Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №344/17791/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/17791/25

Провадження № 22-ц/4808/1695/26

Провадження № 22-ц/4808/1696/26

Провадження № 22-ц/4808/1716/26

Головуючий у 1 інстанції Мелещенко Л. В.

Суддя-доповідач Томин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючої Томин О. О.,

суддів: Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,

за участю секретаря Кузнєцова В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ФОП ОСОБА_1 – адвоката Васютина Ярослава Володимировича на рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року та додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року та апеляційні скарги представника ОСОБА_2 – адвоката Яша Петра Казимировича на додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року та додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_1 про стягнення орендної плати та неустойки,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Яш Петро Казимирович, звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 про стягнення орендної плати та неустойки.

В обґрунтування позову вказав, що 15 лютого 2023 року між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 укладено Договір оренди нежитлового приміщення площею 83,3 кв.м, розташованого в АДРЕСА_1 , терміном на 2 роки 11 місяців, до 01 січня 2026 року. Вказане приміщення відповідачка отримала за актом приймання-передачі від 15 лютого 2023 року.

Згідно з умовами Договору орендодавець має право вимагати від орендаря сплати орендної плати в розмірі та у строки, передбачені договором, а орендар зобов`язується своєчасно сплачувати орендну плату та плату за використані комунальні послуги.

03 жовтня 2023 року відповідачка перестала вносити орендну плату, а в листопаді 2023 року заявила, що не має наміру здійснювати підприємницьку діяльність в орендованому приміщенні, повернула ключі. Однак передавати приміщення за актом приймання-передачі відмовилася.

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Івано-Франківського міського суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 про стягнення штрафу у зв`язку із достроковим розірванням договору оренди нежитлового приміщення з ініціативи орендаря у справі № 344/7237/24. Однак у задоволенні позову було відмовлено. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 березня 2025 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Водночас судами встановлено, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що договір оренди було розірвано з ініціативи орендаря відповідно до передбаченої договором процедури. Орендарем не було виконано в передбаченому договором порядку процедуру розірвання в односторонньому порядку договору оренди від 15 лютого 2023 року, тому розірвання зазначеного договору в односторонньому порядку відповідачкою не відбулося, договір у жовтні 2023 року не припинився. Усне повідомлення орендарем орендодавця про припинення договору не свідчить про його розірвання в односторонньому порядку.

При цьому суд зазначив, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ, а якщо наймач не виконує обов`язку щодо її повернення, наймодавець має право вимагати від нього сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Враховуючи встановлені судом обставини та те, що відповідачка з жовтня 2023 року перестала вносити орендну плату, позивач вважав, що у нього виникло право відмовитися від договору найму і вимагати повернення приміщення у зв`язку з невнесенням наймачем плати за користування ним протягом трьох місяців підряд. Пунктом 4.3.3 Договору оренди передбачено, що таке право виникає у разі несплати орендної плати більше одного місяця, про що наймача необхідно попередити за 30 календарних днів. 16 квітня 2025 року відповідачці направлено претензію з вимогою погасити заборгованість з орендної плати та повернути приміщення за актом приймання-передачі. Остання відмовилася виконати вимоги цієї претензії, що підтверджується відповіддю від 22 травня 2025 року.

Позивач зазначав, що заборгованість з орендної плати за період з 01 жовтня 2023 року по 01 червня 2025 року, виходячи з розміру орендної плати 16 000 грн на місяць та наведеного ним розрахунку за 18 місяців, становить 288 000 грн, а неустойка у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення за період з 01 червня 2025 року по 01 жовтня 2025 року, виходячи з розрахунку за 4 місяці, становить 128 000 грн.

Посилаючись на зазначені обставини та норми законодавства, просив суд стягнути з ФОП ОСОБА_1 на його користь орендну плату в розмірі 288 000 грн та неустойку у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення в розмірі 128 000 грн, вирішити питання розподілу судових витрат.

