Рішення від 08 жовтня 2026 р. у справі №826/17803/14 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2026 року м. Київ справа №826/17803/14

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у місті Києві у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язати вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог):

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2492-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 до моменту поновлення судом на публічній службі відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України, статті 27 Закону України "Про оплату праці", пунктів 2, 5, 8, 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, а саме:

середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 31.12.2023 року в сумі 3297390 грн.;

середній заробіток за час вимушеного прогулу у 2024-2025 р. р., виходячи із середньоденної заробітної плати позивача в розмірі 817,87 грн., до моменту винесення судом рішення у даній справі включно;

- зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття оскаржуваного наказу про звільнення з посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України на підставі ст. 15 Закону України "Про прокуратуру" та п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про очищення влади" у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України, оскільки спірний наказ про звільнення прийнято із порушенням права на працю, гарантованого статтею 43 Конституції України. Також, на думку позивача, його звільнення відбулося із порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані; якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.

Ухвалами Окружного адміністративного суду міста Києва:

від 20.11.2014 відкрито провадження у адміністративній справі;

від 03.12.2014 зупинено провадження у справі № 826/17803/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 грудня 2014 року у справі № 826/17803/14, та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-IX Окружним адміністративним судом міста Києва справу №826/17803/14 скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року справа №826/17803/14 прийнята до провадження суддею Донцем В.А. Поновлене провадження в адміністративній справі №826/17803/14. Призначене підготовче засідання.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2024 року прийнята до розгляду заява від 12.12.2024 про збільшення розміру позовних вимог.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені, зокрема, у ч. 1 ст. 3 цього Закону.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які сукупно не менше одного року обіймали у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посаду (посади) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України та інших визначених цією нормою органів.

Відповідач зазначав, що позивач у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України.

Посилаючись на п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, відповідач вказував, що керівник органу, до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення осіб, до яких застосовується заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 Закону, зобов`язаний на підставі критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 Закону, та відомостей, наявних в особових справах таких осіб, звільнити їх із займаних посад або направити відповідні документи для звільнення.

У зв`язку з цим, за твердженням відповідача, встановлення за результатами вивчення особової справи позивача факту перебування його на посаді, віднесеній до категорії посад, визначених п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, стало підставою для його звільнення наказом Генерального прокурора України від 01 грудня 2014 року № 2727-ц відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Відповідач наголошував, що наведені положення Закону є спеціальними щодо інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та не передбачають будь-яких винятків чи застережень щодо звільнення осіб, які підпадають під визначені законом критерії. Зокрема, законодавство не ставить застосування заборони у залежність від попереднього притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

За таких обставин відповідач вважав звільнення позивача правомірним та просив у задоволенні позову відмовити

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15 січня 2025 року закрите підготовче провадження та призначено адміністративну справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року адміністративна справа № 826/17803/14 прийнята до провадження суддею Панченко Н.Д. Справу визначено розглядати за правилами загального позовного провадження одноособово. Призначене судове засідання.

В судовому засіданні сторони висловили свої міркування, які кореспондуються з їхніми позиціями, висловленими в документах по суті справи та в додаткових поясненнях.

Надалі протокольною ухвалою суду постановлено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що з 29 серпня 2012 року позивач обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України від 29 серпня 2012 року № 3559-ц.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» (далі також - Закон).

17 жовтня 2014 року позивач подав на ім`я Генерального прокурора України заяву, в якій навів обґрунтування відсутності, на його думку, підстав для застосування щодо нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону.

Натомість на підставі довідки про результати вивчення особової справи наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2492-ц позивача звільнено із займаної посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється, зокрема, на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Підставою для прийняття оскаржуваного наказу стало встановлення відповідачем того, що позивач у період з 29 серпня 2012 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України, яка, на думку відповідача, відповідає посаді, визначеній п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, та перебував на ній понад один рік.

Вважаючи наказ Генерального прокурора України про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Предметом спору у цій справі є правомірність наказу Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2492-ц про звільнення позивача на підставі п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України у зв`язку із застосуванням до нього положень Закону України «Про очищення влади», а відтак наявність підстав для поновлення позивача на посаді першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня фактичного поновлення на посаді.

Згідно з частинами першою та другою статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава гарантує громадянам рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також захист від незаконного звільнення.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України № 1682-VII «Про очищення влади».

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Частиною другою статті 1 Закону визначено, що очищення влади здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи та/або сприяли їх здійсненню, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

При цьому очищення влади ґрунтується, зокрема, на принципах верховенства права та законності, відкритості, прозорості та публічності, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону визначено коло посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до якого, зокрема, належать посадові та службові особи органів прокуратури України.

Критерії здійснення очищення влади визначені статтею 3 Закону.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які сукупно не менше одного року обіймали посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

Отже, для застосування зазначеної заборони необхідним є встановлення сукупності юридично значущих обставин, а саме: перебування особи на посаді, визначеній п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, протягом не менше одного року та саме у визначений Законом період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в ч. 3 ст. 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 Закону, та на підставі відомостей, наявних в особових справах таких осіб, звільняє таких осіб із посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення.

Таким чином, оскаржуване звільнення було здійснено відповідачем у порядку реалізації положень п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону.

Разом із тим суд звертає увагу, що застосування положень Закону не може здійснюватися виключно шляхом формального встановлення факту перебування особи на відповідній посаді протягом визначеного періоду без оцінки інших обставин, які мають значення для вирішення питання про правомірність застосування до конкретної особи люстраційної заборони.

Питання конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», у тому числі ч. 3 ст. 1, положень ст. 3 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, було предметом конституційних проваджень у Конституційному Суді України. На час розгляду цієї справи остаточне рішення Конституційним Судом України за відповідними конституційними поданнями ухвалено не було.

Разом із тим при вирішенні спірних правовідносин суд враховує правові висновки Верховного Суду щодо застосування положень Закону України «Про очищення влади».

Так, у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що люстрація як законодавче обмеження за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, засновані на положеннях статей 58, 61 та 62 Конституції України, зазначивши, що відповідні конституційні гарантії спрямовані на регулювання принципів ретроспективної юридичної відповідальності за вчинення правопорушень та не поширюються автоматично на правовідносини, які не пов`язані з її настанням.

Подібний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

У цій же справі № 800/186/17 Верховний Суд звернув увагу на політичний характер люстраційних заходів, зазначивши, що їх метою є забезпечення належного функціонування державної влади та відновлення довіри до органів державної влади, а не притягнення відповідних посадових осіб до юридичної відповідальності за конкретне правопорушення.

Водночас у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18) Верховний Суд, розглядаючи питання застосування Закону України «Про очищення влади», сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування особи на посаді, визначеній Законом, протягом установленого ним строку недостатньо для застосування заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Верховний Суд також наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, з огляду на відповідні міжнародні стандарти, на яких наголошувала Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади».

Отже, наведені правові позиції Верховного Суду підлягають врахуванню судом при оцінці правомірності застосування до позивача люстраційної заборони.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України та застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені відповідним актом законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права та свободи, гарантовані Конвенцією. Україна також визнала обов`язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини з питань тлумачення та застосування Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні, а також право на працю, вільний вибір роботи, справедливі та сприятливі умови праці та захист від безробіття.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною, держави-учасниці визнають право кожної людини на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, та зобов`язуються вживати належних заходів для забезпечення цього права.

Статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, передбачено право працівників на захист у випадках звільнення, зокрема право не бути звільненими без поважних причин, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою або поточними потребами підприємства, установи чи служби, а також право на оскарження звільнення в неупередженому органі.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 2 Конвенції Міжнародної організації праці № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію в галузі праці та занять», ратифікованої Україною 4 серпня 1961 року, передбачено обов`язок держав проводити політику, спрямовану на заохочення рівності можливостей і поводження щодо праці та занять з метою викорінення дискримінації.

Водночас відповідно до статті 4 зазначеної Конвенції заходи, спрямовані проти особи, щодо якої існують обґрунтовані підозри або доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звернутися до компетентного органу відповідно до національної практики.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.

Згідно зі ст. 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею міжнародного договору.

Відповідно до ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитися добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. При цьому згідно з п. b) ч. 3 цієї статті поряд із контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) за зверненням Моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи. За результатами такої оцінки Венеціанська комісія схвалила Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12- 13 грудня 2014 року та Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19- 20 червня 2015 року.

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія зазначила, що європейські стандарти у сфері люстрації випливають, зокрема, з положень Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, практики національних конституційних судів, а також відповідних резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Зокрема, Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996) та додані до неї Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права, передбачають необхідність індивідуального підходу до застосування люстраційних заходів.

У пункті 12 зазначеної Резолюції ПАРЄ наголошено, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, лише за дотримання відповідних критеріїв. Зокрема, особиста, а не колективна вина повинна бути доведена в кожному окремому випадку, мають бути гарантовані право на захист, презумпція невинуватості до доведення вини та право на судовий перегляд прийнятого рішення. При цьому люстраційні заходи не повинні використовуватися як засіб помсти або політичного чи соціального зловживання, а їхньою метою має бути захист молодої демократії, а не покарання осіб.

Таким чином, при застосуванні Закону України «Про очищення влади» підлягають врахуванню не лише формальні критерії, визначені ст. 3 Закону, але й мета та принципи люстрації, визначені ст. 1 цього Закону, зокрема принципи презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Суд враховує, що законодавче встановлення люстраційної заборони саме по собі може переслідувати легітимну мету - захист демократичного устрою та відновлення довіри до органів державної влади. Водночас застосування такої заборони до конкретної особи має відповідати принципам верховенства права, пропорційності, індивідуалізації та забезпечення права на ефективний захист.

Отже, положення п. 2 Прикінцевих та перехідних положень і ст. 3 Закону України «Про очищення влади» не можуть застосовуватися ізольовано від положень ст. 1 цього Закону, яка визначає мету очищення влади та основні принципи його здійснення.

Саме тому встановлення факту перебування позивача на посаді, визначеній п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, упродовж необхідного строку є необхідною, але не в усіх випадках достатньою підставою для застосування до нього передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону заборони.

Суб`єкт владних повноважень, приймаючи рішення про звільнення, має забезпечити дотримання встановлених Законом принципів, у тому числі індивідуального характеру застосування люстраційних заходів, та надати належну оцінку доводам особи щодо відсутності підстав для застосування до неї відповідної заборони.

З огляду на наведене суд під час вирішення питання про правомірність оскаржуваного наказу має встановити не лише факт перебування позивача на відповідній посаді у визначений Законом період, а й те, чи були відповідачем належним чином встановлені та оцінені всі обставини, необхідні для застосування до позивача люстраційної заборони, чи дотримано принципів індивідуальної відповідальності, презумпції невинуватості та права на захист, а також чи відповідало таке втручання у право позивача на працю легітимній меті та принципу пропорційності.

Як встановлено судом, спірні правовідносини виникли у зв`язку зі звільненням позивача із займаної посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України на підставі застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів вчинення позивачем будь-яких конкретних дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

За таких обставин доводи відповідача щодо правомірності звільнення позивача на підставі п. 2 Прикінцевих та перехідних положень та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», без встановлення та оцінки індивідуальних обставин поведінки позивача і без урахування мети та принципів очищення влади, визначених ч. 2 ст. 1 цього Закону, є необґрунтованими.

Такий підхід не відповідає принципам верховенства права, презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист, на яких відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» ґрунтується очищення влади.

Застосовані до позивача обмеження, з огляду на їх характер та наслідки, становлять втручання у його право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яку Україна ратифікувала Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР.

Гарантовані Конвенцією права і свободи є мінімальними стандартами, яких має дотримуватися демократична держава, що ратифікувала Конвенцію.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні практики Європейського суду з прав людини передбачає, що втручання держави у гарантовані Конвенцією права має не лише формально ґрунтуватися на законі, а й відповідати вимогам якості закону, передбачуваності, правової визначеності та верховенства права. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, відповідність відповідного втручання принципу верховенства права.

Юридичною гарантією належного виконання міжнародних зобов`язань держави є принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого чинні міжнародні договори є обов`язковими для їх учасників та повинні добросовісно виконуватися. Цей принцип не визначає способу реалізації міжнародного договірного права у внутрішньому правопорядку, однак відповідно до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею міжнародного договору.

17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»). Зазначена справа стосувалася звільнення п`ятьох державних службовців на підставі положень Закону України «Про очищення влади».

У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, застосувавши підхід, заснований на оцінці наслідків застосування люстраційних заходів, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

За оцінкою Європейського суду з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі Закону України «Про очищення влади» мало дуже серйозні наслідки для їхньої здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими особами, а також для їхньої соціальної та професійної репутації. Заявники не були просто відсторонені від виконання обов`язків, понижені чи переведені на менш відповідальну посаду, а були звільнені із забороною обіймати посади державної служби, внаслідок чого одразу втратили свої професійні здобутки. Їм також було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (пункт 209 рішення у справі «Полях та інші проти України»).

Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак поставив під сумнів наявність достатньо конкретної легітимної мети застосування таких заходів. Водночас, продовжуючи розгляд скарг, Суд виходив із того, що цілі Закону України «Про очищення влади» загалом можуть розглядатися як такі, що відповідають цілям, визнаним законними у практиці Суду щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи.

При цьому Європейський суд з прав людини наголосив, що питання про те, чи переслідували застосовані до конкретних заявників заходи законну мету, має оцінюватися не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини кожної справи, а також має бути встановлено, чи були такі заходи «необхідними у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та, зокрема, є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, що стосуються люстраційних заходів, покладено необхідність забезпечення справедливого балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», яка передбачає можливість держави вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована, та необхідністю дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією.

Оцінюючи відповідність застосованого до заявників законодавчого механізму критеріям, сформованим у практиці Суду у справах щодо люстрації, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за своїм обсягом. У зв`язку з цим необхідними були дуже переконливі підстави для висновку про те, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що її перебування на посаді у період, коли ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, саме по собі достатньою мірою свідчило про відсутність у неї відданості демократичним принципам державної організації або її причетність до корупції.

Європейський суд з прав людини окремо наголосив, що застосування до заявників заходів, передбачених Законом України «Про очищення влади», не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. При цьому не стверджувалося, що самі заявники вчинили будь-які конкретні дії, які підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні, відносно високі, посади державної служби у період президентства Віктора Януковича (пункт 294 рішення у справі «Полях та інші проти України»).

За результатами розгляду справи Європейський суд з прав людини дійшов висновку про недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, та констатував порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» дає підстави для висновку, що застосування люстраційних заходів на підставі самого лише факту перебування особи на визначеній Законом посаді, без проведення індивідуальної оцінки її поведінки та без встановлення її особистого зв`язку з тими діями, для запобігання яким запроваджено люстрацію, не відповідає вимогам статті 8 Конвенції та принципу пропорційності.

При цьому суд враховує, що Європейський суд з прав людини у справі «Полях та інші проти України» не поставив під сумнів можливість держави вживати люстраційних заходів як таких, а надав оцінку способу та обсягу їх застосування, зокрема відсутності індивідуальної оцінки поведінки заявників та непропорційності застосованих до них обмежень.

З огляду на наведене застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», не могло ґрунтуватися виключно на встановленні факту його перебування на відповідній посаді у визначений Законом період без оцінки індивідуальних обставин його поведінки.

Аналогічний підхід щодо необхідності індивідуальної оцінки під час застосування люстраційних заходів висловлено Верховним Судом у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18), у якій Верховний Суд дійшов висновку, що самого лише факту перебування особи на визначеній Законом посаді та протягом встановленого Законом строку недостатньо для застосування заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Таким чином, з урахуванням положень Закону України «Про очищення влади», практики Європейського суду з прав людини та правових висновків Верховного Суду визначальним у цій справі є не лише встановлення факту перебування позивача на посаді, передбаченій п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону, але й з`ясування того, чи були наявні конкретні обставини, які відповідно до мети та принципів Закону могли обґрунтовувати застосування до нього передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону заборони.

Як вбачається з оскаржуваного наказу № 2492-ц від 23 жовтня 2014 року та наданих відповідачем суду заперечень, заходи з очищення влади (люстрації) щодо позивача були застосовані виключно на підставі довідки про результати вивчення його особової справи та встановлення факту перебування на відповідній посаді. Зазначені обставини сторонами під час розгляду справи не заперечувалися.

