Постанова від 07 вересня 2026 р. у справі №370/2897/21 — Київський апеляційний суд

справа № 370/2897/21

провадження № 22-ц/824/11383/2026

головуючий у суді І інстанції Косенко А.В.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участі секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 30 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Макарівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області, про визнання батьківства та стягнення аліментів на утримання дитини,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Макарівського районного суду Київської області із вказаною позовною заявою до ОСОБА_1 , вказавши третьою особою - Макарівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області, про визнання батьківства та стягнення аліментів на утримання дитини, в якій вказала, що в період спілкування і періодичного проживання у неї із відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Проте, через небажання відповідача спільно звернутися до органів державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації народження дитини та категоричного заперечування свого батьківства, позивачка сама звернулася до відповідного органу та зареєструвала дитину у відповідності із положеннями ст. 135 СК України, тобто за вказівкою матері.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 30 березня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Макарівський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області, про визнання батьківства та стягнення аліментів на утримання дитини - задоволено.

Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і.н. НОМЕР_1 , батьком неповнолітнього сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Внесено зміни до актового запису №2398 від 13.08.2010 року про народження ОСОБА_4 , зазначивши у графі «батько» ОСОБА_1 , замість ОСОБА_5 .

Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і.н. НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , і.н. НОМЕР_2 , аліменти на утримання дитини - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі частини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 02.12.2021 року та до повноліття дитини.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і.н. НОМЕР_1 , в дохід держави судовий збір у розмірі 2724 грн (дві тисячі сімсот двадцять чотири гривні) 00 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, у в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Стягнути судові витрати.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що найбільш суттєвим порушенням норм матеріального права, допущене судом першої інстанції, є прийняття позову до розгляду та ухвалення рішення про визнання батьківства за відсутності обов`язкової передумови, прямо встановленої частиною 4 статті 128 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ч. 4 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу, тобто за прізвищем та громадянством матері, з ім`ям та по батькові батька, записаними за вказівкою матері. Без підтвердження цієї обставини позов про визнання батьківства взагалі не підлягає прийняттю до розгляду.

Вказує, що належним та допустимим доказом цієї обставини може бути витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян або повний витяг з Книги реєстрації народжень, оскільки у цих документах зазначається конкретна правова підстава внесення відомостей про батька дитини. Свідоцтво про народження дитини такої інформації не містить і за своєю природою містити не може, оскільки є лише спрощеним документом, що посвідчує факт реєстрації народження.

Посилається на те, що у матеріалах справи відсутній жоден такий документ. позивачка протягом усього розгляду справи (з 02.12.2021 до 30.03.2026, тобто більше чотирьох років) такого доказу не надала, незважаючи на те, що сторона відповідача неодноразово звертала на це увагу суду у відзиві, у запереченнях на клопотання про призначення експертизи та у судових дебатах.

Вказує, що сторона відповідача додатково наголошувала, що позивачці зазначений процесуальний недолік був достеменно відомий, оскільки у 2018 році вона вже зверталася з аналогічним позовом про визнання батьківства до Солом`янського районного суду м. Києва (справа № 760/24858/18). Ухвалою цього суду від 21.11.2018 позовна заява була залишена без руху саме на тій підставі, що позивачка не надала доказів того, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень зроблений у порядку ст. 135 СК України, тобто зі слів матері. Цих недоліків позивачка не усунула, у зв`язку з чим 04.12.2019 Солом`янським районним судом м. Києва було постановлено ухвалу про повернення позовної заяви без розгляду. Зазначені відомості є публічно доступними у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Таким чином, вважає, що висновок суду про те, що запис про батька дитини зроблено саме на підставі ч. 1 ст. 135 СК України, ґрунтується на припущенні, що прямо суперечить ч. 6 ст. 81 ЦПК України.

На думку апелянта, відсутність належного доказу того, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України, означає правову неможливість встановлення нового батьківства, оскільки де-юре батьком дитини, записаним в актовому записі № 2398 від 13.08.2010 року, наразі є інша особа - ОСОБА_5 .

Відтак, на переконання апелянта, позивачкою обрано неправильний спосіб захисту, вона вимагає визнання батьківства за ОСОБА_1 , ігноруючи факт існування актового запису з відомостями про іншого батька - ОСОБА_5 , не залучає його до участі у справі. До усунення цього юридичного факту шляхом, передбаченим законом (зокрема, через спростування вже існуючих відомостей з підстав ч. 1 ст. 135 СК України), позов про визнання батьківства за іншою особою не може бути задоволений, оскільки він порушує права батька дитини, зазначеного у свідоцтві про народження.

Також посилається на те, що оскаржуване рішення ухвалено судом, який не мав територіальної юрисдикції щодо розгляду цієї справи. З матеріалів справи, зокрема з копії паспорта позивачки, однозначно вбачається, що зареєстрованим місцем її проживання є: АДРЕСА_1 . Вказана адреса територіально віднесена до юрисдикції Солом`янського районного суду м. Києва.

Натомість позивачка обґрунтувала підсудність справи Макарівському районному суду Київської області тим, що вона нібито фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 . На підтвердження цього до позовної заяви були додані: 1) довідка про склад сім`ї № 2965 від 21.10.2021, видана Макарівською селищною радою; 2) акт обстеження житлових умов проживання від 19.10.2021. На думку апелянта, жоден з цих документів не є та не може бути доказом реєстрації місця проживання у розумінні чинного законодавства.

Відтак, додані до позовної заяви документи вважає не належним доказом місця проживання (перебування) позивача, зареєстрованого у встановленому законом порядку.

Більш того, вказує, що довідка про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб скасована згідно з наказом Мінсоцполітики від 17 липня 2019 № 1106. Тобто, чинним законодавством не передбачено отримання такої довідки, а також не визначено орган, який уповноважений видавати таку довідку.

Відтак, на переконання апелянта, позивачка не надала жодного належного та допустимого доказу реєстрації її місця проживання чи перебування у смт Макарів. Така реєстрація відсутня, що позивачка фактично і не заперечує, прямо вказуючи у позові, що вона лише «фактично проживає» за вказаною адресою.

Щодо помилкового застосування наслідків ухилення від проведення генетичної експертизи вказує, що в основу оскаржуваного рішення про задоволення позовних вимог суд фактично поклав єдиний аргумент - застосування ч. 1 ст. 109 ЦПК України з огляду на нез`явлення відповідача для забору біологічних зразків з метою проведення судово-медичної генетичної експертизи. Такий підхід суду вважає помилковим, виходячи з наступного.

По-перше, положення ч. 1 ст. 109 ЦПК України можуть бути застосовані виключно «судом, встановленим законом» та за наявності належних правових підстав для пред`явлення позову. Під час відкриття провадження судом було грубо порушено правила територіальної підсудності, внаслідок чого Макарівський районний суд не є «судом, встановленим законом».

По-друге, ч. 1 ст. 109 ЦПК України надає суду саме можливість, а не обов`язок визнати факт за відсутності особи на експертизі. Більше того, ця норма має застосовуватись виключно у тих випадках, коли інші наявні у справі докази підтверджують позицію сторони, а експертиза мала б лише уточнити чи остаточно підтвердити вже встановлені обставини. Натомість у даній справі, як прямо випливає з матеріалів та власного аналізу суду в описовій частині рішення, у справі не міститься жодного належного доказу, який би вказував хоча б на знайомство позивачки з відповідачем.

Вказує, що решта так званих «доказів», долучених позивачкою до матеріалів справи - копія її паспорта, посвідчення особи з інвалідністю, довідки про місце проживання та свідоцтво про народження дитини - мають виключно ідентифікаційний характер і не містять жодного фактичного підтвердження біологічного батьківства відповідача.

Вважає, що показання свідків, не лише не є інформативними, а й мають відверто упереджений характер. Зокрема, свідчення батьків Позивачки були внутрішньо суперечливими, фрагментарними та побудованими виключно на суб`єктивній неприязні (або навіть ненависті) до батька дитини чи до ОСОБА_8 особисто. Фактично, з показань батьків позивачки неможливо встановити особу чоловіка, про якого вони розповідають. Наведений ними опис характеру та зовнішності «неадекватної особи», з якою їхня донька нібито перебувала у стосунках, жодним чином не відповідає особі Глушкова. Ба більше, під час допиту батько позивачки не давав показання з пам`яті, а зачитував заздалегідь підготовлений текст із заміток у мобільному телефоні, на що представник відповідача наголошувала суду, однак це було проігноровано.

Окрему увагу звертає на те, що змістовна частина показань батьків позивачки, яка створює непереборну правову та моральну суперечність. Зокрема, описуючи чоловіка, якого вони вважають батьком дитини, свідки наголошували на його вкрай агресивній та соціально небезпечній поведінці: за їхніми словами, цей чоловік систематично знущався з позивачки, вигнав її вагітною з квартири, а після народження дитини взагалі висловлював наміри її вбити.