Короткий зміст оскаржуваних рішення та додаткових рішень суду

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 орендну плату у розмірі 144 000,00 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1440,00 грн.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення у вказаній цивільній справі задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати за надання професійної правничої (правової) допомоги у розмірі 10 000,00 грн. У задоволенні іншої частини вимог заяви відмовлено.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року заяву ФОП ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у вказаній цивільній справі задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 понесені витрати за надання професійної правничої (правової) допомоги у розмірі 5000,00 грн. У задоволенні іншої частини вимог заяви відмовлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційних скарг

Не погодившись із вказаними рішенням та додатковими рішеннями суду, ФОП ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Васютин Ярослав Володимирович, на рішення та додаткові рішення, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Яш Петро Казимирович, на додаткові рішення подали апеляційні скарги. Вважають оскаржувані рішення суду незаконними та необґрунтованими, ухваленими із порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного з`ясування обставин справи.

Представник ФОП ОСОБА_1 – адвокат Васютин Я. В. в апеляційній скарзі вказує, що 15 листопада 2023 року відповідачка повернула позивачу ключі від орендованого приміщення, які останній прийняв та не висловив жодних претензій чи заперечень. З цього часу вона не мала доступу до приміщення, підприємницької діяльності у ньому не здійснювала та була позбавлена фактичної можливості користування цим приміщенням.

Таким чином, позивач як орендодавець отримав нежитлове приміщення у своє повне володіння, користування і розпорядження. Про це свідчить і той факт, що 05 липня 2024 року без згоди відповідачки, всупереч умовам договору оренди, позивач на власний розсуд передав це приміщення в оренду іншому орендарю – ТОВ «МАССМАРТ». При цьому у претензії від 17 січня 2024 року він визнав, що передане приміщення відповідачкою не використовується та підприємницька діяльність у ньому не ведеться.

Вважає неправильним висновок суду першої інстанції про те, що у зв`язку з непідписанням сторонами акта приймання-передачі (повернення) орендованого приміщення орендні відносини між сторонами продовжували тривати після передання 15 листопада 2023 року ФОП ОСОБА_1 ключів від приміщення та їх отримання позивачем без жодних претензій чи зауважень.

Посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 127/14633/16-ц, зазначає, що за відсутності відповідних актів приймання-передачі визначальним для стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням орендарем. Відповідачка фактично користувалася нежитловим приміщенням з дати укладення договору 15 лютого 2023 року до моменту передання позивачу ключів – 15 листопада 2023 року. Однак, суд першої інстанції цього не врахував.

Також вказує, що судом не враховано порушення самим позивачем умов договору оренди, оскільки 05 липня 2024 року він без згоди відповідачки уклав договір оренди того ж нежитлового приміщення з ТОВ «МАССМАРТ». Така поведінка, на думку апелянтки, свідчить про те, що ОСОБА_2 , маючи у розпорядженні передані ФОП ОСОБА_1 ключі, мав повний та безперешкодний доступ до приміщення та можливість передати його в оренду іншому орендарю, починаючи з 15 листопада 2023 року.

Відповідно до Додаткової угоди № 1 до Договору орендна плата мала сплачуватися на розрахунковий рахунок орендодавця до 10 числа поточного місяця за поточний місяць роботи закладу. Однак, після повернення ключів позивач не надавав відповідачці банківських реквізитів та не виставляв рахунків на внесення орендної плати.

Тому вважає позовну вимогу про стягнення орендної плати за період з 01 жовтня 2023 року по 01 червня 2025 року безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення в період з 01 червня 2025 року по 01 жовтня 2025 року в розмірі 128 000 грн зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в її задоволенні, тому в цій частині рішення суду не оскаржує.

Не погоджується також із додатковим рішенням від 16 липня 2026 року про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Вказує, що їх розмір не відповідає критеріям обґрунтованості, розумності, реальності, пропорційності та співмірності, є завищеним з огляду на складність справи, витрачений адвокатом час та неспівмірним із ринковими цінами адвокатських послуг. Із договору про надання правової допомоги від 14 квітня 2025 року неможливо встановити, які саме послуги професійної правничої допомоги були надані позивачу, скільки часу витрачено адвокатом, вартість години його роботи, критерії, умови та порядок розрахунку вартості послуг. Крім того, до заяви про ухвалення додаткового рішення не додано рахунку адвоката та акта виконаних робіт, які б відображали повний та конкретний перелік наданих послуг, вартість кожної з них та витрачений адвокатом час. Тому вважає висновок суду про стягнення 10 000 грн витрат на правничу допомогу необґрунтованим та безпідставним.

