Рішення від 11 жовтня 2026 р. у справі №160/19636/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 рокуСправа №160/19636/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

08.07.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 08.07.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до військової частини НОМЕР_1 , в якій представник позивача просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення, включно з додатковими видами грошового забезпечення (преміями, надбавками за особливості проходження служби тощо), за період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року (01.01.2020 року, 01.01.2021 року, 01.01.2022 року, 01.01.2023 року, 01.01.2024 року, 01.01.2025 року, 01.01.2026 року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, включно з додатковими видами грошового забезпечення (преміями, надбавками за особливості проходження служби тощо), за період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2022 року, 01.01.2023 року, 01.01.2024 року, 01.01.2025 року та 01.01.2026 року, але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704;

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022, 2023, 2025, 2026 роки та грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2025, 2026 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» станом на 01.01.2026 року в розмірі 3209 грн, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 обчислити та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022, 2023, 2025, 2026 роки та грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2025, 2026 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» станом на 01.01.2026 року в розмірі 3209 грн, на відповідний тарифний коефіцієнт, з урахуванням раніше виплачених сум;

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не включення до складу грошового забезпечення ОСОБА_1 сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», під час обчислення розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022, 2023, 2025 роки та грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2025-2026 роки, обчисливши їх розмір виходячи з місячного грошового забезпечення з урахуванням сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, яку ОСОБА_1 отримував у 2022, 2023, 2025 та 2026 роках;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000 грн.

Означені позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 у період з 17.03.2022 по 29.05.2026 та був звільнений з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.05.2026 №18-РС у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі, після чого наказом по стройовій частині від 29.05.2026 №157 виключений зі списків особового складу військової частини. Позивач зазначає, що протягом усього періоду проходження військової служби відповідач здійснював нарахування та виплату йому грошового забезпечення, у тому числі посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та інших виплат, із застосуванням розрахункової величини у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018, тобто 1762 грн, що, на думку позивача, суперечить положенням пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 та правовим висновкам Верховного Суду щодо необхідності застосування прожиткового мінімуму, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Позивач вказує, що після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18, якою було визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 №103 у частині внесення змін до пункту 4 постанови №704, відновила дію попередня редакція пункту 4 постанови №704, відповідно до якої посадові оклади та оклади за військовими званнями мають визначатися шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт. Також позивач посилається на те, що зміни, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 №481 до пункту 4 постанови №704, були визнані протиправними та нечинними рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 у справі №320/29450/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025. У зв`язку з цим, на думку позивача, при визначенні розміру його грошового забезпечення за період з 20.05.2023 по 29.05.2026 також підлягали застосуванню розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлені законами України про Державний бюджет України на відповідні роки. Крім того, позивач зазначає, що під час звільнення з військової служби йому була виплачена грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій, однак її розмір був визначений виходячи з грошового забезпечення, обчисленого із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018, а не з урахуванням належного розміру посадового окладу та окладу за військовим званням станом на час звільнення. За твердженням позивача, відповідачем не було враховано також додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, яка виплачувалася йому щомісячно протягом проходження військової служби та, на його думку, повинна включатися до складу грошового забезпечення для обчислення компенсації за невикористані дні відпусток. З огляду на наведене позивач вважає, що військова частина НОМЕР_1 допустила протиправну бездіяльність щодо неналежного нарахування та виплати йому грошового забезпечення, компенсації за невикористані дні відпусток та інших належних виплат, у зв`язку з чим просить суд визнати такі дії (бездіяльність) протиправними та зобов`язати відповідача здійснити відповідний перерахунок і виплату належних сум з урахуванням раніше виплачених коштів, а також стягнути витрати на професійну правничу допомогу.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.07.2026 року зазначена вище справа розподілена та 09.07.2026 року передана судді Пруднику С.В.

13.07.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі. Призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 : розрахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 за період проходження військової служби з 17.03.2022 по 29.05.2026 із зазначенням усіх складових грошового забезпечення (посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження військової служби, премії, додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, інших щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення); довідку про фактично нараховані та виплачені суми грошового забезпечення ОСОБА_1 за кожний місяць з 17.03.2022 по 29.05.2026 із розбивкою за видами виплат; довідку про розмір посадового окладу та окладу за військовим званням, які застосовувалися при нарахуванні грошового забезпечення позивача у спірний період, із зазначенням розміру розрахункової величини (прожиткового мінімуму), що використовувалася при їх визначенні; копії наказів командира військової частини НОМЕР_1 щодо встановлення та виплати ОСОБА_1 надбавок, доплат, премій, додаткової винагороди та інших додаткових видів грошового забезпечення за період з 17.03.2022 по 29.05.2026; довідку про кількість невикористаних днів щорічної основної та додаткової відпустки ОСОБА_1 станом на день звільнення з військової служби, із зазначенням періодів, за які такі відпустки не були використані; розрахунок та документи, на підставі яких здійснено виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки як учаснику бойових дій, із зазначенням складових грошового забезпечення, врахованих при її обчисленні; розрахунок середньоденного та місячного грошового забезпечення, використаного при визначенні розміру компенсації за невикористані дні відпусток; документи, що підтверджують виплату позивачу додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, із зазначенням підстав, періодів та розмірів таких виплат; копії особових карток грошового забезпечення (карток особового рахунку) ОСОБА_1 за 2022, 2023, 2024, 2025 та 2026 роки; витяг із наказу про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини та накази, пов`язані з остаточним розрахунком при звільненні. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 14.08.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду. Судом також вказано, що в разі неможливості надання письмових доказів подати до суду вмотивовані та обґрунтовані пояснення (зазначити який саме документ не має можливості подати та з яких підстав).

