальних процесуальних підстав та не про залишення позову без розгляду, а про ухвалення рішення про відмову в позові без встановлення обґрунтованості чи необґрунтованості матеріально-правових претензій до особи, яка не набула належного процесуального статусу відповідача.

Такий підхід отримав подальший розвиток у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23.

У зазначеній справі Верховний Суд наголосив, що встановлення належного суб`єктного складу має передувати дослідженню обставин обґрунтованості або необґрунтованості позову.

У пункті 69 зазначеної постанови Верховний Суд сформулював висновок, за яким пред`явлення позовної вимоги за неналежного суб`єктного складу є самостійною підставою для відмови у позові та виключає необхідність надання оцінки іншим аргументам, які стосуються вирішення матеріально-правового спору по суті.

Верховний Суд також звернув увагу, що участь особи у справі в іншому процесуальному статусі не може підміняти її участь як відповідача, оскільки процесуальні права відповідача є ширшими, ніж права третьої особи. Зокрема, саме відповідач має право реалізовувати весь передбачений ГПК України комплекс засобів захисту проти пред`явленої безпосередньо до нього вимоги.

У справі № 904/1331/26 виконавчий комітет Дніпровської міської ради не брав участі навіть у статусі третьої особи. Відповідно, орган, рішення якого оскаржувалося та було скасовано місцевим господарським судом, не мав можливості подати відзив на позов як відповідач, заперечувати проти конкретно адресованої йому вимоги, заявляти відповідні процесуальні клопотання та користуватися іншими правами сторони судового процесу.

Особливого значення в цьому аспекті набуває й актуальна практика Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладена у постанові від 01.07.2026 у справі № 910/8089/25.

У даній справі суд апеляційної інстанції вже на стадії апеляційного провадження задовольнив клопотання позивача та залучив іншу особу як співвідповідача, мотивуючи таке рішення необхідністю виправити помилку, допущену при формуванні суб`єктного складу.

Верховний Суд визнав такий підхід неправильним.

Проаналізувавши статтю 48 ГПК України, Касаційний господарський суд у постанові від 01.07.2026 у справі № 910/8089/25 дійшов висновку, що апеляційний суд із порушенням норм процесуального права залучив нового співвідповідача на стадії апеляційного перегляду.

При цьому Верховний Суд звернув увагу, що процесуальна конструкція статті 48 ГПК України прямо пов`язана зі стадією розгляду справи судом першої інстанції, а після залучення нового співвідповідача останній вправі вимагати початку розгляду справи спочатку, що саме по собі несумісне з природою апеляційного перегляду як перевірки вже ухваленого рішення.

Наведений правовий висновок має безпосереднє значення для цієї справи.

Центральний апеляційний господарський суд не вправі на стадії апеляційного перегляду вперше залучити виконавчий комітет Дніпровської міської ради як співвідповідача та розглянути заявлену прокурором вимогу про скасування його рішення так, ніби належний відповідач брав участь у справі з моменту її відкриття.

Такі дії означали б фактичний розгляд апеляційним судом вимоги до нового відповідача вперше, без її розгляду судом першої інстанції, що не відповідає ні змісту статті 48, ні завданням апеляційного провадження.

Не наділений апеляційний суд і повноваженнями скасувати рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції лише для виправлення позивачем неналежного суб`єктного складу, оскільки стаття 275 ГПК України визначає вичерпні повноваження суду апеляційної інстанції, а процесуальний закон не передбачає такого наслідку для рішення, яким вирішено спір по суті.

Таким чином, допущений при пред`явленні позову та не усунутий у суді першої інстанції дефект суб`єктного складу не може бути виправлений апеляційним судом шляхом залучення виконавчого комітету Дніпровської міської ради співвідповідачем.

Колегія суддів звертає увагу також на те, що місцевий господарський суд не лише розглянув матеріально-правову вимогу за відсутності належного відповідача, а й безпосередньо скасував у резолютивній частині судового рішення пункт акта, прийнятого особою, яка до участі у справі залучена не була.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та/або обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.10.2022 у справі № 904/6084/21 зазначено, що якщо судове рішення безпосередньо стосується прав, інтересів або обов`язків незалученої особи, порушення, передбачене пунктом 4 частини третьої статті 277 ГПК України, є підставою для обов`язкового скасування рішення.

При цьому, як неодноразово наголошував Верховний Суд, для застосування цієї норми правовий зв`язок незалученої особи із судовим рішенням повинен бути безпосереднім та очевидним: відповідний висновок має міститися у мотивувальній частині рішення або безпосередньо випливати з його резолютивної частини.

У справі, що переглядається, такий зв`язок є безпосереднім, оскільки резолютивною частиною рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 визнано незаконним та скасовано пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016, прийнятого виконавчим комітетом Дніпровської міської ради.

У такий спосіб, суд першої інстанції надав юридичну оцінку законності акта та припинив його дію у відповідній частині за відсутності у справі органу, який цей акт прийняв.

Такий дефект не може розглядатися як суто технічна неточність у найменуванні сторони.

Його сутність полягає в тому, що матеріально-правову вимогу було вирішено без участі суб`єкта, який повинен був безпосередньо відповідати за нею і якому процесуальним законом гарантовано право захищати законність власного рішення.

Колегія суддів також враховує, що прокурор під час апеляційного розгляду фактично погодився з тим, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради як належний відповідач за першою вимогою до справи не залучений.

Тому щодо самої першої позовної вимоги між позицією прокурора та встановленими апеляційним судом обставинами фактично відсутній спір стосовно наявності дефекту суб`єктного складу.

Спірним залишається інше питання правові наслідки цього дефекту для другої та третьої позовних вимог.

Прокурор у судовому засіданні наполягав, що незалучення виконавчого комітету має наслідком неможливість задоволення лише першої вимоги, тоді як вимоги про визнання недійсним договору № 218 ОП та про приведення земельної ділянки у попередній стан, на його думку, можуть бути самостійно розглянуті за наявного складу відповідачів.

