Суд: Львівський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: дорожнього руху, транспорту та перевезення пасажирів, з них
Дата: 11 жовтня 2026 р.
Справа: №380/10497/26
Суддя: Ланкевич Андрій Зіновійович
ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа №380/10497/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 жовтня 2026 року
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ланкевича А.З., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови, -
в с т а н о в и в :
Позивач звернулася з позовом, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу від 13.05.2026 №ОПШ111107.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що не зареєстрована як фізична особа - підприємець, не є суб`єктом господарювання та не здійснює господарської діяльності у сфері перевезення пасажирів чи вантажів, а тому не є автомобільним перевізником у розумінні Закону України «Про автомобільний транспорт» і не може бути суб`єктом відповідальності, передбаченої ст.60 цього Закону. Зазначає, що у спірних правовідносинах є лише власником транспортного засобу, який надано в користування для внутрішніх потреб на прохання фізичної особи, а послуг з перевезення на договірних умовах за винагороду позивач не надавала. Указує, що відповідач не встановив наявності у позивача статусу суб`єкта господарювання з відповідним видом економічної діяльності, тоді як статус автомобільного перевізника не може визначатися лише на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб або зі слів водія. На підтвердження своїх доводів долучила відомості за формою ОК-5 Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. Уважаючи у зв`язку із цим свої права та інтереси порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернулася до суду з даним позовом. Просить позов задовольнити повністю.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що 20.03.2026 у м.Києві по вул.С.Петлюри, 32 посадовою особою Управління державного нагляду (контролю) у Київській області та у м.Києві зупинено транспортний засіб марки Mercedes-Benz, державний номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_2 , у ході рейдової перевірки якого встановлено, що під час перевезення пасажирів легковим автомобілем на замовлення на момент проведення перевірки відсутня копія договору із замовником, чим порушено вимоги ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт»; зі слів водія перевезення здійснювалося за маршрутом Київ - Львів. Зазначає, що автомобільними перевізниками у розумінні ст.1 цього Закону в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, є, зокрема, фізичні особи, які здійснюють на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами, а тому навіть за відсутності у позивача статусу суб`єкта господарювання на нього поширюються вимоги цього Закону щодо наявності законодавчо визначених документів і щодо відповідальності за їх відсутність. Указує, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність у позивача статусу автомобільного перевізника чи про передачу нею транспортного засобу третім особам. Враховуючи викладене, просить відмовити у задоволенні позову повністю.
Від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій викладено пояснення, міркування та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Позивач наголошує, що: ст.1 Закону визначає автомобільного перевізника як суб`єкта господарювання, який здійснює на комерційній основі чи за рахунок власних коштів перевезення пасажирів та/або вантажів транспортними засобами; ч.7 ст.39 Закону, на яку посилається відповідач, установлює перелік документів для юридичної особи, а тому до спірних правовідносин не застосовується; акт перевірки є лише одним із доказів, а наведені в ньому обставини мають підтверджуватися іншими доказами, яких відповідач не надав. Зазначає також, що не має посвідчення водія, а порядок проведення перевірки та розгляду акта в цілому не оспорює, ставлячи під сумнів лише правильність установлення відповідачем особи, відповідальної за вчинене порушення.
Від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому відповідач підтримав раніше викладену позицію та зазначив, що автомобільний перевізник і водій транспортного засобу в розумінні законодавства про автомобільний транспорт є різними особами, а вимога щодо наявності посвідчення водія відповідної категорії стосується виключно водіїв. Указує також, що в матеріалах справи про порушення №1610 відсутні письмові пояснення позивача та підтвердження їх надіслання, а непред`явлення водієм визначених законодавством документів під час перевірки має наслідком застосування до автомобільного перевізника санкцій, визначених ст.60 Закону.
Від позивача надійшли додаткові письмові пояснення, в яких наголошено, що: перелік документів, установлений ст.39 і 48 Закону, стосується осіб, які мають статус автомобільного перевізника та фактично здійснюють перевезення пасажирів або вантажів; подана разом з позовом довідка за формою ОК-5 є належним і допустимим доказом; відомості про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця містяться у відкритих державних реєстрах, а відповідач не був позбавлений можливості перевірити їх як під час проведення перевірки, так і під час розгляду справи про застосування адміністративно-господарського штрафу.
Ухвалою суду від 01.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Позивач, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), є власником транспортного засобу марки Mercedes-Benz Sprinter, державний номерний знак НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_3 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 . За даними реєстраційних документів транспортний засіб віднесено до категорії М1, кількість місць для сидіння - дев`ять. Позивач є страхувальником за електронним договором комплексного страхування автовласника «Максимальний захист» від 22.03.2025 №ЕР-227976043-мзб, укладеним із ПрАТ «СК «Перша» щодо вказаного транспортного засобу.
Позивач не зареєстрована як фізична особа - підприємець; доказів протилежного матеріали справи не містять.
Відповідно до направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від 13.03.2026 №ЕНР000472, виданого Управлінням державного нагляду (контролю) у Київській області та у м.Києві на період з 16.03.2026 до 22.03.2026, 20.03.2026 о 13 год 37 хв у м.Києві по вул.С.Петлюри, 32 посадовою особою вказаного управління зупинено належний позивачу транспортний засіб під керуванням водія ОСОБА_2 (посвідчення водія серії НОМЕР_5 ) та проведено рейдову перевірку додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт.
За результатами перевірки складено акт від 20.03.2026 №ОАР030238, в якому автомобільним перевізником зазначено ОСОБА_1 з посиланням на адресу її зареєстрованого місця проживання та реєстраційний номер облікової картки платника податків. В акті зафіксовано, що під час перевезення пасажирів легковим автомобілем на замовлення на момент проведення перевірки відсутні документи, а саме копія договору із замовником, чим порушено вимоги ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт», а зі слів водія перевезення здійснюється за маршрутом Київ - Львів; у тому числі порушення, відповідальність за яке передбачена абз.3 ч.1 ст.60 цього Закону, - перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених ст.39 і 48 Закону. У графі акта «Пояснення водія про причину порушення» зазначено «ознайомлений»; акт підписаний водієм. Інших відомостей, зокрема про наявність та кількість пасажирів, замовника послуги, умови й оплату перевезення, акт не містить. До матеріалів перевірки долучено фотознімок транспортного засобу на місці зупинки.
Повідомленням від 01.05.2026 №34875/33.2/24-26 позивача запрошено на розгляд матеріалів справи про порушення, який відбувся 13.05.2026 о 10:00 год у приміщенні Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області; повідомлення надіслано рекомендованим відправленням №R067163159900 згідно зі списком згрупованих поштових відправлень від 05.05.2026. На розгляд справи позивач не з`явилася.
13.05.2026 за результатами розгляду справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт відповідач виніс постанову №ОПШ111107, якою застосував до автомобільного перевізника, поіменованого в постанові «ФОП ОСОБА_1 », адміністративно-господарський штраф у сумі 17000,00 грн за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 Закону, відповідальність за яке передбачена абз.3 ч.1 ст.60 Закону України «Про автомобільний транспорт».
Не погодившись із правомірністю вказаної постанови, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Частиною 2 ст.19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначені Законом України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 №2344-III (далі - Закон №2344-III), який регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.
Згідно з визначенням, наведеним у ст.1 Закону №2344-III у редакції, чинній на час проведення рейдової перевірки, автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про автомобільний транспорт» щодо вдосконалення регулювання ринку послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом» від 27.03.2025 №4337-IX (далі - Закон №4337-IX), який набрав чинності 19.04.2026, зазначений термін викладено в новій редакції, за якою автомобільний перевізник - суб`єкт господарювання, який здійснює на комерційній основі чи за рахунок власних коштів перевезення пасажирів та/або вантажів транспортними засобами.
Відповідно до ч.1 ст.29 Закону №2344-III автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.
Згідно з ч.7 ст.6 Закону №2344-III центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, здійснює, зокрема, державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм та стандартів на автомобільному транспорті. Згідно з ч.12 ст.6 цього Закону державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України. Частиною 14 ст.6 Закону №2344-III визначено, що державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі).
Відповідно до ч.1 ст.39 Закону №2344-III автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення. Частиною 9 ст.39 цього Закону визначено документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення: для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України; для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України. Аналогічний за змістом перелік документів для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення, установлено ч.7 ст.39 Закону №2344-III.
Згідно з абз.3 ч.1 ст.60 Закону №2344-III за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Процедуру проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі) щодо дотримання автомобільними перевізниками вимог законодавства про автомобільний транспорт визначає Порядок проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2006 №1567 (далі - Порядок №1567).
Відповідно до п.5 цього Порядку під час проведення рейдової перевірки перевіряється дотримання автомобільними перевізниками та водієм вимог законодавства про автомобільний транспорт.
Пунктом 6 Порядку №1567 посадовим особам надано право, зокрема, використовувати засоби фото- і відеофіксації процесу перевірки та здійснювати опитування водія і пасажирів про обставини вчинення адміністративного правопорушення, свідками якого вони були або могли бути.
Згідно з п.16 Порядку №1567 матеріали, складені за результатами рейдової перевірки, формуються у справи про порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт та розглядаються керівником або заступником керівника територіального органу Державної служби України з безпеки на транспорті (далі - Укртрансбезпека) за місцезнаходженням автомобільного перевізника або за місцем виявлення порушення протягом двох місяців з дня його виявлення.
Пунктом 19 Порядку №1567 передбачено, що за результатами розгляду справи про порушення керівник територіального органу Укртрансбезпеки або його заступник за наявності порушень вимог законодавства про автомобільний транспорт, відповідальність за які передбачена ч.1 ст.60 Закону, виносить постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу, а за відсутності належного підтвердження порушення вимог законодавства про автомобільний транспорт - постанову про закриття справи про порушення.
Спірні правовідносини виникли у зв`язку із застосуванням відповідачем до позивача адміністративно-господарського штрафу за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Підставою для накладення штрафу згідно з постановою від 13.05.2026 №ОПШ111107 стало непред`явлення під час перевірки 20.03.2026 копії договору із замовником послуги, тобто документа, визначеного ст.39 Закону №2344-III. Суб`єктом відповідальності у постанові визначено позивача як автомобільного перевізника.
Ключовим питанням, яке постало перед судом у цій справі, є те, чи був позивач у момент указаної перевірки автомобільним перевізником у розумінні Закону №2344-III, оскільки саме автомобільний перевізник є суб`єктом відповідальності за абз.3 ч.1 ст.60 цього Закону.
Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що обов`язок мати і пред`являти договір із замовником послуги та копію такого договору виникає у зв`язку з наданням послуги з перевезення пасажирів легковим автомобілем на замовлення, тобто на договірних умовах. Автомобільним перевізником, який здійснює перевезення пасажирів на договірних умовах, за ч.1 ст.29 Закону №2344-III є суб`єкт господарювання, що відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, який використовує на законних підставах. Отже, для висновку про наявність у особи статусу автомобільного перевізника необхідно встановити, що така особа є суб`єктом господарювання і що вона надає послугу з перевезення за договором із замовником.
Питання визначення належного суб`єкта відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт неодноразово було предметом розгляду Верховного Суду. Зокрема, у постанові від 22.02.2023 у справі №240/22448/20 Верховний Суд зазначив, що відповідальність, передбачена ст.60 Закону №2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників чи користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж чи здійснюється перевезення, і що автомобільний перевізник не може визначатися тільки на підставі реєстраційних документів на транспортний засіб, адже такі дані не завжди можуть збігатися. Аналогічного висновку Верховний Суд дійшов у постанові від 12.10.2023 у справі №280/3520/22.
У постанові від 06.07.2023 у справі №560/514/22 Верховний Суд указав, що саме для встановлення особи порушника призначається розгляд справи, під час якого посадова особа територіального органу Укртрансбезпеки має з`ясувати, зокрема, особу порушника, адже автомобільний перевізник не може встановлюватися на основі самих лише слів водія транспортного засобу, зафіксованих в акті проведення перевірки.
У постанові від 19.10.2023 у справі №640/27759/21 Верховний Суд зазначив, що в контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.
У постанові від 23.08.2023 у справі №600/1407/22-а Верховний Суд зауважив, що автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору із замовником надає відповідну послугу, і що надання послуги може передбачати використання на законних підставах транспортного засобу, який належить іншій особі, проте ця обставина не змінює правового статусу перевізника в цих правовідносинах, особливо коли йдеться про застосування відповідальності, передбаченої ч.1 ст.60 Закону №2344-III.
У постанові від 07.12.2023 у справі №620/18215/21 Верховний Суд констатував, що положення ст.60 Закону №2344-III застосовуються виключно до автомобільного перевізника і не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, єдиними відомостями, на підставі яких відповідач визначив позивача автомобільним перевізником, є дані свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та пояснення водія про маршрут руху, зафіксовані в акті від 20.03.2026 №ОАР030238. Жодних інших документів чи відомостей, які б підтверджували, що позивач надавала послугу з перевезення пасажирів за договором із замовником, матеріали справи не містять.
Суд звертає увагу на те, що акт рейдової перевірки не містить відомостей про наявність у транспортному засобі пасажирів, їх кількість, місце посадки та висадки, замовника послуги, умови й оплату перевезення, а також пояснень пасажирів, тоді як п.6 Порядку №1567 надає посадовим особам право здійснювати опитування водія та пасажирів про обставини вчинення правопорушення. Долучений до матеріалів перевірки фотознімок фіксує лише транспортний засіб на місці зупинки і не підтверджує ані здійснення перевезення на комерційній основі, ані наявності замовника послуги. Отже, з матеріалів перевірки неможливо встановити ні особи замовника, ні договірних умов перевезення, ні комерційної основи його здійснення.
Необґрунтованими є посилання відповідача на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність у позивача статусу автомобільного перевізника, оскільки таке твердження фактично покладає на позивача обов`язок доведення відсутності в нього відповідного статусу. Разом з тим, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, далі - КАС України). Саме відповідач, застосовуючи до позивача відповідальність, установлену для автомобільного перевізника, мав довести наявність у позивача такого статусу, тобто надання ним послуги з перевезення пасажирів за договором із замовником, чого відповідачем зроблено не було. Доводи відповідача про зворотнє зводяться до нічим не підтверджених припущень і не спростовують висновків суду.
Суд відхиляє посилання відповідача на визначення автомобільного перевізника, наведене у ст.1 Закону №2344-III у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, як на достатню підставу для притягнення позивача до відповідальності. Указана норма справді охоплювала фізичних осіб, проте лише тих, які здійснюють перевезення пасажирів чи вантажів на комерційній основі або за власний кошт, тобто фактично виконують перевезення у відповідному статусі. Сама лише належність транспортного засобу фізичній особі на праві власності не свідчить про здійснення нею перевезень. До того ж суд ураховує, що на день винесення оскаржуваної постанови (13.05.2026) ст.1 Закону №2344-III діяла в редакції Закону №4337-IX, за якою автомобільним перевізником є виключно суб`єкт господарювання, а отже, застосування відповідальності до фізичної особи, яка суб`єктом господарювання не є, не узгоджувалося і з чинним на той час правовим регулюванням.
Посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 14.11.2024 у справі №420/24932/23, згідно з якою всі документи щодо перевезення мають бути наявні у водія під час перевірки, а також на постанову Верховного Суду від 13.03.2025 у справі №120/10641/22 щодо законних підстав використання транспортного засобу не є релевантними для обставин справи, що розглядається, адже такі висновки викладені за інших обставин справи, у яких наявність статусу автомобільного перевізника була встановлена, тоді як у цій справі спірним є саме питання наявності такого статусу. До того ж висновок, викладений у постанові від 13.03.2025 у справі №120/10641/22, позиції відповідача не підтверджує, позаяк пов`язує статус перевізника з наявністю відповідних договірних відносин та законних підстав використання транспортного засобу, які відповідач не встановлював.
Суд враховує, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення контролюючим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Верховний Суд уже роз`яснював, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього; не наведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 10.04.2020 у справі №819/330/18, від 23.06.2022 у справі №640/1312/20). Таким чином, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
За умови відсутності у позивача статусу автомобільного перевізника до предмета доказування у цій справі не входить наявність чи відсутність події правопорушення, пов`язаного з непред`явленням копії договору із замовником послуги, а також дотримання відповідачем установленої процедури розгляду справи про порушення, оскільки положення абз.3 ч.1 ст.60 Закону №2344-III не можуть бути застосовані до особи, яка не є автомобільним перевізником.
Отже, з установлених у цій справі обставин у взаємозв`язку з наведеними вище висновками Верховного Суду щодо застосування ст.1, ст.29 та ст.60 Закону №2344-III слідує, що позивач у спірних правовідносинах не є автомобільним перевізником, а тому не може бути суб`єктом відповідальності за порушення, передбачене абз.3 ч.1 ст.60 Закону №2344-III.
Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.
З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд приходить висновку, що посадові особи Укртрансбезпеки помилково встановили автомобільного перевізника, на якого згідно з вимогами закону має бути покладено відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, що не спростовано відповідачем, у зв`язку із чим оскаржувана постанова Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті від 13.05.2026 №ОПШ111107 про застосування адміністративно-господарського штрафу не відповідає критеріям, визначеним у ч.2 ст.2 КАС України, зокрема прийнята не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. А тому таку слід визнати протиправною та скасувати.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А згідно з ч.1 ст.90 цього ж Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню повністю.
Щодо судового збору, то ураховуючи, що суд ухвалює рішення на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, а також зважаючи на документальне підтвердження понесених позивачем витрат у вигляді судового збору на суму 1331,20 грн, наявні підстави для їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 134, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
в и р і ш и в :
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати постанову Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу від 13.05.2026 №ОПШ111107.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті (місцезнаходження: вул.Володимира Івасюка, 8, с.Малехів, Львівський район, Львівська область, 80383; код ЄДРПОУ: 39816845) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) судовий збір, сплачений за подання цього позову, в сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Ланкевич А.З.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua