Рішення від 07 жовтня 2026 р. у справі №380/17860/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2026 рокусправа № 380/17860/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить:

- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди в розмірі 1000000 (одного мільйону) гривень 00 копійок відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду в розмірі 1000000 (одного мільйону) гривень 00 копійок відповідно до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану”.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він був військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 , розпочав проходження військової служби у віці до 25 років та брав безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій під час воєнного стану. Позивач посилається на довідку військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2024 №7 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, та вказує, що загальна тривалість його безпосередньої участі у бойових діях становить 320 днів. Позивач також зазначає, що 20.02.2023 поблизу села Ступочки Костянтинівського району Донецької області він отримав вибухову травму, закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, акубаротравматичне ураження обох вух, множинні вогнепальні осколкові поранення голови, шиї, обох нижніх і верхніх кінцівок з вогнепальними переломами лівого ліктьового відростка та зовнішнього виростка лівої плечової кістки з наявністю сторонніх тіл, що підтверджується довідкою про обставини травми від 15.03.2023 №982. Довідкою військово-лікарської комісії від 06.09.2023 встановлено причинний зв`язок травми із захистом Батьківщини та її належність до тяжких. Крім того, позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 .

За доводами позову, позивач відповідає сукупності умов, визначених п.4 Постанови №153, а відмова відповідача ґрунтується на довільному та вибірковому тлумаченні цього нормативно-правового акта. Позивач вважає, що формальний підхід, за якого право на винагороду пов`язується виключно з фактом проходження військової служби станом на дату набрання постановою чинності, є дискримінаційним щодо осіб, які до цієї дати виконали всі передбачені умови, брали безпосередню участь у бойових діях і зазнали поранень під час захисту Вітчизни. На обґрунтування наведеного позивач посилається на ст.3, 8, 22, 24 Конституції України, п.2 ч.1 ст.1 та ч.1 ст.2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 №14-рп/2004 та від 22.05.2008 №10-рп/2008, а також на ч.1, 2 ст.77 КАС України.

Ухвалою від 28.08.2026 відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено строк для подання відзиву, а позивачу - строк для подання відповіді на відзив.

15.09.2026 до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому військова частина НОМЕР_1 заперечила проти задоволення позову. Відповідач зазначає, що абз.2 п.4 Постанови №153 встановлює не одну ізольовану умову щодо тривалості бойової участі, а сукупність юридичних критеріїв, які повинні існувати одночасно: прийняття або призов на військову службу саме під час дії воєнного стану, проходження військової служби на дату набрання постановою чинності, відповідна тривалість безпосередньої участі у бойових діях та належність до визначеного нормативним актом кола військовослужбовців. На переконання відповідача, позивач не відповідає щонайменше двом із цих критеріїв. Відповідач вказує, що позивач проходив військову службу з листопада 2018 року, тобто був прийнятий на військову службу до введення воєнного стану, а продовження проходження раніше розпочатої військової служби після 24.02.2022 не є новим прийняттям або призовом на військову службу під час воєнного стану. Другою самостійною підставою для відмови відповідач називає те, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 по особовому складу від 07.10.2023 №81-РС позивача звільнено з військової служби у запас за сімейними обставинами, у зв`язку з чим станом на 13.02.2025 він понад рік не мав статусу військовослужбовця. Відповідач також зазначає, що посилання представника позивача на п.19 Порядку реалізації експериментального проекту ґрунтується на змішуванні двох різних за правовою природою виплат, оскільки правила цього пункту стосуються одноразової грошової допомоги за спеціальним контрактом, укладеним у межах експериментального проекту, якого позивач не укладав. Крім того, відповідач звертає увагу, що військово-лікарською комісією позивача визнано непридатним до служби у Десантно-штурмових військах та обмежено придатним до військової служби, а підставою звільнення був не стан здоров`я, а сімейні обставини. Доводи про дискримінаційний характер застосованого підходу відповідач вважає безпідставними, оскільки диференціація випливає з мети експериментального проекту.

22.09.2026 до суду надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача зазначив, що у зв`язку із введенням воєнного стану дію контракту позивача про проходження військової служби було продовжено до оголошення демобілізації, що свідчить про фактичне виникнення нових правовідносин і є рівнозначним укладенню нового контракту на тих самих умовах. Позивач наголошує, що Постанова №153 не містить положень, які встановлювали б обмеження щодо повторного укладення контракту або щодо врахування попереднього проходження військової служби, а відповідач не вказав конкретної норми, яка встановлює заборону на отримання винагороди особами, які уклали контракт до 24.02.2022. У відповіді на відзив позивач також зазначає, що звільнення за сімейними обставинами не анулює фактично набутого бойового досвіду та не може нівелювати виконання передбачених умов для отримання виплати, а тлумачення п.4 Постанови №153 лише щодо осіб, які проходять військову службу за контрактом на період воєнного стану, є дискримінаційним. Позивач посилається на рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004, від 22.09.2005 №5-рп/2005, від 07.07.2004 №14-рп/2004, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 29.06.2010 №17-рп/2010, від 22.12.2010 №23-рп/2010, від 11.10.2011 №10-рп/2011, на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, а також на судові рішення окружних та апеляційних адміністративних судів у справах №160/30467/25, №460/22184/25, №460/23411/25, №620/180/26, №580/11556/25, №560/15370/25, №560/2998/26, №280/1704/26, №520/27064/25, №520/13837/26 та №520/25731/25.

22.09.2026 до суду надійшло заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідач зазначив, що формулювання «проходять військову службу» характеризує актуальний статус особи на дату набрання Постановою №153 чинності, а нормотворець не використав конструкцію «проходили військову службу» або «були звільнені з військової служби». Відповідач наголошує, що для визнання бездіяльності протиправною необхідно встановити існування нормативно визначеного обов`язку вчинити відповідну дію, а такого обов`язку у військової частини НОМЕР_1 щодо позивача не виникло ані на момент його звільнення, ані на дату набрання постановою чинності. У запереченнях відповідач також зазначив, що ч.9 ст.23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII передбачає продовження дії контракту понад встановлені строки, і такий механізм закон не визначає як повторне прийняття громадянина на військову службу. Посилання позивача на судові рішення в інших справах відповідач вважає нерелевантними, оскільки вони не є постановами Верховного Суду, а фактичні обставини відповідних справ відрізняються.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України у формі картки № НОМЕР_3 , виданого 12.04.2023, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 .

Згідно з копією військового квитка серії НОМЕР_5 позивач проходив військову службу у Збройних Силах України, був зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_6 , а в подальшому - військової частини НОМЕР_1 .

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 03.08.2026 у справі №300/8498/25 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 встановлено, що позивач у період з 22.05.2017 по 28.02.2018 проходив військову службу у складі військової частини НОМЕР_1 . Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.02.2026 у справі №300/8859/25 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 встановлено, що позивач у період з 29.01.2020 по 20.05.2023 проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2024 №7 підтверджується, що старший солдат ОСОБА_1 , який обіймав посаду стрільця-снайпера, у періоди з 01.03.2022 по 04.12.2022 та з 12.01.2023 по 21.02.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в Донецькій області. Довідка видана на підставі бойового розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 від 24.02.2022 №16дск/бр, бойового розпорядження від 03.06.2023 №622дск/бр та наказів командира військової частини НОМЕР_1 по стройовій частині від 02.03.2022 №46, від 04.12.2022 №326, від 12.01.2023 №12 і від 21.02.2023.

Згідно з довідкою про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) військової частини НОМЕР_1 від 15.03.2023 №982 старший солдат ОСОБА_1 20.02.2023 під час безпосередньої участі у бойових діях, при захисті Батьківщини, а саме при виконанні бойових завдань у складі підрозділу військової частини НОМЕР_1 поблизу АДРЕСА_1 , внаслідок обстрілів зі станкового автоматичного гранатомету та станкового протитанкового гранатомету одержав вибухову травму, закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, акубаротравматичне ураження обох вух, множинні вогнепальні осколкові поранення голови, шиї, обох нижніх і верхніх кінцівок з вогнепальними переломами лівого ліктьового відростка та зовнішнього виростка лівої плечової кістки з наявністю сторонніх тіл.

Довідкою військово-лікарської комісії Військово-медичного клінічного центру Західного регіону від 06.09.2023 №8623 встановлено причинний зв`язок захворювання: «Поранення, Травма, ТАК, пов`язані із захистом Батьківщини», а також зазначено, що згідно з класифікатором тяжкості отриманих травм дана травма відноситься до тяжких. На підставі ст.61б, 78б графи ІІ Розкладу хвороб позивача визнано непридатним до служби у десантно-штурмових військах, обмежено придатним до військової служби, непридатним до служби у десантно-штурмових військах, плавскладі, морській піхоті, спецспорудах та придатним до служби у частинах (підрозділах) забезпечення, військових комісаріатах, установах, організаціях, навчальних закладах. У цій довідці також зазначено, що позивача призвано ІНФОРМАЦІЯ_2 у 03.2022.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 по особовому складу від 07.10.2023 №81-РС ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підп.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII - через такі сімейні обставини або інші поважні причини, у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. Із списків особового складу військової частини позивача виключено згідно з наказом від 14.10.2023.

Постанова Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - Постанова №153) набрала чинності 13.02.2025.

23.07.2026 представник позивача звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 із заявою (адвокатським запитом) №13503-26, що зареєстрована за вх.№768/з від 26.07.2026, у якій просив провести розрахунок та здійснити виплату ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1000000 грн, передбаченої Постановою №153.

Листом від 27.07.2026 №690/1024/768з командир військової частини НОМЕР_1 повідомив представника позивача про те, що ОСОБА_1 звільнений з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 по особовому складу від 07.10.2023 №81-РС, не проходив військову службу станом на 13.02.2025, а тому правових підстав для застосування положень п.4 Постанови №153 не вбачається. У цьому листі відповідач послався також на роз`яснення Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 08.12.2025 №220/13/28126.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд керується таким.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Статтею 24 Конституції України гарантовано рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Правовідносини, пов`язані з виконанням громадянами України конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, регулюються Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).

Згідно з ч.3 ст.1 Закону №2232-XII військовий обов`язок включає, зокрема, прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби. Відповідно до ч.1 ст.2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Частиною другою ст.2 Закону №2232-XII визначено, що проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону №2232-XII Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом призову (направлення) громадян України на військову службу та прийняття громадян України на військову службу за контрактом.

Згідно з ч.9 ст.23 Закону №2232-XII для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки з моменту введення воєнного стану до оголошення демобілізації.

Частиною першою ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Згідно з ч.2 ст.9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до ч.4 ст.9 Закону №2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, дія якого в подальшому неодноразово продовжувалася і триває на дату розгляду цієї справи.

Постановою №153 затверджено Порядок реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану (далі - Порядок №153).

Пунктом 3 Постанови №153 установлено, що учасниками експериментального проекту є, зокрема: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; МВС; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.

Абзацом другим п.4 Постанови №153 установлено, що особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн гривень.

Абзацами третім та четвертим п.4 Постанови №153 визначено особливості виплати винагороди військовослужбовцям, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою: виплата пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях з розрахунку 1/6 від 1 млн гривень за кожні 30 днів такої участі, а у разі наявності захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або перебування та звільнення з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) - виплата винагороди в повному обсязі.

Абзацом п`ятим п.4 Постанови №153 встановлено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту, у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни, і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що Постанова №153 містить дві самостійні підстави для виплати коштів у розмірі 1000000 грн, які мають різну юридичну природу та різне коло адресатів. Перша підстава - одноразова грошова допомога за п.15 Порядку №153, яка виплачується частинами громадянам України віком від 18 до 25 років, які під час воєнного стану в межах експериментального проекту уклали новий контракт строком на один рік за формою згідно з додатком 2 до Порядку. Друга підстава - одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах за п.4 Постанови №153, яка виплачується особам рядового, сержантського і старшинського складу за умови відповідності сукупності визначених цією нормою критеріїв. Виплата за п.4 Постанови №153 не пов`язана з укладенням контракту за формою додатка 2 до Порядку №153.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає таке.

Абзац другий п.4 Постанови №153 сформульований через позитивне встановлення кола осіб, яким виплачується винагорода, і визначає кілька самостійних умов, які мають існувати одночасно. Такими умовами є: належність особи до рядового, сержантського або старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення; прийняття або призов такої особи на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, у віці до 25 років і до набрання чинності Постановою №153; проходження військової служби; безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою. Невідповідність особи будь-якій із цих умов виключає виникнення права на винагороду, оскільки норма не передбачає заміни однієї умови іншою.

Умова щодо належності позивача до визначеного кола осіб у цій справі дотримана. Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 обіймав посаду стрільця-снайпера у військовому званні «старший солдат», тобто належав до осіб рядового складу Збройних Сил України.

Дотримання умови щодо тривалості безпосередньої участі у бойових діях також підтверджене матеріалами справи. Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2024 №7 позивач брав участь у відповідних заходах у періоди з 01.03.2022 по 04.12.2022 та з 12.01.2023 по 21.02.2023, що за сукупністю перевищує шість місяців станом на 13.02.2025. Відповідач цих обставин не заперечує.

Разом із тим, умова щодо проходження позивачем військової служби у цій справі не дотримана.

Абзац другий п.4 Постанови №153 використовує щодо цієї умови дієслово теперішнього часу - «проходять військову службу», і пов`язує встановлену ним сукупність критеріїв із датою набрання постановою чинності. Така конструкція описує актуальний статус особи на 13.02.2025. Нормотворець не використав формулювань «проходили військову службу», «раніше проходили військову службу» чи «були звільнені з військової служби», які охоплювали б осіб, військово-службові правовідносини яких припинилися до набрання постановою чинності.

Матеріалами справи підтверджено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 по особовому складу від 07.10.2023 №81-РС позивача звільнено з військової служби у запас, а наказом від 14.10.2023 виключено із списків особового складу військової частини. Отже, станом на 13.02.2025 ОСОБА_1 військової служби не проходив і статусу військовослужбовця не мав. Ця обставина визнається і самим позивачем, який у відповіді на відзив не заперечує факту звільнення, а лише вказує на те, що звільнення не анулює набутого бойового досвіду.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що Постанова №153 не містить обмежень щодо отримання винагороди особами, звільненими з військової служби. Коло отримувачів виплати визначене в абз.2 п.4 Постанови №153 через перелік необхідних умов, а не через перелік категорій осіб, яким винагорода не виплачується. Відсутність у нормативно-правовому акті окремого застереження про невиплату коштів певній категорії осіб не поширює дію цього акта на осіб, які не відповідають установленим ним умовам. Юридичним питанням у цій справі є не наявність заборони виплатити кошти позивачу, а наявність норми, яка покладає на військову частину НОМЕР_1 обов`язок здійснити таку виплату саме ОСОБА_1 .

Суд також відхиляє доводи позивача про набуття ним права на винагороду до звільнення з військової служби. Суб`єктивне право на конкретну бюджетну виплату не може виникнути раніше за нормативно-правовий акт, яким таку виплату запроваджено. Постанову №153 прийнято 11.02.2025, а чинності вона набрала 13.02.2025, тобто через понад рік після звільнення позивача з військової служби. До цієї дати право на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах не існувало, а відтак не могло бути набуте позивачем і не могло бути припинене його звільненням.

Із цих же підстав суд не приймає посилання позивача на принцип правової визначеності та захист легітимних очікувань. Легітимне очікування щодо майнового права виникає тоді, коли для нього існує достатнє підґрунтя в національному законодавстві. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 (заява №63134/00) виходив із того, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань, передбачених законодавством. Наведений підхід застосовується за умови, що відповідна виплата передбачена чинним законодавством і особою виконано всі необхідні для її отримання умови. У спірних правовідносинах ця передумова відсутня: на момент припинення військової служби позивача відповідного нормативного регулювання не існувало, а після набрання Постановою №153 чинності позивач не відповідав установленим нею умовам. Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу набутих прав також не змінює правової оцінки, оскільки предметом цього спору є питання первинного виникнення права, а не його звуження чи скасування.