Вказує, що висновки суду про те, що показання свідка стосуються саме ОСОБА_9 , не ґрунтуються на жодному факті й є продуктом виключно суб`єктивних припущень судді.

Звертає увагу на те, що відповідач послідовно та аргументовано пояснював причини нез`явлення на експертизу: він не визнає факту знайомства з позивачкою, не вважає себе батьком її дитини, а позов вважає очевидно безпідставним з матеріально-правових та процесуальних підстав, наведених відзиві на позовну заяву та запереченнях на клопотання про призначення експертизи.

Вважає, що вимога про стягнення аліментів є похідною від вимоги про визнання батьківства, а тому за умови безпідставності основної вимоги вона також підлягає відмові.

Крім того, на думку апелянта, ухвалюючи рішення про стягнення аліментів з ОСОБА_8 за період з 2021 року, суд не з`ясував обставини щодо фактичного виконання батьківських обов`язків ОСОБА_10 . Оскільки останній офіційно вказаний батьком дитини у свідоцтві про народження, суд мав перевірити, чи не здійснювалася ним сплата аліментів за вказаний період.

11 травня 2026 року до Київського апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні 08 вересня 2026 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 просила рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник Макарівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Бучанському районі Київської області в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, шляхом направлення судової повістки до Електронного кабінету, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами і перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_5 народився ОСОБА_4 , про що 13 серпня 2010 року відділом реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м. Києві складено актовий запис № 2398.

У свідоцтві про народження дитини батьком зазначено ОСОБА_5 , при цьому судом першої інстанції встановлено, що відомості про батька внесені відповідно до частини першої статті 135 СК України.

Звертаючись до суду, позивачка просила визнати ОСОБА_1 батьком дитини та внести відповідні зміни до актового запису про народження.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення таких вимог.

Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність доказів того, що запис про батька дитини здійснено відповідно до частини першої статті 135 СК України, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається за за заявою матері та батька дитини.

Згідно з частиною першою статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

Частиною другою статті 128 СК України визначено, що підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.

Відповідно до частини четвертої статті 128 СК України позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Разом із тим, доводи апелянта про те, що у матеріалах справи відсутній доказ внесення відомостей про батька саме в порядку частини першої статті 135 СК України, спростовуються матеріалами справи та змістом рішення суду першої інстанції.

Так, суд першої інстанції безпосередньо встановив, що відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 батьком дитини зазначено ОСОБА_5 , а відомості про батька внесені відповідно до частини першої статті 135 СК України. Зазначена обставина була покладена судом в основу вирішення спору та не ґрунтується виключно на припущеннях.

Саме по собі посилання апелянта на те, що підтвердженням такої обставини міг би бути витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян або повний витяг з актового запису, не свідчить про недоведеність відповідної обставини, встановленої судом на підставі наявних у справі доказів.

При цьому частина четверта статті 128 СК України визначає умову можливості пред`явлення позову про визнання батьківства, однак не встановлює вимоги про обов`язкове подання виключно певного виду доказу на підтвердження внесення відомостей про батька за частиною першою статті 135 СК України.

З огляду на наведене, посилання апелянта на те, що суд першої інстанції взагалі не мав права розглядати позов, є безпідставним.

Не змінює цього висновку і посилання апелянта на попереднє звернення позивачки до Солом`янського районного суду м. Києва у справі № 760/24858/18. Обставини розгляду іншої справи самі по собі не свідчать про недоведеність обставин у цій справі та не позбавляють суд можливості встановити відповідні обставини на підставі доказів, досліджених під час розгляду саме цієї справи.

Безпідставними є також доводи апеляційної скарги про неправильний спосіб захисту та необхідність обов`язкового залучення ОСОБА_5 до участі у справі.

Відомості про ОСОБА_5 як про батька дитини були внесені до актового запису не на підставі встановленого судом факту його біологічного батьківства, а відповідно до частини першої статті 135 СК України. Отже, встановлення судом батьківства іншої особи у порядку статті 128 СК України та внесення відповідних змін до актового запису не є вирішенням спору між двома особами, кожна з яких в установленому законом порядку визнана батьком дитини.

Із матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_5 є особою, яка в установленому законом порядку визнана батьком дитини на підставі спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду. Відтак твердження апелянта про існування юридично встановленого батьківства ОСОБА_5 не відповідає встановленим у справі обставинам.

Відповідно до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, що прямо передбачено ч. 5 наведеної статті.

Також, відповідно до положень ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. Суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону. Будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.

Як убачається із матеріалів справи, сторона відповідача була представлена адвокатом, який використовував процесуальну можливість звернення до суду з метою витребування різних доказів. Проте правом на звернення до суду з метою здобуття доказу, який спростовує позицію позивача щодо внесення відомостей про батька зі слів матері відповідно до частини першої статті 135 СК України, сторона відповідача не скористалась.

Аналогічно, під час розгляду справи судом апеляційної інстанції сторона відповідача також не заявляла будь-яких клопотань про витребування доказів у спростування наведених обставини.

Відповідно безпідставними є заперечення сторони відповідача з приводу того, що позивачкою не були дотримані вимоги ст. 128 СК України, ч. 2 ст. 83, 175, 177 ЦПК України, оскільки позивач визначає самостійно обсяг доказування, жодних вимог про витребування від позивача додаткових доказів стороною відповідача не заявлено.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення правил територіальної підсудності колегія суддів зазначає таке.

Як встановлено судом першої інстанції, ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2024 року у задоволенні клопотання представника відповідача про передачу справи за підсудністю відмовлено.

Зазначена ухвала не підлягає окремому оскарженню від рішення суду. Як слідує із змісту апеляційної скарги, сторона відповідача заперечує з приводу вирішення судом першої інстанції питання щодо територіальної підсудності.

Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 28 ЦПК України позови про стягнення аліментів, зміну їх розміру, додаткові витрати на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Отже, у справах відповідної категорії закон передбачає альтернативну територіальну підсудність, спрямовану, зокрема, на забезпечення ефективного доступу до суду особи, яка звертається із вимогою про захист прав дитини.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачка разом із дитиною фактично проживала на території Макарівської територіальної громади, що підтверджувалося довідкою Макарівської селищної ради та актом обстеження умов проживання. Відсутність реєстрації місця проживання за цією адресою сама по собі не спростовує встановленого судом факту фактичного проживання позивачки з дитиною.

Крім того, сторона відповідача, який проживає в Одеській області, взагалі не наводить доказів, яким чином розгляд справи за місцем перебування позивачки, порушує його процесуальні права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо неналежної територіальної юрисдикції суду першої інстанції не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом наслідків ухилення відповідача від проведення судово-генетичної експертизи.

Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Отже, наведена норма не передбачає автоматичного встановлення факту батьківства лише з огляду на неявку особи до експертної установи. Водночас вона надає суду право оцінити таку процесуальну поведінку у сукупності з іншими доказами у справі.

Саме такий підхід застосував суд першої інстанції.

Як убачається з матеріалів справи, суд двічі призначав судово-медичну генетичну експертизу з метою встановлення біологічного батьківства ОСОБА_1 щодо ОСОБА_4 .

Обидві експертизи не були проведені саме через неявку відповідача для відібрання біологічних зразків. При цьому позивачка та дитина до експертної установи з`являлися, тоді як відповідач, будучи обізнаним про призначення експертизи, необхідність надання біологічних зразків, а також про дату та місце їх відібрання, жодного разу до експертної установи не прибув.

Таким чином, неможливість отримання висновку молекулярно-генетичної експертизи була зумовлена саме поведінкою відповідача.

Посилання апелянта на те, що відповідач заперечує факт знайомства з позивачкою та не визнає себе батьком дитини, не є достатньою підставою для неврахування його неявки на експертизу. Навпаки, саме за наявності категоричного заперечення біологічного батьківства проведення генетичної експертизи було способом об`єктивного встановлення відповідної обставини.

При цьому відповідач не був позбавлений можливості взяти участь у проведенні експертизи та отримати об`єктивний результат, який міг би спростувати твердження позивачки про його біологічне батьківство.

Посилання апелянта на те, що він послідовно пояснював причини нез`явлення на експертизу, не спростовує встановленої судом обставини неодноразового невиконання відповідачем вимог щодо надання біологічних зразків.

Важливим є й те, що відповідно до статей 12, 43, 81 ЦПК України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися процесуальними правами та виконувати процесуальні обов`язки, а кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Верховний Суд у справах про визнання батьківства неодноразово звертав увагу на особливе значення судово-генетичної експертизи та на можливість застосування наслідків ухилення сторони від її проведення, якщо така поведінка унеможливлює отримання висновку експерта. Такий підхід узгоджується і з роз`ясненнями пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3.

Відповідно до статей 213, 215 ЦПК (1618-15) рішення щодо визнання батьківства (материнства) має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах РАЦС (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК (1618-15), згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК (1618-15) може визнати факт, для з`ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Водночас колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції визнав батьківство виключно на підставі статті 109 ЦПК України.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд дослідив та оцінив у сукупності пояснення позивачки, показання свідків, письмові докази, обставини звернення до експертної установи, поведінку відповідача під час проведення експертизи, а також інші матеріали справи.

Зокрема, свідок ОСОБА_11 повідомила суду про знайомство відповідача із позивачкою, їхні стосунки, спільне проживання та обізнаність відповідача про вагітність і народження дитини. Свідок ОСОБА_12 також надав показання щодо знайомства з відповідачем, його спілкування з позивачкою та перебування останнього у Києві. Свідок ОСОБА_13 повідомив про неодноразове перевезення позивачки та її батьків до Києва, де, за його показаннями, на квартирі перебував чоловік на ім`я ОСОБА_14 .

Доводи апеляційної скарги про упередженість цих свідків, їхні суб`єктивні оцінки та ненадійність показань фактично зводяться до незгоди відповідача з оцінкою доказів судом першої інстанції.

Разом з тим, відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Саме така оцінка доказів була проведена судом першої інстанції. Той факт, що свідки є батьками позивачки, сам по собі не є передбаченою законом підставою для автоматичного відхилення їхніх показань. Достовірність показань оцінюється судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Колегія суддів також враховує, що письмові докази, надані стороною відповідача, не спростовують встановлених судом обставин. Свідоцтва про шлюб, розірвання шлюбу, народження іншої дитини, записи у трудовій книжці та фотознімки не підтверджують відсутності відповідача у відповідний період у Києві, не спростовують можливості його знайомства з позивачкою та не виключають біологічного батьківства.

Водночас надані позивачкою документи щодо туристичної поїздки, записки та повідомлення медичного центру суд першої інстанції також не визнав безумовними доказами батьківства, однак оцінив їх у сукупності з іншими доказами.

Отже, висновок суду першої інстанції про доведеність позовних вимог ґрунтується не на одному доказі, а на оцінці доказів у їх сукупності, з урахуванням процесуальної поведінки відповідача.

Посилання апелянта на те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, саме по собі не спростовує правильності висновків суду, оскільки судом встановлено конкретні фактичні обставини та наведено мотиви оцінки доказів.

За таких обставин колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відповідач, заперечуючи проти позову, не надав належних та достатніх доказів на спростування доводів позивачки та водночас не скористався можливістю отримати найбільш об`єктивний доказ у справі шляхом проходження генетичної експертизи.

Визнання батьківства у цій справі має також безпосереднє значення для реалізації прав дитини, зокрема права знати своїх батьків та отримувати від них піклування.

Відповідно до статті 7 Конвенції про права дитини дитина має, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Європейський суд з прав людини у справах, пов`язаних із встановленням походження особи, наголошує на значенні можливості встановлення особою свого походження як складової права на повагу до приватного життя. Зокрема, у справі «Келін та інші проти Румунії» ЄСПЛ звертав увагу на значення отримання інформації щодо походження та особистості батьків.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про задоволення вимог про визнання батьківства та внесення відповідних змін до актового запису є законним та обґрунтованим.

Щодо доводів апеляційної скарги про похідний характер вимог про стягнення аліментів, колегія суддів зазначає, що оскільки вимога про визнання батьківства є обґрунтованою та підлягає задоволенню, відповідно до статті 180 СК України на відповідача покладається обов`язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно зі статтею 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Судом першої інстанції встановлено, що дитина проживає разом із матір`ю, а доказів добровільного належного виконання відповідачем обов`язку щодо її утримання матеріали справи не містять.

Посилання апелянта на те, що суд не з`ясував питання щодо можливого виконання батьківських обов`язків ОСОБА_5 та сплати ним аліментів, не впливає на правильність рішення.

Як уже зазначалося, відомості про ОСОБА_5 були внесені до актового запису відповідно до частини першої статті 135 СК України, а не на підставі встановленого батьківства. Після встановлення судом батьківства ОСОБА_1 та внесення відповідних змін до актового запису саме на відповідача покладається передбачений законом обов`язок щодо утримання дитини.

Крім того, апелянтом не надано доказів того, що ОСОБА_5 фактично сплачував аліменти на дитину у період, за який вони стягнуті рішенням суду, а тому відповідні доводи мають характер припущення.

Визначений судом першої інстанції розмір аліментів у частці від доходу відповідача - 1/4 частини заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, відповідає вимогам статей 180-183 СК України та заявленим позовним вимогам.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права або істотне порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування чи зміни за доводами апеляційної скарги не встановлено.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 30 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба