Постанова від 01 жовтня 2026 р. у справі №338/153/26 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 338/153/26

Провадження № 22-ц/4808/1906/26

Головуючий у 1 інстанції Шишко О. А.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,

секретаря Панасюк В.О.,

з участю ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Богородчанського районного суду від 23 липня 2026 року під головуванням судді Шишка О.А. у селищі Богородчани,

в с т а н о в и в:

В лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення з відповідача 27 119,30 грн трьох процентів річних та 117 500,70 грн інфляційних втрат, а всього 144 620 грн, а також понесені судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 25 липня 2016 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто 75 926 грн боргу за договором позики та 4 555,60 грн процентів за користування позикою за період із 13 листопада 2007 року до 13 травня 2008 року.

У подальшому заочним рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 15 вересня 2016 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто 18 769 грн трьох процентів річних за період із 14 травня 2007 року до 08 серпня 2016 року.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто 6 016 грн трьох процентів річних та 27 137,71 грн інфляційних втрат за період із 09 серпня 2016 року до 31 березня 2019 року, а також 768,40 грн судового збору.

Позивач вказує, що рішення судів відповідачем не виконані, а 01 січня 2022 року між ОСОБА_3 та ним було укладено договір відступлення права вимоги.

Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2023 року у справі №338/427/19 ОСОБА_3 замінено її правонаступником - ОСОБА_1 у виконавчому провадженні щодо виконання рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2019 року.

Посилаючись на те, що внаслідок укладення договору відступлення права вимоги він набув статусу кредитора у зобов`язанні, позивач здійснив нове нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат за період із 01 квітня 2019 року до 27 січня 2026 року.

Як базу для нарахування позивач використав суму 132 404,31 грн, до якої включив: 75 926 грн боргу за договором позики; 4 555,60 грн процентів за користування позикою; 18 769 грн трьох процентів річних; 6 016 грн трьох процентів річних; 27 137,71 грн інфляційних втрат.

Зазначає, що присуджені попередніми судовими рішеннями суми залишаються несплаченими, а тому, на його думку, входять до загальної суми грошового зобов`язання відповідача та підлягають врахуванню під час подальшого нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Заочним рішенням Богородчанського районного суду від 23 липня 2026 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.

Зазначає, що суд першої інстанції не повно дослідив матеріали справи, що призвело до неправильності вирішення спору та стало підставою для відмови у задоволені позову, у зв`язку з тим, що суд вважає, що позивач є неналежним кредитором за основним грошовим зобов`язанням.

Вказує, що суд першої інстанції дійшовши такого висновку, фактично поставив під сумнів обставину, яка вже була встановлена іншим судовим рішенням.

Просить скасувати рішення Богородчанського районного суду від 23 липня 2026 року та направити справу на новий розгляд.

Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до ч.3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, наведених у ній.

ОСОБА_2 в засідання апеляційного суду не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, ураховуючи таке.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 25 липня 2016 року встановлено, що 13 листопада 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким відповідач отримав 3 060 доларів США під шість процентів річних строком на шість місяців.

Зазначеним рішенням з відповідача на користь ОСОБА_3 стягнуто 75 926 грн боргу за договором позики та 4 555,60 грн процентів за користування позикою.

Отже, первісне грошове зобов`язання, яке виникло з договору позики та було підтверджене рішенням суду, становило 80 481,60 грн.

Заочним рішенням від 15 вересня 2016 року та рішенням від 04 червня 2019 року Богородчанський районний суд застосував до боржника наслідки прострочення виконання цього грошового зобов`язання, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Зокрема, рішенням від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 стягнуто 6 016 грн трьох процентів річних і 27 137,71 грн інфляційних втрат.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином - відступлення права вимоги.

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора може стосуватися як усього обсягу належних первісному кредиторові прав, так і лише визначеної сторонами частини вимоги. Верховний Суд у постанові від 27 лютого 2020 року у справі №911/806/17 зазначив, що закон допускає як передання повного обсягу прав, так і відступлення прав лише в певній частині, зміст якої визначається договором відступлення права вимоги.

Отже, для встановлення наявності у нового кредитора права на стягнення відповідної суми суд повинен з`ясувати не лише факт існування договору відступлення, а й конкретний предмет цього договору, зміст переданого права, його розмір і зобов`язання, з якого таке право виникло.

На підтвердження свого правонаступництва ОСОБА_1 надав ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2023 року у справі №338/427/19.

В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зазначив, що зі змісту цієї ухвали встановлено, що предметом судового розгляду була заява ОСОБА_3 про заміну сторони виконавчого провадження щодо виконання рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19.

В ухвалі зазначено, що 01 січня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого до ОСОБА_1 перейшли права кредитора «у вказаному зобов`язанні».

Наведене формулювання не може оцінюватися відокремлено від предмета заяви, установлених ухвалою обставин та її резолютивної частини. «Вказаним зобов`язанням» у контексті ухвали є вимога, підтверджена рішенням від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19, про стягнення 6 016 грн трьох процентів річних, 27 137 грн 71 коп. інфляційних втрат і 768 грн 40 коп. судового збору.

Резолютивною частиною ухвали від 10 січня 2023 року суд замінив ОСОБА_3 її правонаступником - ОСОБА_1 - саме у виконавчому провадженні щодо виконання рішення від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19.

Відмовляючи апелянту у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що ухвала не містить висновку про заміну стягувача у виконавчому провадженні щодо виконання рішення від 25 липня 2016 року, яким стягнуто основний борг за договором позики та договірні проценти, або рішення від 15 вересня 2016 року.

Сам договір відступлення права вимоги від 01 січня 2022 року до позовної заяви не долучений і в матеріалах цієї справи відсутній. Розглядаючи спір по суті, суд був позбавлений можливості безпосередньо дослідити його умови та встановити, чи передавала ОСОБА_3 позивачеві право вимоги основного боргу в розмірі 75 926 грн і процентів за користування позикою в сумі 4 555,60 грн, чи предметом відступлення були лише суми, стягнуті рішенням від 04 червня 2019 року.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за договором не змінює природи зобов`язання та не створює нового зобов`язання, а лише підтверджує наявність відповідних прав та обов`язків і надає можливість їх примусового виконання. Підставою для заміни стягувача у виконавчому документі чи виконавчому провадженні є заміна кредитора саме у матеріальних правовідносинах, у зв`язку із чим суд повинен з`ясувати, чи належало первісному кредиторові конкретне право вимоги на момент його відступлення, перевірити чинність цієї вимоги та дослідити докази фактичного переходу відповідного права до правонаступника.

За таких обставин ухвала Богородчанського районного суду від 10 січня 2023 року підтверджує набуття позивачем права вимагати виконання рішення від 04 червня 2019 року, проте не є доказом переходу до нього права вимоги за первісним договором позики та рішенням Богородчанського районного суду від 25 липня 2016 року.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні втрати компенсують кредиторові знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів, а три проценти річних становлять визначену законом компенсацію за користування боржником коштами, які належали до сплати кредиторові.

У постанові від 08 грудня 2022 року у справі №921/542/20 Верховний Суд указав, що інфляційні втрати та три проценти річних є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання і способом захисту майнового права кредитора.

Їх стягнення не змінює предмета первісного зобов`язання та не перетворює вже нараховані компенсаційні суми на новий основний борг, на який автоматично можуть повторно нараховуватися ті самі наслідки прострочення.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2020 року у справі №905/21/19 підкреслено, що за змістом статей 509 та 625 ЦК України інфляційні втрати і три проценти річних нараховуються на суму основного боргу. Під час розрахунку враховується саме основний борг, а не суми, на які він збільшився за попередні періоди внаслідок застосування інфляційних індексів.

У цій справі позивач довів своє правонаступництво лише щодо 6 016 грн трьох процентів річних та 27 137 грн 71 коп. інфляційних втрат, присуджених рішенням Богородчанського районного суду від 04 червня 2019 року.

Однак зазначені суми вже є результатом застосування частини другої статті 625 ЦК України за попередній період прострочення. Вони не є основним боргом за договором позики та не можуть самі по собі бути базою для повторного нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат.

Протилежний підхід фактично призводив би до багаторазового нарахування однієї міри відповідальності на суми, які самі виникли внаслідок застосування цієї міри відповідальності, та до штучного безперервного збільшення бази розрахунку незалежно від розміру первісного грошового зобов`язання.

Натомість право вимоги за первісним боргом у сумі 80 481,60 грн, від якого за наявності відповідних умов могли б нараховуватися передбачені статтею 625 ЦК України платежі, позивач належними, допустимими та достатніми доказами не підтвердив.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції вважає, що позивач є неналежним кредитором за основним грошовим зобов`язанням є необґрунтованими.

Згідно із частинами першою та третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках.

Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім установлених законом випадків.

Заочний розгляд справи не означає автоматичного задоволення заявлених вимог. Суд у кожному випадку повинен перевірити, чи підтверджуються вони належними й допустимими доказами.

Суд не наділений повноваженнями з власної ініціативи відшукувати договір відступлення, витребовувати докази замість позивача без установлених законом підстав, припускати зміст такого договору або самостійно розширювати встановлений ухвалою від 10 січня 2023 року обсяг правонаступництва.

Відповідно до ч.3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Таким чином, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність у нього суб`єктивного матеріального права, для захисту якого пред`явлено позов, зокрема факт переходу до нього права вимоги за тим основним грошовим зобов`язанням, невиконання якого покладено в основу нового нарахування за статтею 625 ЦК України.

Системний аналіз наданих доказів дає апеляційному суду підстави для висновку, що позивач підтвердив лише право вимоги сум, стягнених рішенням Богородчанського районного суду від 04 червня 2019 року у справі №338/427/19, а саме трьох процентів річних та інфляційних втрат за попередній період.

Ці суми не є основним боргом і не утворюють належної правової бази для повторного нарахування передбачених частиною другою статті 625 ЦК України платежів.

Водночас позивач не надав доказів набуття ним права вимоги за основним грошовим зобов`язанням, установленим рішенням Богородчанського районного суду від 25 липня 2016 року.

Враховуючи вищенаведене, за відсутності договору відступлення права вимоги суд не міг встановити ані предмет переданого права, ані його обсяг, ані перехід до позивача права вимоги основного боргу за договором позики.

Отже, колегія суддів вважає, що позивач не довів належності йому матеріального права, на захист якого пред`явлено цей позов, а поданий ним розрахунок ґрунтується на включенні до бази нарахування як основного боргу, право вимоги якого позивачем не підтверджено, так і сум попередньо нарахованих трьох процентів річних та інфляційних втрат, повторне нарахування на які не відповідає правовій природі відповідальності, встановленої статтею 625 ЦК України.

Апеляційний суд не приймає, як доказ, долучену до апеляційної скарги копію договору про відступлення права вимоги від 01 січня 2022 року, оскільки його не було долучено до матеріалів позовної заяви і такий не був предметом дослідження судом першої інстанції. Також наведені позивачем причини неподання цього договору до суду першої інстанції, а саме підготовка позовних матеріалів до суду іншим адвокатом, не є поважними і відповідно до вимог ч. 3 ст. 367 ЦПК України апелянт не надав доказів неможливості його подання суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Богородчанського районного суду від 23 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено 12 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук В.А. Девляшевський