Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №420/39918/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/39918/25

Головуючий в 1 інстанції: Марин П.П.

Дата і місце ухвалення: 23.04.2026 р., м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року у справі № 420/39918/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, третя особа – Товариство з обмеженою відповідальністю « 5АП», про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, третя особа – Товариство з обмеженою відповідальністю « 5АП», в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №51035300026490 від 19.11.2025 року, про відмову в продовженні строку перебування в Україні громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 ;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , про продовження строку перебування в Україні та прийняти за результатами розгляду мотивоване рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цій справі.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивач звернувся із заявою про продовження строку перебування в Україні 17 листопада 2025 року, після закінчення строку дії візи 7 вересня 2025 року, а тому, на думку апелянта, суд першої інстанції не врахував обставин порушення позивачем установленого строку перебування.

Також ГУ ДМС посилається на те, що позивач не надав належних документів на підтвердження заявленої підстави та мети подальшого перебування в Україні, зокрема доказів продовження дозволу на застосування його праці, у зв`язку з чим у відповідача були підстави для відмови відповідно до підпункту 2 пункту 25 Порядку № 150.

Крім того, апелянт вважає безпідставними висновки суду щодо формальності та немотивованості оскаржуваного рішення, зазначаючи, що таке рішення формується засобами відомчої інформаційної системи ДМС та підписується кваліфікованим електронним підписом.

Посилаючись на те, що строк дії дозволу на застосування праці іноземця сплив 13 березня 2026 року, ГУ ДМС також вказує на втрату практичного змісту вимоги про повторний розгляд заяви позивача.

На підставі викладеного апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянином Республіки Індія, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

13 серпня 2025 року позивач в`їхав на територію України на підставі виданої 10 червня 2025 року Посольством України в Республіці Індія візи типу D-04, строк дії якої визначено з 10 червня 2025 року до 7 вересня 2025 року.

14 листопада 2025 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області стосовно ОСОБА_1 складено протоколи про адміністративні правопорушення, за результатами розгляду яких позивача притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено адміністративні стягнення у вигляді штрафів у розмірі 1700 грн та 3400 грн.

17 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про продовження строку перебування на території України.

19 листопада 2025 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення №51035300026490 про відмову в продовженні строку перебування в Україні громадянина Республіки Індія ОСОБА_1 .

Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що позивач разом із заявою про продовження строку перебування в Україні надав копію трудового договору та дозволу на застосування праці, дійсного до 13 березня 2026 року, що підтверджувало заявлену ним мету подальшого перебування в Україні.

Водночас відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивач мав інші, ніж заявлені у заяві, підстави та мету перебування в Україні.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи підтверджують заявлену позивачем мету звернення до міграційного органу, а тому оскаржуване рішення про відмову у продовженні строку перебування є необґрунтованим та підлягає скасуванню.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що пункт 25 Порядку №150 визначає перелік підстав для відмови у продовженні строку перебування в Україні, серед яких відсутня така підстава, як подання заяви після закінчення дозволеного строку перебування.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість оскаржуваного рішення, однак виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За правилами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

При цьому відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а також добросовісно, розсудливо, пропорційно та з дотриманням принципу рівності перед законом.

Отже, предметом судового контролю у цій справі є не лише формальна наявність у відповідача повноважень щодо прийняття рішення про відмову у продовженні строку перебування, а й дотримання ним установлених законом умов та порядку реалізації таких повноважень, зокрема наявність фактичних і правових підстав для застосування обраної ним підстави відмови.

Правовідносини щодо продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України врегульовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (далі – Закон №3773-VI) та Порядком продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року №150 (далі – Порядок №150).

Згідно з частиною першою статті 17 Закону №3773-VI іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування за наявності законних підстав.

Пунктом 5 Порядку №150 передбачено, що заява про продовження строку перебування подається не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення встановленого строку перебування. Водночас у разі порушення встановленого строку перебування заява приймається після притягнення іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони до адміністративної відповідальності.

Таким чином, зазначеною нормою врегульовано порядок дій у випадку порушення встановленого строку перебування та передбачено можливість прийняття заяви за наявності визначених нею умов.

При цьому необхідно розмежовувати питання прийняття заяви та питання обґрунтованості рішення, прийнятого за результатами її розгляду. Сам факт прийняття відповідачем заяви до розгляду не означає автоматичного задоволення заявленого клопотання, однак так само порушення строку перебування не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку належним чином обґрунтувати конкретну підставу відмови, на яку він посилається у прийнятому рішенні.

У цій справі відповідач заяву позивача прийняв та за результатами її розгляду 19 листопада 2025 року прийняв оскаржуване рішення. Отже, питання про правомірність цього рішення підлягає оцінці виходячи з фактичних та правових підстав, зазначених відповідачем при його прийнятті.

Як убачається з матеріалів справи, підставою для відмови визначено підпункт 2 пункту 25 Порядку №150, відповідно до якого у продовженні строку перебування відмовляється у разі, коли є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства має інші, ніж заявлені у заяві, підстави та мету перебування в Україні.

Отже, для застосування наведеної норми необхідним є встановлення конкретних обставин, які об`єктивно дають підстави вважати, що заявлені іноземцем підстави та мета перебування в Україні не відповідають фактичним обставинам його перебування.

При цьому саме по собі припущення про можливу невідповідність заявленої мети фактичній не може вважатися достатньою підставою для відмови у продовженні строку перебування. Такий висновок має ґрунтуватися на конкретних обставинах, встановлених уповноваженим органом, та відповідних доказах, які дозволяють зробити обґрунтований висновок про наявність іншої мети перебування.

Як установлено судом першої інстанції, позивач зазначив метою свого перебування в Україні працевлаштування та на підтвердження цього подав, зокрема, трудовий договір і дозвіл на застосування праці, строк дії якого визначено до 13 березня 2026 року.

Таким чином, на момент звернення із заявою позивач надав документи, які об`єктивно підтверджували заявлену ним мету перебування в Україні та її зв`язок із працевлаштуванням.

Водночас відповідач в оскаржуваному рішенні не навів конкретних обставин, які б свідчили про наявність у позивача іншої, ніж заявлена, мети перебування в Україні, не зазначив, у чому саме полягала така інша мета, та не навів доказів, на підставі яких дійшов відповідного висновку.

За таких обставин посилання лише на наявність сумнівів щодо заявленої позивачем мети перебування не може вважатися достатнім обґрунтуванням застосування підпункту 2 пункту 25 Порядку №150.

Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, мав не лише послатися на відповідну норму Порядку №150, а й довести наявність передбачених нею фактичних обставин, які зумовлювали прийняття рішення про відмову.

Наведений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 липня 2020 року у справі №420/2830/19 та від 11 серпня 2021 року у справі №420/2831/19, у яких Суд виходив із того, що за наявності документів, які підтверджують заявлену іноземцем мету перебування, та відсутності доказів з боку органу ДМС щодо іншої мети перебування рішення про відмову у продовженні строку перебування є необґрунтованим.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що відповідач не довів наявності передбаченої підпунктом 2 пункту 25 Порядку №150 підстави для відмови у продовженні строку перебування.

Посилання апелянта на те, що позивач звернувся із заявою після закінчення строку дії візи, цього висновку не спростовує.

Як уже зазначалося, пункт 5 Порядку №150 передбачає спеціальний порядок прийняття заяви у разі порушення встановленого строку перебування. Тому сам по собі факт такого порушення не може бути ототожнений із доведеністю іншої, ніж заявлена, мети перебування, передбаченої підпунктом 2 пункту 25 Порядку №150.

Крім того, саме факт порушення строку перебування не був визначений відповідачем як підстава для відмови в оскаржуваному рішенні. Відтак посилання на цю обставину в апеляційній скарзі не спростовує висновку про відсутність належного обґрунтування тієї підстави, яка фактично була покладена відповідачем в основу оскаржуваного рішення.

Не змінюють правової оцінки і доводи апелянта про ненадання позивачем документів щодо продовження дозволу на застосування праці.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що його прийнято на підставі підпункту 2 пункту 25 Порядку №150 – у зв`язку з наявністю, на думку відповідача, інших, ніж заявлені, підстав та мети перебування в Україні.

Відтак правомірність цього рішення підлягає перевірці з огляду на визначену відповідачем підставу його прийняття. Під час судового розгляду відповідач не може обґрунтовувати правомірність прийнятого рішення фактичними та правовими мотивами, які не були наведені при його прийнятті, якщо це призводить до зміни визначеної ним підстави прийняття індивідуального акта.

У цьому випадку твердження апелянта про ненадання документів щодо продовження дозволу на застосування праці саме по собі не свідчить про наявність у позивача іншої мети перебування в Україні.

Більше того, наданий позивачем дозвіл на застосування праці був чинним на момент прийняття оскаржуваного рішення. Тому наявність у відповідача сумнівів щодо подальшого строку його чинності не може автоматично свідчити про те, що заявлена позивачем мета перебування була іншою.

Доводи апеляційної скарги щодо формування оскаржуваного рішення засобами відомчої інформаційної системи ДМС та його підписання кваліфікованим електронним підписом також не свідчать про його обґрунтованість.

Формування рішення в інформаційній системі та його підписання кваліфікованим електронним підписом підтверджують належність його оформлення та спосіб прийняття, однак самі по собі не підтверджують наявності фактичних обставин, з якими пункт 25 Порядку №150 пов`язує можливість відмови у продовженні строку перебування.

Вимога щодо мотивованості рішення суб`єкта владних повноважень стосується не лише зазначення в ньому відповідної норми права, а й наведення фактичних обставин, які стали підставою для її застосування, та логічного зв`язку між встановленими обставинами і зробленим органом висновком.

У цьому випадку такого зв`язку відповідачем належним чином не наведено, оскільки в оскаржуваному рішенні не зазначено, які саме обставини свідчили про наявність у позивача іншої, ніж заявлена, мети перебування в Україні.

Не заслуговує на увагу і довід апелянта про втрату практичного значення повторного розгляду заяви у зв`язку із закінченням 13 березня 2026 року строку дії дозволу на застосування праці.

Правомірність рішення суб`єкта владних повноважень оцінюється виходячи з обставин, що існували на момент його прийняття. На 19 листопада 2025 року наданий позивачем дозвіл на застосування праці був чинним, а тому його подальше припинення не може впливати на оцінку правомірності рішення, прийнятого відповідачем у листопаді 2025 року.

Крім того, суд першої інстанції не зобов`язав відповідача безпосередньо продовжити позивачу строк перебування в Україні, а зобов`язав повторно розглянути його заяву та прийняти за результатами такого розгляду мотивоване рішення з урахуванням правової оцінки суду.

Таким чином, суд першої інстанції не перебрав на себе повноваження міграційного органу та не визначив наперед результат повторного розгляду заяви. Суд лише усунув наслідки прийняття необґрунтованого рішення та визначив обов`язок відповідача повторно вирішити порушене перед ним питання з урахуванням установлених судом правових обставин.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт.

Частиною четвертою статті 245 КАС України передбачено, що у випадку, коли прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, обраний судом першої інстанції спосіб захисту відповідає характеру встановленого порушення та забезпечує належний судовий захист порушеного права позивача без підміни судом повноважень органу ДМС.

При цьому після повторного розгляду заяви відповідач зобов`язаний діяти відповідно до вимог законодавства та врахувати правову оцінку, надану судом, однак саме по собі скасування попереднього рішення не означає автоматичного виникнення у позивача права на безумовне продовження строку перебування в Україні без повторного вирішення цього питання компетентним органом.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального чи процесуального права.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування чи зміни колегія суддів не вбачає.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 139, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області – залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року у справі №420/39918/25 – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук