Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №400/11129/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/11129/25

Головуючий в 1 інстанції: Брагар В.С.

Дата і місце ухвалення: 02.04.2026 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року у справі № 400/11129/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, –

В С Т А Н О В И В :

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправною та скасувати відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, викладену у листі-повідомленні від 25.09.2025 року;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) від 04.08.2025 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та прийняти нове рішення відповідно до вимог чинного законодавства, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та видати відповідну довідку.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій послався на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції помилково визнав перелік документів, визначений додатком 5 до Порядку № 560, виключним способом підтвердження права на відстрочку, фактично звузивши зміст права, передбаченого статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На думку апелянта, суд проявив надмірний формалізм, не надавши належної оцінки сукупності доказів самостійного виховання та утримання позивачем дитини, зокрема нотаріальному договору від 11 жовтня 2024 року та іншим документам.

Апелянт вважає, що зазначені докази в їх сукупності підтверджують фактичне здійснення ним повного обсягу батьківських обов`язків, а відсутність окремого судового рішення про встановлення відповідного факту не може бути безумовною підставою для відмови у відстрочці.

Посилаючись на положення статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку № 560, практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 04 серпня 2025 року позивач подав до ІНФОРМАЦІЯ_1 заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особа, яка самостійно виховує та утримує дитину.

13 серпня 2025 року представником позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 направлено адвокатський запит вих. № 698 з проханням повідомити результати розгляду заяви ОСОБА_1 .

У відповідь на адвокатський запит відповідач повідомив, що за результатами розгляду заяви позивача комісією прийнято рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з невстановленням факту самостійного виховання та утримання дитини.

Вважаючи зазначену відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що подані позивачем документи не підтверджують факту самостійного виховання та утримання ним дитини, а відтак не свідчать про наявність передбачених пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку із зверненням позивача щодо надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років.

Правові підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначені статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

За змістом пункту 4 частини першої статті 23 цього Закону не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Отже, для вирішення питання про наявність у позивача права на відстрочку за заявленою ним підставою необхідно встановити не лише факт наявності у нього дитини віком до 18 років, а й наявність передбачених законом обставин, які підтверджують самостійне виховання та утримання ним дитини.

При цьому закон пов`язує право на відстрочку за наведеною підставою із самостійним вихованням та утриманням дитини за рішенням суду, яким встановлено відповідний юридично значущий факт.

Порядок реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та документи, що підтверджують відповідні підстави, визначені Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560.

При цьому колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції визнав перелік документів, визначений додатком 5 до Порядку № 560, виключним способом доказування відповідної обставини.

Висновок суду першої інстанції ґрунтується не на формальному ненаданні позивачем конкретного документа, а на встановленні того, що подані ним докази не підтверджують передбаченої пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підстави для відстрочки.

Водночас положення Порядку № 560 визначають документи, якими підтверджується відповідна підстава для відстрочки, та передбачають подання рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Саме по собі встановлення факту проживання дитини разом із позивачем, припинення шлюбних відносин між батьками, визначення місця проживання дитини з батьком або наявність домовленості між батьками щодо здійснення ними батьківських прав та обов`язків не є достатнім для висновку про наявність у особи права на відстрочку за пунктом 4 частини першої статті 23 зазначеного Закону.

Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження наявності підстави для надання відстрочки позивач посилався на те, що після припинення шлюбних відносин дитина проживає разом із ним та перебуває на його утриманні, а мати фактично не бере участі у її вихованні.

На підтвердження зазначених обставин позивачем подано, зокрема, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 вересня 2024 року у справі № 490/5618/24 про розірвання шлюбу, рішення цього ж суду від 30 вересня 2024 року у справі № 490/7040/24 про стягнення аліментів на утримання дитини, нотаріально посвідчену угоду щодо місця проживання дитини, здійснення батьківських прав та обов`язків і особистого виховання дитини, а також заяву матері дитини щодо проживання дитини разом із позивачем.

Оцінюючи наведені докази, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками та проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов`язків щодо дитини.

За змістом статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею освіти та готувати її до самостійного життя.

Відповідно до статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею.

Отже, саме по собі проживання дитини разом з одним із батьків не свідчить про припинення або невиконання іншим із батьків своїх батьківських обов`язків.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 вересня 2024 року у справі № 490/5618/24 підтверджує факт розірвання шлюбу між батьками дитини. Водночас предметом розгляду у цій справі було саме питання про розірвання шлюбу, а обставини щодо припинення чи обмеження батьківських прав матері, її усунення від участі у вихованні дитини або факту самостійного виховання дитини батьком судом не встановлювалися.

Водночас рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 вересня 2024 року у справі № 490/7040/24 встановлено, що дитина проживає разом із позивачем, у зв`язку з чим з матері стягнуто аліменти на її утримання. Разом із тим у цьому ж рішенні суд виходив із положень статті 141 Сімейного кодексу України про те, що розірвання шлюбу та проживання батьків окремо від дитини не впливають на обсяг їхніх прав і не звільняють від обов`язків щодо дитини.

Таким чином, зазначене рішення підтверджує проживання дитини з позивачем та покладення на матір обов`язку зі сплати аліментів, однак не встановлює факту припинення матір`ю участі у вихованні дитини та не встановлює факту її самостійного виховання позивачем.

Не підтверджує самостійного виховання дитини і нотаріально посвідчена угода, на яку посилається позивач. За своїм змістом така угода врегульовує порядок здійснення батьківських прав та обов`язків щодо дитини, однак сама по собі не припиняє та не обмежує батьківських прав матері і не свідчить про фактичне припинення нею участі у вихованні дитини.

Так само заява матері про згоду на проживання дитини разом із батьком підтверджує погодження нею місця проживання дитини, однак сама по собі не свідчить про відмову матері від батьківських прав та обов`язків або про фактичне припинення її участі у вихованні дитини.

Крім того, на момент звернення позивача із заявою про надання відстрочки у матеріалах справи відсутнє рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, яке підтверджувало б наявність відповідної підстави для відстрочки.

За таких обставин наведені позивачем документи, кожен окремо та у їх сукупності, не підтверджують наявності саме тієї юридично значущої обставини, з якою пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язує виникнення права на відстрочку, а саме самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду.

При цьому колегія суддів не виходить із того, що відсутність одного конкретного документа автоматично виключає можливість доведення відповідних обставин. У цій справі питання полягає не у формальному ненаданні позивачем певного документа, а у тому, що подані ним докази не підтверджують сукупності обставин, з якими закон пов`язує виникнення права на відстрочку за заявленою підставою. Крім того, у матеріалах справи відсутнє рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, яке підтверджувало б наявність відповідної підстави для відстрочки саме на момент звернення із заявою.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції вдався до надмірного формалізму при оцінці поданих позивачем документів.

Як убачається зі змісту рішення суду першої інстанції, суд не відмовив у задоволенні позову виключно через відсутність у позивача певного документа та не встановлював наперед визначеної форми доказування. Суд надав оцінку кожному з поданих доказів та їх сукупності й дійшов висновку про недоведеність саме самостійного виховання та утримання дитини.

Посилаючись на постанови Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 280/5246/18, від 01 квітня 2021 року у справі № 140/8457/20 та від 17 березня 2021 року у справі № 280/2815/20, апелянт зазначає про недопустимість надмірного формалізму під час оцінки доказів.

Разом із тим наведені постанови Верховного Суду не містять правового висновку про те, що факт проживання дитини з одним із батьків, розірвання шлюбу або наявність домовленості між батьками автоматично свідчать про її самостійне виховання та утримання цим із батьків.

У цій справі суд першої інстанції не встановлював наперед визначеної форми доказування, а здійснив оцінку наданих позивачем доказів з урахуванням предмета доказування у справі та дійшов висновку, що вони не підтверджують фактичного самостійного виховання та утримання дитини.

Не свідчить про неправильність такого підходу і посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24.

У зазначеній постанові Верховний Суд, з урахуванням законодавчих змін, які набрали чинності 18 травня 2024 року, звернув увагу на можливість встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини як обставини, що має юридичне значення для реалізації права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби.

Водночас із цієї правової позиції не випливає, що будь-які документи, які підтверджують проживання дитини з одним із батьків, розірвання шлюбу чи домовленість між батьками, самі по собі є достатніми для підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини.

Навпаки, для вирішення питання про наявність відповідного права необхідно встановити фактичні обставини, які свідчать про самостійне виховання та утримання дитини, а у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», — наявність такого факту, встановленого рішенням суду.

У цій справі таких обставин наданими доказами не підтверджено, а рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем на момент звернення із заявою про надання відстрочки відсутнє.

Крім того, колегія суддів враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 686/26736/25, у якій при застосуванні положень статей 141, 150, 157 Сімейного кодексу України зазначено, що розірвання шлюбу між батьками та їх проживання окремо не припиняють батьківських прав та обов`язків. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, не звільняється від обов`язку брати участь у її вихованні.

Верховний Суд також виходив із того, що домовленість між батьками щодо визначення місця проживання дитини та порядку здійснення батьківських прав і обов`язків сама по собі не свідчить про припинення або усунення другого з батьків від виконання його батьківських обов`язків.

Наведені висновки Верховного Суду узгоджуються з обставинами цієї справи та свідчать про необхідність розмежування факту проживання дитини з одним із батьків і факту її самостійного виховання та утримання цим із батьків.

Посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини також не спростовує правильності висновків суду першої інстанції, оскільки наведене посилання саме по собі не свідчить про наявність правової позиції Європейського суду з прав людини, яка б виключала можливість застосування передбачених національним законодавством умов підтвердження права на відстрочку або звільняла позивача від обов`язку довести юридично значущі обставини, з якими закон пов`язує виникнення такого права.

За таких обставин колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність обставини, з якою пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язує виникнення права на відстрочку, а саме факту самостійного виховання та утримання дитини.

При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

Покладення на відповідача обов`язку довести правомірність оскаржуваного рішення не звільняє позивача від обов`язку довести обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, зокрема наявність юридично значущих обставин, з якими закон пов`язує виникнення права на відстрочку.

Оцінивши доводи апеляційної скарги та наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, колегія суддів не встановила обставин, які б свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права або про неповне з`ясування ним обставин, що мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам, оскільки суд правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив подані сторонами докази, надав їм належну правову оцінку, правильно визначив правову природу спірних правовідносин та застосував належні норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б бути підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2026 року у справі № 400/11129/25 - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, установлених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук