Рішення від 08 жовтня 2026 р. у справі №380/17859/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2026 рокусправа № 380/17859/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить:

- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди в розмірі 1000000 (одного мільйону) гривень 00 копійок відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду в розмірі 1000000 (одного мільйону) гривень 00 копійок відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 , 21.06.2024 у віці 21 рік уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу, брав безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, а 31.12.2024 поблизу міста Суджа Курської області російської федерації внаслідок застосування противником дрона-камікадзе одержав поранення - вибухову травму, акубаротравму, забій передньої поверхні грудної клітки. Зазначає, що має статус ветерана війни - учасника бойових дій. Вважає, що відповідає всім умовам, визначеним п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153, оскільки у віці до 25 років уклав контракт про проходження військової служби під час воєнного стану, брав участь у бойових діях, одержав травмування під час захисту Вітчизни та не притягувався до кримінальної, адміністративної за вчинення військового адміністративного правопорушення чи дисциплінарної відповідальності. Вказує, що листом від 27.07.2026 №690/23522 відповідач відмовив у виплаті винагороди з посиланням на прийняття позивача на військову службу до початку дії воєнного стану, що, на думку позивача, є довільним та вибірковим тлумаченням норм. Стверджує, що така відмова суперечить меті прийняття Постанови №153, принципам правової визначеності, справедливості та добросовісності, а також позбавляє його гарантованого державою права. У зв`язку з наведеним звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою від 28.08.2026 у справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено строк для подання відзиву, позивачу - для подання відповіді на відзив.

14.09.2026 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому проти позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень вказав, що відповідно до ч.6 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів є самостійним видом військової служби, а тому навчання позивача курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного було не підготовчим періодом, а проходженням військової служби. Зазначив, що укладення 21.06.2024 контракту про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу є наступним етапом проходження вже існуючої військової служби та не є первинним прийняттям на військову службу, яке відбулося до введення воєнного стану. Вказав, що наказом Міністерства оборони України від 21.06.2024 №965 позивачу присвоєно військове звання «лейтенант», а тому станом на 13.02.2025, тобто на дату набрання чинності Постановою №153, позивач належав до офіцерського складу, тоді як абз.2 п.4 Постанови №153 визначає одержувачами винагороди осіб рядового, сержантського і старшинського складу. Стверджував, що внесені постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 №942 зміни не поширили право на винагороду на весь офіцерський склад, а стосуються, зокрема, військовослужбовців, атестованих до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант», до яких позивач не належить. Звернув увагу, що станом на 13.02.2025 тривалість зазначених у довідці від 29.06.2026 №1808 періодів становить 146 календарних днів, тобто менше шести місяців, а сама довідка підтверджує участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, а не безпосередню участь у бойових діях. Зазначив, що абз.3 і абз.4 п.4 Постанови №153 є похідними від абз.2 цього пункту, а передбачена абз.4 виплата потребує причинного зв`язку між пораненням і недосягненням шестимісячного строку, якого матеріали справи не підтверджують, оскільки вже з 07.01.2025 позивач знову залучався до відповідних заходів. Послався на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 05.06.2026 у справі №580/3613/26, рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 19.06.2026 у справі №560/15370/25, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 12.06.2026 у справі №280/3002/26, постанову Верховного Суду від 04.06.2026 у справі №280/8295/23 та постанову Верховного Суду від 17.03.2021 у справі №560/3762/18. Просив відмовити у задоволенні позову повністю.

22.09.2026 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій наведені відповідачем заперечення вважає безпідставними. Вказав, що у відповіді військової частини НОМЕР_1 від 27.07.2026 №690/23522 зазначено єдину підставу відмови - прийняття позивача на військову службу до початку дії воєнного стану, тоді як доводи про належність позивача до офіцерського складу, кількість днів участі у бойових діях, характер довідки №1808 та відсутність причинного зв`язку між пораненням і строком участі вперше наведені лише у відзиві. Послався на постанову Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №560/6217/21 та постанову Верховного Суду від 04.06.2026 у справі №420/20638/24, за змістом яких суб`єкт владних повноважень не вправі змінювати або доповнювати підстави прийнятого ним рішення під час судового розгляду. Зазначив, що сам факт перебування військовослужбовця на службі до 24.02.2022 не виключає права на виплату, пославшись на справу №200/5520/25, постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03.02.2026 у справі №280/5654/25 та рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09.09.2026 у справі №520/19962/26. Вказав, що належність до офіцерського складу також не є безумовною підставою для відмови, пославшись на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18.06.2026 у справі №520/4102/26. Стверджував, що п.4 Постанови №153 передбачає три самостійні правові режими виплати, а тому вимога про шестимісячний строк не може пред`являтися до військовослужбовця, який претендує на виплату у зв`язку з одержаним під час захисту Вітчизни пораненням, пославшись на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15.01.2026 у справі №620/11920/25. Навів доводи про дискримінацію з посиланням на ст.24 Конституції України, Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 №14-рп/2004. Просив позов задовольнити повністю.

22.09.2026 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких зазначено, що позивач ототожнює перевірку мотивів адміністративного рішення із встановленням судом самого існування матеріального права. Вказав, що вирішення зобов`язальної вимоги неможливе без встановлення відповідності позивача всій сукупності матеріально-правових умов п.4 Постанови №153, а недоліки мотивування самі по собі не породжують права на одержання 1000000 грн. Зазначив, що обставини проходження позивачем військової служби, вид служби, військове звання та підтверджені періоди участі є об`єктивними відомостями, які існували незалежно від судового спору, а їх правова оцінка викладена на виконання процесуального обов`язку. Наголосив, що первісна підстава, викладена у відповіді від 27.07.2026 №690/23522, залишається чинною. Послався на п.18 і п.52 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, та вказав, що укладення випускником військового навчального закладу контракту про подальше проходження служби на офіцерських посадах не спростовує наявності у нього статусу військовослужбовця раніше. Зазначив, що у справі №520/4102/26 визначальною обставиною була наявність атестаційного листа про атестування до присвоєння звання «молодший лейтенант запасу», чого у цій справі немає. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Суд дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази та встановив такі обставини справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України у формі картки № НОМЕР_2 , виданого 18.01.2022, та копією витягу з реєстру територіальної громади від 17.08.2026 №2026/014062480.

21.06.2024 між Міністерством оборони України в особі начальника Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та громадянином України ОСОБА_1 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу строком на 5 років. У контракті зазначено, що на час його укладення ОСОБА_1 мав військове звання «солдат» та був курсантом навчального курсу факультету ракетних військ і артилерії зазначеної академії. За умовами контракту він набирає чинності з дня присвоєння військового звання офіцерського складу - з 21.06.2024.

Із копії посвідчення офіцера серії НОМЕР_3 слідує, що наказом Міністерства оборони України від 21.06.2024 №965 ОСОБА_1 присвоєно військове звання «лейтенант» та його призначено на посаду командира взводу військової частини НОМЕР_1 . У подальшому наказом від 01.08.2025 №235 йому присвоєно військове звання «старший лейтенант», а в 2026 році - військове звання «капітан».

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 29.06.2026 №1808, складеною за формою 12 (додаток 29 до Інструкції з діловодства у Збройних Силах України), старший лейтенант ОСОБА_1 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, у періоди з 23.06.2024 по 29.06.2024, з 13.07.2024 по 13.07.2024, з 26.07.2024 по 09.11.2024, з 09.12.2024 по 13.12.2024, з 31.12.2024 по 31.12.2024, з 07.01.2025 по 29.01.2025, з 12.02.2025 по 17.07.2025, з 25.07.2025 по 03.08.2025, з 21.08.2025 по 28.08.2025, з 31.08.2025 по 19.11.2025, з 06.12.2025 по 06.12.2025, з 22.12.2025 по 16.03.2026, з 28.03.2026 по 30.04.2026.

Відповідно до довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 10.01.2025 №21 лейтенант ОСОБА_1 31.12.2024 одержав вибухову травму, акубаротравму, забій передньої поверхні грудної клітки за таких обставин: при безпосередній участі військовослужбовця у бойових діях, під час захисту Батьківщини, а саме при виконанні бойових завдань у складі підрозділу військової частини НОМЕР_1 поблизу АДРЕСА_1 російської федерації внаслідок застосування противником дрона-камікадзе (типу FPV) отримав поранення. У довідці зазначено, що він перебував у засобах індивідуального захисту, фактів вчинення адміністративного чи кримінального правопорушень, самокаліцтва не виявлено, у стані алкогольного чи наркотичного сп`яніння не перебував. Довідку складено на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 09.01.2025 №92.

ІНФОРМАЦІЯ_2 11.12.2024 ОСОБА_1 видано посвідчення ветерана війни - учасника бойових дій серії НОМЕР_4 .

Позивач звернувся до відповідача з рапортом від 14.04.2026 (вх. №690/20983-в від 27.07.2026) щодо виплати одноразової грошової винагороди в розмірі 1 млн гривень, передбаченої Постановою №153.

Листом від 27.07.2026 №690/23522 командування військової частини НОМЕР_1 повідомило позивача про результати розгляду рапорту. У листі з посиланням на Постанову №153 та роз`яснення Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 08.12.2025 №220/13/28126 зазначено, що одноразову грошову винагороду у розмірі 1 мільйона гривень мають виключно громадяни України, які до набрання чинності Постановою (до 13.02.2025) у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходили військову службу станом на 13.02.2025 та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на 13.02.2025, з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення; які були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу; які проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»; які проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання. За результатами наведеного відповідач зазначив, що з урахуванням викладеного та того, що позивача прийнято на військову службу до початку дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64, правових підстав для застосування положень п.4 Постанови №153 не вбачається.

Не погодившись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.

При вирішенні спору по суті суд керується таким.

Частиною другою ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).

Згідно з ч.1 ст.2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною шостою ст.2 Закону №2232-XII до видів військової служби віднесено, зокрема, військову службу (навчання) курсантів закладів фахової передвищої військової освіти, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, а також військову службу за контрактом осіб офіцерського складу. Отже, навчання громадянина курсантом вищого військового навчального закладу є не підготовчим етапом до набуття статусу військовослужбовця, а самостійним видом військової служби.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №2232-XII Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом призову (направлення) громадян України на військову службу та прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Частиною п`ятою ст.25 Закону №2232-XII передбачено, що з громадянами України - курсантами закладу фахової передвищої військової освіти, вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу закладу вищої освіти укладається контракт про проходження військової служби (навчання), а контракт про проходження військової служби на посадах осіб сержантського і старшинського або офіцерського складу після закінчення навчання укладається між громадянином та державою, від імені якої виступає уповноважений орган військового управління Збройних Сил України або іншого військового формування, для потреб якого він проходить підготовку.

Згідно з ч.1 ст.5 Закону №2232-XII військовослужбовці, резервісти та військовозобов`язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. Частиною другою цієї статті встановлено військові звання, серед яких до молодшого офіцерського складу віднесено звання «молодший лейтенант», «лейтенант», «старший лейтенант» і «капітан».

Порядок присвоєння військових звань визначено Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008). Пунктом 52 Положення №1153/2008 встановлено, що військове звання лейтенанта присвоюється курсантам вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які не мають військових звань офіцерського складу, успішно закінчили навчання та призначаються на посади офіцерського складу, а також слухачам курсів військової підготовки офіцерського складу у таких закладах, які не мають військових звань офіцерського складу, успішно закінчили підготовку та призначаються на посади офіцерського складу. Натомість п.50 Положення №1153/2008 пов`язує присвоєння військового звання молодшого лейтенанта з іншими юридичними фактами, зокрема із закінченням у воєнний час вищого військового навчального закладу за скороченою програмою навчання, з атестуванням осіб сержантського і старшинського складу до присвоєння первинного військового звання офіцерського складу, з проходженням особами рядового, сержантського та старшинського складу курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів і складенням встановлених іспитів, а також із призначенням військовослужбовців сержантського та старшинського складу на посади офіцерського складу у воєнний час. Таким чином, «молодший лейтенант» і «лейтенант» є окремими військовими званнями, підстави присвоєння яких нормативно розмежовані.

Відповідно до ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. Згідно з ч.1 ст.9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частиною четвертою ст.9 Закону №2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - Постанова №153), яка набрала чинності з дня її опублікування - 13.02.2025. До Постанови №153 вносилися зміни постановою Кабінету Міністрів України від 01.04.2025 №387 та постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 №942 (далі - Постанова №942), яка набрала чинності 07.08.2025.

Абзацом другим п.4 Постанови №153 установлено, що громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. №64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. №2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора, строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.

Абзацом третім п.4 Постанови №153 передбачено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених).

Абзацом четвертим п.4 Постанови №153 визначено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі.

Постановою №942 п.4 Постанови №153 доповнено положеннями, за якими виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу; проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»; проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на одноразову грошову винагороду за п.4 Постанови №153 виникає за наявності сукупності чітко визначених умов, а саме належності військовослужбовця до визначеного цією нормою кола осіб, прийняття або призову його на військову службу у віці до 25 років під час воєнного стану до набрання чинності Постановою №153, проходження військової служби та безпосередньої участі у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій протягом установленого строку станом на 13.02.2025. Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає виникнення права на винагороду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає таке.

Щодо доводів позивача про те, що відповідач не вправі під час судового розгляду змінювати та доповнювати підстави прийнятої ним відмови, суд виходить із такого. У постанові від 03.04.2024 у справі №560/6217/21 Верховний Суд зазначив, що «суб`єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в документі, що оскаржується», та що «адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку лише тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності». Подібний за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.06.2026 у справі №420/20638/24, за яким «суб`єкт владних повноважень не може в судовому процесі істотно змінювати або доповнювати підстави прийнятого ним рішення новими аргументами, які не були повідомлені платнику на стадії адміністративної процедури».

Водночас суд враховує, що зміст листа військової частини НОМЕР_1 від 27.07.2026 №690/23522 не обмежується посиланням на дату прийняття позивача на військову службу. У цьому листі відповідач виклав повний перелік категорій осіб, які, за його позицією, мають право на винагороду, прямо зазначивши як про осіб рядового, сержантського і старшинського складу, так і про осіб, атестованих до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант», і лише після такого викладу сформулював висновок про відсутність правових підстав для застосування п.4 Постанови №153. Тому суб`єктний склад осіб, які мають право на винагороду, не є обставиною, вперше наведеною відповідачем під час судового розгляду.

Крім того, позивач заявив не лише вимогу про визнання відмови протиправною, а й вимогу про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому 1000000 грн. Вирішення такої вимоги неможливе без встановлення судом того, чи відповідає позивач усій сукупності матеріально-правових умов, з якими Постанова №153 пов`язує виникнення права на винагороду. Процесуальні гарантії, на які посилається позивач, стосуються меж перевірки мотивів адміністративного рішення і не можуть замінити собою матеріально-правову підставу виникнення права на бюджетну виплату. Суд зазначає, що і в самій справі №560/6217/21 наслідком установлення недоліків мотивування стало зобов`язання суб`єкта владних повноважень повторно розглянути заяву, а не покладення на нього обов`язку надати особі відповідне благо.

Щодо доводу відповідача про те, що позивач був прийнятий на військову службу до введення воєнного стану, суд зазначає таке. Матеріалами справи, зокрема контрактом від 21.06.2024, підтверджено, що на час його укладення позивач мав військове звання «солдат» і був курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. З урахуванням ч.6 ст.2 Закону №2232-XII таке навчання є самостійним видом військової служби, а отже позивач перебував на військовій службі і до 21.06.2024. Водночас 21.06.2024, тобто в період дії воєнного стану та у віці 21 рік, позивач уклав новий контракт про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу, який є окремим правочином, вчиненим за волевиявленням обох сторін, і з якого почалося проходження ним військової служби за іншим її видом.

Разом із тим наведене не звільняє суд від перевірки відповідності позивача решті умов п.4 Постанови №153.

Абзац другий п.4 Постанови №153 визначає коло одержувачів винагороди через належність особи до рядового, сержантського і старшинського складу. Станом на 13.02.2025, тобто на дату набрання чинності Постановою №153, позивачу вже було присвоєно військове звання «лейтенант» наказом Міністерства оборони України від 21.06.2024 №965, і він обіймав посаду командира взводу військової частини НОМЕР_1 , тобто посаду офіцерського складу. Відповідно до ч.1 і ч.2 ст.5 Закону №2232-XII звання «лейтенант» належить до офіцерського складу. Отже, до базового кола осіб, визначеного абз.2 п.4 Постанови №153, позивач станом на 13.02.2025 не належав.

Доповнення, внесені до п.4 Постанови №153 Постановою №942, цього висновку не змінюють. Зазначені положення поширюють виплату винагороди на три окремо визначені категорії військовослужбовців, а саме на осіб, прийнятих на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа осіб, які проходили строкову військову службу, на осіб, які проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант», та на осіб, які проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання. Позивач не належить до жодної з цих категорій: строкової військової служби він не проходив, оскільки перебував на військовій службі (навчанні) як курсант вищого військового навчального закладу; спеціальних звань або класних чинів не мав і переатестації не проходив; військове звання «лейтенант» присвоєно йому за п.52 Положення №1153/2008 як курсанту, який успішно закінчив навчання та призначається на посаду офіцерського складу, а не внаслідок атестування до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант» у порядку п.50 Положення №1153/2008. Доказів проведення щодо позивача атестування до присвоєння звання «молодший лейтенант» матеріали справи не містять, і позивач на наявність таких доказів не посилається.

Суд зазначає, що Кабінет Міністрів України, розширюючи Постановою №942 коло одержувачів винагороди, використав не загальне поняття «особи офіцерського складу» і не поняття «молодший офіцерський склад», а назвав конкретне військове звання - «молодший лейтенант». Підстави присвоєння цього звання та звання «лейтенант» нормативно розмежовані п.50 і п.52 Положення №1153/2008. За таких обставин поширення дії відповідної норми на осіб, яким присвоєно військове звання «лейтенант», означало б розширювальне тлумачення підзаконного акта та фактичну зміну визначеного Кабінетом Міністрів України кола одержувачів бюджетної виплати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.08.2024 у справі №640/13029/22 вказала, що поширення виплати додаткової винагороди на категорію осіб, яку Кабінет Міністрів України до відповідного кола не відніс, «повинне бути вирішено на нормативному рівні шляхом внесення відповідних змін до Постанови №104 та Постанови №168, а не шляхом поширювального тлумачення». Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 22.06.2026 у справі №380/1253/24 зазначив, що відповідний підхід «відповідає цільовому характеру підвищеної одноразової грошової допомоги у розмірі 15 000 000 грн, яка є винятковою соціальною гарантією воєнного часу та має застосовуватися лише за умов, прямо визначених законодавцем». У постанові від 17.09.2026 у справі №580/11949/24 Верховний Суд наголосив, що суди «не володіють дискрецією розмивати або розширювати ці межі шляхом поширювального тлумачення нормативних приписів». Аналогічний підхід до правозастосування при вирішенні близьких за змістом правовідносин застосовано Верховним Судом у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 16.06.2026 у справі №620/10029/24.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що позивач не належить до кола осіб, яким п.4 Постанови №153 у чинній редакції передбачено виплату одноразової грошової винагороди.

Самостійною підставою для відмови у задоволенні позову є також недоведеність безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на 13.02.2025.

Із довідки від 29.06.2026 №1808 слідує, що до 13.02.2025 включно зазначені в ній періоди становлять: з 23.06.2024 по 29.06.2024 - 7 календарних днів, 13.07.2024 - 1 календарний день, з 26.07.2024 по 09.11.2024 - 107 календарних днів, з 09.12.2024 по 13.12.2024 - 5 календарних днів, 31.12.2024 - 1 календарний день, з 07.01.2025 по 29.01.2025 - 23 календарні дні, з 12.02.2025 по 13.02.2025 - 2 календарні дні, а загалом 146 календарних днів. Періоди після 13.02.2025 для встановлення передбаченого абз.2 п.4 Постанови №153 строку враховані бути не можуть, оскільки ця норма прямо встановлює часову межу - дату набрання чинності Постановою №153. Отже, навіть за умови зарахування всіх зазначених у довідці днів шестимісячний строк не досягається.

Щодо доводів позивача про те, що п.4 Постанови №153 передбачає три самостійні правові режими виплати, а тому вимога про шестимісячний строк не може пред`являтися до особи, яка претендує на виплату у зв`язку з одержаним пораненням, суд зазначає таке. Абзац третій і абзац четвертий п.4 Постанови №153 розпочинаються словами «військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту». Така відсильна конструкція означає, що наявність поранення або строк участі менше шести місяців змінюють лише порядок визначення розміру винагороди, але не змінюють персонального кола осіб, яким вона виплачується. Тобто спочатку має бути встановлено належність особи до визначеного абз.2 п.4 Постанови №153 кола, і лише після цього вирішується питання про те, за яким саме механізмом визначається розмір виплати. Оскільки позивач до такого кола не належить, ані абз.3, ані абз.4 п.4 Постанови №153 підставою для виплати йому винагороди бути не можуть.

Поряд із цим суд зазначає, що абз.4 п.4 Постанови №153 пов`язує виплату винагороди в повному обсязі з тим, що строк безпосередньої участі у бойових діях становить менше шести місяців саме «у зв`язку із наявністю» відповідних захворювань, поранень, травм, контузій чи каліцтв. Наведене формулювання передбачає причинний зв`язок між станом здоров`я військовослужбовця та недосягненням ним шестимісячного строку. Матеріали справи такого зв`язку не підтверджують. Поранення позивач одержав 31.12.2024, а вже з 07.01.2025 згідно з довідкою №1808 він знову залучався до відповідних заходів, тобто перерва після поранення становила сім днів. Водночас загальна тривалість періодів, протягом яких позивач не залучався до таких заходів у межах часу від укладення контракту до 13.02.2025, значно перевищує цю перерву. Отже, недосягнення позивачем шестимісячного строку не зумовлене одержаним ним пораненням.

Щодо доводів позивача про дискримінацію суд зазначає таке. Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Конституційний Суд України у Рішенні від 07.07.2004 №14-рп/2004 вказав, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Верховний Суд у постанові від 01.10.2026 у справі №580/4888/25 зазначив, що «для цілей статті 14 різниця в ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного виправдання, тобто якщо вона не переслідує законної мети або якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою», а також що «для встановлення дискримінації необхідно щонайменше, щоб, по-перше, особу порівнювали з іншою особою чи групою осіб, які перебувають в аналогічній ситуації, і, по-друге, щоб різне поводження ґрунтувалося на певній ознаці особи».

У цій справі позивач, якому військове звання офіцерського складу присвоєно за результатами здобуття освіти у вищому військовому навчальному закладі за повною програмою підготовки офіцерів, і військовослужбовці, які набули офіцерського звання внаслідок атестування під час проходження військової служби, не перебувають в аналогічній ситуації з погляду мети експериментального проекту. Метою цього проекту, як визначено п.1 Постанови №153, є підвищення мотивації до проходження військової служби окремими категоріями громадян України, а не загальне матеріальне заохочення всіх військовослужбовців. Різний порядок здійснення спеціальної бюджетної виплати для різних категорій військовослужбовців випливає безпосередньо з нормативного регулювання, встановленого Кабінетом Міністрів України в межах наданих йому ч.4 ст.9 Закону №2011-XII повноважень. Відповідач відповідного розмежування самостійно не встановлював, а застосував визначені Кабінетом Міністрів України критерії, що відповідає вимогам ч.2 ст.19 Конституції України.

Щодо посилань позивача на принцип правової визначеності та легітимні очікування суд зазначає таке. У постанові від 20.05.2026 у справі №380/4648/25 Верховний Суд вказав, що «існує суттєва різниця між простим сподіванням, яким би розумним і зрозумілим воно не було, та «легітимним очікуванням», яке має бути більш конкретним за характером, ніж просте сподівання, та ґрунтуватися на правовому положенні або юридичному акті, такому як судове рішення». Подібний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 30.06.2026 у справі №240/8720/24. Оскільки у позивача не виникло передбаченого п.4 Постанови №153 права на винагороду, відсутній і предмет захисту, на який спрямовані наведені принципи. Посилання позивача на Рішення Конституційного Суду України від 22.05.2008 №10-рп/2008 та інші рішення Конституційного Суду України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу вже набутих прав є безпідставним, оскільки відповідне право позивачем набуте не було.

Суд не бере до уваги посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 17.03.2021 у справі №560/3762/18, оскільки викладені у ній висновки не містять наведених відповідачем положень щодо «законного сподівання» та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України»; відповідні міркування викладено в окремій думці суддів, яка не є правовим висновком Верховного Суду в розумінні ч.5 ст.242 КАС України.

Не бере суд до уваги і посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 04.06.2026 у справі №280/8295/23 у тій частині, у якій відповідач виводить із неї висновок про те, що укладення після закінчення вищого військового навчального закладу контракту на посадах осіб офіцерського складу не є самостійним юридичним фактом для цілей застосування Постанови №153. Зазначена постанова ухвалена у спорі про стягнення витрат, пов`язаних з утриманням курсанта у вищому військовому навчальному закладі, і таких висновків не містить.

Посилання сторін на рішення окружних адміністративних судів суд оцінює з урахуванням того, що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Рішення судів першої інстанції таких висновків не формують і для суду обов`язковими не є. Станом на час вирішення цієї справи висновків Верховного Суду щодо застосування п.4 Постанови №153 не сформовано, що зумовлено, зокрема, обмеженнями касаційного оскарження, встановленими п.2 ч.5 ст.328 КАС України для справ щодо проходження публічної служби.

Перевіряючи оскаржувану відмову відповідача на предмет відповідності критеріям, визначеним у ч.2 ст.2 КАС України, суд виходить із того, що військова частина НОМЕР_1 як суб`єкт владних повноважень була зобов`язана застосувати п.4 Постанови №153 у чинній редакції та не мала правових підстав самостійно розширити визначене цим нормативно-правовим актом коло осіб, яким здійснюється бюджетна виплата. Суд так само не може замінити визначений Кабінетом Міністрів України критерій іншим, ширшим критерієм.

Таким чином, шляхом співставлення зібраних по справі доказів, з урахуванням встановленого Кодексом адміністративного судочинства України обов`язку доведення правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, суд приходить висновку, що станом на 13.02.2025 позивач не належав до визначеного абз.2 п.4 Постанови №153 кола осіб, не підпадає під жодну з категорій, на які дію цього пункту поширено Постановою №942, а його безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком не менше шести місяців станом на зазначену дату належними та допустимими доказами не підтверджена. За таких обставин право на одноразову грошову винагороду в розмірі 1000000 грн у позивача не виникло, а відмова військової частини НОМЕР_1 , оформлена листом від 27.07.2026 №690/23522, не може бути визнана протиправною.

Оскільки вимога про зобов`язання нарахувати та виплатити винагороду є похідною від вимоги про визнання відмови протиправною, вона також задоволенню не підлягає.

Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору за подання цього позову, а в задоволенні позову відмовлено, судові витрати в силу приписів ст.139 КАС України розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.