Водночас вважає помилковим і додаткове рішення від 16 липня 2026 року за заявою ФОП ОСОБА_1 в частині стягнення лише 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу замість заявлених 23 500 грн. Зазначає, що обсяг виконаних адвокатом робіт і затрачений ним час відповідають заявленим до стягнення витратам, а їх розмір підтверджений належними письмовими доказами, зокрема рахунком від 24 червня 2026 року та актом від 25 червня 2026 року про надання послуг професійної правничої допомоги. Наголошує, що позивачем не подавалося клопотання про зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги та доказів того, що гонорар адвоката є завищеним і неспівмірним, тоді як суд не вправі зменшувати розмір таких витрат з власної ініціативи. Крім того, судом не враховано критерію пропорційності задоволення позовних вимог, оскільки ціна позову становила 416 000 грн, з яких судом стягнуто 144 000 грн, що становить 34,7 % заявлених вимог, а в задоволенні решти вимог у сумі 272 000 грн, що становить 65,3 %, відмовлено. Виходячи з наведеного, вважає, що з позивача на користь відповідачки підлягало стягненню 65,3 % заявленої суми витрат, однак суд стягнув лише 5000 грн, що не відповідає критерію пропорційності.

Враховуючи викладене, просить рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачки на користь позивача орендної плати у розмірі 144 000 грн скасувати, у решті рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні іншої частини позовних вимог залишити без змін. Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року за заявою ОСОБА_2 у цій справі скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні вказаної заяви відмовити. Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року за заявою ФОП ОСОБА_1 змінити, стягнувши зі ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 23 500 грн понесених відповідачкою судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката на стадії розгляду справи в суді першої інстанції. Судові витрати, понесені ФОП ОСОБА_1 на стадії апеляційного провадження, просить покласти на ОСОБА_2 .

Представник ОСОБА_2 – адвокат Яш П. К. в апеляційних скаргах не погоджується з додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року, яким заяву ФОП ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто зі ОСОБА_2 на її користь 5 000 грн витрат на правничу допомогу.

Посилаючись на частину восьму статті 141 ЦПК України, зазначає, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо), які подаються до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Оскільки ні відповідачка, ні її представник доказів понесених витрат на надання правової допомоги під час розгляду справи не подавали та до закінчення судових дебатів відповідної заяви про це не робили, вважає, що у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для стягнення таких витрат.

Просить додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року про часткове задоволення заяви ФОП ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення скасувати та у задоволенні вказаної заяви відмовити.

Також не погоджується із додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року, яким заяву ОСОБА_2 задоволено частково та стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на його користь 10 000 грн витрат на правничу допомогу.

Зазначає, що статтями 133, 137, 141 ЦПК України передбачено види судових витрат, до яких належать і витрати на професійну правничу допомогу, та порядок їх розподілу між сторонами. Розмір витрат, які сторона сплатила у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

До позовної заяви було додано договір про надання правової допомоги з доказами її оплати та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Водночас зі сторони відповідачки та її представника таких клопотань не надходило.

Зазначає, що при вирішенні питання розподілу судових витрат суду належало взяти до уваги поведінку сторони під час розгляду справи, зокрема безпідставне твердження про неможливість використання приміщення після жовтня 2023 року, заперечення певних обставин, які мають значення для справи, зокрема залишення приміщення з власної ініціативи, небажання виконувати договірні зобов`язання щодо повернення орендованого приміщення, а також дії сторони щодо досудового вирішення спору та його врегулювання мирним шляхом під час розгляду справи, зокрема замовчування пропозицій позивача про мирову угоду та її відхилення відповідачкою та її представниками.

Посилається на те, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору. Вважає, що спір виник саме внаслідок неправильних дій відповідачки, а зловживання нею та її представниками процесуальними правами призвели до наявності двох судових справ між тими самими сторонами, які тривають два роки поспіль. Однак вказані обставини судом першої інстанції залишилися поза увагою.

Просить додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року про часткове задоволення заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення скасувати та його заяву задовольнити повністю.

Позиція учасників справи

Учасники справи правом на подання відзивів не скористалися, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заяви (клопотання) учасників справи

У судовому засіданні апеляційного суду ФОП ОСОБА_1 та її представник – адвокат Васютин Я. В. доводи та вимоги поданої ними апеляційної скарги підтримали. Щодо задоволення апеляційних скарг представника позивача заперечили.

Представник позивача – адвокат Яш П. К. подав до суду заяву про неможливість прибути в судове засідання 30.09.2026. На попередньому судовому засіданні підтримав доводи та вимоги поданих ним апеляційних скарг. Щодо задоволення апеляційної скарги представника відповідача заперечив.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, строків розгляду апеляційної скарги колегія суддів ухвалила про розгляд справи за відсутності неприбулих учасників справи.

Позиція Івано-Франківського апеляційного суду

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, відповідачки та її представника, представника позивача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року оскаржується в частині задоволених позовних вимог. Тому апеляційним судом переглядається саме в цій частині.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року та два додаткові рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року зазначеним вимогам відповідають.

Фактичні обставини справи

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 15 лютого 2023 року між фізичною особою ОСОБА_2 (Орендодавцем) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Орендарем) було укладено Договір оренди нежитлового приміщення, згідно п.п. 1.1-1.2 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 83,3 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що належить Орендодавцю на підставі договору позички. Приміщення надається для здійснення підприємницької діяльності (а.с. 8-11).

Згідно п.п. 2.1, 2.3 Договору Орендар вступає у строкове платне користування об`єктом оренди з моменту підписання сторонами Акту прийому-передачі. З моменту підписання сторонами Акту прийому-передачі Орендодавець передає Орендареві ключі від об`єкта.

Орендар зобов`язаний в останній день строку цього Договору повернути Орендодавцю об`єкт оренди у стані не гіршому, ніж на момент прийняття його Орендарем з урахуванням нормального зносу, за Актом приймання-передачі (повернення) об`єкта оренди. Об`єкт вважається поверненим Орендодавцю після підписання сторонами Акту прийому-передачі (повернення) (п.п. 2.5, 2.6 Договору).

За користування об`єктом Орендар сплачує орендну плату в розмірі і у строки, визначені у Додатковій угоді № 1 (п. 3.1 Договору).

Нарахування орендної плати починається з дати підписання сторонами Акту прийому-передачі. Датою припинення нарахування орендної плати вважається дата підписання сторонами Акта прийому-передачі (п. 3.3 Договору).

Цей Договір діє з моменту підписання Акту прийому-передачі до моменту повернення майна Орендодавцю на підставі підписаного Акту прийому-передачі (повернення), але не може перевищувати строку в 2 роки 11 місяців користування Орендарем об`єктом (п. 7.1 Договору).

Згідно пункту 7.2 Договору такий діє по 01 січня 2026 року.

Пунктом 7.5 Договору передбачено, що у разі бажання Орендаря розірвати цей Договір, останній повинен повідомити про це Орендодавця письмово, не менш як за 1 місяць.

15 лютого 2023 року між фізичною особою ОСОБА_2 (Орендодавцем) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Орендарем) було складено ті підписано Акт прийому-передачі об`єкта оренди за Договором оренди від 15 лютого 2023 року (а.с. 11 (зворот)).

Також 15 лютого 2023 року сторонами укладена Додаткова угода № 1 до Договору оренди від 15 лютого 2023 року, в якій зазначено, що відповідно до пункту 3.1 Договору оренди нежитлового приміщення сторони погодили порядок розрахунку: орендна плата сплачується Орендарем на розрахунковий рахунок Орендодавця до 10 числа поточного місяця за поточний місяць роботи закладу. У випадку, коли останній день сплати припадає на вихідний або неробочий день тижня, останнім днем сплати орендної плати є перший робочий день. Орендна плата за 1 (один) місяць становить 16 000,00 грн (а.с. 12).

Того ж дня, 15 лютого 2023 року, сторонами укладена Додаткова угода № 1/1 до Договору оренди від 15 лютого 2023 року, згідно якої відповідно до пункту 3.1 Договору оренди нежитлового приміщення сторони погодили порядок розрахунку: орендна плата сплачується Орендарем готівкою Орендодавцю до 10 числа поточного місяця за поточний місяць роботи закладу. У випадку, коли останній день сплати припадає на вихідний або неробочий день тижня, останнім днем сплати орендної плати є перший робочий день. Орендна плата за 1 (один) місяць становить 16 000,00 грн (а.с. 12 (зворот)).

Згідно даних Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 20.05.2024 ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець (а.с. 13-14).

17 січня 2024 року ОСОБА_2 звертався до ОСОБА_1 із претензією, в якій зазначив, що орендарем передане приміщення не використовується, але не направлено будь-які повідомлення про дострокове розірвання договору, акт прийому-передачі повернення майна не складався, орендна плата та плата за комунальні послуги не сплачується. У зв`язку з цим орендодавець запропонував орендарю протягом двадцяти календарних днів з моменту отримання цієї претензії вирішити питання: 1) про повернення майна в належному стані шляхом підписання акту прийому-передачі; 2) сплатити штрафні санкції, передбачені договором, за дострокове розірвання договору з її ініціативи; 3) провести звірку та погасити заборгованість по орендній платі та комунальних послугах з урахуванням штрафних санкцій за порушення термінів їх сплати (а.с. 46).

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 04 грудня 2024 року у справі № 344/7237/24, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 березня 2025 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення штрафу за договором оренди на підтаві п. 5.4.3 Договору (у разі дострокового розірвання Договору з ініціативи Орендаря) (а.с. 15-22).

16 квітня 2025 року позивач звернувся до відповідачки із претензією про повернення орендованого нежитлового приміщення, погашення заборгованості по орендній платі (а.с. 23).

22 травня 2025 року ФОП ОСОБА_1 надала відповідь на претензію від 16.04.2025, де зазначила, що вважає претензію безпідставною, необґрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення (а.с. 24-26).

Із витребуваних судом першої інстанції доказів встановлено також, що 05 липня 2024 року укладений Договір оренди нежитлового приміщення № 05/07-24 між фізичною особою ОСОБА_2 (Орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МАССМАРТ» (Орендарем), згідно умов якого Орендодавець зобов`язується передати, а Орендар прийняти у строкове платне користування (оренду) нежитлове приміщення загальною площею 83,3 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що належить Орендодавцю на праві власності користування, відповідно до договору позички від 10.01.2023, укладеного між Орендодавцем та власником об`єкта оренди (а.с. 72-77).

Також 05 липня 2024 року між фізичною особою ОСОБА_2 (Орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МАССМАРТ» (Орендарем) укладений Акт № 1 прийому-передачі об`єкта оренди за Договором оренди № 05/07-24 від 05.07.2024 (а.с. 77 (зворот)).

24 липня 2025 року укладена Додаткова угода до Договору оренди нежитлового приміщення № 05/07-24 від 05.07.2024, за умовами якої сторони домовилися, що починаючи з 01 вересня 2025 року розмір щомісячної орендної плати становить 27 500,00 грн та сплачується у встановлені договором строки (а.с. 78).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що судом у цивільній справі № 344/7237/24 було встановлено, що договір оренди не був розірваний в односторонньому порядку орендарем та у жовтні 2023 року не припинився. Жодних доказів про наявність перешкод зі сторони орендодавця та/або орендаря для підписання акту приймання-передачі (повернення) стороною відповідача не надано, а судом не встановлено. Також стороною відповідача не доведено належними, допустимими та достовірними доказами неможливість користування орендованим приміщенням з жовтня 2023 року та звернення з цього приводу до орендаря (позивача). І такі обставини свідчать про неналежне виконання відповідачем обов`язків за укладеним договором та самоусунення від використання переданого в оренду приміщення без розірвання договору оренди. Однак, зважаючи на те, що 05 липня 2024 року Орендодавець передав вказане нежитлове приміщення в оренду іншому орендарю, з цієї дати відповідачка вже не мала орендоване приміщення у своєму фактичному користуванні. Тому суд прийшов до висновку про стягнення орендної плати з відповідачки на користь позивача за період з 01.10.2023 по дату укладення договору № 05/07-24 від 05 липня 2024 року у розмірі 144 000,00 грн (16000,00 (грн) х 9 (місяців)).

Пропорційно розміру задоволених позовних вимог з відповідачки на користь позивача стягнуто витрати по сплаті судового збору в сумі 1440,00 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення заяви представника позивача ОСОБА_2 – адвоката Яша П. К., суд першої інстанції виходив з того, що з наданих до суду доказів вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу, надану позивачу адвокатом Яшем П.К. підтверджуються. Однак, суд вважав, що заявлена позивачем сума є необґрунтованою. Враховуючи реальний обсяг професійної правничої допомоги у суді, час, витрачений на надання таких послуг, критерій реальності таких витрат, а також те, що рішенням суду позовні вимоги задоволені частково, суд прийшов до висновку про зменшення таких витрат та відшкодування у розмірі 10 000,00 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення заяви відповідачки ФОП ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що з наданих до суду доказів вбачається, що витрати на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем, підтверджуються. Однак, суд, оцінюючи обґрунтованість заяви відповідача, з огляду на визначені практикою Європейського суду з прав людини критерії, вважав, що заявлена до сума є необґрунтованою. Враховуючи реальний обсяг професійної правничої допомоги у суді, час, витрачений на надання таких послуг, критерій реальності таких витрат, а також те, що рішенням суду позовні вимоги задоволені частково, суд прийшов до висновку про зменшення таких витрат та відшкодування у розмірі 5000,00 грн.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками, з огляду на наступне.

За положенням ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі № 628/1475/19 (провадження № 61-7554св21) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні».

У постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22) зазначено, що «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду».

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно вимог ч. 1 ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 Цивільного кодексу України).

Серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків законодавець у пункті 1 частини другої статті 11 ЦК України вирізняє, зокрема, договори.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Згідно вимог ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною третьою статті 653 ЦК України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Положення про найм (оренду) визначені §1 Глави 58 ЦК України.

Згідно ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

За найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (частина перша статті 762 ЦК України).

У частині першій статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

У разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (ч. 1 ст. 785 ЦК України).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на те, що відповідачкою порушено умови взятих на себе договірних зобов`язань за договором оренди нежитлового приміщення шляхом несплати орендної плати та відмови передавати вказане приміщення за актом прийому-передачі.

Судом встановлено, що згідно висновків суду у цивільній справі № 344/7237/24, о бставини, встановлені рішенням суду у якій не доказуються при розгляді цієї справи відповідно до вимог ст. 82 ЦПК України, договір оренди, укладений між сторонами 15 лютого 2023 року, не був розірваний в односторонньому порядку орендарем та у жовтні 2023 року не припинився.

Умовами цього Договору визначено, що він діє з моменту підписання Акту прийому-передачі до моменту повернення майна Орендодавцю на підставі підписаного Акту прийому-передачі (повернення) (п. 7.1 Договору); у разі бажання Орендаря розірвати цей Договір, останній повинен повідомити про це Орендодавця письмово, не менш як за 1 місяць (п. 7.5 Договору).

Однак, такі вимоги Договору орендарем дотримано не було.

Також жодних доказів про наявність перешкод зі сторони орендодавця та/або орендаря для підписання акту приймання-передачі (повернення) стороною відповідача не надано, як і не доведено належними, допустимими та достовірними доказами неможливість користування орендованим приміщенням з жовтня 2023 року та звернення з цього приводу до орендаря.

Що стосується доводів представника відповідачки про те, що суд першої інстанції не врахував, що 15 листопада 2023 року вона повернула позивачу ключі від орендованого приміщення, які останній прийняв та не висловив жодних претензій чи заперечень, і з цього часу вона не мала доступу до приміщення, підприємницької діяльності у ньому не здійснювала та була позбавлена фактичної можливості користування ним, то такі вищевказаних висновків суду не спростовують.

Порядок розірвання договору, повернення об`єкта оренди визначалися підписаним сторонами договором, що відповідачкою не дотримано. А сам факт передачі ключів про такі обставини свідчити не може.

Посилання представника апелянта – відповідачки на висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 127/14633/16-ц, що за відсутності відповідних актів приймання-передачі визначальним для стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням орендарем, правильності викладеного в цій справі також не спростовують. У вказаній справі Велика Палата зазначала, що в матеріалах справи немає відповідних актів приймання-передачі частини капітальної споруди орендарю, а також повернення спірного майна орендодавцю, у зв`язку із чим у цьому випадку визначальним для правильного застосування положень статті 629 і частини другої статті 795 ЦК України та стягнення орендної плати є встановлення періоду фактичної можливості користування орендованим приміщенням.

Тоді як у справі, що переглядається, об`єкт оренди переданий орендарю підписаним сторонами актом прийому-передачі. І договором оренди визначений такий же спосіб його повернення.

Отже, висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 127/14633/16-ц є неревелантними до цієї справи.

Доводи апелянтки – відповідачки, що відповідно до Додаткової угоди № 1 до Договору орендна плата мала сплачуватися на розрахунковий рахунок орендодавця до 10 числа поточного місяця за поточний місяць роботи закладу, однак, після повернення ключів позивач не надавав їй банківських реквізитів та не виставляв рахунків на внесення орендної плати, безпідставні. Додатковою угодою № 1/1 до Договору оренди від 15 лютого 2023 року сторони погодили порядок розрахунку, за яким орендна плата сплачується Орендарем готівкою Орендодавцю до 10 числа поточного місяця за поточний місяць роботи закладу (а.с. 12 (зворот)). Крім того, як вже зазначалося вище, передача ключів не свідчить про припинення правовідносин оренди між сторонами і дотримання обов`язку виконання умов договору. І такі обставини нічим не доведено.

Щодо тверджень апелянта про те, що судом не враховано порушення самим позивачем умов договору оренди, оскільки 05 липня 2024 року він без згоди відповідачки уклав договір оренди того ж нежитлового приміщення з ТОВ «МАССМАРТ», то такі є безпідставними. Судом першої інстанції взято до уваги вказаний факт та зменшено заявлену позивачем суму до стягнення орендної плати з відповідачки по 05 липня 2024 року.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а фактично зводяться до незгоди з рішенням суду від 19.06.2026.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Що ж стосується доводів апелянтів про незаконність додаткових рішень суду про стягнення витрат на правничу допомогу, то апеляційний суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

У частинах другій-четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, керуючись умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Звертаючись до суду про стягнення з відповідачки на користь позивача витрат на правничу допомогу, представник позивача – адвокат Яш П. К. надав суду копії Договору про надання правової допомоги від 14.04.2025 (а.с. 27), свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (а.с. 28), ордер про надання правничої допомоги адвокатом Яшем П. К. позивачу (а.с. 29), розписку на договорі про надання правової допомоги від 14.04.2025 про отримання адвокатом Яшем П. К. 40 000,00 грн гонорару від ОСОБА_2 (а.с. 27).

При цьому, у позовній заяві представник позивача зазначав відповідний орієнтовний розрахунок вказаних витрат.

Щодо доводів представника відповідачки про те, що із договору про надання правової допомоги від 14 квітня 2025 року неможливо встановити, які саме послуги професійної правничої допомоги були надані позивачу, скільки часу витрачено адвокатом, вартість години його роботи, критерії, умови та порядок розрахунку вартості послуг, а до заяви про ухвалення додаткового рішення представником позивача не було додано рахунку та акта виконаних робіт, які б відображали повний та конкретний перелік наданих послуг, вартість кожної з них та витрачений адвокатом час, то такі є безпідставними.

Суд першої інстанції врахував, що умовами договору про надання правничої допомоги між позивачем та адвокатом передбачено фіксований розмір гонорару, а не погодинну оплату, у зв`язку з чим відсутність детального опису витраченого адвокатом часу не є підставою для відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зазначила, що за умови встановлення договором фіксованого розміру гонорару саме лише незазначення часу, витраченого адвокатом на кожну окрему дію, не перешкоджає встановленню розміру витрат. Учасник справи має деталізувати опис робіт лише тією мірою, яка дає змогу визначити зміст і обсяг наданої правничої допомоги.

Проте, наведене не означає, що всі заявлені до стягнення стороною відповідача витрати підлягають безумовному покладенню на іншу сторону лише внаслідок їх фіксованого характеру.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

У додатковій постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 911/1138/25 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на постанову від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату фіксованого гонорару чи гонорару успіху, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи таке питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вказаній додатковій постанові зазначила, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан сторін.

Відтак, з урахуванням складності справи, обсягу наданих послуг, часткового задоволення позову, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розмір гонорару, визначений стороною позивача та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, та зменшив відшкодування таких витрат із 40 000,00 грн до 10 000,00 грн.

А доводи представника відповідача, що суд при цьому не врахував відповідність розміру витрат критеріям обґрунтованості, розумності, реальності, пропорційності та співмірності, спростовуються вищенаведеним. Місцевим судом було враховано вищевказані норми права та зменшено заявлену до стягнення суму витрат на правничу допомогу.

Разом з тим, що стосується доводів представника позивача про те, що судом неправомірно зменшено розмір таких витрат, оскільки обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, а зі сторони відповідачки та її представника таких клопотань не надходило, то такі також не свідчать про неправомірність рішення суду.

Наявність у матеріалах справи доказів не є безумовною підставою для відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі, оскільки такі мають бути доведені, документально підтверджені та відповідати критеріям розумності й реальності з урахуванням обставин справи, що дає право суду оцінити їх та за необхідності зменшити.

У постанові Верховного Суду від 16 березня 2026 року у справі № 522/7662/23 (провадження № 61-406св26) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду послідовно сформувала та дотримується підходу, за якого клопотання іншої сторони є обов`язковою передумовою для зменшення судом витрат на правничу допомогу лише в контексті критеріїв, наведених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Натомість критерії, окреслені в частині третій статті 141 ЦПК України, суд може застосувати і з власної ініціативи, незалежно від наявності клопотань іншої сторони.

Тобто, при відсутності клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу суд на підставі ч. 3 ст. 141 ЦПК України визначає розмір витрат з урахуванням вказаних в цій статті критеріїв.

Доводи представника позивача про те, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору, безпідставні. Процесуальні дії сторони відповідача в цій справі зловживанням процесуальними правами не визнавалися.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що ні доводи апеляційної скарги представника позивача, ні представника відповідача не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції при ухваленні такого додаткового рішення за заявою представника позивача норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни цього судового рішення.

Звертаючись до суду про стягнення із позивача на користь відповідачки витрат на правничу допомогу, нею надано суду копії рахунку № 01/150/2026 від 24.06.2026 на суму 23 500,00 грн (а.с. 114), Акту № 01/150/2026 від 25.06.2026 про надання послуг професійної правничої допомоги (а.с. 115), Договору № 150/2025 про надання професійної правничої допомоги, укладеного 08 травня 2026 року між ФОП ФОП ОСОБА_1 та адвокатом Васютиним Я. В. (а.с. 116), ордер про надання правничої допомоги відповідачці адвокатом Васютиним Я. В. (а.с. 64).

При цьому, у відзиві на позов відповідачкою було зазначено орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу та вказано, що докази понесення таких будуть надані у строки, встановлені ч. 8 ст. 141 ЦПК України (а.с. 41).

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Рішення суду в цій справі ухвалено 19 червня 2026 року за відсутності відповідачки та її представника. Дата доставки до електронного суду інформації про документ – 20.06.2026, 22:01 (субота). До електронного кабінету відповідачки доставлено 21.06.2026 (неділя).

Відповідно до ч. 6 ст. 272 ЦПК України якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Відтак, зважаючи на викладене, подання відповідачкою заяви про ухвалення додаткового рішення із доказами понесених витрат на правничу допомогу 26.06.2026 за наявності заяви про це у відзиві на позов не порушує норм права.

А тому доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що ні відповідачка, ні її представник доказів понесених витрат на надання правової допомоги під час розгляду справи не подавали та до закінчення судових дебатів відповідної заяви про це не робили, є безпідставними.

Разом з тим, суд не бере до уваги і твердження в апеляційній скарзі представника відповідачки про те, що визначена судом до стягнення із позивача зменшена сума витрат в сумі 5000,00 грн не відповідає пропорційності відмовлених позовних вимог.

Відповідно до вищевказаних норм процесуального права та практики Верховного Суду судом першої інстанції враховано окрім часткового задоволення позовних вимог рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, час, витрачений на надання таких послуг, критерій реальності таких витрат.

Апеляційний суд зауважує, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Тому апеляційний суд також вважає, що ні доводи апеляційної скарги представника позивача, ні представника відповідача не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції при ухваленні такого додаткового рішення за заявою відповідачки норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни цього судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та додаткові рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки апеляційним судом рішення суду першої інстанції не змінюється і не скасовується, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги представника ФОП ОСОБА_1 – адвоката Васютина Ярослава Володимировича та представника ОСОБА_2 – адвоката Яша Петра Казимировича залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2026 року, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року та додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 16 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуюча: О. О. Томин

Судді: І. В. Бойчук

О. В. Пнівчук

Повний текст постанови складено 09 жовтня 2026 року.