Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №759/9508/16-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №759/9508/16 Головуючий у І інстанції - Петренко Н.О.

апеляційне провадження №22-ц/824/11533/2026 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 20 квітня 2026 року

у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця Солом`янського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві,-

установив:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця Солом`янського районного ВДВС у м. Києві.

Свої вимоги мотивував тим, що державним виконавцем Солом`янського РВ ДВС Прилуцькою В.А. у виконавчому провадженні НОМЕР_1 системно порушуються норми матеріального та процесуального права при розрахунку заборгованості зі сплати аліментів.

Зазначав, що 02 лютого 2026 року ним було отримано новий розрахунок заборгованості №23906 (станом на 01 лютого 2026 року) на суму 193851,25 грн., який він вважає незаконним.

На підставі цього розрахунку виконавцем того ж дня винесено постанову про накладення штрафу в розмірі 38770,25 грн. (у зв`язку з перевищенням заборгованості за один рік).

Просив суд, визнати невідповідними до Закону та прецедентній практиці Верховного суду, та скасувати розрахунки заборгованості зі сплати аліментів вiд 02.02.2026 №23906, від 10.12.2025 №257647 та вiд 03.04.2025 №58782, №58779, №58786, №58783, розраховані старшим державним виконавцем Солом`янського відділу ДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства Юстиції (м. Київ) Прилуцькою В.А. у виконавчому провадженні № НОМЕР_2.

Скасувати Постанову про накладення штрафу від 02.02.2026 у виконавчому провадженні НОМЕР_1.

Визнати дії посадової особи Солом`янського відділу ДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства Юстиції (м. Київ), а саме неврахування способу розрахунку заборгованості, визначеного Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2025 року - зловживанням процесуальними правами і створенням перешкод у здійсненні судочинства, та застосувати захід процесуального примусу: стягнути в дохід державного бюджету з старшого державного виконавця ОСОБА_2 штрафу у сумі трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Зобов`язати відповідальних осіб Солом`янського районного ВДВС м. Києва перерахувати заборгованість зі сплати аліментів у ВП НОМЕР_1 і викласти її у єдиному Розрахунку: виходячи з розміру аліментів, визначеного судовим рішенням, а саме: 33% з усіх видів заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку - з дати початку стягнення аліментів - 06.07.2016, враховуючи дохід за випискою з рахунку у Райффайзен банку, наявною у матеріалах виконавчого провадження; враховуючи отримані доходи та утримані податки - до листопада 2018 року включно; виходячи зі зміненого розміру і способу стягнення, визначеного судовим рішенням з грудня 2018 року, а саме: 1059 грн. на кожну дитину щомісячно, але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17.12.2018 і до вересня 2021 включно; виходячи зі збільшеного розміру стягнення, визначеного судовим рішенням з жовтня 2021 року, а саме: 2500 грн. на кожну дитину щомісячно, але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 29.09.2021 і до досягнення найстаршою дитиною повноліття; враховуючи у розрахунку заборгованості зі сплати аліментів платежі, сплачених боржником коштів на рахунок дитини, починаючи з серпня 2024, відповідно прецедентного рішення Верховного суду від 13 червня 2024 року по справі №760/17498/22.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 20 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні зазначеної вище скарги.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана ухвала суду є незаконною та необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення питання.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що судом першої інстанції було порушено процесуальний строк та встановлений законом порядок прийняття судом до розгляду скарг, невиконання обов`язку повідомлення учасників справи про розгляд скарги судом, розгляд без виклику учасників в судове засідання.

Вказує, що суддя першої інстанції не витребувала матеріали виконавчого провадження для перевірки відповідності до закону, в межах повноважень, рішень та дій державного виконавця, а тому оскаржувана ухвала ґрунтується повністю на матеріалах минулих судових розглядів у цій справі.

Зазначає, що суд першої інстанції не дослідив та не надав уваги його аргументам та тим обставинам, на які він посилався, не надав повної та всебічної оцінки доказам, наданим ним на підтвердження своїх вимог, та не пересвідчився, зокрема, в тому, що існує реальна загроза чи утруднення виконання рішення суду та чи необхідне відновлення його порушених прав. Судом першої інстанції фактично не надано оцінки жодному його доводу, жодна обставина, твердження та жодний доказ, яким він обґрунтовував свою скаргу не були досліджені судом.

Вказує, що реквізити заінтересованої сторони ОСОБА_3 знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , а у справі відсутні які-небудь докази, а також адреси місця проживання у Естонській республіці як стягувача, так і дітей.

Вважає, що розрахунок заборгованості зі сплати аліментів №257647 вiд 10.12.2025 (а також від 02.02.2026 № 23906) розрахований без врахування платежів, які він сплачував на рахунок дитини, а тому він є незаконним і підлягає скасуванню.

Також, зазначає, що без реального примусу з боку суду до виконавця, варто говорити про ілюзорність судового контролю за виконанням судових рішень, та про необов`язковість судового рішення взагалі, яким ДВС зобов`язано вчинити певні дії з усунення вказаних у рішенні суду порушень.

Наголошує, що оскаржуваною ухвалою йому було фактично відмовлено у праві на судовий захист від свавільної бездіяльності державного виконавця на стадії виконання судового рішення.

Просив суд, скасувати ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 20 квітня 2026 року постановити нове рішення, яким вимоги скарги задовольнити в повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.

Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторони, яка з`явилась в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що на виконанні у Солом`янському ВДВС перебуває виконавче провадження ВП НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 759/9508/16-ц виданого 12.07.2018 Святошинським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 аліменти на утримання дітей сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 33% з усіх видів заробітку, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва №759/22274/21 від 12.06.2023 збільшено розмір аліментів з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в твердій грошовій сумі у розмірі 2500 грн. та сина - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 2500 грн. з усіх видів його заробітку, щомісяця починаючи з 29.09.2021 року.

08.07.2022 державним виконавцем винесено постанову про розшук майна боржника.

08.07.2022 державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника.

Станом на 22.08.2022 у ОСОБА_1 наявна заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої згідно розрахунку від 22.08.2022 за період з 06.07.2016 по 22.08.2022 становить 70384,33 грн. (UAH), що сукупно перевищує суму відповідних платежів за три місяці, відомості про ОСОБА_1 внесено до Єдиного реєстру боржників.

28.01.2025 до Відділу надійшла заява боржника про визначення поточного рахунку.

03.02.2025 державним виконавцем керуючись пунктом 10^2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», розділом XIX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 №512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за №489/20802 (із змінами) винесено постанову про визначення поточного рахунку фізичної особи - боржника у банку для здійснення видаткових операцій.

03.04.2025 Солом`янським ВДВС у м. Києві ЦМУ Міністерства юстиції (м. Київ) в межах компетенції та на виконання Постанови Київського апеляційного суду №759/9508/16-ц від 24.02.2025 в частинні зобов`язання відповідальних осіб Солом`янського РВ ДВС у м. Києві розрахувати заборгованість зі сплати аліментів у ВП НОМЕР_1, виходячи з розміру аліментів, визначеного судовим рішенням, а саме: 33% з усіх видів заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку - з дати початку стягнення аліментів - 06 липня 2016 року, враховуючи дохід за випискою з рахунку у Райффайзен банку, наявною у матеріалах виконавчого провадження, враховуючи утримані податки, до листопада 2018 року включно; зобов`язанні відповідальних осіб Солом`янського РВ ДВС у м. Києві розрахувати заборгованість зі сплати аліментів у ВП НОМЕР_1, виходячи зі зміненого розміру і способу стягнення, визначеного судовим рішенням, а саме: 1059 грн. на кожну дитину щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17 грудня 2018 року і до їх повноліття; зобов`язанні державного виконавця Солом`янського РВ ДВС у м. Києві окремо розрахувати та надати розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за останні 12 місяців, згідно заяви скаржника (вх. 9682 від 31.03.2025).

Здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03.04.2025 НОМЕР_1, виходячи з розміру аліментів, визначеного судовим рішенням, а саме: 33% з усіх видів заробітку, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку - з дати початку стягнення аліментів - 06 липня 2016 року, враховуючи дохід за випискою з рахунку у Райффайзен банку, наявною у матеріалах виконавчого провадження, враховуючи утримані податки, до листопада 2018 року включно.

Здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03.04.2025 НОМЕР_1, виходячи зі зміненого розміру і способу стягнення, визначеного судовим рішенням, а саме: 1059 грн. на кожну дитину щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 17 грудня 2018 року і до їх повноліття.

Здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03.04.2025 НОМЕР_1 за останні 12 місяців, згідно заяви. Здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03.04.2025 НОМЕР_1 станом на 01.04.2025.

29.10.2025 до Відділу надійшло клопотання представника стягувача ОСОБА_7 про те, що стягувач та діти не отримують аліменти згідно виконавчого листа №759/9508/16-ц та не є розпорядниками коштів, які містяться на рахунку відкритому ОСОБА_1 в АТ «Ощадбанк», проте фактичним володільцем банківської карти є сам боржник ОСОБА_1 .

До Відділу надійшла заява боржника вх. 30683 від 21.11.2025 про визначення поточного рахунку.

24.11.2025 державним виконавцем розділом XIX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 02.04.2012 за №489/20802 (із змінами), дію постанови про визначення поточного рахунку фізичної особи - боржника у банку для здійснення видаткових операцій від 03.02.2025, винесену старшим державним виконавцем Солом`янського ВДВС у м. Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Прилуцькою В.А. у виконавчому провадженні НОМЕР_1 припинено.

02.02.2026 державним виконавцем керуючись ч. 14 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про накладення штрафу.

Станом на 19.02.2026 борг зі сплати аліментів становить 193851,25 грн.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що стягувач ОСОБА_3 разом із дітьми з 2020 року постійно мешкає в Естонії. Рахунок в АТ «Ощадбанк» (Україна) був відкритий боржником самостійно, без погодження зі стягувачом. Мати та діти не мають доступу до цього рахунку, не володіють банківськими картками та не можуть використовувати ці кошти для забезпечення життєдіяльності дітей в Естонії.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до висновку, що кошти, які боржник формально перераховує на рахунок дитини, залишаються в його фактичному контролі та розпорядженні. Такі дії не можуть вважатися належним виконанням судового рішення, оскільки вони не забезпечують реального матеріального утримання дитини.

Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на системність дій боржника, а саме: систематичне ініціювання аналогічних судових спорів протягом 2019-2026 років, незважаючи на роз`яснення судів попередніх інстанцій, намагання видати перерахування коштів на власний підконтрольний рахунок за сплату аліментів, а тому, суд першої інстанції розцінив таку дію, як спрямування на введення суду в оману та штучне створення підстав для скасування законних заходів примусового виконання.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду першої інстанції відповідає з огляду на наступне.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

За змістом ч. 1 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виконання судового рішення відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року №5-рп/2013 у справі №1-7/2013 є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

За ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За ст. 5 ЗУ «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Так, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (№ 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, № 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року (980_086), серія А, № 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36).

Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1383 - 1384, п. 20 - 24 та с. 1410 - 1411, п. 16 - 20 відповідно).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року (заява №18966/02) ЄСПЛ нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні п. 1 ст. 1 Протоколу №1 (994_535) (див. серед інших джерел, «Бурдов проти росії» (980_045), заява № 59498/00, параграф 40, ЄСПЛ 2002-III; «Ясіуньєне проти Латвії», заява №41510/98, параграф 45, 6 березня 2003 року).

У справі «Глоба проти України» Суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення у справі «Comingersoll S.A. проти Португалії» (Comingersoll S.A. v. Portugal) [ВП], заява №35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі «Бурдов проти росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06 березня 2003 року у справі «Ясюнієне проти Литви» («…»), заява №41510/98, п. 27). Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 07 червня 2005 року у справі «Фуклев проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).

Таким чином встановлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій, щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо відмови в задоволенні скарги, оскільки, встановлено, що кошти, які боржник формально перераховує на рахунок дитини, залишаються в його фактичному контролі та розпорядженні, а тому, такі дії не можуть вважатися належним виконанням судового рішення, оскільки вони не забезпечують реального матеріального утримання дитини.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що скаржником не наведено достатніх підстав для застосування заходів процесуального примусу, а саме: стягнути в дохід державного бюджету з старшого державного виконавця ОСОБА_2 штрафу у сумі трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, оскільки накладення штрафу, у даному випадку, жодним чином не захищає право особи на скасування обмежень у правах або видалення відомостей з реєстру боржників. Застосування заходів процесуального примусу належить до виключної компетенції суду та можливе виключно за його ініціативи, а не за клопотанням учасника справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дослідив та не надав уваги аргументам ОСОБА_1 та тим обставинам, на які він посилався, не надав повної та всебічної оцінки доказам, наданим на підтвердження вимог ОСОБА_1 , та не пересвідчився, зокрема, в тому, що існує реальна загроза чи утруднення виконання рішення суду та чи необхідне відновлення порушених прав ОСОБА_1 , є безпіставними та такими, що не підтвердженні належними та допустимим доказами, а судом першої інстанції у відповідності до норм процесуального законодавства розглянуто заявлені ОСОБА_1 вимоги.

Щодо посилання апелянта постанову Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі №760/17498/22, то колегія суддів звертає увагу, що правовий висновок Верховного Суду має застосовуватися з урахуванням фактичних обставин конкретної справи.

У даній справі, встановлено, що рахунок в АТ «Ощадбанк», на який ОСОБА_1 посилається, як на рахунок для перерахування аліментів, був відкритий ним самостійно, без погодження зі стягувачом, при цьому, доступ до рахунку та можливість розпоряджатися коштами мав лише ОСОБА_1 , який і здійснював перерахування коштів.

При цьому, стягувач та діти фактичного доступу до зазначеного рахунку не мали, банківськими картками не володіли, стягувач не могла використовувати кошти для забезпечення утримання дітей.

За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що саме по собі формальне зарахування коштів на рахунок, до якого фактично має доступ боржник, не свідчить про належне виконання ним обов`язку щодо утримання дітей.

Верховний Суд, у наведеній апелянтом справі, виходив із необхідності встановлення конкретних обставин здійснення платежів та їх отримання неповнолітньою дитиною, а тому, посилання апелянта на зазначену постанову Верховного Суду не свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів враховує, що відповідно до ст. 179 СК України, аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.

Водночас, для зарахування конкретних платежів у рахунок виконання аліментного обов`язку необхідно встановити не лише факт руху коштів, а й те, що такі кошти фактично передані або стали доступними дитині, як одержувачу аліментів.

ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами зазначених вище обставин, а тому, доводи апеляційної скарги про безпідставне неврахування державним виконавцем платежів не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів не погоджується з доводами апелянта про невиконання державним виконавцем постанови Київського апеляційного суду від 24 лютого 2025 року, оскільки, як встановлено судом першої інстанції, після ухвалення зазначеної постанови державним виконавцем були здійснені відповідні розрахунки заборгованості, виходячи з визначеного судовим рішенням способу та розміру стягнення аліментів. Незгода ОСОБА_1 з результатом проведеного розрахунку саме по собі не свідчить про невиконання державним виконавцем судового рішення. Доказів того, що державний виконавець умисно або безпідставно не виконав покладений на нього судом обов`язок, матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 14 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», у разі наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 відсотків суми заборгованості.

Оскільки заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів перевищує суму відповідних платежів за один рік, то державний виконавець мав усі передбачені законом підстави для застосування до боржника штрафу.

Розмір штрафу - 38770,25 грн. - відповідає 20 відсоткам визначеної заборгованості у розмірі 193851,25 грн.

Отже, підстав для скасування постанови державного виконавця від 02 лютого 2026 року про накладення штрафу, колегія суддів не вбачає.

Інші доводи апеляційної скарги скаржника не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині ухвали, та фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками суду, повторюють доводи скарги на дії та бездіяльність державного виконавця. При цьому, докази та обставини, на які посилається скаржник у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Таким чином, з урахуванням обставин, на які посилається ОСОБА_1 , законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог скарги.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У пунктах 68, 70-72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №904/7326/17(провадження №12-197гс18) вказано, що право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Відповідно до вимог ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ст.ст. 76, 77 ЦПК України, суд встановлює наявність або відсутність обставин, котрими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 20 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 12 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді Т.О. Писана

С.О. Журба