Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №367/9005/25 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 367/9005/25

Провадження № 2/369/6818/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

cудді Лапченко О.М.,

за участі секретаря Дубицької М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Вчорайшенської сільської ради Бердичівського району Житомирської області про розірвання шлюбу та встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини, -

встановив:

представник позивача - адвокат Геращенко Т.В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - служба у справах дітей Вчорайшенської сільської ради, згідно якого просить розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 25.03.2022 року Бердичівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бердичівському районі Житомирської області Центрального-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), актовий запис 187, та встановити факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 25 березня 2022 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб Бердичівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бердичівському районі Житомирської області, про що складено актовий запис № 187. У шлюбі у сторін народилася дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З часом сімейні відносини між сторонами погіршилися та фактично припинилися. Сторони спільного господарства не ведуть, проживають окремо, шлюбних відносин не підтримують, а їхній шлюб, за твердженням позивача, існує лише формально. Позивач вважає подальше спільне життя та збереження шлюбу неможливими.

Крім того, позивач зазначає, що після припинення спільного проживання відповідачка участі у житті дочки не бере, її вихованням та матеріальним забезпеченням не займається. З 02 січня 2025 року дитина фактично перебуває з позивачем, який, за його твердженням, самостійно здійснює її виховання та утримання. Разом із позивачем проживають його мати та баба, однак у зв`язку зі станом здоров`я вони потребують стороннього догляду, у зв`язку з чим позивач посилається на те, що фактично саме він забезпечує належний догляд за дочкою. Позивач вказує, що дочка проживає разом із ним, він створив належні умови для її проживання, самостійно займається її вихованням та утриманням, піклується про стан здоров`я дитини, організовує та оплачує її лікування, дозвілля і відпочинок. Водночас відповідачка разом із дочкою не проживає, матеріально її не забезпечує та участі у вихованні не бере.

Необхідність встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивач обґрунтовує потребою захисту прав та інтересів малолітньої дочки та своїх прав як батька, зокрема для вирішення питань щодо переміщення разом із дитиною без документально оформленої згоди матері, яка з дитиною не проживає, оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, який самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, а також вирішення інших питань, пов`язаних із її проживанням та перебуванням. Посилаючись на зазначені обставини та положення сімейного і цивільного процесуального законодавства, позивач просить суд розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований 25 березня 2022 року, актовий запис № 187, а також встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 листопада 2025 року справу прийнято до провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 лютого 2026 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. Додатково пояснила, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем неповнолітньої дочки необхідне позивачу, зокрема, як обставина, що може бути врахована в подальшому при зверненні до суду з позовом про позбавлення відповідачки батьківських прав щодо дитини.

Повідомлена належним чином про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач не з`явилася, про причини неявки суд не повідомила, заяв та клопотань про розгляд справи без її участі або про відкладення судового засідання від неї на адресу суду не надходило. У встановлений ухвалою про відкриття провадження у справі строк відзив на позовну заяву відповідачем також не поданий.

Оскільки відповідач була належним чином повідомленою про судове засідання, але причин неявки суду не повідомила, суд вважає можливим у відповідності до пункту 1 частини 3 статті 223 ЦПК України провести судове засідання без її участі.

При цьому, за наявності умов, передбачених ч.1 ст.280 ЦПК України, суд вважає необхідним розглянути справу на підставі наявних у справі доказів з ухваленням заочного рішення по справі.

Представник третьої особи - Служби у справах дітей Вчорайшенської сільської ради Бердичівського району Житомирської області у судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Суд, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, приходить до такого висновку.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За правилами частин першої та п`ятої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Щодо позовних вимог про розірвання шлюбу суд вказує таке.

Судом встановлено, що сторони перебувають у шлюбі з 25 березня 2022 року, який зареєстрований Бердичівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бердичівському районі Житомирської області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), про що складено актовий запис № 187.

Від шлюбу сторони мають малолітню дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Шлюбні відносини на момент розгляду справи подружжям припинені.

Ст. 51 Конституції України передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права та обов`язки.

Зазначене положення конституційної норми знайшло свій подальший розвиток у Сімейному Кодексі України, відповідно до ст. 21 якого, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Вжите у цій правовій нормі слово «союз» підкреслює законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

Згідно ст.24 СК України шлюб ґрунтується на добровільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст.55 СК України).

Відповідно до ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного чи психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно зі ст. 110 СК України кожен із подружжя має право на пред`явлення позову про розірвання шлюбу, тобто припинення шлюбних відносин.

При цьому подальше збереження шлюбу в будь-якому випадку можливе лише на паритетних засадах - на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є морально-правовою основою шлюбу. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків.

Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело прав.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Валліанатос та інші проти Греції» від 07 листопада 2013 року (Заяви №№ 29381/09 та 32684/09) зазначено, що мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів. Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення, держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім`ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, обов`язково має брати до уваги зміни, що відбуваються у суспільстві і у ставленні до соціальних питань, цивільного стану і міжособистісних стосунків, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя.

Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року Суд наголосив на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв`язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні.

Згідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що зазначено в статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в ч.1 підпункту «с», «однакові права і обов`язки під час шлюбу і після його розірвання».

Подружжя шлюбно-сімейні відносини не підтримує, спільного господарства не ведуть. Позивач відновлювати стосунки з відповідачем намірів не має, а тому суд вважає, що шлюб подружжя носить формальний характер, їх подальше спільне життя і збереження сім`ї неможливе. Суд розриває шлюб подружжя, оскільки між ними втрачені почуття взаємної любові та поваги.

Відповідно до ч.2 ст.112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.

Позивач наполягає на розірванні шлюбу, він не має наміру зберігати шлюб з відповідачем. Приймаючи до уваги не примирення сторін в період знаходження справи в суді, суд вважає, що причини, що спонукають позивача наполягати на розірванні шлюбу є обґрунтованими і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їх інтересам, що має істотне значення, внаслідок чого позов підлягає задоволенню.

Задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходить з того, що добровільність шлюбу - одна з основних його засад. Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то, відповідно, відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбних відносин, що є неприпустимим.

Згідно ч.2 ст.114, абз. 2 ч. 3 ст. 115 СК України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Відтак, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині розірвання шлюбу.

Щодо позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини суд вказує таке.

Так, судом також досліджено письмові докази, надані позивачем на підтвердження обставин проживання малолітньої дитини разом із ним, здійснення ним догляду за дитиною, її лікування та матеріального забезпечення.

Відповідно до довідки Бистріївського старостинського округу Вчорайшенської сільської ради Бердичівського району Житомирської області ОСОБА_1 проживає за місцем своєї реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Разом із ним зареєстровані та проживають його баба - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та мати - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . За цією ж адресою без реєстрації місця проживання проживає його малолітня дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З акта обстеження матеріально-побутових умов проживання вбачається, що комісією проведено обстеження умов проживання сім`ї за місцем проживання позивача. В акті зафіксовано склад сім`ї, житлово-побутові умови, санітарний стан помешкання, наявність умов для проживання дитини, забезпечення сім`ї продуктами харчування, одягом та іншими необхідними для проживання речами.

Також судом досліджено надані позивачем висновки про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі, складені щодо матері та баби позивача.

Зазначені медичні документи підтверджують наявність у вказаних членів сім`ї порушень стану здоров`я та потребу в соціальній послузі з догляду.

Відповідно до довідки КНП «Житомирська обласна дитяча клінічна лікарня» Житомирської обласної ради ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 13.06.2025 року перебувала на лікуванні у відділенні анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії зазначеного закладу охорони здоров`я.

Крім того, згідно з довідкою КНП «Житомирська обласна дитяча клінічна лікарня» від 23.06.2025 року, виданою ОСОБА_1 , його дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає у с. Бистріївка Бердичівського району, з 13.06.2025 року перебувала на лікуванні у педіатричному відділенні № 1 зазначеного закладу.

Вказані довідки підтверджують факт перебування малолітньої ОСОБА_3 на стаціонарному лікуванні у червні 2025 року.

Із відповіді КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Ружинської селищної ради від 08.07.2025 року № 495 вбачається, що 24.07.2024 року щодо ОСОБА_3 було укладено декларацію з лікарем-педіатром, законним представником дитини при цьому була зазначена її мати - ОСОБА_2 . У травні 2025 року декларацію було переукладено, а законним представником дитини зазначено її батька - ОСОБА_1 , оскільки, як зазначено у відповіді закладу, мати дитини з ним не проживає.

Цією ж відповіддю повідомлено, що дитина має вроджену патологію дихальних шляхів, неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні, зокрема у Ружинській РЦЛ, Бердичівській лікарні та Житомирській обласній дитячій лікарні. При цьому у 2025 році на медичні огляди з дитиною з`являвся її батько - ОСОБА_1 , який також перебував разом із дочкою під час її стаціонарного лікування.

Вирішуючи позовні вимоги в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно зі статтею 150 СК України на батьків покладено обов`язок виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею освіти, готувати її до самостійного життя.

Відповідно до частин першої та другої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Отже, саме по собі окреме проживання одного з батьків від дитини не припиняє його батьківських прав та обов`язків і не означає автоматичного набуття іншим із батьків правового статусу особи, яка самостійно здійснює всі батьківські права та обов`язки.

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2026 року у справі № 705/7214/24 (провадження № 61-6387св25), підтверджуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), виходив із того, що внаслідок настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які підтверджуються актами цивільного стану, зокрема свідоцтвом про смерть, або відповідним рішенням суду, зокрема про позбавлення батьківських прав, визнання особи недієздатною, померлою чи безвісно відсутньою, особа позбавляється можливості користуватися відповідною батьківською правосуб`єктністю. У такому випадку відповідні права та обов`язки припиняються або змінюються в установленому законом порядку та не потребують додаткового підтвердження того, що інший із батьків самостійно їх виконує.

Верховний Суд також наголошує, що сімейним законодавством не передбачено припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини лише внаслідок фактичного невиконання таких обов`язків одним із батьків. Визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 15 січня 2026 року у справі № 442/5036/24 (провадження № 61-7255св25).

Судом у цій справі встановлено, що малолітня ОСОБА_3 фактично проживає разом із батьком - ОСОБА_1 . Матеріали справи також підтверджують, що позивач забезпечує побутові потреби дитини, займається її вихованням, звертається разом із нею до закладів охорони здоров`я та перебуває з дочкою під час її стаціонарного лікування.

Разом із тим наведені обставини передусім свідчать про виконання позивачем передбачених статтею 150 СК України обов`язків батька щодо виховання, утримання дитини та піклування про стан її здоров`я.

Саме по собі виконання батьком покладених на нього законом батьківських обов`язків, як і проживання малолітньої дитини разом із ним, не свідчить про припинення відповідних прав та обов`язків матері дитини та не є достатньою підставою для встановлення окремого факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.

Надані позивачем довідка про місце проживання, акт обстеження матеріально-побутових умов, медичні документи щодо стану здоров`я дитини, довідки про перебування дитини на стаціонарному лікуванні та відповідь закладу первинної медико-санітарної допомоги підтверджують проживання дитини з батьком та участь останнього у забезпеченні її потреб і лікуванні.

Водночас такі докази не підтверджують настання передбачених законом юридичних обставин, які припинили або обмежили б батьківські права та обов`язки відповідачки щодо дитини. Матеріали справи не містять судового рішення про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, визнання її безвісно відсутньою, недієздатною чи оголошення померлою, а також інших установлених законом обставин, які б унеможливлювали здійснення нею батьківських прав та виконання батьківських обов`язків.

Більше того, саме лише проживання дитини з одним із батьків, відповідно до актуальної практики Верховного Суду, не свідчить про усунення іншого з батьків від виховання дитини.

При цьому відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення матері або батька від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною передбаченою законом підставою для позбавлення батьківських прав.

У судовому засіданні представник позивача пояснила, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини необхідне позивачу, зокрема, як додаткова обставина для подальшого звернення до суду з позовом про позбавлення відповідачки батьківських прав.

Однак обставини щодо невиконання матір`ю своїх батьківських обов`язків, причин такого невиконання, наявності її винної поведінки та свідомого ухилення від виховання дитини повинні встановлюватися та оцінюватися судом безпосередньо під час вирішення відповідного спору про позбавлення батьківських прав із дотриманням установленої законом процедури та з урахуванням найкращих інтересів дитини.

Встановлення таких обставин наперед шляхом задоволення окремої позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини фактично створювало б доказову передумову для вирішення іншого сімейного спору без дослідження у межах такого спору всієї сукупності обставин, що мають значення для вирішення питання про виконання матір`ю своїх батьківських обов`язків.

Суд вважає, що наведена представником позивача мета встановлення такого факту не є достатньою правовою підставою для задоволення заявленої позовної вимоги.

Водночас пунктом 2 частини першої статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав у разі ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Таким чином, у разі звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав саме в межах такого спору підлягатимуть встановленню та доказуванню обставини виконання чи невиконання відповідачкою своїх батьківських обов`язків, причини її неучасті у вихованні та утриманні дитини, тривалість такої поведінки, її винний та свідомий характер, а також інші обставини, які мають значення для вирішення питання про наявність передбачених статтею 164 СК України підстав для застосування такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

При цьому факт належного виконання позивачем власних батьківських обов`язків не є тотожним факту ухилення відповідачки від виконання її батьківських обов`язків. Обставини проживання дитини разом із батьком, забезпечення ним її побутових потреб, лікування, утримання та виховання характеризують передусім виконання самим позивачем обов`язків батька, покладених на нього сімейним законодавством, однак самі по собі не доводять винного та свідомого ухилення матері від виховання дитини.

Верховний Суд виходить із того, що ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини як підстава для позбавлення батьківських прав передбачає винну поведінку матері або батька та свідоме нехтування ними своїми обов`язками. Відтак питання про наявність такої поведінки не може вирішуватися лише на підставі встановлення того, що інший із батьків фактично здійснює основний догляд за дитиною.

Суд враховує, що при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав мають оцінюватися не лише обставини фактичної участі кожного з батьків у житті дитини, але й причини поведінки того з батьків, щодо якого заявлено відповідну вимогу, наявність його вини, ставлення до дитини, можливість зміни поведінки, висновок органу опіки та піклування, а передусім - найкращі інтереси самої дитини.

Отже, судове рішення у цій справі не може використовуватися як спосіб попереднього формування доказової передумови для майбутнього вирішення питання про позбавлення відповідачки батьківських прав, оскільки наявність передбачених законом підстав для позбавлення батьківських прав повинна встановлюватися судом безпосередньо в межах відповідного спору з дослідженням усієї сукупності належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів.

Тому посилання представника позивача на необхідність встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини для подальшого звернення з позовом про позбавлення відповідачки батьківських прав не свідчить про наявність правових підстав для задоволення заявленої у цій справі вимоги та, навпаки, підтверджує, що обставини, на встановленні яких наполягає позивач, мають оцінюватися судом у межах відповідного спору щодо виконання матір`ю батьківських обов`язків.

З урахуванням наведеного суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини проживання малолітньої дитини разом із позивачем, здійснення ним її повсякденного виховання, утримання та забезпечення лікування підтверджують належне виконання позивачем своїх батьківських обов`язків, однак не є достатньою правовою та доказовою підставою для встановлення заявленого ним окремого факту самостійного виховання та утримання дитини.

Відтак, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої ОСОБА_3 , у зв`язку із чим у задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 12, 13, 81, 263-265, 280 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 25 березня 2022 року Бердичівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Бердичівському районі Житомирської області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), про що складено актовий запис № 187.

У решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної сили надіслати до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня вручення повного заочного рішення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя - Лапченко О.М.

12.10.2026