Щодо доводів прокурора про можливість окремого розгляду другої та третьої позовних вимог за відсутності належного відповідача за першою вимогою

Під час апеляційного розгляду прокурор погодився з тим, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради, яким прийнято оспорюване рішення № 587 від 30.11.2016, не був залучений до участі у справі як відповідач. Водночас прокурор наполягав, що зазначений недолік суб`єктного складу стосується виключно першої позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 і не перешкоджає вирішенню по суті двох інших вимог про визнання недійсним договору № 218 ОП від 19.12.2024 та про приведення земельної ділянки у попередній стан шляхом демонтажу споруд і обладнання паркувального майданчика.

Подібну за змістом правову позицію прокуратура виклала й у додаткових письмових поясненнях від 06.10.2026, зазначивши, що поновлення порушених, на її думку, прав держави може бути досягнуто без окремого скасування пункту 34 рішення № 587, оскільки цим актом визначено відповідну територію у Переліку, тоді як фактичне використання спірної частини земельної ділянки ФОП Христиченком К.Л. здійснюється на підставі договору № 218 ОП.

На підтвердження такої позиції прокуратура послалася, зокрема, на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 904/4367/23.

Колегія суддів враховує наведені доводи, однак зазначає, що саме по собі встановлення факту залучення до справи сторін договору № 218 ОП та особи, до якої адресовано вимогу про демонтаж, ще не дає достатніх підстав для висновку про можливість автономного вирішення другої та третьої позовних вимог.

Відповідь на це питання залежить не лише від формального складу учасників за кожною окремою вимогою, а насамперед від характеру заявлених прокурором матеріально-правових вимог, підстав їх виникнення, способу їх обґрунтування у позовній заяві та юридичної залежності між ними.

Відповідно до частини першої статті 173 ГПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, а також основні та похідні позовні вимоги.

Цією ж нормою прямо визначено, що похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги основної.

Таким чином, процесуальний закон розмежовує щонайменше дві різні ситуації: вимоги можуть бути лише пов`язаними між собою фактично або доказово, але юридично самостійними, або одна вимога може бути похідною від іншої, тобто її задоволення залежить від задоволення основної вимоги.

Саме тому той факт, що друга позовна вимога формально пред`явлена до сторін договору, а третя до ФОП Христиченка К.Л., не вирішує питання про їх самостійність. Для цього необхідно встановити, чи має кожна з них власну матеріально-правову основу, достатню для самостійного вирішення, незалежно від результату розгляду першої вимоги.

Колегія суддів не заперечує загального процесуального підходу, відповідно до якого відмова у задоволенні однієї із заявлених вимог через неналежний суб`єктний склад не в усіх випадках автоматично виключає розгляд інших вимог, якщо вони мають самостійні предмет, підставу та належний суб`єктний склад.

Однак такий висновок не може робитися абстрактно лише з огляду на те, що різні вимоги адресовані різним відповідачам.

Вирішальним є те, як саме позивач сформував предмет і підстави позову та який юридичний причинно-наслідковий зв`язок між заявленими вимогами випливає із самої позовної заяви.

Цей підхід узгоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23.

У зазначеній справі прокурор заявив вимогу про визнання недійсним пункту договору та пов`язану з нею вимогу про стягнення грошових коштів. Верховний Суд встановив, що вимога про визнання недійсним пункту договору розглянута за неналежного суб`єктного складу, оскільки одна зі сторін договору не була залучена співвідповідачем.

У пункті 69 постанови Верховний Суд зазначив, що пред`явлення позовної вимоги до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові та виключає необхідність надавати оцінку іншим аргументам щодо обґрунтованості або необґрунтованості позову, оскільки дослідженню цих обставин має передувати встановлення належного суб`єктного складу учасників спірних правовідносин.

При цьому у пункті 70 цієї постанови Верховний Суд дійшов висновку про відмову як за основною вимогою про визнання недійсним пункту договору, так і за похідною від неї вимогою про стягнення коштів, оскільки незалучення всіх належних відповідачів виключало можливість вирішення спору по суті заявлених вимог.

Наведений висновок не означає, що будь-яка друга чи наступна вимога у багатопредметному позові автоматично є похідною. Його значення полягає в іншому: якщо юридичне задоволення однієї вимоги поставлено позивачем у залежність від вирішення іншої, дефект суб`єктного складу за основною вимогою має наслідки і для похідної вимоги.

Саме тому при перевірці доводу прокурора у справі № 904/1331/26 недостатньо лише констатувати, що сторонами договору № 218 ОП є КП «Транспортна інфраструктура міста» та ФОП Христиченко К.Л. і що обидві ці особи беруть участь у справі як відповідачі.

Необхідно встановити, з яких саме підстав прокурор просив визнати цей договір недійсним і чи заявлялася його недійсність як самостійне порушення, незалежне від правової оцінки рішення № 587, або ж як наступний елемент єдиного ланцюга порушення, який починається з прийняття пункту 34 рішення № 587.

Аналогічно щодо третьої вимоги необхідно встановити, чи ґрунтується вимога про демонтаж на самостійному факті порушення права постійного користування земельною ділянкою, який може бути встановлений незалежно від перших двох вимог, або ж вона заявлена як спосіб усунення наслідків незаконності рішення № 587 та недійсності укладеного на його підставі договору № 218 ОП.

Колегія суддів враховує також посилання прокуратури на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2025 у справі № 904/4367/23.

У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що окрема вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке було реалізоване та вичерпало свою дію виконанням, є неефективним способом захисту.

Водночас Верховний Суд наголосив, що позивач у межах іншої належної матеріально-правової вимоги може посилатися на незаконність такого рішення без заявлення окремої вимоги про його скасування, оскільки незаконний акт сам по собі не породжує тих юридичних наслідків, на які він спрямований.

Однак правовий висновок у справі № 904/4367/23 сам по собі не дає відповіді на питання про наслідки неналежного суб`єктного складу саме у справі № 904/1331/26.

По-перше, у справі № 904/4367/23 Верховний Суд переглядав судові рішення лише в частині вимоги про визнання недійсним рішення міської ради; інші задоволені вимоги у касаційному порядку не переглядалися.

По-друге, висновок Верховного Суду про можливість посилатися на незаконність акта без самостійної вимоги про його скасування стосується способу судового захисту, але не усуває необхідності перевірити, чи має інша заявлена вимога самостійну матеріально-правову підставу і чи сформовано за нею належний склад сторін.

По-третє, суд не вправі замінювати фактичні підстави позову іншими лише тому, що теоретично певна вимога могла б бути заявлена автономно.

Згідно з принципом диспозитивності господарського судочинства, закріпленим статтею 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.

Зміст позовної заяви відповідно до статті 162 ГПК України повинен містити, зокрема, зміст позовних вимог щодо кожного відповідача, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Таким чином, суд визначає характер взаємозв`язку позовних вимог не виходячи з того, як їх можна було б сформулювати в іншому позові, а виходячи з того, як вони фактично сформульовані та обґрунтовані позивачем у конкретній справі.

У цьому аспекті заслуговує на увагу і те, що додаткові письмові пояснення прокуратури від 06.10.2026 не містять заяви про зміну предмета або підстав позову, відмову від першої позовної вимоги чи процесуальне переформулювання другої та третьої вимог як повністю самостійних.

Навпаки, у них прокуратура лише висловила додаткову правову позицію щодо того, що поновлення прав держави може бути досягнуто без окремого скасування пункту 34 рішення № 587.

Така правова позиція підлягає врахуванню судом, однак вона не змінює первісно заявлених предмета і підстав позову.

Крім того, частина п`ята статті 269 ГПК України прямо передбачає, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Тому апеляційний суд не може після встановлення неналежного відповідача за першою вимогою штучно відокремити інші вимоги та надати їм нову фактичну або юридичну конструкцію, яка не була закладена прокурором у позові і не була предметом змагального розгляду в суді першої інстанції.

Водночас сама лише зміна або уточнення правової аргументації не є зміною підстав позову. Тому вирішальним для оцінки позиції прокурора є не факт подання ним додаткових пояснень, а об`єктивний зміст первісної позовної заяви та встановлений у ній зв`язок між трьома заявленими вимогами.

Таким чином, колегія суддів не може погодитися з доводом прокурора в тій частині, в якій можливість розгляду другої та третьої вимог обґрунтовується лише тим, що належні, на його думку, відповідачі за цими вимогами формально є учасниками справи.

Щодо взаємозв`язку заявлених позовних вимог та наслідків неналежного суб`єктного складу за першою вимогою для оцінки рішення суду першої інстанції в цілому

Визначаючи наслідки встановленого неналежного суб`єктного складу за першою позовною вимогою для інших вимог прокурора, колегія суддів виходить із того, що необхідно розмежовувати, з одного боку, процесуальну похідність позовних вимог у розумінні статті 173 ГПК України, а з іншого фактичний та юридичний взаємозв`язок вимог у межах тієї конструкції спору, яка була сформована самим прокурором та покладена судом першої інстанції в основу оскаржуваного рішення.

Відповідно до частини першої статті 173 ГПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною є позовна вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги основної.

Таким чином, не кожна вимога, об`єднана в одному позові з іншою, автоматично набуває характеру похідної. Водночас при визначенні характеру такого взаємозв`язку суд повинен виходити не лише з формального розміщення вимог у прохальній частині позову, а й зі змісту обставин, якими позивач їх обґрунтував, причинно-наслідкового зв`язку між заявленими порушеннями та того правового результату, на досягнення якого спрямований позов у цілому.

У справі № 904/1331/26 прокурор заявив три вимоги: про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016; про визнання недійсним договору № 218 ОП від 19.12.2024; про зобов`язання ФОП Христиченка К.Л. привести земельну ділянку у стан, придатний для використання за призначенням, що існував до укладення цього договору, шляхом демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика. Саме в такій послідовності зазначені вимоги сформульовані у прохальній частині первісної позовної заяви.

При цьому зі змісту позову вбачається, що прокурор не розглядав зазначені правовідносини як три ізольовані один від одного епізоди.

Обґрунтовуючи порушення інтересів держави, прокурор виходив із послідовного розвитку спірних правовідносин: включення території по просп. Івана Мазепи, 38 до Переліку рішенням № 587; подальше використання створеного цим рішенням механізму організації паркування; укладення за результатами конкурсу договору № 218 ОП між КП «Транспортна інфраструктура міста» та ФОП Христиченком К.Л.; фактична експлуатація відповідної території як платного паркувального майданчика.

Прокурор безпосередньо характеризував укладення договору № 218 ОП як наслідок попереднього прийняття рішення № 587, зазначаючи про дії органу місцевого самоврядування, комунального підприємства та ФОП щодо прийняття відповідного рішення та, «як наслідок», укладення спірного договору.

Завершуючи обґрунтування позову, прокурор також визначив його кінцеву мету як відновлення правового порядку використання спірної земельної ділянки та становища, яке існувало до порушення права, пов`язуючи порушення в єдиний ланцюг із прийняттям рішення органу місцевого самоврядування та подальшим укладенням і виконанням договору.

Суд першої інстанції сприйняв саме таку конструкцію позову.

Визнаючи договір № 218 ОП недійсним, місцевий господарський суд виходив, серед іншого, з встановленої ним незаконності розпорядження спірною територією та відсутності у комунального підприємства відповідних прав на земельну ділянку.

Водночас третю позовну вимогу суд задовольнив уже прямо як правовий наслідок задоволення попередніх вимог: після висновків про незаконність пункту 34 рішення № 587 та недійсність договору № 218 ОП місцевий господарський суд визнав обґрунтованим приведення земельної ділянки у попередній стан шляхом демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика. Саме така послідовність мотивів відображена в оскаржуваному рішенні.

Більше того, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд першої інстанції прямо виходив із того, що всі заявлені прокурором вимоги є взаємопов`язаними, становлять єдиний комплекс засобів усунення триваючих перешкод у користуванні земельною ділянкою та в сукупності мають характер негаторного захисту.

Тобто саме взаємозв`язок трьох вимог був використаний місцевим господарським судом як одна з ключових передумов задоволення позову в повному обсязі.

За таких обставин установлення апеляційним судом того, що перша вимога взагалі була розглянута за відсутності належного відповідача, руйнує одну з вихідних процесуальних і правових передумов тієї конструкції, на якій побудоване рішення суду першої інстанції.

Водночас наведене не означає механічного поширення процесуального наслідку неналежного відповідача за першою вимогою на будь-які інші вимоги лише через те, що вони заявлені в одному позові.

Визначальним у цій справі є не формальна кількість заявлених вимог, а характер їх взаємозв`язку у межах тієї фактичної та правової конструкції, яку сформував сам прокурор.

Як встановлено колегією суддів, прокурор пов`язував виникнення спірних правовідносин у послідовний ланцюг: прийняття рішення № 587 від 30.11.2016 включення відповідної території до Переліку спеціально обладнаних майданчиків для паркування проведення конкурсу укладення договору № 218 ОП від 19.12.2024 фактичне використання території ФОП Христиченком К.Л. необхідність відновлення стану земельної ділянки.

Такий взаємозв`язок випливає не лише із загального змісту позовної заяви, а й із безпосередньо використаних прокурором формулювань, якими укладення договору № 218 ОП характеризувалося як наслідок попереднього прийняття рішення № 587.

Своєю чергою, вимога про приведення земельної ділянки у попередній стан сформульована прокурором як вимога про відновлення стану, що існував саме до моменту укладення договору № 218 ОП, тобто її фактична та правова основа безпосередньо пов`язана з результатом вирішення вимоги про дійсність цього договору.

Аналогічної конструкції дотримався і суд першої інстанції. Місцевий господарський суд спочатку визнав незаконним та скасував пункт 34 рішення № 587, після цього визнав недійсним укладений у межах відповідного механізму договір № 218 ОП, а вимогу про демонтаж задовольнив уже як наслідок визнання незаконним оспорюваного акта та недійсним договору.

Таким чином, оскаржуване рішення побудоване не на трьох ізольованих один від одного правових висновках, а на послідовній юридичній конструкції, у якій кожний наступний висновок ґрунтується на попередньому.

За таких обставин встановлення апеляційним судом неможливості задоволення першої позовної вимоги у зв`язку з неналежним суб`єктним складом позбавляє правової основи ту послідовність висновків, на якій суд першої інстанції ґрунтував задоволення позову в цілому.

Колегія суддів при цьому виходить не з формального правила про те, що відмова в одній із кількох об`єднаних вимог автоматично тягне відмову в усіх інших, а з конкретного змісту цього позову та встановленої самим прокурором і судом першої інстанції залежності між заявленими способами захисту.

Правовий підхід щодо значення належного суб`єктного складу для вирішення основної та похідної вимог викладений, зокрема, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23, в якій Верховний Суд виходив із того, що встановлення неналежного суб`єктного складу за основною вимогою виключає можливість її вирішення по суті та має враховуватися при вирішенні похідної вимоги, задоволення якої залежить від основної.

Тому для визначення наслідків встановленого процесуального дефекту у справі № 904/1331/26 необхідно оцінити не можливість абстрактного пред`явлення вимог про недійсність договору або усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою в іншій процесуальній конструкції, а саме характер тих вимог, які реально заявлені прокурором та розглянуті судом першої інстанції.

З огляду на викладене рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 не може бути залишене в силі в будь-якій його частині, оскільки висновок місцевого господарського суду щодо першої позовної вимоги зроблений за неналежного суб`єктного складу, а задоволення другої та третьої вимог у прийнятій судом першої інстанції конструкції ґрунтується на послідовних правових наслідках задоволення попередніх вимог.

Щодо наслідків незалучення належного відповідача за першою позовною вимогою для вимог про визнання недійсним договору № 218 ОП та приведення земельної ділянки у попередній стан

Вирішуючи питання про правові наслідки встановленого неналежного суб`єктного складу за першою позовною вимогою для інших заявлених прокурором вимог, колегія суддів виходить із характеру та змісту конкретного позову, а не лише з формального розмежування трьох пунктів його прохальної частини.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, а також основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги основної.

Таким чином, для встановлення похідності вирішальним є не порядковий номер вимоги в прохальній частині позову, а те, чи може відповідна вимога бути задоволена самостійно без попереднього встановлення юридичної обставини, яка становить предмет основної вимоги.

У справі № 904/1331/26 прокурор сформував єдиний причинно-наслідковий ланцюг порушення інтересів держави.

Першою ланкою цього ланцюга прокурор визначив прийняття рішення № 587 від 30.11.2016 та включення пунктом 34 розділу ІІ додатка до нього території в районі будинку № 38 по просп. Івана Мазепи до Переліку спеціально обладнаних майданчиків для паркування.

Наступним елементом прокурор визначив укладення 19.12.2024 між КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФОП Христиченком К.Л. договору № 218 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування».

При цьому сам прокурор у позовній заяві прямо характеризував укладення договору № 218 ОП як наслідок попереднього прийняття рішення № 587, зазначаючи про прийняття відповідного рішення та, «як наслідок», укладення спірного договору.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що сам договір № 218 ОП укладено на виконання нормативного та організаційного механізму паркування, сформованого відповідними актами органу місцевого самоврядування та результатами конкурсу. У пункті 1.1 договору балансоутримувач надав оператору право на організацію та експлуатацію конкретного майданчика для паркування в районі будинку № 38 по просп. Івана Мазепи, тобто того самого об`єкта, який був включений до Переліку рішенням № 587.

Таким чином, у фактичній та юридичній конструкції позову договір № 218 ОП не розглядався прокурором як правочин, який виник незалежно від рішення № 587. Навпаки, прокурор обґрунтовував його недійсність як наступний етап реалізації рішення, яке, на його думку, було незаконним.

Саме такий підхід був сприйнятий і судом першої інстанції.

Місцевий господарський суд, визнаючи договір № 218 ОП недійсним, виходив із того, що включення відповідної території до Переліку було неправомірним, а КП «Транспортна інфраструктура міста» не мало належних правових підстав передавати право експлуатації цієї території ФОП Христиченку К.Л.

Третя позовна вимога була поставлена місцевим господарським судом у ще більш очевидну залежність від перших двох.

У рішенні прямо зазначено, що як наслідок визнання незаконним оспорюваного пункту рішення № 587 та недійсним договору № 218 ОП обґрунтованою є вимога про приведення земельної ділянки у стан, що існував до укладення договору, шляхом демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика.

Таким чином, суд першої інстанції сам визначив третю вимогу не як автономний речово-правовий спосіб захисту, а саме як правовий наслідок задоволення двох попередніх вимог.

Колегія суддів враховує правовий висновок Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23.

У вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що пред`явлення позовної вимоги за неналежного суб`єктного складу є самостійною підставою для відмови в позові та виключає необхідність надавати оцінку іншим аргументам щодо його обґрунтованості, оскільки дослідженню матеріально-правових обставин має передувати встановлення належного складу учасників спору.

Верховний Суд у цій же справі дійшов висновку про необхідність відмови як в основній вимозі, так і в похідній від неї вимозі, оскільки незалучення всіх належних відповідачів виключало можливість вирішення спору по суті заявлених вимог.

Колегія суддів усвідомлює, що фактичні обставини справи № 914/3674/23 та справи, що переглядається, не є тотожними.

Водночас наведений Верховним Судом процесуальний підхід має значення для цієї справи в частині загального принципу: якщо заявлений позивачем спосіб захисту побудований як послідовність взаємозалежних вимог і задоволення наступної вимоги поставлено в залежність від юридичного результату за попередньою, неможливість вирішення основної вимоги через неналежний суб`єктний склад виключає можливість задоволення похідних вимог у межах тієї самої конструкції позову.

У цій справі апеляційний суд не може встановити незаконність рішення № 587 по суті за відсутності у складі відповідачів виконавчого комітету Дніпровської міської ради, який це рішення прийняв.

Водночас визнання договору № 218 ОП недійсним з тих підстав, які були сформульовані прокурором та покладені місцевим господарським судом в основу рішення, фактично вимагало б від апеляційного суду попередньо дійти висновку про незаконність правового механізму, започаткованого рішенням № 587.

Інакше кажучи, апеляційний суд фактично мав би вирішити питання про законність акта виконавчого комітету опосередковано вже не в межах першої вимоги, а як передумову вирішення другої.

Такий підхід означав би обхід установленого процесуального дефекту суб`єктного складу.

Суд не може, з одного боку, констатувати неможливість вирішення питання про законність акта через незалучення органу, який його прийняв, а з іншого встановити незаконність цього самого акта як необхідну передумову для визнання недійсним похідного правочину.

Це суперечило б не лише положенням статей 45, 48 та 173 ГПК України, а й вимогам пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України щодо недопустимості вирішення судом питань про права, інтереси чи обов`язки незалученої особи.

З аналогічних причин не може бути самостійно задоволена і третя вимога.

Прокурор просив привести земельну ділянку саме у стан, який існував до моменту укладення договору № 218 ОП, шляхом демонтажу всіх споруд та обладнання паркувального майданчика.

Таким чином, межі третьої вимоги прямо визначені самим договором № 218 ОП: початковим моментом порушення прокурор назвав його укладення, а способом відновлення усунення фактичних наслідків його виконання.

У такий спосіб, третя вимога у сформульованому прокурором вигляді є похідною від вимоги про недійсність договору, а остання, у межах заявленої конструкції спору, пов`язана з правовою оцінкою рішення № 587.

Саме такий причинно-наслідковий зв`язок установив і місцевий господарський суд, задовольнивши вимогу про демонтаж «як наслідок» задоволення попередніх вимог.

Колегія суддів окремо оцінює довід прокурора, висловлений під час апеляційного розгляду, про те, що навіть за неможливості задоволення першої вимоги друга та третя можуть бути розглянуті самостійно.

З таким доводом колегія суддів не погоджується.

Теоретична можливість сформулювати окремий позов про недійсність договору чи усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не означає, що суд вправі перебудувати вже поданий прокурором позов після встановлення дефекту його суб`єктного складу.

Відповідно до принципу диспозитивності суд розглядає саме ті вимоги та з тих фактичних підстав, які визначив позивач.

Апеляційна інстанція не вправі замість прокурора сформувати нову автономну модель другої та третьої вимог, відокремивши їх від тих фактичних та юридичних обставин, з якими вони були пов`язані в первісному позові.

Не змінюють цього висновку і додаткові письмові пояснення прокуратури від 06.10.2026, у яких зазначено, що поновлення прав держави може бути досягнуто без окремого скасування пункту 34 рішення № 587.

Такі пояснення є додатковою правовою аргументацією, однак вони не містять процесуальної відмови від першої вимоги, зміни предмета чи підстав позову та не переформульовують другу і третю вимоги як самостійні позовні вимоги з іншою фактичною основою.

Крім того, частина п`ята статті 269 ГПК України не допускає прийняття та розгляду в апеляційній інстанції позовних вимог і підстав позову, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Тому апеляційний суд не може усунути встановлений дефект шляхом фактичного конструювання нового позову, в якому вимога про недійсність договору № 218 ОП та вимога про демонтаж розглядалися б незалежно від рішення № 587.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що в межах саме тієї конструкції спору, з якою прокурор звернувся до суду та яка була розглянута судом першої інстанції: перша вимога про визнання незаконним та скасування пункту 34 рішення № 587 не може бути задоволена через незалучення належного відповідача виконавчого комітету Дніпровської міської ради; друга вимога про визнання недійсним договору № 218 ОП ґрунтується на правовій оцінці наслідків рішення № 587 і тому не може бути задоволена без вирішення питання про законність цього акта за участю його належного суб`єкта; третя вимога про приведення земельної ділянки у попередній стан прямо пов`язана з недійсністю договору № 218 ОП та заявлена як спосіб усунення наслідків його виконання, а тому є похідною від попередніх вимог.

За таких обставин неналежний суб`єктний склад за основною вимогою виключає можливість вирішення судом по суті всієї сформованої прокурором послідовності взаємопов`язаних вимог.

Тому рішення суду першої інстанції, яким усі три вимоги задоволено як складові єдиного механізму захисту, підлягає скасуванню в повному обсязі, а у задоволенні позову відмові.

Щодо інших доводів апеляційної скарги та їх значення для результатів апеляційного перегляду

Дніпровська міська рада в апеляційній скарзі, окрім наведених вище заперечень, посилалася на низку інших обставин, які, на її переконання, свідчать про неправильність рішення суду першої інстанції, а саме: неправильне визначення правової природи рішення № 587 від 30.11.2016 та договору № 218 ОП від 19.12.2024; неврахування пункту 4 рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 453 від 19.03.1998; відсутність доказів порушення виробничо-технологічного циклу навчального закладу; неправильне застосування норм про позовну давність; недостатність доказів знаходження паркувального майданчика саме в межах земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002; а також порушення судом першої інстанції вимог статей 86, 236, 238 ГПК України щодо оцінки доказів та мотивованості судового рішення.

Колегія суддів враховує всі зазначені доводи.

Водночас їх оцінка повинна здійснюватися з урахуванням встановленої вище визначальної обставини перша позовна вимога була розглянута та задоволена судом першої інстанції за відсутності належного відповідача виконавчого комітету Дніпровської міської ради, яким прийнято оспорюване рішення № 587 від 30.11.2016.

Як зазначено вище, такий дефект суб`єктного складу виключає можливість вирішення першої вимоги по суті.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23 наголосив, що пред`явлення позовної вимоги до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові та виключає необхідність надання оцінки іншим аргументам, які стосуються з`ясування обґрунтованості або необґрунтованості позову, оскільки дослідженню відповідних матеріально-правових обставин має передувати встановлення належного суб`єктного складу учасників спірних правовідносин.

У пункті 70 цієї постанови Верховний Суд також виходив із того, що незалучення всіх належних відповідачів виключає можливість вирішення судом спору по суті як за основною вимогою, так і за похідною від неї вимогою.

Наведений підхід має значення і для визначення обсягу оцінки інших доводів апеляційної скарги у цій справі.

Так, доводи Дніпровської міської ради щодо правової природи рішення № 587 від 30.11.2016, зокрема про те, що ним лише визначено майданчик для паркування як об`єкт благоустрою і не здійснювалася передача речового права на земельну ділянку, безпосередньо стосуються законності та правових наслідків акта виконавчого комітету.

Надання остаточної оцінки таким доводам означало б вирішення по суті питання про зміст, законність та юридичні наслідки акта органу, який не залучений до участі у справі як відповідач.

Саме цього апеляційний суд, з огляду на встановлений дефект суб`єктного складу, робити не вправі.

Тому колегія суддів не формулює у даній справі остаточного висновку про те, чи є пункт 34 рішення № 587 виключно актом у сфері благоустрою або ж його прийняття мало наслідком неправомірне втручання у земельні правовідносини.

Такий висновок не є необхідним для вирішення спору за належними процесуальними правилами, оскільки першою і самостійною підставою для відмови у відповідній вимозі є неналежний суб`єктний склад відповідачів.

З аналогічних причин колегія суддів не надає остаточної матеріально-правової оцінки доводам сторін щодо пункту 4 рішення № 453 від 19.03.1998.

Апелянт наполягає, що цим пунктом за виконавчим комітетом міської ради було залишено право розміщувати для загальноміських потреб малі архітектурні форми, міські інженерні мережі та споруди без погодження із землекористувачем за умови збереження виробничо-технологічного циклу закладу.

Прокурор, своєю чергою, заперечує можливість тлумачення цього положення як правової підстави для передачі частини відповідної території приватному суб`єкту для організації платного паркування.

Вирішення цього спору потребувало б встановлення змісту прав, які випливають із рішення № 453, співвідношення такого застереження з правом постійного користування коледжу та правовою природою майданчика, визначеного рішенням № 587.

Проте за встановленого неналежного суб`єктного складу щодо вимоги про скасування рішення № 587 така оцінка не може бути покладена в основу висновку про законність або незаконність зазначеного акта.

Не потребує самостійного вирішення і довід апелянта про відсутність доказів порушення виробничо-технологічного циклу навчального закладу.

Дніпровська міська рада посилається на те, що освітній процес у коледжі не припинявся, доступ до навчальних корпусів не був заблокований, а лист коледжу від 26.11.2025 № 640 не містить конкретного опису перешкод у здійсненні освітньої діяльності.

Прокурор заперечує проти такого підходу, зазначаючи, що предметом захисту є не лише фактична можливість продовження освітнього процесу, а законність використання земельної ділянки.

Колегія суддів зазначає, що вирішення цього спору по суті також було б складовою оцінки правомірності розміщення та експлуатації майданчика, тобто питання, яке у сформованій прокурором конструкції безпосередньо пов`язане з першою вимогою та похідними від неї вимогами.

Окремої уваги потребує довід апелянта щодо позовної давності.

Дніпровська міська рада вважає, що вимога про скасування пункту 34 рішення № 587 від 30.11.2016 є самостійним способом захисту, передбаченим статтею 21 ЦК України, а тому до неї застосовується загальна позовна давність, тоді як позов поданий лише 16.03.2026.

Суд першої інстанції відхилив цей довід, кваліфікувавши весь заявлений прокурором комплекс вимог як негаторний позов, до якого, на його переконання, позовна давність не застосовується протягом усього часу існування порушення.

Водночас усталений підхід Верховного Суду полягає в тому, що питання про застосування позовної давності вирішується лише після встановлення наявності порушеного права та обґрунтованості відповідної матеріально-правової вимоги.

Так, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, узагальнюючи висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначила, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо право або охоронюваний законом інтерес не порушені чи відсутні інші передумови для задоволення позову, суд відмовляє у позові саме з відповідної первинної підстави і лише після встановлення обґрунтованості вимоги виникає необхідність визначати наслідки спливу позовної давності.

У справі, що переглядається, колегія суддів встановила самостійну процесуальну підставу, яка виключає можливість розгляду першої вимоги по суті, відсутність належного відповідача.

Тому визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про скасування пункту 34 рішення № 587, моменту обізнаності Міністерства освіти і науки України, Дніпропетровської обласної державної адміністрації або коледжу з цим рішенням та інших пов`язаних обставин не є необхідним для вирішення спору.

Таким чином, довід апелянта про позовну давність колегія суддів не відхиляє як необґрунтований, але й не покладає його в основу висновку про відмову у позові, оскільки питання про позовну давність за логікою її застосування є наступним після вирішення питання про наявність права на задоволення відповідної вимоги.

Не потребує остаточного вирішення і спір щодо доказаності розташування паркувального майданчика площею 230 кв. м саме в межах земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:08:530:0002.

Апелянт посилається на відсутність земельно-технічної експертизи, акта встановлення меж із координатами поворотних точок та інших спеціальних доказів накладення території майданчика на земельну ділянку коледжу.

Прокурор вважає відповідну обставину підтвердженою сукупністю письмових доказів, зокрема відомостями кадастру, правовстановлюючими документами та листом навчального закладу.

Вирішення цієї доказової суперечки мало б значення для встановлення факту матеріального порушення прав на конкретну земельну ділянку.

Однак за встановлених вище процесуальних обставин колегія суддів не вважає необхідним робити остаточний висновок щодо достатності або недостатності зазначених доказів, оскільки він не може змінити наслідків неналежного суб`єктного складу за основною вимогою та залежних від неї вимог у сформованій прокурором конструкції позову.

Аналогічний підхід застосовується і до доводу Дніпровської міської ради щодо правової природи договору № 218 ОП.

Апелянт посилається, зокрема, на постанову Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 та іншу практику Верховного Суду, стверджуючи, що договір про організацію та експлуатацію майданчика для паркування не є договором оренди земельної ділянки.

Прокурор, навпаки, обґрунтовує недійсність договору відсутністю у КП належних прав на відповідну територію та посилається на статті 203, 215 ЦК України.

Проте, як установлено у попередніх блоках цієї постанови, вимога про недійсність договору № 218 ОП у сформованій прокурором моделі спору пов`язана з правовою оцінкою рішення № 587.

Тому колегія суддів не вважає за необхідне в межах цієї справи формулювати самостійний остаточний висновок про всі аспекти правової природи договору № 218 ОП, оскільки це не впливає на результат розгляду заявленого позову за встановленого дефекту суб`єктного складу та похідного характеру відповідної вимоги.

Нарешті, стосовно доводів апелянта про порушення місцевим господарським судом статей 86, 236 та 238 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази на основі всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів.

За змістом статті 236 ГПК України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, а при його ухваленні суд має надати оцінку всім аргументам учасників справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 238 ГПК України встановлені вимоги до змісту мотивувальної частини рішення, зокрема щодо зазначення мотивів прийняття чи відхилення доказів та аргументів сторін.

У даній справі встановлено більш фундаментальне процесуальне порушення: суд першої інстанції задовольнив вимогу про скасування акта органу місцевого самоврядування за відсутності цього органу у складі відповідачів.

Саме зазначене порушення має визначальне значення для результату апеляційного перегляду і є достатньою підставою для скасування рішення у відповідній частині, а з урахуванням установленого взаємозв`язку вимог для скасування рішення в цілому.

Тому окреме встановлення того, чи кожному із наведених Дніпровською міською радою матеріально-правових та доказових аргументів суд першої інстанції надав достатньо повну мотивовану відповідь, не може змінити результату апеляційного перегляду.

Разом із тим колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що місцевий господарський суд при вирішенні спору повинен був передусім перевірити належний суб`єктний склад щодо кожної заявленої вимоги.

Невстановлення цієї обставини призвело до того, що суд перейшов до оцінки правомірності рішення № 587 та задовольнив вимогу про його скасування без участі органу, який це рішення прийняв.

Таким чином, усі доводи апеляційної скарги колегією суддів враховані, однак після встановлення самостійної процесуальної підстави для відмови у першій вимозі та залежності наступних вимог від неї відсутня необхідність надавати остаточну матеріально-правову оцінку кожному з інших спорів сторін щодо законності рішення № 587, правової природи договору № 218 ОП, змісту пункту 4 рішення № 453, позовної давності, розташування майданчика та фактичного порушення прав землекористувача.

Таке утримання від вирішення зазначених питань по суті не означає їх ігнорування, а є наслідком встановленої законом послідовності судового розгляду: належний суб`єктний склад має бути встановлений до вирішення матеріально-правового спору по суті.

З огляду на наведене колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги в сукупності з встановленим апеляційним судом порушенням правил щодо належного суб`єктного складу дають підстави для скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у повному обсязі та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо підсумкової оцінки висновків суду першої інстанції та наслідків апеляційного перегляду

Підсумовуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.07.2026 у справі № 904/1331/26 не може бути залишене в силі.

Визначальним для результату апеляційного перегляду є встановлений колегією суддів дефект суб`єктного складу учасників спору за першою позовною вимогою.

Як встановлено колегією суддів, пункт 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016, визнання незаконним та скасування якого вимагав прокурор, є складовою акта, прийнятого виконавчим комітетом Дніпровської міської ради.

Натомість відповідачами прокурор визначив Дніпровську міську раду, КП «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради та ФОП Христиченка К.Л.

Виконавчий комітет Дніпровської міської ради, тобто орган, який безпосередньо прийняв оспорюваний акт та повинен був відповідати за вимогою про визнання його незаконним і скасування, відповідачем або співвідповідачем у справі не визначався та судом першої інстанції до участі у справі в такому процесуальному статусі не залучався.

Відповідно до статей 45, 48 ГПК України визначення відповідачів є правом позивача, тоді як встановлення їх належності є обов`язком суду.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 902/1331/22 наголосила, що встановлення факту пред`явлення позову до неналежного відповідача за відсутності процесуальних підстав для його заміни чи залучення належного співвідповідача є підставою для відмови у відповідній позовній вимозі.

При цьому заміна неналежного відповідача або залучення співвідповідача здійснюється в порядку статті 48 ГПК України судом першої інстанції та за процесуальною ініціативою позивача.

Таким чином, цей недолік суб`єктного складу не може бути усунутий судом апеляційної інстанції шляхом залучення виконавчого комітету Дніпровської міської ради вперше на стадії апеляційного перегляду.

Суд першої інстанції наведеної обставини не врахував та, перейшовши до оцінки матеріально-правової законності рішення № 587, задовольнив першу позовну вимогу і безпосередньо скасував пункт акта органу, який участі у справі як відповідач не брав.

Таким чином, суд першої інстанції вирішив питання про законність акта виконавчого комітету та припинив його дію в оспорюваній частині без забезпечення цьому органу можливості реалізувати передбачений процесуальним законом комплекс прав відповідача.

За змістом пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України прийняття судом рішення про права, інтереси та/або обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

Зазначене процесуальне порушення не може бути виправлене шляхом апеляційної переоцінки матеріально-правової законності рішення № 587 за тим самим складом учасників, оскільки в такому випадку апеляційний суд фактично повторив би порушення, допущене місцевим господарським судом.

Таким чином, перша позовна вимога про визнання незаконним та скасування пункту 34 розділу ІІ додатка до рішення № 587 від 30.11.2016 задоволенню не підлягає у зв`язку з пред`явленням її за неналежного суб`єктного складу відповідачів.

Колегія суддів також враховує позицію прокурора, висловлену під час апеляційного розгляду, який погодився з незалученням належного відповідача за першою позовною вимогою, однак вважав, що наведена обставина не перешкоджає самостійному вирішенню другої та третьої вимог.

З наведеним висновком прокурора колегія суддів не погоджується з мотивів, детально викладених вище.

У межах саме заявленої прокурором конструкції позову три вимоги становлять послідовний правовий ланцюг.

Прокурор пов`язував укладення договору № 218 ОП з попереднім прийняттям рішення № 587, прямо зазначаючи у позовній заяві про укладення договору «як наслідок» прийняття відповідного рішення.

Своєю чергою, третя вимога сформульована як приведення земельної ділянки у стан, що існував саме до моменту укладення договору № 218 ОП, шляхом демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика.

Таку ж послідовність правових наслідків поклав в основу рішення і суд першої інстанції.

Місцевий господарський суд спочатку визнав незаконним і скасував пункт 34 рішення № 587, далі визнав недійсним договір № 218 ОП, а після цього саме як наслідок задоволення попередніх вимог зобов`язав ФОП Христиченка К.Л. привести земельну ділянку у попередній стан шляхом демонтажу споруд та обладнання паркувального майданчика.

Таким чином, оскаржуване рішення побудоване на послідовній конструкції взаємопов`язаних правових висновків, у якій задоволення наступних вимог поставлено в залежність від висновків щодо попередніх.

Правовий підхід щодо значення неналежного суб`єктного складу для основної та похідної вимог викладений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.06.2025 у справі № 914/3674/23.

Верховний Суд виходив із того, що встановлення неналежного суб`єктного складу є самостійною підставою для відмови у відповідній вимозі, а якщо наступна вимога є похідною та її задоволення залежить від основної, процесуальна неможливість задоволення основної вимоги має бути врахована і при вирішенні похідної.

Застосовуючи наведений підхід до обставин цієї справи, колегія суддів виходить не з формального правила, за яким будь-яка відмова у першій із декількох об`єднаних вимог автоматично тягне відмову в інших, а з конкретної конструкції позову, обраної самим прокурором, та причинно-наслідкового зв`язку, який покладений в основу рішення суду першої інстанції.

За відсутності можливості вирішити по суті питання про незаконність пункту 34 рішення № 587 апеляційний суд не може встановити незаконність цього самого акта опосередковано як необхідну правову передумову для визнання недійсним укладеного надалі договору № 218 ОП.

Інший підхід фактично означав би обхід установленого процесуального дефекту: суд, визнавши неможливим розгляд вимоги про скасування акта без участі органу, який його прийняв, одночасно надавав би тому самому акту негативну правову оцінку при вирішенні наступної вимоги.