Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №520/23170/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

12 жовтня 2026 року справа № 520/23170/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Григоров Д.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (в письмовому провадженні) в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Комісії з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення комісії з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, оформлене протоколом від 17.07.2026 р. № 56;

- зобов`язати Комісію з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560 "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період" прийняти нове рішення, яким надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 9 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що відповідачем протиправно відмовлено у задоволенні заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

Ухвалою суду від 07.08.2026р. відкрито спрощене провадження у вказаній адміністративній справі.

У період з 21.09.2026р. по 02.10.2026р. суддя Григоров Д.В. перебував у щорічній відпустці.

Відповідач, повідомлений належним чином про відкриття провадження у справі через підсистему ЄСІТС "Електронний суд", а також про можливість надати до суду відзив на позовну заяву у визначений судом строк, правом надання відзиву на позовну заяву не скористався без зазначення причин неподання відзиву.

Суд зазначає, що надання відзиву є правом відповідача. Відповідно до частини 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Третя особа – ІНФОРМАЦІЯ_3 надав до суду пояснення, згідно яких зазначив, що пункт 9 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” поширюється на військовозобов`язаних, які зайняті постійним доглядом за відповідною особою, а не лише на осіб, родичі яких відповідно до медичного висновку потребують такого догляду, отже для виникнення права на відстрочку мають одночасно існувати щонайменше дві юридично значимі обставини: особа, за якою здійснюється догляд, за відповідним медичним висновком дійсно потребує постійного догляду, а військовозобов`язаний фактично здійснює цей постійний догляд.

Третя особа зазначала, що відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади від 06.07.2026 №2026/011243610, ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , знятий з реєстрації 07.04.2025. Згідно відомостей Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів убачаються відомості про перебування позивача за межами України, у Республіці Польща, м. Краків, а також відомостей щодо перетину державного кордону України. Водночас у військово-обліковому документі «Резерв+», сформованому 31.07.2026, місцем проживання позивача зазначено: АДРЕСА_4 . При цьому, на військовому обліку ОСОБА_1 продовжує перебувати у ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

З урахуванням викладеного суд вважає можливим розгляд та вирішення справи на підставі наявних у ній доказів, які є достатніми та належними.

Дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 16.07.2026 р., який є військовозобов`язаним, звернувся до центру надання адміністративних послуг із заявою щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Позивач долучив до заяви про оформлення відстрочки, зокрема, копії Висновку ЛКК №67 від 12.06.2026 матері позивача – ОСОБА_2 ; свідоцтва про народження позивача; акту встановлення факту догляду; картки платника податків матері позивача; витягу з Реєстру територіальної громади; актового запису про розірвання шлюбу; картки платника податків позивача, акту №56 про встановлення факту здійснення особою постійного догляду від 14.07.2026; довідки ВПО матері позивача; пенсійного посвідчення матері Позивача серії НОМЕР_3 .

За результатами розгляду поданих документів Комісією 17.07.2026р. було прийнято рішення, оформлене протоколом № 56, про відмову в наданні ОСОБА_1 відстрочки, а повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_5 від 18.07.2026р. № 06/1061 поінформовано про прийняте рішення та зазначено причини відмови, зокрема те, що поданий акт про встановлення факту здійснення особою постійного догляду складено не за місцем перебування позивача на військовому обліку, а також запропоновано надати документи, які дозволяють встановити фактичні обставини його місця проживання та перебування.

Тобто, з урахуванням наданих до суду пояснень, судом вбачається, що підставою відмови у наданні відстрочки було зазначено не підтвердження позивачем місця проживання разом з матір`ю, оскільки акт про здійснення постійного догляду складено не за місцем військового обліку позивача, що, на думку відповідача, є перешкодою у наданні відстрочки.

Не погоджуючись з наведеним позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 1 Закону України № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Згідно з частинами п`ятою, сьомою статті 1 Закону № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII(далі - Закон №3543-XII).

Згідно з ч.3 ст.22 Закону №3543-ХІІ, під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

При цьому, ст.23 Закону №3543-ХІІ встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Так, відповідно до пункту 9 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3543-ХІІ від 21.10.1993р. не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір`ю (батьком чи матір`ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім`ї, які зобов`язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду

Та обставина, що ОСОБА_2 є матір`ю позивача, а також потреба у встановленні над нею постійного догляду за станом здоров`я сторонами у справі не заперечуються та не була підставою для ухвалення оскаржуваного в цій справі рішення. Натомість, під сумнів було поставлено відомості Акту про встановлення факту здійснення особою постійного догляду від 14.07.2026р., складеного комісією у м. Ірпінь Київської області.

Як вказувалося вище, відповідач прийняв до уваги, що місцем проживання позивача згідно зазначеного Акту від 14.07.2026р. є місто Харків, з огляду на що висновувалося, що здійснення постійного догляду за ОСОБА_2 , яка проживає у м. Ірпніь, є фактично неможливим.

В зв`язку із цим суд зауважує, що обов`язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України.

Відповідно до ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Слід вказати, що обов`язок “здійснювати утримання батьків” та “здійснювати догляд за батьками”, не є тотожнім у спірних правовідносинах.

Постійний догляд - це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України, повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Тобто, "здійснювати утримання за батьками" це надання матеріальної допомоги, в той час як "постійний догляд" це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.

Процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення визначено Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560.

Додатком 5 до Порядку №560 зазначено Перелік документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, відповідно до якого документами, що підтверджують право на відстрочку відповідно до пункту 9 частини першої статті 23 Закону №3543-XII є, зокрема, для особи, яка зайнята постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір`ю, - документи, що підтверджують родинні зв`язки (свідоцтво про шлюб або свідоцтво про народження дитини, або свідоцтво про народження особи, яка здійснює постійний догляд), документи про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або акт про встановлення факту здійснення особою постійного догляду.

Суд констатує, що вказаний Акт позивачем було подано разом з пакетом документів для надання відстрочки. Його копія також наявна в матеріалах справи.

Згідно позовної заяви стверджувалося, що ані пункт 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ані Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 560, ані додаток 5 до цього Порядку не містять вимоги щодо складення акту про встановлення факту здійснення особою постійного догляду саме за місцем взяття чи перебування військовозобов`язаного на військовому обліку; жодна норма мобілізаційного законодавства не пов`язує право на відстрочку, передбачене пунктом 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», із місцем складення акта про встановлення факту здійснення постійного догляду або з наданням документів, які підтверджують статус внутрішньо переміщеної особи чи його відсутність.

Відтак позивач вважав, що до нього було висунуто додаткові вимоги щодо надання довідки ВПО, які чинним порядком не передбачено.

Суд в цілому погоджується з доводами позивача та зауважує, що оглянувши копію оскаржуваного рішення, що викладено в протокольній формі, вбачається, що воно не містить вичерпних та достатнім чином сформульованих підстав, які слугували відмові у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією та в ньому зазначалося, що акт про встановлення факту здійснення особою постійного догляду складений не за місцем взяття на військовий облік, що не визначено згідно наведених вище нормативних актів як підстава для відмови у наданні відстрочки. Також при розгляді справи відповідачем не подано суду належних доказів того, що на час складання Акту від 14.07.2026р. позивач мешкав за межами міста Ірпінь Київської області, де мешкає його матір та, зокрема, у Республіці Польща.

Таким чином, зазначений акт про встановлення факту здійснення позивачем постійного догляду за його матір`ю від 14.07.2026р. є належним доказом такого догляду, який на час розгляду справи відповідачем належними та допустимими доказами не спростований.

Суд зауважує, що Конституцією України та КАС України прямо передбачений обов`язок суб`єктів владних повноважень дотримуватися принципу належного урядування, відповідно, адміністративні суди під час розгляду та вирішення спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, мають перевіряти дотримання цього принципу у всіх його аспектах з урахуванням конкретних обставин справи. Фактичне застосування принципу належного урядування є своєрідним «маркером» того як в Україні гарантуються статті 1, 3, 6, 8, 19, 55, 56, 124 Конституції України, а суди застосовують частину другу статті 2 КАС України та статті 3 і 4 Угоди про асоціацію з ЄС.

Відтак, невиконання суб`єктом владних повноважень законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.

З огляду на вищезазначене Верховний Суд у своїй постанові у справі № 420/14943/21 від 11.09.2023р. сформулював правовий висновок про те, що критеріями обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень є:

1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення;

2) пов`язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять легітимну основу такого рішення;

3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих заявником документів, інших доказів), врахування яких є обов`язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення суб?єкта владних повноважень;

4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи;

5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права.

З огляду на наведене, зважаючи на встановленні під час розгляду цієї справи обставини, суд дійшов висновку, що рішення Комісії про відмову у наданні надання відстрочки від призову за мобілізацією, оформлене протоколом Комісії № 56 від 17.07.2026 р. було прийнято без урахування всіх обставин справи та без дотримання принципу його належної вмотивованості, у зв`язку з чим воно підлягає скасуванню.

Стосовно позовних вимог про зобов`язання Комісії надати позивачу за наслідками розгляду його заяви відстрочку від призову за мобілізацією на підставі п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, суд зазначає наступне.

У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.

Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Суд зазначає, що позивач, заявляючи зазначену вище позовну вимогу, фактично просить суд втрутитися у дискреційні повноваження Комісії з питання надання відстрочки від призову за мобілізацією.

При цьому суд в цій частині погоджується з доводами відповідача стосовно того, що для надання відстрочки недостатньо встановити лише факт того, що мати позивача за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду. Правове значення має також факт того, що саме позивач реально та постійно здійснює відповідний догляд, з огляду на що посилання на те, що позивачем був поданий формально повний перелік документів для надання відстрочки, включаючи акт про постійний догляд, і тому Комісія була зобов`язана автоматично оформити відстрочку, є помилковим.

Суд вказує, що пунктом 60 Порядку № 560 передбачено, що Комісія вивчає отриману заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, а за необхідності готує запити до відповідних державних органів або використовує відомості з публічних електронних реєстрів для отримання інформації, яка підтверджує право заявника на відстрочку.

Таким чином, повноваження Комісії не зводяться до механічної перевірки кількості поданих документів, натомість на неї покладено обов`язок встановити, чи підтверджують подані заявником документи реальну наявність передбаченої законом підстави для відстрочки, а відтак наявність у Комісії інформації, яка не узгоджувалася з відомостями, наданими позивачем, потребувала додаткової перевірки, однак такої перевірки у належний спосіб Комісія не здійснила, що призвело до ухвалення формального рішення про відмову у наданні відстрочки.

Саме з урахуванням наведеного відсутні підстави вважати відсутніми дискреційні повноваження відповідача у спірному питанні.

З урахуванням викладеного, позовні вимоги в частині зобов`язання надати відстрочку від призову за мобілізацією задоволенню не підлягають.

Разом з тим, суд зауважує, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”).

Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі “Пантелеєнко проти України” зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі “Дорани проти Ірландії” Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття “ефективний засіб” передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Салах Шейх проти проти Нідерландів”, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи “Каіч та інші проти Хорватії” (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі “Chahal проти Об`єднаного королівства” (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути “ефективним” як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі “Афанасьєв проти України”).

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, з метою повного та належного захисту прав позивача, суд, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, суд доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов`язання Комісії здійснити повторний розгляд заяви позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, з урахуванням висновків суду, зроблених у цій справі.

Суд ураховує, що відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

На підставі викладеного та керуючись статтями 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково, вийти за межі позовних вимог.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації,що оформлене протоколом від 17.07.2026 р. № 56;

- зобов`язати Комісію з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560 "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період" повторно розглянути заяву ОСОБА_1 16.07.2026 р., про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та ухвалити за нею нове рішення з урахуванням висновків суду, які викладено в цьому рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Комісії з розгляду питань надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) судові витрати зі сплати судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 532,48 грн. (п`ятсот тридцять дві гривні, 48 коп.). Решту судових витрат залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.В. Григоров