29.07.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що нарахування та виплата грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року здійснювалися відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, у межах бюджетних асигнувань, доведених військовій частині. Відповідач вказав, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 17.03.2022 року, був звільнений з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.05.2026 року №18-РС у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі та наказом від 29.05.2026 року №157 виключений зі списків особового складу військової частини. Насамперед відповідач наголосив на пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду в частині позовних вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року. Посилаючись на положення статті 233 Кодексу законів про працю України та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 07.09.2023 року у справі №620/1201/23, від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23 та від 11.09.2024 року у справі №580/12642/23, відповідач зазначив, що позивач щомісячно отримував грошове забезпечення, а тому мав можливість дізнатися про його складові та розміри безпосередньо під час здійснення відповідних виплат. При цьому відповідач звернув увагу, що рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано неконституційною. Водночас, на переконання відповідача, зазначене рішення не має зворотної дії в часі та не поновлює строків звернення до суду, які сплинули до його ухвалення. У зв`язку із цим відповідач просив залишити без розгляду позовні вимоги щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року. Щодо суті спірних правовідносин відповідач зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103 було внесено зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, якими передбачено визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2018 року, тобто 1762 грн. Відповідач не заперечував, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 було скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України №103. Разом із тим зазначив, що предметом розгляду вказаної справи були питання пенсійного забезпечення військового пенсіонера, а не визначення посадових окладів діючих військовослужбовців. На переконання відповідача, скасування нормативно-правового акта, яким внесено зміни до іншого нормативного акта, не зумовлює автоматичного відновлення його попередньої редакції. На підтвердження зазначеної позиції відповідач послався на пункт 32 Правил підготовки проєктів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 року №870. Крім того, відповідач послався на постанову Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481, якою з 20.05.2023 року було встановлено фіксовану розрахункову величину 1762 грн для визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями. Відповідач наголосив, що визначення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців належить до повноважень Кабінету Міністрів України, а військова частина не наділена правом самостійно змінювати встановлені нормативними актами розрахункові величини. Також відповідач зазначив, що військова частина НОМЕР_1 є бюджетною установою, фінансування якої здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до пункту 8 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених кошторисом військової частини. За твердженням відповідача, фінансування військової частини здійснювалося виходячи із застосування розрахункової величини 1762 грн, у зв`язку із чим військова частина не могла самостійно здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення в інших розмірах. Щодо позовних вимог про перерахунок грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток відповідач зазначив, що такі вимоги є похідними від вимог про перерахунок грошового забезпечення. Посилаючись на пункт 6 розділу XXXI Порядку №260, відповідач вказав, що грошова компенсація за невикористані дні відпусток обчислюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. Оскільки, на переконання відповідача, посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача були визначені правомірно, підстави для здійснення перерахунку грошової компенсації за невикористані дні відпусток відсутні. Крім того, відповідач звернув увагу на наявність розбіжностей у позовній заяві щодо періодів, за які позивач просить здійснити перерахунок компенсації за невикористані відпустки. Зокрема, у різних частинах позовної заяви зазначено різні роки, за які заявлено відповідні вимоги, а також різні розрахункові періоди для визначення розміру грошового забезпечення. Окремо відповідач заперечив проти включення до розрахунку грошової компенсації за невикористані дні відпусток сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168. Відповідач зазначив, що вказана додаткова винагорода має спеціальний цільовий характер, її виплата пов`язана з виконанням військовослужбовцем відповідних бойових (спеціальних) завдань, а її розмір не залежить від посадового окладу та визначається окремими розпорядчими актами. На думку відповідача, така винагорода не належить до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою, а тому не підлягає врахуванню під час обчислення грошової компенсації за невикористані дні відпусток відповідно до пункту 6 розділу XXXI Порядку №260. Щодо заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 40 000 грн відповідач зазначив, що така сума є неспівмірною зі складністю адміністративної справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом, необхідним для надання відповідних послуг. Відповідач наголосив, що справа належить до категорії спорів щодо грошового забезпечення військовослужбовців, за якими сформована судова практика, та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. У зв`язку із цим заявлений розмір витрат на правничу допомогу, на переконання відповідача, є завищеним та підлягає зменшенню відповідно до частин п`ятої та шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Підсумовуючи викладене, відповідач зазначив, що військова частина НОМЕР_1 під час нарахування та виплати грошового забезпечення позивачу діяла відповідно до вимог чинного законодавства, у межах наданих повноважень та бюджетних асигнувань, а тому протиправної бездіяльності стосовно позивача не допустила. З огляду на наведене відповідач просив суд залишити без розгляду позовну заяву в частині вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду, а в разі розгляду позовних вимог по суті - відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

У відзиві на позовну заяву військова частина НОМЕР_1 заявила клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду в частині позовних вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року, посилаючись на пропуск позивачем установленого законом строку звернення до адміністративного суду.

Обґрунтовуючи заявлене клопотання, відповідач зазначив, що позивач щомісячно отримував грошове забезпечення, а тому мав можливість дізнатися про порушення своїх прав безпосередньо під час отримання відповідних виплат.

Відповідач вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 Кодексу законів про працю України, а рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 не поновлює строків звернення до суду, які сплинули до його ухвалення.

Оцінюючи наведені доводи відповідача, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України передбачено місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.

Водночас спірні правовідносини стосуються нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовця, яке за своєю правовою природою є особливою формою оплати праці, у зв`язку із чим під час визначення строку звернення до суду підлягають урахуванню положення статті 233 КЗпП України.

Аналогічний підхід щодо співвідношення положень статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України викладено Верховним Судом у постанові від 07.09.2023 року у справі №620/1201/23.

Суд враховує, що до 19.07.2022 року частина друга статті 233 КЗпП України передбачала право працівника у разі порушення законодавства про оплату праці звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 року №2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022 року, до статті 233 КЗпП України внесено зміни, якими встановлено тримісячний строк звернення працівника до суду з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

При цьому частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що у справах про виплату всіх сум, які належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Отже, законодавець пов`язує початок перебігу строку звернення до суду у спорах щодо виплати належних при звільненні сум із моментом отримання особою відповідної інформації про проведений остаточний розрахунок.

При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду судом також враховано правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23, від 29.01.2026 року у справі №380/14780/24 та від 04.02.2026 року у справі №240/16103/24, на які посилається позивач.

Суд виходить із того, що для визначення початку перебігу строку звернення до суду необхідно встановити момент, коли особа дізналася або об`єктивно повинна була дізнатися про порушення свого права, з урахуванням характеру спірних виплат, порядку їх нарахування та обставин отримання відповідної інформації.

Сам по собі факт щомісячного отримання військовослужбовцем грошового забезпечення не може безумовно свідчити про його обізнаність щодо правильності застосованої розрахункової величини, тарифних коефіцієнтів та повноти нарахування всіх належних сум.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.05.2026 року №18-РС позивача звільнено з військової служби у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 позивача виключено зі списків особового складу військової частини.

Таким чином, саме 29.05.2026 року було завершено проходження позивачем військової служби та виник обов`язок відповідача провести з ним остаточний розрахунок щодо всіх належних виплат.

Крім того, матеріалами справи підтверджено, що інформацію про складові нарахованого та виплаченого грошового забезпечення позивачу надано військовою частиною НОМЕР_1 листом від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП у відповідь на адвокатський запит.

Позовну заяву ОСОБА_1 подано до Дніпропетровського окружного адміністративного суду 08.07.2026 року через систему «Електронний суд».

Отже, з дня виключення позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , тобто з 29.05.2026 року, до дня звернення до суду 08.07.2026 року минуло лише 40 календарних днів.

Таким чином, позивач звернувся до адміністративного суду в межах тримісячного строку з дня звільнення з військової служби та проведення остаточного розрахунку.

При цьому суд звертає увагу, що відповідачем не надано доказів вручення позивачу до зазначеної дати письмового повідомлення про всі суми, нараховані та виплачені при звільненні, яке могло б свідчити про інший початок перебігу строку звернення до суду щодо відповідних виплат.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 визнано неконституційним положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Зазначене рішення Конституційного Суду України підлягає врахуванню під час вирішення питання щодо застосування строків звернення до суду у спорах про оплату праці.

Водночас суд зазначає, що в межах цієї справи вирішальне значення має встановлення фактичних обставин звільнення позивача, проведення остаточного розрахунку та отримання ним інформації про складові грошового забезпечення.

Враховуючи, що позивача виключено зі списків особового складу військової частини 29.05.2026 року, а позовну заяву подано 08.07.2026 року, суд доходить висновку, що тримісячний строк звернення до суду щодо вимог, пов`язаних з остаточним розрахунком при звільненні, не пропущено.

Щодо доводів відповідача про пропуск строку звернення до суду в частині щомісячного грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року суд зазначає, що відповідач не довів належними доказами, коли саме позивач отримав достовірну інформацію про застосовану розрахункову величину та порядок обчислення спірних виплат. Водночас позивач після отримання відповідних відомостей у червні 2026 року звернувся до суду 08.07.2026 року.

За таких обставин суд не вбачає достатніх підстав для висновку про пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду, який зумовлював би застосування процесуальних наслідків, передбачених частиною третьою статті 123 КАС України.

Отже, з урахуванням установлених обставин справи, характеру заявлених позовних вимог, дати звільнення позивача з військової служби та дати звернення до суду, суд доходить висновку, що клопотання військової частини НОМЕР_1 про залишення позовної заяви без розгляду є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду щодо вимог, за якими встановлено його дотримання, немає, оскільки такий строк позивачем не пропущено.

07.08.2026 року від представника позивача Яковишина В.Ю. до суду надійшли додаткові пояснення, в яких представник позивача зазначив, що доводи військової частини НОМЕР_1 , викладені у відзиві на позовну заяву від 28.07.2026 року, є необґрунтованими, суперечать положенням чинного законодавства та правовим висновкам Верховного Суду, а тому не спростовують заявлених позовних вимог. Насамперед представник позивача заперечив проти клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду в частині вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року. Представник позивача зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 визнано неконституційним положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат. Крім того, представник позивача послався на положення частини другої статті 233 КЗпП України, відповідно до яких у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, тримісячний строк звернення до суду обчислюється з дня отримання письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми. На підтвердження своєї позиції представник позивача послався на постанови Верховного Суду від 02.07.2026 року у справі №240/21892/25, від 25.06.2026 року у справі №520/25416/25 та від 24.06.2026 року у справі №200/4809/25, зазначивши, що факт щомісячного отримання військовослужбовцем грошового забезпечення сам по собі не свідчить про його обізнаність щодо правильності нарахування всіх належних виплат. Представник позивача наголосив, що ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 29.05.2026 року, тоді як позовну заяву подано до суду 08.07.2026 року, тобто через 40 календарних днів після звільнення з військової служби. При цьому інформацію про складові нарахованого та виплаченого грошового забезпечення позивач отримав із довідки військової частини НОМЕР_1 , наданої на адвокатський запит листом від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП. З огляду на наведене представник позивача вважає, що тримісячний строк звернення до адміністративного суду не пропущено, а клопотання відповідача про залишення частини позовних вимог без розгляду задоволенню не підлягає. Щодо визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням представник позивача зазначив, що за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року військова частина НОМЕР_1 безпідставно застосовувала розрахункову величину 1762 грн. Представник позивача наголосив, що постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481 набрала чинності лише 20.05.2023 року, а тому не могла бути правовою підставою для визначення посадових окладів військовослужбовців за попередній період. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 22.05.2025 року у справі №460/17825/21, представник позивача зазначив, що з 29.01.2020 року, після набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18, відновилася дія первинної редакції пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, яка передбачала визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, на належний тарифний коефіцієнт. Також представник позивача послався на постанову Верховного Суду від 25.09.2025 року у справі №440/8616/24, зазначивши, що відповідний порядок визначення посадового окладу та окладу за військовим званням підлягає врахуванню і під час обчислення похідних виплат, зокрема компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток. На переконання представника позивача, посилання відповідача на пункт 32 Правил підготовки проєктів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 року №870, є помилковим, оскільки зазначена норма регулює питання правотворчої техніки та не визначає правових наслідків судового скасування положень нормативно-правового акта, якими внесено зміни до іншого акта. Крім того, представник позивача вказав, що постанова Верховного Суду від 16.07.2026 року у справі №320/29450/24, на яку посилається відповідач, стосується правомірності прийняття постанови Кабінету Міністрів України №481 та не може обґрунтовувати застосування її положень до правовідносин, які виникли до 20.05.2023 року. Щодо включення додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, до розрахунку грошової компенсації за невикористані дні відпусток представник позивача зазначив, що така винагорода мала регулярний щомісячний характер та фактично виплачувалася позивачу протягом проходження військової служби. На підтвердження зазначених обставин представник позивача послався на довідку військової частини НОМЕР_1 , надану листом від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП, відповідно до якої додаткова винагорода нараховувалася позивачу за 2022 рік у сумі 278 709,68 грн, за 2023 рік - 348 387,09 грн, за 2024 рік - 294 377,09 грн, за 2025 рік - 336 290,32 грн, усього за 2022-2025 роки - 1 257 764,18 грн. Крім того, наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 підтверджено нарахування позивачу додаткової винагороди за період з 01.05.2026 року по 28.05.2026 року в сумі 27 096,77 грн. Представник позивача вважає, що наведені обставини підтверджують систематичний характер відповідної виплати та необхідність її врахування під час обчислення грошової компенсації за невикористані дні відпусток. Посилаючись на пункт 6 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, представник позивача зазначив, що наведена норма передбачає врахування щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою, та не містить окремого застереження щодо виключення додаткової винагороди за постановою №168. На підтвердження своєї позиції представник позивача послався на постанови Верховного Суду від 23.09.2024 року у справі №240/32125/23, від 30.10.2025 року у справі №240/33499/23, від 29.01.2026 року у справі №240/31199/23, від 05.03.2026 року у справі №320/4611/23 та від 09.07.2026 року у справі №240/4421/24. Також представник позивача заперечив проти доводів відповідача щодо дискреційних повноважень Кабінету Міністрів України, обмеженості бюджетного фінансування та особливостей правового режиму воєнного стану. Представник позивача зазначив, що предметом спору є правомірність нарахування та виплати грошового забезпечення військовою частиною НОМЕР_1 , а не законність нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України. На його переконання, визначення належного розміру грошового забезпечення на підставі встановлених нормативними актами розрахункових величин та тарифних коефіцієнтів не належить до дискреційних повноважень військової частини. Крім того, представник позивача зазначив, що відсутність бюджетних асигнувань не може бути самостійною підставою для невиконання встановлених законодавством гарантій грошового забезпечення військовослужбовців, посилаючись, зокрема, на рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Кечко проти України». Стосовно розбіжностей у позовній заяві щодо періодів невикористаних відпусток та розрахункової величини представник позивача пояснив, що такі розбіжності мають характер технічних описок. Зокрема, представник позивача зазначив, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 позивачем не використано 68 діб щорічної основної відпустки та 28 днів додаткової відпустки як учасником бойових дій. Оскільки позивача звільнено з військової служби у 2026 році, компенсація за всі невикористані дні відпусток, на думку представника позивача, повинна обчислюватися з урахуванням належного грошового забезпечення станом на рік звільнення незалежно від того, за які роки відповідні дні відпусток залишилися невикористаними. Представник позивача уточнив, що зазначення у мотивувальній частині позовної заяви 2025 року як року звільнення є технічною опискою, оскільки фактичне звільнення відбулося 29.05.2026 року. Також представник позивача зазначив, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 року становить 3328 грн, а зазначення у пунктах 3 та 4 прохальної частини позовної заяви величини 3209 грн є опискою. Відтак позивач наполягає на застосуванні прожиткового мінімуму, встановленого законом станом на 01.01.2026 року. Щодо клопотання відповідача про зменшення витрат на професійну правничу допомогу представник позивача зазначив, що розмір гонорару адвоката визначено договором про надання правничої допомоги від 04.06.2026 року у фіксованій сумі 40 000 грн. Представник позивача вказав, що надання правничої допомоги включало підготовку адвокатського запиту, дослідження документів первинного обліку грошового забезпечення за 2022-2026 роки, аналіз судової практики Верховного Суду, підготовку позовної заяви та додаткових пояснень. На переконання представника позивача, заявлений розмір витрат відповідає складності справи, обсягу виконаних робіт та значенню спору для позивача, а відповідачем не наведено належних доказів їх неспівмірності. На підтвердження відповідної позиції представник позивача послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року у справі №922/1964/21, Верховного Суду від 28.12.2020 року у справі №640/18402/19 та від 08.11.2023 року у справі №160/17970/21. З огляду на викладене представник позивача просив суд відмовити у задоволенні клопотання військової частини НОМЕР_1 про залишення позовної заяви без розгляду в частині вимог щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 31.08.2025 року, відмовити у задоволенні клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

07.08.2026 року від представника військової частини НОМЕР_1 до суду надійшли додаткові пояснення, в яких представник відповідача зазначив, що доводи представника позивача, викладені у додаткових поясненнях від 06.08.2026 року, є необґрунтованими, не спростовують правової позиції військової частини НОМЕР_1 та не підтверджують наявності підстав для задоволення позовних вимог. Насамперед представник відповідача звернув увагу на порушення представником позивача встановленого судом процесуального строку для подання відповіді на відзив. Зазначив, що ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 року позивачу встановлено п`ятиденний строк для подання відповіді на відзив з дня його отримання. Відзив військової частини НОМЕР_1 сформовано та направлено представнику позивача 28.07.2026 року, у зв`язку із чим, на переконання відповідача, строк для подання відповіді на відзив сплив 03.08.2026 року з урахуванням того, що останній день строку припадав на вихідний день. Водночас представником позивача додаткові пояснення подано лише 06.08.2026 року, тобто після закінчення встановленого судом процесуального строку, без подання відповідного клопотання про його продовження та без зазначення поважних причин пропуску. Представник відповідача наголосив, що документ, названий представником позивача «Додаткові пояснення у справі», за своїм змістом фактично є відповіддю на відзив у розумінні статті 163 КАС України, оскільки містить послідовні заперечення проти всіх доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву. Посилаючись на положення статей 44, 45, 159, 163 КАС України, представник відповідача зазначив, що зміна найменування процесуального документа не змінює його правової природи та не може бути способом уникнення наслідків пропуску процесуального строку. Крім того, відповідач зазначив, що подання додаткових пояснень щодо окремого питання відповідно до частини четвертої статті 159 КАС України допускається за дозволом суду, тоді як відповідного дозволу представнику позивача не надавалося. У зв`язку із цим представник відповідача просив залишити додаткові пояснення представника позивача від 06.08.2026 року без розгляду. Окремо представник відповідача зазначив, що у поданих додаткових поясненнях представник позивача фактично намагається змінити зміст заявлених позовних вимог, посилаючись на наявність технічних та арифметичних описок у позовній заяві. Зокрема, відповідач звернув увагу, що у пунктах 3 та 4 прохальної частини позовної заяви позивач просив здійснити перерахунок грошової компенсації за невикористані дні відпусток із застосуванням розрахункової величини 3209 грн, тоді як у додаткових поясненнях зазначив про необхідність застосування величини 3328 грн. На переконання відповідача, зазначені величини є різними та призводять до різних результатів обчислення грошового забезпечення і компенсації за невикористані дні відпусток, а тому їх заміна не може розглядатися як виправлення очевидної описки. Також представник відповідача зазначив, що позивач намагається усунути розбіжності щодо зазначення 2025 року як року звільнення та включення до переліку розрахункових періодів 2020 і 2021 років, хоча військову службу у військовій частині НОМЕР_1 позивач проходив лише з 17.03.2022 року. Посилаючись на положення статей 9 та 47 КАС України, представник відповідача наголосив, що зміна предмета або підстав позову повинна здійснюватися у встановленому процесуальним законом порядку шляхом подання відповідної письмової заяви, тоді як представником позивача такої заяви не подано. Щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду представник відповідача зазначив, що доводи позивача є суперечливими, оскільки останній одночасно посилається на рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 щодо неконституційності тримісячного строку звернення до суду та на положення частини другої статті 233 КЗпП України, якими такий строк передбачено для вимог про виплату сум, належних при звільненні. Відповідач вважає, що положення статті 233 КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки позивачем заявлено вимоги про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, а не вимоги про стягнення конкретно визначеної суми грошового забезпечення. На переконання відповідача, спір виник у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби, а тому строк звернення до адміністративного суду повинен визначатися відповідно до частини п`ятої статті 122 КАС України, якою передбачено місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. На підтвердження зазначеної позиції представник відповідача послався на постанову Верховного Суду від 11.02.2021 року у справі №240/532/20. У зв`язку із цим представник відповідача наполягав на наявності підстав для залишення позовної заяви без розгляду відповідно до частини третьої статті 123 КАС України. Щодо застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 представник відповідача зазначив, що скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 не зумовлює автоматичного відновлення первинної редакції пункту 4 постанови №704. Посилаючись на пункт 32 Правил підготовки проєктів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 року №870, та частину другу статті 265 КАС України, представник відповідача зазначив, що наслідком скасування нормативно-правового акта є втрата ним чинності, а не автоматичне відновлення попередньої редакції нормативного регулювання. Представник відповідача наголосив, що визначення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців, зокрема розрахункової величини для обчислення посадових окладів та окладів за військовими званнями, належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Крім того, відповідач послався на постанову Верховного Суду від 16.07.2026 року у справі №320/29450/24, зазначивши, що у вказаній справі Верховний Суд дійшов висновку про правомірність установлення Кабінетом Міністрів України фіксованої розрахункової величини 1762 грн відповідно до постанови від 12.05.2023 року №481. На переконання представника відповідача, зазначений правовий висновок підтверджує правомірність застосування військовою частиною НОМЕР_1 розрахункової величини 1762 грн під час визначення посадового окладу та окладу за військовим званням позивача. При цьому представник відповідача зазначив, що за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року військова частина застосовувала положення пункту 4 постанови №704 у редакції, яка передбачала використання прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018 року, а з 20.05.2023 року відповідну величину було прямо закріплено постановою Кабінету Міністрів України №481. Щодо врахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, під час обчислення грошової компенсації за невикористані дні відпусток представник відповідача зазначив, що позивач помилково ототожнює періодичність фактичного нарахування такої винагороди з її правовою природою. Відповідач наголосив, що відповідно до пункту 6 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, до розрахунку компенсації включаються щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. Водночас додаткова винагорода за постановою №168, на думку відповідача, не встановлюється за штатною посадою, а залежить від факту та тривалості безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях або виконанні бойових (спеціальних) завдань. Зокрема, відповідач зазначив, що додаткова винагорода за останній місяць військової служби позивача була нарахована за період з 01.05.2026 року по 28.05.2026 року пропорційно часу виконання відповідних завдань у сумі 27 096,77 грн. Представник відповідача вказав, що змінний характер зазначеної виплати підтверджується також відмінністю сум додаткової винагороди, нарахованої позивачу протягом 2022-2025 років. Таким чином, на переконання відповідача, додаткова винагорода за постановою №168 не відповідає критеріям щомісячного додаткового виду грошового забезпечення, який установлюється за останньою займаною штатною посадою, а тому не повинна включатися до розрахунку компенсації за невикористані дні відпусток. Щодо заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 40 000 грн представник відповідача повторно зазначив, що такий розмір є неспівмірним зі складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом, необхідним для їх виконання. Відповідач наголосив, що справа належить до поширеної категорії адміністративних спорів щодо перерахунку грошового забезпечення військовослужбовців, розглядається за правилами спрощеного позовного провадження та не потребує значного обсягу процесуальних дій. Крім того, представник відповідача звернув увагу на наявність у позовній заяві помилок щодо розрахункової величини, періодів проходження військової служби та року звільнення, які, на його думку, свідчать про недоліки підготовлених представником позивача процесуальних документів. Посилаючись на положення статей 134 та 139 КАС України, представник відповідача зазначив, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд повинен враховувати їх обґрунтованість, пропорційність предмету спору, складність справи, обсяг наданих послуг та поведінку учасників справи. З огляду на наведене представник відповідача просив суд долучити додаткові пояснення до матеріалів справи, залишити без розгляду додаткові пояснення представника позивача від 06.08.2026 року як відповідь на відзив, подану з пропуском процесуального строку, залишити позовну заяву без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду, а в разі розгляду справи по суті - відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі та зменшити заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу до співмірного розміру.

Щодо клопотання представника військової частини НОМЕР_1 про залишення без розгляду додаткових пояснень представника позивача від 06.08.2026 року суд зазначає наступне.

Як убачається з матеріалів справи, 07.08.2026 року від представника військової частини НОМЕР_1 до суду надійшли додаткові пояснення, в яких, серед іншого, заявлено клопотання про залишення без розгляду додаткових пояснень представника позивача Яковишина В.Ю., сформованих у системі «Електронний суд» 06.08.2026 року.

Обґрунтовуючи зазначене клопотання, представник відповідача посилається на те, що ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.07.2026 року позивачу встановлено п`ятиденний строк для подання відповіді на відзив із дня його отримання.

На переконання відповідача, оскільки відзив на позовну заяву було направлено представнику позивача 28.07.2026 року, останнім днем для подання відповіді на відзив було 03.08.2026 року. Водночас додаткові пояснення представника позивача сформовано 06.08.2026 року, тобто після закінчення встановленого судом процесуального строку.

Крім того, представник відповідача зазначає, що поданий позивачем документ за своїм змістом фактично є відповіддю на відзив, а його найменування «Додаткові пояснення у справі» не змінює процесуальної природи такого документа.

Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із наступного.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктами 2, 3, 4 частини третьої статті 2 КАС України основними засадами адміністративного судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі.

Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини четвертої статті 9 КАС України суд вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 44 КАС України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 159 КАС України учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору у заявах по суті справи, до яких належать позовна заява, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення та пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Частиною четвертою статті 159 КАС України передбачено можливість подання учасником справи додаткових пояснень щодо окремого питання, яке виникло під час розгляду справи, якщо суд визнає це за необхідне.

Разом із тим суд зазначає, що процесуальна оцінка поданого учасником справи документа повинна здійснюватися з урахуванням не лише його найменування, а й фактичного змісту, мети подання та значення для правильного вирішення спору.

Як убачається зі змісту додаткових пояснень представника позивача від 06.08.2026 року, зазначений документ містить заперечення щодо доводів військової частини НОМЕР_1 про пропуск строку звернення до адміністративного суду, застосування положень постанов Кабінету Міністрів України №704 та №481, включення додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168, до розрахунку компенсації за невикористані дні відпусток, а також щодо співмірності витрат на професійну правничу допомогу.

Крім того, у зазначених поясненнях представником позивача наведено уточнення щодо розбіжностей у позовній заяві стосовно року звільнення, розрахункової величини та періодів, за які заявлено вимоги.

Таким чином, подані представником позивача пояснення безпосередньо стосуються предмета доказування у справі, містять правові аргументи щодо спірних правовідносин та спрямовані на спростування доводів відповідача.

Суд враховує, що зазначені пояснення сформовано 06.08.2026 року, а їх надходження до суду відбулося до призначеної дати судового розгляду справи - 14.08.2026 року.

При цьому представник відповідача мав можливість ознайомитися зі змістом поданих пояснень, викласти свої заперечення та скористався таким процесуальним правом, подавши власні додаткові пояснення, які надійшли до суду 07.08.2026 року.

Наведене свідчить про те, що відповідач фактично реалізував своє право на заперечення проти доводів позивача, а тому врахування судом поданих пояснень не порушує принципу рівності сторін та не позбавляє відповідача можливості здійснювати захист своєї правової позиції.

Суд також зазначає, що саме по собі подання процесуального документа після закінчення встановленого судом строку не свідчить про зловживання процесуальними правами.

Для висновку про наявність такого зловживання необхідно встановити конкретні обставини, які свідчать про недобросовісне використання учасником справи процесуальних прав усупереч завданню адміністративного судочинства.

Водночас представником відповідача не наведено обставин, які б свідчили про те, що подання представником позивача додаткових пояснень було спрямоване на безпідставне затягування розгляду справи, створення перешкод у здійсненні правосуддя або порушення процесуальних прав іншої сторони.

Суд бере до уваги, що додаткові пояснення подано до початку судового розгляду, вони не містять нових самостійних позовних вимог, а їх зміст стосується правової оцінки вже заявлених вимог та доводів, наведених відповідачем у відзиві.

При цьому питання про те, чи становлять наведені представником позивача уточнення зміну предмета або підстав позову, підлягає окремій оцінці судом з урахуванням положень статті 47 КАС України. Сам факт подання таких уточнень не є достатньою підставою для залишення без розгляду всього документа.

Суд зазначає, що положення процесуального законодавства щодо строків подання заяв по суті справи спрямовані на забезпечення своєчасного та впорядкованого розгляду справи, однак їх застосування повинно відповідати принципам пропорційності, змагальності сторін та ефективного судового захисту.

У цьому випадку суд ураховує незначний проміжок часу між закінченням установленого строку та поданням пояснень, їх безпосередній зв`язок із предметом спору, відсутність установлених обставин зловживання процесуальними правами, а також те, що відповідач скористався правом подати письмові заперечення щодо їх змісту.

За сукупністю наведених обставин суд вважає за можливе прийняти додаткові пояснення представника позивача від 06.08.2026 року та врахувати викладені в них доводи під час вирішення спору по суті в межах заявлених позовних вимог.

Отже, суд доходить висновку, що залишення додаткових пояснень представника позивача без розгляду за встановлених обставин не відповідатиме завданню адміністративного судочинства щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи, тоді як їх прийняття не порушує процесуальних прав відповідача.

Таким чином, клопотання представника військової частини НОМЕР_1 про залишення без розгляду додаткових пояснень представника позивача Яковишина В.Ю. від 06.08.2026 року задоволенню не підлягає.

21.09.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , у період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , під час якої отримував грошове забезпечення відповідно до положень Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 та інших нормативно-правових актів, що регулюють порядок нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовцям.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.05.2026 року №18-РС позивача звільнено з військової служби у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.

З матеріалів справи вбачається, що протягом проходження військової служби позивачу здійснювалося нарахування та виплата грошового забезпечення, яке включало посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, премії, а також додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168.

Відповідно до листа військової частини НОМЕР_1 від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП, наданого у відповідь на адвокатський запит представника позивача, під час визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача протягом 2022-2026 років відповідачем застосовувалася розрахункова величина 1762 грн.

Таким чином, із наданих військовою частиною НОМЕР_1 відомостей убачається, що під час обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням позивача відповідач використовував фіксовану розрахункову величину, а не розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлені законом станом на 1 січня кожного відповідного календарного року.

Зазначені обставини стали підставою для виникнення спору між сторонами щодо правильності визначення розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням та похідних від них виплат за період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року.

З наявних у матеріалах справи документів також убачається, що позивач проходив військову службу на посаді начальника групи охорони та патрульно-постової служби взводу охорони та патрульно-постової служби роти Військової служби правопорядку.

Відповідно до наданих карток особового рахунку позивача за 2022, 2023, 2024, 2025 та 2026 роки військовою частиною НОМЕР_1 здійснювалося нарахування та виплата позивачу грошового забезпечення за відповідні періоди проходження військової служби.

Крім того, матеріалами справи підтверджується нарахування позивачу додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168.

Згідно з наданою військовою частиною НОМЕР_1 довідкою про розмір щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року позивачу нараховано та виплачено додаткову винагороду:

за 2022 рік - 278 709,68 грн;

за 2023 рік - 348 387,09 грн;

за 2024 рік - 294 377,09 грн;

за 2025 рік - 336 290,32 грн.

Загальна сума зазначеної додаткової винагороди за 2022-2025 роки становить 1 257 764,18 грн.

Крім того, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 позивачу нараховано додаткову винагороду за період з 01.05.2026 року по 28.05.2026 року в сумі 27 096,77 грн.

Також наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 визначено невикористані позивачем дні відпусток, за які під час звільнення підлягала виплаті грошова компенсація, зокрема 68 діб щорічної основної відпустки та 28 днів щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується факт проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , нарахування та виплати йому грошового забезпечення із застосуванням розрахункової величини 1762 грн, отримання додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №168, а також наявність невикористаних днів відпусток на момент звільнення з військової служби.

Вважаючи, що військовою частиною НОМЕР_1 неправильно визначено розміри посадового окладу та окладу за військовим званням, унаслідок чого грошове забезпечення та похідні від нього виплати нараховано не в повному обсязі, а також не враховано додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168, під час обчислення компенсації за невикористані дні відпусток, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України гарантовано право громадян на соціальний захист у випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 17 Конституції України встановлено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правове регулювання відносин у сфері соціального і правового захисту військовослужбовців здійснюється, зокрема, Законом України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частини першої статті 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, зокрема підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Частиною третьою статті 9 зазначеного Закону встановлено, що грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону №2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, право військовослужбовця на отримання грошового забезпечення у встановленому законодавством розмірі є гарантованим державою, а військова частина як суб`єкт владних повноважень зобов`язана здійснювати його нарахування та виплату відповідно до нормативно-правових актів, чинних у відповідний період.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 17.03.2022 року по 29.05.2026 року.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 19.05.2026 року №18-РС позивача звільнено з військової служби у зв`язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 позивача виключено зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до листа військової частини НОМЕР_1 від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП протягом 2022-2026 років відповідач здійснював нарахування посадового окладу та окладу за військовим званням позивача із застосуванням розрахункової величини 1762 грн.

Предметом спору є правомірність застосування зазначеної розрахункової величини, правильність нарахування похідних складових грошового забезпечення, обчислення компенсації за невикористані дні відпусток, а також можливість включення до її розрахунку додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168.

Враховуючи зміни нормативного регулювання протягом спірного періоду, суд вважає за необхідне надати окрему правову оцінку кожній групі позовних вимог.

Щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено тарифні сітки, тарифні коефіцієнти та схеми тарифних розрядів, відповідно до яких визначаються розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців.

Пунктом 4 постанови №704 у первинній редакції передбачалося визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 року №103 внесено зміни до пункту 4 постанови №704, внаслідок яких розрахунковою величиною для визначення відповідних окладів установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2018 року.

Водночас постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови №103, яким було внесено зазначені зміни.

Правові наслідки ухвалення цього судового рішення неодноразово були предметом розгляду Верховного Суду.

Так, у постановах від 02.08.2022 року у справі №440/6017/21, від 31.08.2022 року у справі №120/8603/21, від 12.09.2022 року у справі №500/1813/21, від 10.01.2023 року у справі №120/8682/21-а Верховний Суд сформулював правовий підхід, відповідно до якого починаючи з 01.01.2020 року застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01.01.2018 року, не відповідало нормативно-правовим актам вищої юридичної сили, якими змінювався прожитковий мінімум на відповідний календарний рік.

Зазначений правовий підхід знайшов подальше відображення у постановах Верховного Суду від 13.03.2025 року у справах №380/21655/21, №380/25913/21, №240/27296/21 та від 22.05.2025 року у справі №460/17825/21.

Суд зазначає, що правове регулювання грошового забезпечення військовослужбовців повинно здійснюватися з дотриманням принципу юридичної визначеності та ієрархії нормативно-правових актів.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року становив 2481 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2023 року встановлено в розмірі 2684 грн.

Отже, протягом 2022 року та з 01.01.2023 року по 19.05.2023 року прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня відповідного календарного року, перевищував розрахункову величину 1762 грн, яку застосовувала військова частина НОМЕР_1 .

Судом установлено, що відповідач протягом зазначеного періоду визначав посадовий оклад та оклад за військовим званням позивача виходячи з прожиткового мінімуму, установленого на 01.01.2018 року, що підтверджується листом військової частини НОМЕР_1 від 15.06.2026 року №687/115/ВпЗП.

Таким чином, відповідачем не забезпечено визначення посадового окладу та окладу за військовим званням позивача із застосуванням належної розрахункової величини.

Суд звертає увагу, що посадовий оклад та оклад за військовим званням є основними складовими грошового забезпечення військовослужбовця, від розміру яких залежить обчислення окремих щомісячних додаткових виплат.

Відтак неправильне визначення зазначених окладів безпосередньо впливає на правильність обчислення надбавки за вислугу років, надбавки за особливості проходження служби, премії та інших виплат, розмір яких визначається з урахуванням відповідних складових грошового забезпечення.

При цьому суд зазначає, що перерахунок грошового забезпечення повинен здійснюватися з урахуванням фактично встановлених позивачу тарифних коефіцієнтів, відсоткових розмірів надбавок і премій та раніше виплачених сум.

Щодо вимоги позивача про застосування розрахункової величини в розмірі не менше 50 відсотків мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня відповідного календарного року, суд зазначає наступне.

Пунктом 3 розділу II Закону України від 06.12.2016 року №1774-VIII передбачено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат.

У постанові від 11.02.2021 року у справі №240/11952/19 Верховний Суд сформулював правовий висновок щодо застосування положень Закону №1774-VIII під час визначення розрахункової величини для обчислення посадових окладів.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням позивача за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року належить застосовувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня відповідного календарного року, без застосування показника 50 відсотків мінімальної заробітної плати.

Отже, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року в належному розмірі та зобов`язання відповідача здійснити відповідний перерахунок і виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

Щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 20.05.2023 року по 29.05.2026 року.

20.05.2023 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року №481, якою внесено зміни до пункту 4 постанови №704.

Відповідно до зазначених змін розміри посадових окладів та окладів за військовими званнями військовослужбовців розраховуються виходячи з розміру 1762 грн шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт.

Отже, починаючи з 20.05.2023 року Кабінетом Міністрів України безпосередньо встановлено фіксовану розрахункову величину для визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями.

Суд враховує, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 року у справі №320/29450/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 року, пункт 2 постанови №481 було визнано протиправним та нечинним.

Водночас постановою Верховного Суду від 16.07.2026 року у справі №320/29450/24 зазначені судові рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Таким чином, на час вирішення цієї справи відсутнє чинне судове рішення про визнання протиправним та нечинним пункту 2 постанови №481.

Суд зазначає, що правові висновки Верховного Суду щодо необхідності застосування прожиткового мінімуму на 1 січня відповідного календарного року сформульовані стосовно правовідносин, які виникли до зміни нормативного регулювання постановою №481.

Натомість починаючи з 20.05.2023 року застосуванню підлягала нова редакція пункту 4 постанови №704, яка передбачала використання розрахункової величини 1762 грн.

Судом установлено, що протягом періоду з 20.05.2023 року по 29.05.2026 року військова частина НОМЕР_1 здійснювала нарахування грошового забезпечення позивача саме із застосуванням зазначеної величини.

Отже, відповідач діяв відповідно до нормативного регулювання, встановленого Кабінетом Міністрів України.

За таких обставин суд доходить висновку, що правові підстави для перерахунку грошового забезпечення позивача за період з 20.05.2023 року по 29.05.2026 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, відсутні.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог у цій частині належить відмовити.

Щодо перерахунку грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01.01.2026 року

Відповідно до статті 10-1 Закону України №2011-XII військовослужбовцям гарантується право на щорічні основні та додаткові відпустки, а у визначених законом випадках - на отримання грошової компенсації за невикористані дні таких відпусток.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 року у зразковій справі №620/4218/18 сформулювала правовий висновок щодо права військовослужбовців, які мають статус учасника бойових дій, на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки при звільненні з військової служби.

Судом установлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 29.05.2026 року №157 визначено наявність у позивача 68 діб невикористаної щорічної основної відпустки та 28 днів невикористаної додаткової відпустки як учасника бойових дій.

Отже, право позивача на отримання компенсації за зазначені невикористані дні відпусток підтверджується матеріалами справи.

Разом із тим предметом спору є правильність визначення розміру відповідної компенсації.

Позивач просить здійснити її перерахунок із застосуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 року.

Однак, як установлено судом, на дату звільнення позивача з військової служби - 29.05.2026 року - визначення посадового окладу та окладу за військовим званням здійснювалося відповідно до пункту 4 постанови №704 у редакції постанови №481.

Отже, при обчисленні грошової компенсації за невикористані дні відпусток підлягали застосуванню складові місячного грошового забезпечення, визначені відповідно до нормативного регулювання, чинного на дату звільнення.

Сам факт виникнення права на окремі дні відпусток у попередні календарні роки не зумовлює необхідності застосування для обчислення компенсації іншої розрахункової величини, ніж та, яка була передбачена законодавством на момент її нарахування.

Таким чином, суд доходить висновку, що вимоги позивача про перерахунок грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 року є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Щодо включення додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, до складу грошового забезпечення для обчислення компенсації за невикористані дні відпусток

Окремої правової оцінки потребують позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 стосовно не включення додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168, до складу місячного грошового забезпечення, з якого обчислюється компенсація за невикористані дні відпусток, та зобов`язання здійснити відповідний перерахунок.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 на період дії воєнного стану встановлено виплату додаткової винагороди визначеним категоріям військовослужбовців.

Відповідно до статті 9-2 Закону України №2011-XII під час дії воєнного стану військовослужбовцям щомісячно виплачується додаткова винагорода на умовах, у розмірах та в порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Водночас із системного аналізу статей 9 та 9-2 Закону №2011-XII вбачається, що законодавець розмежовує щомісячні додаткові види грошового забезпечення, які мають постійний характер, та спеціальну додаткову винагороду, виплата якої пов`язана з дією воєнного стану.

При цьому правова природа відповідної винагороди повинна визначатися з урахуванням підстав її встановлення, умов виплати, періодичності нарахування та нормативно-правового регулювання конкретної компенсаційної виплати.

У постанові Верховного Суду від 12.02.2026 року у справі №420/77/25 та постанові від 17.04.2026 року у справі №420/39934/24 сформульовано правовий висновок щодо тимчасового характеру додаткової винагороди за постановою №168 та неможливості її включення до складу місячного грошового забезпечення для обчислення компенсації за невикористані дні відпусток військовослужбовців Державної прикордонної служби України.

Верховний Суд виходив із того, що виплата такої винагороди обумовлена дією воєнного стану, виконанням відповідних бойових або спеціальних завдань, її розмір не є сталим, а нарахування здійснюється на підставі наказів командирів.

Водночас суд ураховує, що зазначені правові висновки сформульовані щодо військовослужбовців Державної прикордонної служби України з урахуванням спеціального нормативного регулювання їх грошового забезпечення.

У зв`язку із цим такі висновки не можуть застосовуватися до військовослужбовців інших військових формувань без урахування відмінностей нормативного регулювання.

Суд також бере до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.05.2026 року у справі №280/8933/24.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду дослідила правову природу додаткової винагороди, передбаченої постановою №168, за критерієм систематичності її виплати та дійшла висновку про одноразовий характер додаткової винагороди, яка виплачується військовослужбовцям у зв`язку з пораненням за час стаціонарного лікування або перебування у відпустці для лікування після тяжкого поранення.

Разом із тим суд зазначає, що предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №280/8933/24 було питання застосування Закону України №2050-III щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати такої винагороди.

Отже, наведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду підлягає врахуванню з огляду на встановлену нею правову природу відповідної виплати, однак не вирішує безпосередньо питання застосування пункту 6 розділу XXXI Порядку №260 під час обчислення компенсації за невикористані дні відпусток.

При цьому у постанові Верховного Суду від 10.06.2026 року у справі №240/33823/23 також досліджувалося питання включення додаткової винагороди за постановою №168 до складу місячного грошового забезпечення для обчислення різних видів виплат військовослужбовцям.

Таким чином, суд зазначає, що вирішення питання про включення додаткової винагороди до розрахунку компенсації за невикористані дні відпусток потребує застосування спеціального нормативного регулювання, яке поширюється на позивача.

Саме по собі отримання позивачем додаткової винагороди протягом 2022-2026 років не є достатнім доказом того, що вся сукупність відповідних виплат повинна враховуватися при обчисленні компенсації за невикористані дні відпусток на дату звільнення.

Судом установлено, що розмір додаткової винагороди позивача змінювався протягом проходження військової служби.

Зокрема, за 2022 рік позивачу нараховано 278 709,68 грн, за 2023 рік - 348 387,09 грн, за 2024 рік - 294 377,09 грн, за 2025 рік - 336 290,32 грн.

За період з 01.05.2026 року по 28.05.2026 року позивачу нараховано додаткову винагороду в сумі 27 096,77 грн.

Зазначені обставини підтверджують, що розмір винагороди не був незмінним та визначався з урахуванням умов її виплати у відповідні періоди.

Водночас питання про можливість врахування такої винагороди при обчисленні компенсації за невикористані дні відпусток повинно вирішуватися з урахуванням положень Порядку №260 у редакції, чинній на дату звільнення позивача.

За умови застосування до позивача спеціальних правил, які відносять зазначену винагороду до одноразових додаткових видів грошового забезпечення та не передбачають її включення до розрахунку компенсації за невикористані дні відпусток, правові підстави для задоволення відповідних позовних вимог відсутні.

Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що позивачем не доведено наявності безумовного права на перерахунок компенсації за невикористані дні відпусток шляхом включення всієї додаткової винагороди, отриманої ним протягом 2022, 2023, 2025 та 2026 років.

Отже, за умови встановлення застосовності зазначеного спеціального нормативного регулювання у задоволенні позовних вимог у цій частині належить відмовити.

Відповідно до частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може, зокрема, визнати протиправною бездіяльність суб`єкта владних повноважень та зобов`язати його вчинити певні дії.

Суд зазначає, що належний спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його реальне відновлення.

У цій справі порушення прав позивача полягає у неправильному визначенні розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року, що вплинуло на розмір належного йому грошового забезпечення.

Враховуючи, що обчислення конкретних сум грошового забезпечення належить до компетенції військової частини, яка володіє первинними документами щодо тарифних розрядів, установлених надбавок, премій та фактично виплачених сум, суд вважає належним способом захисту зобов`язання відповідача здійснити відповідний перерахунок та виплату.

При цьому відповідач зобов`язаний здійснити такий перерахунок відповідно до визначеного судом порядку, а не на власний розсуд.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності відповідної поведінки покладається на відповідача.

Оцінивши наявні у матеріалах справи докази в їх сукупності, врахувавши доводи сторін, положення чинного законодавства та правові висновки Верховного Суду, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Зокрема, обґрунтованими є вимоги щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня відповідного календарного року, та відповідних тарифних коефіцієнтів згідно з постановою №704, з урахуванням раніше виплачених сум.

Водночас відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 20.05.2023 року по 29.05.2026 року із застосуванням прожиткового мінімуму на 1 січня відповідного календарного року, оскільки протягом зазначеного періоду застосуванню підлягала редакція пункту 4 постанови №704, запроваджена постановою №481.

Також не підлягають задоволенню вимоги щодо перерахунку компенсації за невикористані дні відпусток із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026 року замість установленої постановою №481 розрахункової величини.

Щодо вимог про включення додаткової винагороди за постановою №168 до розрахунку компенсації за невикористані дні відпусток суд виходить із необхідності застосування спеціальних правил визначення місячного грошового забезпечення на дату звільнення та врахування правових висновків Верховного Суду щодо характеру відповідної винагороди.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для часткове задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

З приводу стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 40 000 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої та другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною третьою статті 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою.

Згідно з частиною четвертою статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини п`ятої статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 КАС України передбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини сьомої статті 134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Згідно з частиною дев`ятою статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом.

Системний аналіз наведених положень процесуального законодавства свідчить, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, який підлягає відшкодуванню за рахунок іншої сторони, повинен відповідати критеріям реальності, необхідності, розумності, обґрунтованості та співмірності.

При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, усі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо встановить, що їх розмір є непропорційним до предмета спору, складності справи, фактичного обсягу наданих послуг та результату її розгляду.

Аналогічний правовий підхід викладено у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 року у справі №2040/6747/18, від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц, від 07.11.2019 року у справі №905/1795/18, від 08.04.2020 року у справі №922/2685/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року у справі №922/1964/21 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого визначення сторонами договору фіксованого розміру гонорару адвоката не виключає необхідності оцінки судом відповідних витрат під час їх розподілу між сторонами.

Суд зазначає, що домовленості між адвокатом та клієнтом щодо розміру гонорару є обов`язковими для сторін відповідного договору, однак не створюють безумовного обов`язку для іншої сторони судового спору відшкодовувати такі витрати в повному обсязі.

Відповідний підхід узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.05.2020 року у справі №904/4507/18, згідно з якими при вирішенні питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд повинен виходити з критеріїв їх реальності та розумності.

Судом встановлено, що на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано договір про надання професійної правничої допомоги від 04.06.2026 року №01/04/06/26, укладений з адвокатським бюро «Яковишин і партнери».

Відповідно до умов зазначеного договору сторонами погоджено фіксований розмір гонорару за надання професійної правничої допомоги у сумі 40 000 грн.

На обґрунтування заявленого розміру витрат представником позивача зазначено про здійснення аналізу документів щодо проходження позивачем військової служби, дослідження карток особового рахунку за 2022-2026 роки, довідок про грошове забезпечення, наказів військової частини, підготовку адвокатського запиту, складання та подання позовної заяви, а також підготовку процесуальних документів під час розгляду справи.

Водночас представник відповідача у відзиві на позовну заяву заперечив проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі, посилаючись на їх неспівмірність зі складністю справи, обсягом фактично виконаних адвокатом робіт та характером спірних правовідносин, і просив зменшити суму таких витрат.

Оцінюючи доводи сторін, суд враховує, що предметом розгляду цієї справи є правомірність нарахування грошового забезпечення військовослужбовцю, застосування розрахункової величини відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №704, а також порядок обчислення компенсації за невикористані дні відпусток.

При цьому правові питання, які становлять предмет спору, не є новими для судової практики та неодноразово розглядалися Верховним Судом.

Зокрема, питання визначення посадових окладів та окладів за військовими званнями із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб було предметом розгляду Верховного Суду у справах №440/6017/21, №120/8603/21, №500/1813/21 та інших.

Питання застосування постанови Кабінету Міністрів України №481 також отримало правову оцінку Верховного Суду у справі №320/29450/24.

Крім того, питання врахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168, під час обчислення окремих видів виплат військовослужбовцям було предметом численних судових спорів.

Таким чином, підготовка позовної заяви та інших процесуальних документів у цій справі хоча й потребувала опрацювання нормативно-правових актів і документів щодо грошового забезпечення позивача, проте значною мірою ґрунтувалася на правових питаннях, стосовно яких уже сформовано судову практику.

Суд також бере до уваги, що заявлені позовні вимоги є однорідними за своєю правовою природою, оскільки пов`язані з правильністю обчислення грошового забезпечення та похідних від нього виплат.

При цьому значна частина наведених у позовній заяві правових аргументів стосується застосування положень постанови Кабінету Міністрів України №704 та правових висновків Верховного Суду щодо відповідної категорії спорів.

Сам по собі значний обсяг нормативно-правового обґрунтування та наведення численних судових рішень не свідчать про необхідність відшкодування витрат на професійну правничу допомогу саме в заявленому розмірі.

Крім того, суд враховує, що за результатами розгляду справи позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають лише частковому задоволенню.

Зокрема, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог щодо перерахунку грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року, тоді як у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Отже, результат розгляду справи не відповідає обсягу заявлених позивачем вимог, що також підлягає врахуванню при визначенні розміру судових витрат, які мають бути відшкодовані за рахунок відповідача.

Разом із тим суд не ставить під сумнів право позивача на отримання професійної правничої допомоги та право адвоката на одержання гонорару в розмірі, погодженому сторонами договору.

Проте реалізація зазначеного права не означає автоматичного покладення всього фінансового зобов`язання позивача перед адвокатом на відповідача.

Суд наголошує, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат необхідно забезпечити справедливий баланс між правом позивача на компенсацію витрат, пов`язаних із захистом його порушених прав, та обов`язком відповідача відшкодовувати лише ті витрати, які є необхідними, обґрунтованими та співмірними з предметом спору.

Враховуючи характер спірних правовідносин, наявність сформованої судової практики Верховного Суду щодо основних питань спору, фактичний обсяг наданої професійної правничої допомоги, часткове задоволення позовних вимог, а також заперечення відповідача щодо неспівмірності заявлених витрат, суд доходить висновку, що заявлена до відшкодування сума 40 000 грн є завищеною та не відповідає критеріям розумності, обґрунтованості й пропорційності.

При цьому суд вважає, що компенсація витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн є співмірною з характером спору, обсягом фактично наданих послуг та результатом розгляду справи.

Визначений судом розмір відшкодування не є оцінкою вартості правничої допомоги за договором між позивачем та адвокатським бюро, а становить суму судових витрат, покладення якої на відповідача суд визнає обґрунтованим за результатами розгляду цієї адміністративної справи.

Таким чином, з урахуванням положень статей 134, 139 КАС України, принципів співмірності, розумності та пропорційності, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимоги позивача щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

За таких обставин суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн.

У задоволенні вимоги про стягнення решти витрат на професійну правничу допомогу в сумі 38 000 грн належить відмовити.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року включно, обчисленого виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 року та 01.01.2023 року відповідно, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 17.03.2022 року по 19.05.2023 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 року та 01.01.2023 року відповідно, на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, з урахуванням належних позивачу щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких залежить від посадового окладу та окладу за військовим званням, та з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000 грн. (дві тисячі гривень).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник