Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №490/6721/25 — Миколаївський апеляційний суд

12.10.26

22-ц/812/2116/26

Справа №490/6721/25

Провадження № 22-ц/812/2116/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

12 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса)

на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року, постановлену у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Гуденко О.А., повна ухвала складена 06 серпня 2026 року, у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на дії (бездіяльність) державного виконавця щодо відмови у поверненні витрат виконавчого провадження, заінтересовані особи - Центральний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), стягувач - Приватне акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроцентраль»

В С Т А Н О В И В:

14 липня 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду зі скаргою на дії (бездіяльність) державного виконавця щодо відмови у поверненні витрат виконавчого провадження, заінтересовані особи - Центральний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), стягувач – Приватне акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроцентраль».

Скарга мотивована тим, що у зв`язку зі скасуванням судом судового наказу виконавче провадження № 80732027 було закінчено. Однак при поверненні боржнику примусово стягнутих коштів Центральний відділ ДВС у м. Миколаєві не повернув їй суму мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 360,00 грн.

При цьому зазначає, що як тільки вона дізналась про арешт її банківського рахунку і про існування судового наказу, то терміново зателефонувала судовому виконавцю і повідомила, що подала заяву до суду про скасування судового наказу з наданням підтвердження її слів. Тому вважає незаконним саме примусове стягнення. Кошти вже були під арештом і ними не можна було користуватись. В своєму зверненні вона просила виконавчу службу не проводити подальших дій до вирішення питання у суді. Але її звернення було проігноровано і кошти з її арештованого рахунку були примусово стягнуті на рахунок виконавчої служби, що також вважає протиправним. 29 червня 2026 р. вона звернулася до відділу ДВС із заявою про повне повернення безпідставно утриманих коштів. Листом від 13.07.2026 р. № 109598 за підписом головного державного виконавця Семенець А.Ю. їй було відмовлено у поверненні 360,00 грн з посиланням на те, що закон передбачає повернення лише виконавчого збору, а постанова про стягнення витрат від 10 квітня 2026 р. не скасована. Вважає це твердження абсурдним, адже своїми діями вона скасовувала у суді підставу виконавчого провадження - судовий наказ. Незрозуміло чому вона мала скасовувати постанову про стягнення витрат від 10 квітня 2026 року, на що посилається державний виконавець. Вважаю такі дії та позицію державного виконавця незаконними та такими, що порушують її права.

Звертає увагу суду на безпідставність утримання коштів за скасованим судовим рішенням, адже судовий наказ, який слугував підставою для відкриття виконавчого провадження та стягнення витрат, скасований судом. Відповідно до правової природи наказного провадження, скасування судового наказу означає відсутність матеріально-правового обов`язку боржника перед стягувачем з моменту винесення такого наказу. Оскільки правова підстава для стягнення коштів відпала, утримання ДВС будь-яких сум (включаючи витрати на папір, поштові конверти тощо) є безпідставним згідно зі ст. 1212 Цивільного кодексу України. Споживач не може нести фінансову відповідальність та покривати витрати державного органу, які виникли внаслідок пред`явлення до нього незаконних та скасованих вимог.

На думку апелянта, стягнуто кошти за «невиконані» дії. Згідно з калькуляцією в постанові від 10 квітня 2026 року, виконавець заклав у витрати дії, які на момент винесення постанови ще не могли бути вчинені (наприклад, виготовлення та відправка постанови про закінчення провадження). Стягнення витрат «наперед» за дії, які не зумовлені законною поведінкою боржника, суперечить принципам справедливості та пропорційності.

Також зазначає, що оскільки строк на оскарження постанови державного виконавця про стягнення витрат у порядку судового контролю становить 10 робочих днів з дня, коли вона дізналась про порушення (про офіційну відмову повернути кошти дізналася з листа від 13 липня 2026 року), вважає цю скаргу поданою в межах строку на оскарження. Якщо суд іншої думки, просить поновити строк на оскарження.

Посилаючись на викладене, уточнивши вимоги скарги, остаточно просила визнати незаконними дії державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо відмови у поверненні ОСОБА_1 стягнутих витрат виконавчого провадження в розмірі 360,00 грн.; скасувати постанову старшого державного виконавця Семенець А.Ю. від 10 квітня 2026 року про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 80732027 у сумі 360,00 грн.; зобов`язати Центральний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360,00 грн.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року скаргу ОСОБА_1 на дії (бездіяльність) державного виконавця щодо відмови у поверненні витрат виконавчого провадження - задоволено частково.

Провадження в частині вимог скарги про скасування постанови старшого державного виконавця Семенець А.Ю. від 10 квітня 2026 року про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 80732027 у сумі 360,00 грн. закрито.

Роз`яснено заявнику, що розгляд справи в цій частині вимог віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

У задоволенні вимог скарги про визнання незаконними дії державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо відмови у поверненні ОСОБА_1 стягнутих витрат виконавчого провадження в розмірі 360,00 грн відмовлено.

Зобов`язано Центральний відділ державної виконавчої служби у м Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 утримані згідно постанови від 10 квітня 2026 року у ВП № 80732027 кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360 грн.

Ухвала суду мотивована тим, що вимоги скарги про скасування постанови старшого державного виконавця Семенець А.Ю. від 10 квітня 2026 року про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 80732027 у сумі 360,00 грн не підлягають розгляду в порядку ЦПК України, оскільки даний спір між сторонами має бути розглянутий адміністративним судом за правилами КАС України.

Суд першої інстанції виснував, що відсутні підстави для визнання незаконними дій державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у м.Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України щодо відмови у поверненні ОСОБА_1 стягнутих витрат виконавчого провадження в розмірі 360,00 грн, зважаючи на те, що по-перше, таке взагалі не призведе до поновлення прав скаржника, по-друге, з врахуванням законодавчого не врегулювання спірного питання, такі дії державного виконавця є помилковими, порушують права скаржника, але не є незаконними в розумінні саме положень законодавства, що регулюють порядок оскарження дій державного/приватного виконавця.

Посилаючись на те, що належним та ефективним захистом прав заявника є зобов`язання Центрального відділу ДВС у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360,00 грн.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, Центральний відділ ДВС у м. Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України оскаржив її до апеляційного суду.

В апеляційній скарзі відділу ДВС, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва 03 серпня 2026 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні скарги ОСОБА_1 у повному обсязі.

Вказували, що на виконані у Центральному відділі ДВС перебувало виконавче провадження № 80732027 з примусового виконання судового наказу № 490/6721/25 від 29 серпня 2026 року про стягнення ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» заборгованості у розмірі 15887,72 грн.

Постановами державного виконавця відділу ДВС Семенець А.Ю. від 10 квітня 2026 року:

-відкрито виконавче провадження №80732027;

- відповідно до вимог статті 42 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 360 грн, які підлягають стягненню з боржника, а саме: Бланк заяви (1 лист)- 0,32 грн; обкладинка ВП (2 листа) - 0,38 грн; копія в/д - 0,32 грн; виготовлення постанови про відкриття (3 листа) - 2,89 грн; вартість направлення відкриття - 80грн;конверт для направлення постанови про відкриття - 1,08 грн;виготовлення постанови про виконавчий збір - 2,89 грн; вартість направлення постанов про в/збір - грн; конверт для направлення постанови про виконавчий збір - грн; виготовлення постанови про стягнення мінімальних витрат - 2,89 грн;виготовлення постанови про закінчення ВП - 2,89 грн; вартість направлення постанови про закінчення - 80 грн; конверт для направлення постанови про закінчення - 1,08 грн; АСВП - 69,00 грн; роздрукування постанов - 11,70 грн; канцтовари - 104,60 грн.

- відповідно до вимог статей 3, 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 10% заборгованості за виконавчим документом що складає 1588,77 грн.

У період з 10 квітня по 10 червня 2026 року державним виконавцем стягувались кошти на користь стягувача перераховано 15887,72 грн та виконавчого збору 1588,77 грн.та 360 грн. витрат виконавчого провадження.

Постановою державного виконавця Семенець А.Ю. від 10 червня 2026 року відповідно до вимог пункту 9 частини 1 статті 39, 40 Закону України «Про виконавче провадження» закінчено виконавче провадження.

17 червня 2026 року на адресу відділу надійшла заява боржника, до якої була додана копія ухвали суду від 16 червня 2026 року по справі № 490/6721/25 про скасування судового наказу № 490/6721/25, виданий 29 серпня 2025 року Центральним районним судом м.Миколаєва, яким стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» в рахунок заборгованості за спожиту теплову енергію у розмірі 15736,32 грн. та суму судового збору у розмірі по 151,40 грн. з кожного.

Звертають увагу на те, що судовий наказ скасовано судом вже після закінчення виконавчого провадження та стягнення боргу, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.

Вказують, що в ході виконавчого провадження здійснено витрати виконання пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконавчого документу на суму 360 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду без змін.

Про дату, час та місце розгляду справи учасники справи повідомлені належним чином, проте у судове засідання не з`явилися.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила розглядати справу за її відсутності.

Справу розглянуто за відсутності сторін, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвалу суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване ухвалу суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Апеляційна скарга відділу ДВС не містить доводів щодо незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції в частині вирішення судом вимог скарги про скасування постанови державного виконавця про розмір мінімальних витрат від 10 квітня 2026 року та відмови у задоволені вимог про визнання незаконним дій державного виконавця щодо відмови у повернені витрат виконавчого провадження, за такого ухвала суду першої інстанції в цій частині не перевіряється.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що за заявою ПАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль», 29 серпня 2025 року видано судовий наказ про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 боргу за спожиту теплову енергію у розмірі 15736 грн.32 коп. та витрати по сплаті судового збору по 151 грн.40 коп. з кожного ( а.с.15).

Постановами державного виконавця Центрального відділу ДВС Семенець А.Ю. від 10 квітня 2026 року відкрито виконавче провадження №80732027 щодо примусового виконання вищевказаного судового наказу стосовно боржника ОСОБА_1 .

Відповідно до вимог статті 42 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, державним виконавцем 10 квітня 2026 року винесено постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у розмірі 360 грн, які підлягають стягненню з боржника, а саме: Бланк заяви (1 лист)- 0,32 грн; обкладинка ВП (2 листа) - 0,38 грн; копія в/д - 0,32 грн; виготовлення постанови про відкриття (3 листа) - 2,89 грн; вартість направлення відкриття - 80грн;конверт для направлення постанови про відкриття - 1,08 грн;виготовлення постанови про виконавчий збір - 2,89 грн; вартість направлення постанов про в/збір – грн; конверт для направлення постанови про виконавчий збір – грн; виготовлення постанови про стягнення мінімальних витрат - 2,89 грн;виготовлення постанови про закінчення ВП - 2,89 грн; вартість направлення постанови про закінчення – 80 грн; конверт для направлення постанови про закінчення - 1,08 грн; АСВП - 69,00 грн; роздрукування постанов - 11,70 грн; канцтовари - 104,60 грн.

10 квітня 2026 року державним виконавцем винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 10% заборгованості за виконавчим документом що складає 1588,77 грн (відповідно до вимог статей 3, 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження»).

14 травня 2026 року старшим державним виконавцем Семенець А.Ю. було винесено постанову про арешт коштів боржника ОСОБА_1 - у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, яка становить 17836,49 грн.

09 червня 2026 року з банківського рахунку боржника ОСОБА_1 виконано стягнення відповідно до виконавчого провадження у сумі 17836,49 грн .

Постановою державного виконавця Семенець А.Ю. від 10 червня 2026 року відповідно до вимог пункту 9 частини 1 статті 39, 40 Закону України «Про виконавче провадження» закінчено виконавче провадження.

Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 16 червня 2026 року вказаний судовий наказ за заявою ОСОБА_1 скасовано.

17 червня 2026 року на адресу відділу надійшла заява боржника, до якої була додана копія ухвали суду від 16 червня 2026 року по справі № 490/6721/25 про скасування судового наказу № 490/6721/25, виданого 29 серпня 2025 року Центральним районним судом м.Миколаєва, яким стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ « Миколаївська теплоелектроцентраль» в рахунок заборгованості за спожиту теплову енергію у розмірі 15736,32 грн. та суму судового збору у розмірі по 151,40 грн. з кожного.

25 червня 2026 року на рахунок боржника ОСОБА_1 були повернуті кошти у сім 17476,49 грн.

29 червня 2026 року ОСОБА_1 звернулася до відділу ДВС із заявою про повернення залишку неповернутих коштів в розмірі 360 грн, у зв`язку з скасуванням судового наказу.

Листом від 13 липня 2026 р. № 109598 за підписом головного державного виконавця Семенець А.Ю. надана відповідь, згідно якої роз`яснено порядок нарахування витрат виконавчого провадження (мінімальних) та зазначено, що відповідно частини 7 статті 27 Закону України "Про виконавче провадження" не передбачено повернення витрат виконавчого провадження боржнику.

Розглядаючи скаргу, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним та ефективним захистом прав заявника є зобов`язання Центрального відідлу ДВС у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360,00 грн.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що із заявою про скасування судового наказу, виданого 29 серпня 2025 року боржник ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції у червні 2026 року. Свої вимоги заявник обґрунтовувала виключно фактом матеріально-правовими підставами, оскільки не згодна із сумою, яка була нарахована стягувачем і взагалі не потребує послуг стягувача, оскільки з 13 травня 2022 року перебуває за межами України.

Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 16 червня 2026 року заяву ОСОБА_1 задоволено, поновлено строк на подання заяви про скасування судового наказу та скасовано судовий наказ №490/6721/25, виданий 29 червня 2025 року Центральним районним судом м. Миколаєва.

Відповідно до частин 1,2 та 7 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Щодо доводів скаржника про порушення його прав у зв`язку з винесенням державним виконавцем постанови про стягнення із нього виконавчого збору

У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

За приписами частин 1,2 статті 42 цього Закону, кошти виконавчого провадження складаються з:1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця;2) авансового внеску стягувача;3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.

Згідно з пунктом 2 розділу VI Інструкції з примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2021 року №512/5, витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження.

Виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.

Мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та витрат, пов`язаних з винесенням постанов про: відкриття виконавчого провадження; стягнення виконавчого збору (крім випадків, коли виконавчий збір не стягується); стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім випадків, коли основна винагорода не стягується); стягнення витрат виконавчого провадження; закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу).

Витрати, пов`язані з винесенням постанов, включають такі види витрат виконавчого провадження:

виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари);

пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки) або послуги маркувальної машини (послуги поштового зв`язку)).

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги у цій частині, колегія суддів звертається до висновків наведених у постанові Верховного Суду від 19 березня 2026 року у справі № 500/2556/23 (провадження № К/990/43404/23):

«Касаційне провадження у цій справі відкрито за для формування правового висновку щодо питання застосування частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII, з урахуванням обставин цієї справи.

Колегія суддів зазначає, що статтею 27 Закону № 1404-VIII урегульовано стягнення виконавчого збору.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент прийняття спірної постанови) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, виконавчий збір становить 10 відсотків від суми, стягнутої державним виконавцем, або вартості майна, і напряму залежить від суті рішення та правомірності виконавчого документа.

При цьому законодавцем передбачено повернення особі сплаченого виконавчого збору у разі скасування рішення, що підлягало виконанню чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню. Тобто обов`язок сплати виконавчого збору виникає в особи виключно за наявності чинного рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчого документу.

Наведене підтверджується частиною сьомою статті 27 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Отже, Законом урегульовано питання наслідків скасування рішення, що підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, до закінчення виконавчого провадження, як не стягнення виконавчого збору, а стягнений виконавчий збір підлягає поверненню боржнику.

Однак Закон не регулює питання щодо повернення сплаченого виконавчого збору у ситуації, коли рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчий документ визнано судом таким, що не підлягає виконанню, після стягнення виконавчого збору та закінчення виконавчого провадження.

Тобто Закон містить прогалину у правовому регулюванні питання чинності постанови про стягнення виконавчого збору, яка відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII є окремими виконавчим документом, обов`язку сплати особою виконавчого збору, а при фактичному стягнені виконавчого збору його повернення у випадку скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після закінчення виконавчого провадження чи повернення виконавчого документу стягувачу за його заявою.

Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.

Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість (пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1404-VIII).

Стягнення з боржника виконавчого збору за виконання судового рішення, яке згодом визнано таким, що не підлягає виконанню, тягне за собою витрати. Ця обставина може розглядатися як непропорційний тягар на боржника.

Також це суперечить принципам остаточності судового рішення та законності, оскільки створює невизначеність для сторін.

При цьому, згідно із пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України суб`єкт владних повноважень під час прийняття рішень, вчинення дій серед іншого повинен керуватися принципом пропорційності, зокрема дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Верховний Суд зауважує, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв`язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов`язано сплатити за виконання виконавчого документа, який згодом визнано таким, що не підлягає виконанню.

Указана проблематика, яка зумовлена неповнотою законодавства, стосується й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних прав від їх порушення суб`єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам.

У цьому контексті насамперед необхідно зауважити, що означене питання (про визнання постанови про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню, унаслідок скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню) полягає у тому, що хоча постанова про стягнення виконавчого бору є окремим виконавчим документом, але є похідною від рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчого документу.

Виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню - у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина сьома статті 27 Закону № 1404-VIII).

Поняття й процедура, наведені у цій нормі, стосується інших правовідносин, ніж ті, що наявні у справі, що розглядається, оскільки у випадку Приватного акціонерного товариства «Агро-Продукт» виконавчий документ (наказ господарського суду) визнано таким, що не підлягає виконанню, після стягнення виконавчого збору та закінчення виконавчого провадження.

Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону № 1404-VIII регулює подібні правовідносини.

Так, ця норма містить правило стосовно того, що у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Логічний і цільовий способи уяснення частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII свідчать, що у даному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати виконавчий збір, а у випадку стягнення - повернути виконавчий збір.

Указана норма спрямована на те, щоб не допустити стягнення з боржника виконавчого збору у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, а стягнутий виконавчий збір повернути боржнику. Ця норма покликана звільнити особу від відповідальності за невиконання у добровільному порядку рішення чи виконавчого документу, у разі скасування такого рішення, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню.

Тож її застосування дозволяє розв`язати спір стосовно чинності постанови про стягнення виконавчого збору, яка відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII є окремими виконавчим документом, обов`язку сплати особою виконавчого збору, а при фактичному стягнені виконавчого збору - його повернення, у випадку скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після закінчення виконавчого провадження чи повернення виконавчого документу стягувачу за його заявою.

Згідно із частиною четвертою статті 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За правилами частини шостої статті 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).

Ураховуючи викладене, Верховний Суд уважає, що для розв`язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до подібних правовідносин необхідно застосувати за аналогією закону частину сьому статті 27 Закону № 1404-VIII.

Застосування частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII до спірних правовідносин дає Верховному Суду підстави зробити такий висновок: у разі скасування рішення суду, що підлягає виконанню, чи визнанні судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після завершення виконавчого провадження у зв`язку з поверненням виконавчого документу стягувачу за його заявою та під час виконання постанови про стягнення виконавчого збору в окремому провадженні, що відкрите відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, то надалі виконавчий збір не стягується.

У разі стягнення виконавчого збору на момент скасування рішення, що підлягало виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.

Застосування аналогії закону дозволяє Верховному Суду також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, що здатний відновити й захистити права боржника, полягає у визнанні постанови про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню, та поверненні стягнутого виконавчого збору (у разі стягнення виконавчого збору та закінченні виконавчого провадження), чи закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору (у разі виконання постанови про стягнення виконавчого збору в окремому провадженні, що відкрите відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII).»

Отже, з наведеного слід виснувати, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є самостійним (окремим) виконавчим документом. Спір щодо правомірності її подальшого виконання, а також питання звільнення від сплати чи повернення вже стягнутого виконавчого збору у зв`язку із подальшим скасуванням рішення суду, за своєю правовою природою є публічно-правовим спором.

Як вказав Касаційний адміністративний суд у наведеній постанові, належним та ефективним способом захисту прав боржника у такій ситуації є ініціювання саме адміністративного спору про визнання такою, що не підлягає виконанню, саме постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору (або про закінчення виконавчого провадження з його стягнення).

Отже з огляду на обставини цієї справи, а саме скасування судового наказу, після стягнення судового збору та закінчення виконавчого провадження, належним та ефективним способом захисту прав боржника є ініціювання адміністративного спору про визнання такою, що не підлягає виконанню постанова державного виконавця від 10 квітня 2026 року про стягнення виконавчого збору у розмірі 360 грн. та поверненні стягнутого виконавчого збору.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене вище, ухвала суду першої інстанції від 17 липня 2026 року в цій частині постановлено із порушенням норм процесуального права

Приймаючи до уваги те, що вимоги апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, колегія суддів дійшла висновків, що ухвала суду першої інстанції в частині вирішення вимог скарги про зобов`язання Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360 грн слід скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення (частина 4 статті 268 ЦПК України).

Згідно з частини 5 статті 268 ЦПК України, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення у цій справі, є дата складення повного судового рішення - 12 жовтня 2026 року.

Керуючись статтями 268, 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) задовольнити частково.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року в частині вирішення вимог скарги про зобов`язання Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України повернути ОСОБА_1 безпідставно утримані кошти витрат виконавчого провадження у розмірі 360 грн скасувати і в цій частині ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені цих вимог.

В іншій частині ухвалу суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 12 жовтня 2026 року.