Щодо доводів позивача про те, що продовження дії контракту у зв`язку із введенням воєнного стану є рівнозначним укладенню нового контракту та свідчить про виникнення нових правовідносин, суд зазначає таке. Частина 3 ст.1 та ч.1 ст.4 Закону №2232-XII розмежовують прийняття в добровільному порядку (за контрактом) і призов (направлення) на військову службу, з одного боку, та проходження військової служби, з іншого. Натомість ч.9 ст.23 Закону №2232-XII визначає інший юридичний механізм: для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки з моменту введення воєнного стану до оголошення демобілізації. Закон не визначає таке продовження як повторне прийняття громадянина на військову службу. Продовження строку дії вже укладеного контракту забезпечує безперервність раніше виниклих військово-службових правовідносин і не створює нового юридичного факту прийняття особи на військову службу.

Невідповідність позивача умові щодо проходження військової служби станом на 13.02.2025 є самостійною та достатньою підставою для висновку про відсутність у нього права на одноразову грошову винагороду. Отже, навіть за умови прийняття версії позивача про те, що він був призваний на військову службу під час воєнного стану, результат вирішення спору не змінився б, оскільки сукупність умов, визначених абз.2 п.4 Постанови №153, усе одно не була б дотримана.

Суд відхиляє посилання позивача на п.19 Порядку №153. Цей пункт регулює наслідки дострокового припинення контракту, укладеного за формою згідно з додатком 2 до Порядку №153 у межах експериментального проекту, та визначає долю невиплаченої частини одноразової грошової допомоги, передбаченої п.15 Порядку №153. Позивач такого контракту не укладав і об`єктивно не міг укласти, оскільки звільнився з військової служби у 2023 році, а Постанову №153 прийнято у 2025 році. Застосування правил, установлених для учасників експериментального проекту, до осіб, звільнених з військової служби до його запровадження, Постановою №153 не передбачено.

Доводи позивача про дискримінаційний характер застосованого відповідачем підходу суд також вважає необґрунтованими. Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI (далі - Закон №5207-VI) дискримінацією є ситуація, за якої особа та/або група осіб за певними ознаками зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Конституційний Суд України у рішенні від 07.07.2004 №14-рп/2004 виходив із того, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності мають бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

Постановою №153 запроваджено не універсальну виплату всім військовослужбовцям за участь у бойових діях, а експериментальний проект щодо підвищення мотивації до проходження військової служби окремими категоріями громадян України. Мета такого регулювання полягає у підвищенні рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин і створенні додаткових мотиваційних чинників для проходження військової служби. Особи, які станом на дату запровадження експериментального проекту проходили військову службу, та особи, військово-службові правовідносини яких припинилися більш ніж за рік до цієї дати, не перебувають у тотожному становищі щодо мети такого регулювання. Установлення часового критерію є об`єктивно виправданим і таким, що відповідає меті нормативного акта, а тому встановлена ним відмінність не є дискримінацією у розумінні ст.1 Закону №5207-VI.

Суд додатково зазначає, що адміністративний суд під час вирішення індивідуального спору не наділений повноваженнями усувати з чинного нормативно-правового акта окремі умови його застосування або замінювати визначені Кабінетом Міністрів України критерії іншими. Так само військова частина як розпорядник бюджетних коштів з огляду на ч.2 ст.19 Конституції України не вправі самостійно поширювати спеціально встановлену виплату на осіб, які не відповідають визначеним нормативним критеріям.

Обставини отримання позивачем поранення та його тяжкість відповідачем не заперечуються і не ставляться судом під сумнів. Водночас ці обставини не замінюють інших умов, установлених абз.2 п.4 Постанови №153. Абзац четвертий п.4 Постанови №153 передбачає виплату винагороди в повному обсязі військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців станом на дату набрання постановою чинності у зв`язку з наявністю захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни. Отже, це правило є похідним від належності особи до категорії, визначеної абз.2 п.4 Постанови №153, і застосовується виключно у разі недосягнення шестимісячного строку участі у бойових діях. У цій справі позивач обґрунтовує вимоги саме перевищенням шестимісячного строку, а тому наведене правило до заявлених ним обставин не застосовується.

Суд також звертає увагу, що довідкою військово-лікарської комісії від 06.09.2023 №8623 позивача визнано непридатним до служби у десантно-штурмових військах та обмежено придатним до військової служби, тобто загальної непридатності до військової служби не встановлено. Підставою звільнення позивача у жовтні 2023 року був не стан здоров`я, а сімейні обставини. Таким чином, матеріалами справи не підтверджується причинний зв`язок між отриманим пораненням і припиненням позивачем військової служби до 13.02.2025.

Щодо посилання відповідача на роз`яснення Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України від 08.12.2025 №220/13/28126 суд зазначає, що такий лист не є нормативно-правовим актом і самостійного регулятивного значення для спірних правовідносин не має. Водночас викладений у ньому підхід у частині умов виплати винагороди відповідає змісту абз.2 п.4 Постанови №153, а тому не суперечить висновкам суду.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання протиправною відмови відповідача, суд виходить із того, що відмова суб`єкта владних повноважень у вчиненні певної дії може бути визнана протиправною лише за умови існування нормативно визначеного обов`язку вчинити таку дію. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2025 у справі №990/248/25 навела висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.04.2018 (провадження №11-138заі18), за яким протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

У спірних правовідносинах відсутній період, протягом якого одночасно існували б нормативно встановлене право на винагороду та військово-службові правовідносини позивача, що відповідали б критеріям п.4 Постанови №153. На момент звільнення позивача 07.10.2023 відповідна виплата нормативно встановлена не була, а на момент набрання Постановою №153 чинності 13.02.2025 позивач військової служби не проходив. За таких обставин у військової частини НОМЕР_1 не виникло матеріально-правового обов`язку щодо призначення, нарахування та виплати позивачу винагороди, а відтак відсутня необхідна юридична передумова для кваліфікації відмови відповідача як протиправної.

Щодо посилань сторін на судові рішення у справах №160/30467/25, №460/22184/25, №460/23411/25, №620/180/26, №580/11556/25, №560/15370/25, №560/2998/26, №280/1704/26, №520/27064/25, №520/13837/26, №520/25731/25, №520/4809/26, №520/3469/26, №200/4768/25, №500/1488/26, №140/2388/26, №520/13999/26 та №160/8511/26 суд зазначає таке. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Наведені сторонами судові рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій і не є висновками Верховного Суду у розумінні цієї норми. Висновків Верховного Суду щодо застосування п.4 Постанови №153 сторонами не наведено і судом не встановлено. Крім того, правова оцінка здійснюється не шляхом співставлення результатів розгляду інших справ, а з урахуванням конкретних юридично значущих обставин кожної справи, які у наведених справах відрізняються від обставин цього спору, зокрема за моментом прийняття (призову) особи на військову службу та за наявністю у неї статусу військовослужбовця станом на 13.02.2025.

Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач цей обов`язок виконав, довівши правомірність наданої позивачу відповіді змістом нормативного регулювання та фактичними обставинами, які підтверджуються, зокрема, документами, долученими до матеріалів справи самим позивачем.

Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Суд враховує, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява №4909/04, п.58) рішення судів та інших органів вирішення спорів мають бути належним чином умотивовані; водночас обов`язок наводити підстави для рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент сторони (п.41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів). Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить висновку, що позивач не відповідає сукупності умов, визначених абз.2 п.4 Постанови №153, а тому права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1000000 грн не набув. Відмова військової частини НОМЕР_1 , викладена у листі від 27.07.2026 №690/1024/768з, є правомірною, а похідна вимога про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити таку винагороду задоволенню не підлягає.

За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову повністю.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подання цього позову, доказів понесення інших судових витрат не надано, а в задоволенні позову відмовлено, судові витрати в силу приписів ст.139 КАС України розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.