Водночас довідка від 17 жовтня 2014 року, складена старшим прокурором відділу роботи з кадрами центрального апарату управління кадрового забезпечення Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» (т. 2, а. с. 7), не містить відомостей про вчинення позивачем будь-яких конкретних дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Відповідно, матеріали, покладені в основу оскаржуваного наказу, не містять даних, які б свідчили про наявність конкретних обставин поведінки позивача, що могли б обґрунтувати необхідність застосування до нього такого заходу, як звільнення із займаної посади із одночасним встановленням заборони на подальше обіймання визначених Законом посад.

При цьому, як не заперечується відповідачем, встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було предметом проведеної перевірки. Її результати обмежувалися встановленням відомостей щодо посади, яку обіймав позивач, та тривалості перебування на ній.

За таких обставин суд доходить висновку, що відповідачем не було здійснено індивідуальної оцінки поведінки позивача та не встановлено обставин, які б свідчили про його особисту участь або сприяння діям, для недопущення яких Закон України «Про очищення влади» запроваджує відповідні обмеження.

Оцінюючи пропорційність застосованого до позивача обмеження переслідуваній легітимній меті очищення влади, суд також враховує, що позивача було не лише звільнено із займаної посади, а й піддано встановленій Законом забороні обіймати певні посади протягом установленого законом строку. За таких обставин втручання у право позивача на повагу до приватного життя та професійну діяльність було істотним, а тому потребувало особливо переконливого обґрунтування його необхідності.

Натомість такого обґрунтування відповідачем не наведено, а матеріали справи його не містять.

Отже, застосування до позивача так званої «автоматичної» люстрації лише у зв`язку з встановленням факту того, що він сукупно не менше одного року обіймав посаду, віднесену до категорії посад керівника або заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, без проведення індивідуальної оцінки його поведінки, не відповідає принципу пропорційності та не забезпечує необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямований Закон України «Про очищення влади».

При цьому відсутність у Законі України «Про очищення влади» детально врегульованої процедури та механізму індивідуальної оцінки поведінки особи під час застосування встановлених ним заборон не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти відповідно до принципів верховенства права, пропорційності та індивідуалізації, а суд - від обов`язку перевірити оскаржуване рішення за критеріями, визначеними ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване відповідне рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

Зазначений обов`язок суду відповідає завданню адміністративного судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, з урахуванням наведених норм законодавства, правових висновків Верховного Суду та практики Європейського суду з прав людини, суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2492-ц не відповідає критеріям правомірності, визначеним ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки прийнятий без належної індивідуальної оцінки поведінки позивача та без встановлення конкретних обставин, які б свідчили про необхідність застосування до нього люстраційних заходів.

Застосоване до позивача обмеження також не відповідає принципу пропорційності, оскільки відповідачем не доведено наявності необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав та інтересів позивача і легітимною метою, на досягнення якої спрямовано оскаржуване рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2022 року у справі № 826/17617/14 (адміністративне провадження № К/9901/37350/21) та інших судових рішеннях Верховного Суду.

За таких обставин суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2492-ц про звільнення позивача з органів прокуратури є протиправним та підлягає скасуванню.

Водночас спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальше вчинення суб`єктом владних повноважень протиправних рішень, дій чи бездіяльності, а у разі невиконання або неналежного виконання судового рішення не зумовлювати необхідності повторного звернення особи до суду, а забезпечувати можливість його примусового виконання.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі № 804/14800/14.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону та забезпечує ефективний захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої та пункту 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону та забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Саме по собі визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2492-ц про звільнення позивача з публічної служби не забезпечує повного та ефективного поновлення його порушеного права, оскільки не усуває наслідків незаконного звільнення та не відновлює становище, яке існувало до його прийняття.

З огляду на наведене, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача у цій справі є його поновлення на публічній службі в органах прокуратури на посаді першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

Вирішуючи питання про розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року до 9 жовтня 2026 року включно, суд виходить із такого.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у редакції, застосовній до спірних правовідносин, у разі поновлення на роботі працівника, звільненого без законної підстави, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати визначається постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).

Згідно з пунктами 2 та 8 Порядку № 100 у відповідній редакції середня заробітна плата для оплати часу вимушеного прогулу обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, а нарахування виплат за час вимушеного прогулу здійснюється шляхом множення середньоденного заробітку на кількість робочих днів, які підлягають оплаті.

Матеріалами справи підтверджується, що середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні місяці роботи перед звільненням, до вирахування податків і зборів, становить 817,87 грн, що підтверджується довідкою, наявною у томі 2 на аркуші справи 134. Доказів, які спростовували б зазначений у довідці розмір середньоденної заробітної плати, матеріали справи не містять.

Визначаючи належний до застосування порядок коригування середнього заробітку у зв`язку з підвищенням посадових окладів, суд ураховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 234/1020/18, відповідно до якого застосування пункту 10 Порядку № 100 залежить від редакції нормативно-правового акта, чинної у відповідний період, та характеру спірних правовідносин.

Пункт 10 Порядку № 100 виключено постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року. Отже, до 11 грудня 2020 року включно можливість коригування середнього заробітку підлягає оцінці з урахуванням пункту 10 Порядку № 100 у редакції, чинній до його виключення, а починаючи з 12 грудня 2020 року цей механізм коригування не застосовується.

При цьому для застосування пункту 10 Порядку № 100 необхідно встановити не лише факт підвищення посадових окладів у певній категорії працівників, а й те, що відповідне підвищення поширювалося на посаду позивача або що наявні належні докази відповідності його посади посаді, для якої нормативним актом установлено підвищений посадовий оклад.

Щодо періоду з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року.

Як установлено судом, вимушений прогул позивача розпочався 24 жовтня 2014 року.

За період з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року включно кількість робочих днів, відповідно до розрахункових даних, на які посилається позивач, становить 277 днів.

За відсутності доказів, які спростовували б зазначений розрахунок кількості робочих днів та визначений середньоденний заробіток, суд приймає ці показники для обчислення виплати за відповідний період.

Таким чином, середній заробіток за період з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року становить:

277 х 817,87 грн = 226 549,99 грн.

Щодо періоду з 1 грудня 2015 року до 5 вересня 2017 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» передбачено підвищення посадових окладів відповідних категорій працівників, у тому числі працівників органів прокуратури, на 25 відсотків.

Відповідно до пункту 6 цієї постанови вона набрала чинності з дня опублікування та застосовується з 1 грудня 2015 року.

З урахуванням зазначеного підвищення коефіцієнт коригування середньоденної заробітної плати становить 1,25, а скоригований середньоденний заробіток - 1 022,34 грн:

817,87 грн х 1,25 = 1 022,34 грн.

За період з 1 грудня 2015 року до 5 вересня 2017 року включно кількість робочих днів становить 441 день.

Отже, середній заробіток за цей період становить:

441 х 1 022,34 грн = 450 851,94 грн.

Щодо періоду з 6 вересня 2017 року до 11 грудня 2020 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», зокрема викладено в новій редакції схеми посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України.

Позивач обґрунтовує необхідність застосування з 6 вересня 2017 року коефіцієнта підвищення 2,97 співвідношенням посадового окладу 9 840 грн, передбаченого для посади першого заступника Головного військового прокурора, та посадового окладу 3 318 грн, який, за твердженням сторін, застосовувався до посади позивача станом на дату звільнення.

Водночас позивач обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України.

Суд ураховує, що внаслідок організаційних змін у системі органів прокуратури у 2012-2014 роках відповідні структурні підрозділи зазнавали реорганізації. Однак сама по собі послідовність організаційних перетворень та подібність функціонального призначення структурних підрозділів не доводять тотожності посад за рівнем оплати праці.

Для застосування посадового окладу, передбаченого для іншої посади, необхідно встановити відповідність посад за нормативно визначеними критеріями, зокрема за рівнем у структурі органу прокуратури, категорією посади та схемою посадових окладів.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жоден доказ не має для суду наперед установленої сили.

За правилами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених законом.

Матеріали справи не містять належних доказів того, що посада першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері за рівнем оплати праці відповідала посаді першого заступника Головного військового прокурора, для якої постановою № 657 було встановлено посадовий оклад 9 840 грн.

Зокрема, у справі відсутні документи, які дозволяли б установити нормативну відповідність цих посад за схемою посадових окладів або підтвердити поширення на посаду позивача саме того посадового окладу, який позивач використовує для визначення коефіцієнта 2,97.

За таких обставин суд відхиляє розрахунок позивача в частині застосування коефіцієнта 2,97, оскільки цей розрахунок ґрунтується на недоведеній передумові про відповідність посад за рівнем оплати праці.

Водночас суд наголошує, що недоведеність права позивача на застосування посадового окладу 9 840 грн не є доказом відсутності будь-яких підвищень посадового окладу за посадою позивача в період з 6 вересня 2017 року до 11 грудня 2020 року. Факт підвищення окладів у певній категорії працівників та поширення такого підвищення на конкретну посаду є різними обставинами, кожна з яких потребує належного підтвердження.

Отже, суд не ототожнює відсутність доказів на підтвердження коефіцієнта 2,97 з установленим фактом незмінності посадового окладу позивача протягом усього зазначеного періоду.

Разом із тим для визначення конкретного коефіцієнта коригування необхідно мати докази посадового окладу, який нормативно поширювався на посаду позивача, та його зміни у відповідному періоді. Загального посилання на підвищення посадових окладів працівників органів прокуратури недостатньо для обчислення такого коефіцієнта без установлення його числового значення щодо посади позивача.

Оцінюючи наявні матеріали справи, суд виходить із того, що середньоденний заробіток позивача до коригування становив 817,87 грн, а з урахуванням підтвердженого підвищення на 25 відсотків із 1 грудня 2015 року - 1022,34 грн. Водночас матеріали справи не містять належних доказів, які дозволяли б визначити інший конкретний коефіцієнт підвищення, що поширювався саме на посаду позивача в період з 6 вересня 2017 року до 11 грудня 2020 року.

За таких обставин суд не застосовує заявлений позивачем коефіцієнт 2,97, оскільки його застосування не підтверджено належними доказами. Для розрахунку за зазначений період суд використовує показник 1022,34 грн як останній підтверджений у матеріалах справи скоригований середньоденний заробіток.

При цьому такий підхід не означає встановлення факту, що посадові оклади за посадою позивача фактично не змінювалися. Він відображає межі доказового обґрунтування заявленого розрахунку та неможливість застосувати конкретний коефіцієнт без підтвердження необхідних для цього обставин.

За період з 6 вересня 2017 року до 11 грудня 2020 року включно кількість робочих днів, за розрахунком, прийнятим судом, становить 819 днів.

Отже, середній заробіток за цей період становить:

819 х 1 022,34 грн = 837 296,46 грн.

Судом установлено, що позивач не пройшов атестацію прокурорів, передбачену Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», та не був переведений на посаду до новоутвореного органу прокуратури.

Відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, до дня їх звільнення або переведення до відповідного новоутвореного органу прокуратури здійснювалася відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 505.

У постанові від 15 лютого 2022 року у справі № 360/3344/20 Верховний Суд звернув увагу на необхідність урахування спеціального нормативного регулювання оплати праці прокурорів, які не завершили атестацію, та розмежування їхнього правового становища залежно від проходження відповідної процедури.

З огляду на це суд не має підстав застосовувати до позивача посадові оклади, установлені для прокурорів новоутворених органів прокуратури, лише на тій підставі, що такі оклади передбачені нормативними актами для відповідних посад.

Водночас сам факт непроходження атестації не позбавляє позивача права на середній заробіток за час вимушеного прогулу, який виник унаслідок незаконного звільнення у 2014 році. Ця обставина має значення для визначення належної схеми оплати праці та оцінки можливості застосування відповідних посадових окладів, але не є самостійною підставою для відмови у виплаті середнього заробітку.

Отже, суд виходить із необхідності визначення середнього заробітку позивача на підставі підтверджених показників оплати праці та нормативного регулювання, яке поширювалося на його посаду, без застосування недоведених посадових окладів.

Щодо періоду з 12 грудня 2020 року до 9 жовтня 2026 року.

Починаючи з 12 грудня 2020 року пункт 10 Порядку № 100 не діяв. Тому підстав для подальшого коригування середньоденного заробітку за механізмом цього пункту немає.

За таких обставин суд виходить із підтвердженого довідкою середньоденного заробітку позивача в розмірі 817,87 грн.

Визначаючи кількість робочих днів, суд ураховує загальні правила п`ятиденного робочого тижня, вихідні дні та особливості правового регулювання трудових відносин у період дії воєнного стану.

Відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану не застосовуються, зокрема, положення статті 73 Кодексу законів про працю України щодо святкових і неробочих днів. Тому з 24 лютого 2022 року кількість робочих днів визначається без виключення дат, які за звичайних умов були б святковими або неробочими, з урахуванням вихідних днів.

За прийнятим судом розрахунком кількість робочих днів за період з 12 грудня 2020 року до 9 жовтня 2026 року включно становить 1 508 днів, з яких 13 днів припадає на період з 12 до 31 грудня 2020 року, 250 днів - на 2021 рік, 38 днів - на період з 1 січня до 23 лютого 2022 року та 1 207 днів - на період з 24 лютого 2022 року до 9 жовтня 2026 року.

Отже, середній заробіток за цей період становить:

1 508 х 817,87 грн = 1 233 347,96 грн.

Підсумовуючи наведене, суд визначає середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача з 24 жовтня 2014 року до 9 жовтня 2026 року включно таким чином:

· за період з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року - 226 549,99 грн;

· за період з 1 грудня 2015 року до 5 вересня 2017 року - 450 851,94 грн;

· за період з 6 вересня 2017 року до 11 грудня 2020 року - 837 296,46 грн;

· за період з 12 грудня 2020 року до 9 жовтня 2026 року - 1 233 347,96 грн.

Загальна сума становить:

226 549,99 грн + 450 851,94 грн + 837 296,46 грн + 1 233 347,96 грн = 2 748 046,35 грн.

-За наведених обставин суд визначає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року до 9 жовтня 2026 року включно в розмірі 2 748 046,35 грн до вирахування податків і зборів.

Суд також зазначає, що період вимушеного прогулу для цілей статті 235 КЗпП України закінчується днем ухвалення судом рішення про поновлення позивача на роботі. Натомість у разі невиконання рішення про поновлення на роботі після його ухвалення виникають правовідносини щодо відповідальності за затримку виконання такого рішення, врегульовані статтею 236 КЗпП України. Верховний Суд виходить із того, що період такої затримки обчислюється з наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дня видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі.

Щодо позовної вимоги стосовно зобов`язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, визначених частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади", суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України "Про очищення влади", відомості про осіб щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 року N 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за N 1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", а також надання відомостей з нього.

Пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з пунктом 4 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 N 1704/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за N 1280/26057 встановлено, що держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 5 розділу II вказаного Положення підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

Враховуючи, що судовим рішенням, визнано протиправним оскаржуваний наказ та поновлено ОСОБА_1 на займаній посаді, наявні законні підстави для зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої статтею 1 Закону України "Про очищення влади".

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 04.06.2020 у справі N 821/4571/14 (N К/9901/1380/18).

Правовими положеннями ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, суд наголошує на тому, що будь-які фактори, не звільняють суб`єкта владних повноважень від обов`язку під час прийняття рішення діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано та добросовісно.

З огляду на наведене, суд вважає відповідні доводи Офісу ГП безпідставними, а доводи позивача обґрунтованими.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Суд бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі "Пономарьов проти України" (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що "право на справедливий судовий розгляд", яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6" (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, на виконання вимог статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд допускає до негайного виконання рішення в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з положеннями статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні з адміністративним позовом до суду не сплачував судовий збір, оскільки є звільненим від сплати на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №2492-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по 09.10.2026 року в сумі 2748046,35 грн (два мільйони сімсот сорок вісім тисяч сорок шість гривень 35 копійок).

Зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині:

поновлення ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді першого заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Генеральної прокуратури України в Офісі Генерального прокурора з 24.10.2014 року;

стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.

Позивач: ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Офіс Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: м. Київ, вул. Різницька, 13/15).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 09.10.2026.

Суддя Панченко Н.Д.