Постанова від 21 вересня 2026 р. у справі №344/2133/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/2133/25

Провадження № 22-ц/4808/1941/26

Головуючий у 1 інстанції Антоняк Т. М.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів Василишин Л. В.,

Максюти І. О.,

секретар Шемрай Н. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представників АТ «Укрсиббанк» адвоката Агабалаєвої Яни Валеріївни на рішення Івано-Франківського міського суду від 07 травня 2026 року та адвоката Лизуненка Сергія Олександровича на додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 29 липня 2026 року, у складі судді Антоняка Т. Д., ухвалені у м. Івано-Франківську, у справі за позовом АТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД», третя особа ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року позивач АТ «Укрсиббанк» пред`явив до відповідача ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД», третя особа ОСОБА_1 позов про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що між позивачем та ОСОБА_1 18 грудня 2007 року було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11270181000 з додатковими угодами, за умовами якого останній отримав кредит в іноземній валюті в сумі 104 000 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,4% річних та кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 15 грудня 2017 року.

В забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору 18 грудня 2007 року прийнята порука ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» на умовах договору поруки № 11270181000/2-П, а також порука ОСОБА_2 на умовах договору поруки №11270181000/1-П, за умовами яких поручителі несуть солідарну відповідальність в повному обсязі.

Крім того, в забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору 18 грудня 2007 року між позивачем та ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» було укладено договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку позивачу передано нежитлова нерухомість загальною площею 74.4 кв.м., по АДРЕСА_1 , ринковою вартістю 700 625грн., що належить відповідачу на праві власності.

У зв`язку із невиконанням позичальником умов кредитного договору, позивач у червні 2015 року звернувся до ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 та ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту. Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 23 травня 2022 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 12 лютого 2024 року та постановою Верховного Суду від 04 вересня 2024 року, позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 18 грудня 2007 року №11270181000 у розмірі 64 692,51 доларів США.

Посилаючись на те, що станом на 30 січня 2025 року рішення суду залишається не виконаним, а заборгованість за кредитним договором не погашена, позивач АТ «Укрсиббакнк» просив з метою погашення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 18 грудня 2007 року № 11270181000 у розмірі 64 692,51 доларів США, що складається з: 61 964,94 доларів США – заборгованість за тілом кредиту, 2 727,57 доларів США – заборгованість за відсотками, а також пені у розмірі 32 400 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 , яке належить на праві власності ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД», встановивши спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення електронних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», а також стягнути з ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» на користь позивача фактично понесені судові витрати та судовий збір у розмірі 10 509,38 грн.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 травня 2026 року відмовлено у задоволенні позову АТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД», третя особа: ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду від 29 липня 2026 року постановлено стягнути з АТ Укрсиббанк» в користь ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» 15 000 грн. витрати на професійну правничу допомогу.

У апеляційних скаргах на зазначені судові рішення суду представники АТ «Укрсиббанк» адвокати Агабалаєва Я. В. та Лизуненко С. О., посилаючись на їх незаконність та необґрунтованість, а також на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просять ухвалені рішення суду скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Також просять вирішити питання розподілу судових витрат.

Адвокат Агабалаєва Я. В. вважає, що у суду першої інстанції не було підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки судове рішення про стягнення заборгованості не змінює змісту відповідного зобов`язання, характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, а додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання та безспірності боргу. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав відповідне зобов`язання продовжує існувати, що узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 грудня 2022 року у справі № 921/542/20.

Представник скаржника вказує на те, що суд першої інстанції не врахував також висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 904/5726/19 (постанова від 15 червня 2021 року), згідно яких перебування спору у провадженні суду та здійснення в ньому процесуальних дій може об`єктивно виключати необхідність подання інших позовів.

Також поза увагою суду першої інстанції залишились висновки Верховного Суду викладені у постанові від 25 травня 2026 року у справі № 354/625/15, згідно яких тривалий розгляд справи може бути визнаний поважною причиною пропуску позовної давності.

А тому, на думку представника позивача, оскільки рішення про стягнення заборгованості набрало законної сили лише у 2024 році, а з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки Банк звернувся у лютому 2025 року, Банк діяв добросовісно та послідовно, обравши один належний спосіб захисту та очікуючи реалізації права у межах уже існуючого судового провадження.

Адвокат Агабалаєва Я. В. звертає увагу апеляційного суду на те, що суд першої інстанції повинен був дослідити та надати оцінку добросовісності дій Банку, тривалості судового розгляду попередньої справи, причини звернення до суду з іпотечними вимогами саме після завершення основного спору та наслідкам застосування позовної давності для балансу інтересів сторін.

Крім того, помилковим, на думку представника скаржника, є й висновок суду першої інстанції про те, що пред`явлення Банком у 2015 році позову про дострокове стягнення заборгованості автоматично визначає момент виникнення у Банку права на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки такі наслідки стосуються виключно основного зобов`язання (кредитного договору) та не можуть автоматично поширюватися на забезпечувальне зобов`язання – іпотеку.

Представник позивача адвокат Лизуненко С. О. вказує, що при ухваленні додаткового рішення у даній справі, суд першої інстанції не врахував подане 04 березня 2026 року заперечення позивача щодо співмірності заявлених витрат.

Крім того, долучений до справи акт прийому-передачі наданих правничих послуг від 08 травня 2026 року не містить жодного опису наданих правничих послуг, а тому неможливо встановити які саме послуги були отримані Відповідачем.

Також представник позивача вертає увагу суду, що судом першої з боку адвоката Адвокатського бюро «Романа Волосянка» не подано жодного процесуального документу по суті спору.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 27 серпня 2026 року поданий третьою особою ОСОБА_1 відзив на апеляційну скаргу позивача залишений без розгляду.

Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційні скарги представників АТ «Укрсиббанк» не скористалися, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляли. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції

Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Представники АТ «Укрсиббанк» адвокати Агабалаєва Я. В. та Лизуненко С. О. в судове засідання апеляційного суду не з`явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені судовими повістками та за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без їх участі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» адвоката Волосянко Р. О. та Швеця З. Я., які просили залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги представників АТ «Укрсиббанк» адвокатів Агабалаєвої Я. В. та Лизуненка С. О. необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ «Укрсиббанк», суд першої інстанції прийшов до висновку, що у зв`язку із зверненням банку в 2015 році до суду із позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивач змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому звернувшись до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 04 лютого 2025 року, АТ «Укрсиббанк» пропустило строк позовної давності, про наслідки спливу якого було заявлено відповідачем.

З такими висновками суду не можна не погодитися.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення в даній справі відповідає в повній мірі.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон) іпотека – це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

У статті 33 Закону передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Оскільки позичальник до теперішнього часу не виконує умови кредитного договору від 18 грудня 2007 року, не повертає отримані у кредит кошти разом із нарахованими процентами, позовні вимоги АТ «Укрсиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими.

Разом з тим банк звернувся до суду із позовом поза межами позовної давності, про застосування якої заявив відповідач у суді першої інстанції (том 2 а.с. 88-98).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що «звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни».

У червні 2015 року банк скористався своїм правом на дострокове стягнення всієї заборгованості за кредитним договором, звернувшись до Тисменицького районного суду Івано-Франківської області із позовом про дострокове стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» заборгованості за кредитним договором, який рішенням від 04 травня 2022 року задовольнив частково (том 1 а.с. 114-122).

Використовуючи своє право згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, шляхом пред`явлення позову про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання зобов`язання з 15 грудня 2017 року на червень 2015 року.

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.

Таким чином, з червня 2015 року у кредитора виникло право на звернення до суду із позовом для захисту своїх порушених прав щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, проте АТ «Укрсиббанк» звернулося до суду із цим позовом до відповідачів лише 05 лютого 2025 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, який передбачений статтею 257 ЦК України.

Ураховуючи вищевикладене, оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено пред`явленням банком в червні 2015 року шляхом подачі позову до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, однак позивач звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 05 лютого 2025 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з пропуском банком позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 зазначено, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (стаття 264 ЦК України).

Пред`явлення позову до суду – це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.

За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків – до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.

У постанові від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», заяви № 22083/93, 22095/93; § 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача АТ «Укрсиббанк» на користь ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення у даній справі, суд першої інстанції прийшов до висновків, що понесені відповідачем ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» витрати на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн., є належним чином обґрунтованими, підтвердженими належними та допустимими доказами.

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 8 статі 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (§80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (§95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Близькі за змістом висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 №922/1964/21.

У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року №755/9215/15-ц та постанові від 05 липня 2023 у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18). Такі ж висновки викладені в додатковій постанові Верховного Суду від 24 березня 2025 року у справі № 677/1985/23, постанові Верховного Суду від 15 січня 2026 у справі № 681/947/24, постанові Верховного Суду від 18 березня 2026 року у справі № 752/18031/22.

Також слід зазначити, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України). Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21). Указана судова практика є незмінною.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу відповідачем ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» надано договір № 04/01-2026 про надання правової допомоги від 02 лютого 2026 року, укладений між товариством та Адвокатським бюро «Романа Волосянка», Додаткову угоду № 1 до Договору про надання правової допомоги № 04/01-2026 від 02 лютого 2026 року, у якій сторонами обумовлена фіксована вартість послуг (гонорару) у розмірі 15 000 грн., акт приймання-передачі наданих послуг (професійної правничої допомоги) від 08 травня 2026 року та платіжну інструкцію (безготівковий переказ в національній валюті) № 121 від 08 травня 2026 року на суму 15 000 грн. (т.2, а.с. 177-183).

23 червня 2026 року позивач подав заперечення щодо покладення на нього витрат відповідача на професійну правничу допомогу (т. 2, а.с.187-193).

Надавши оцінку доказам щодо понесених витрат відповідачем на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, беручи до уваги вищезазначені норми процесуального права та висновки Верховного Суду, а також те, що для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат, враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог АТ «Укрсиббанк», наявність заперечення позивача щодо співмірності заявлених витрат, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що розмір понесених відповідачем витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмету задоволеного позову.

Такий розмір витрат відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру і ці витрати є співрозмірні з виконаною роботою у суді першої інстанції.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" та "East/West Alliance Limited" проти України зазначено, що відшкодуванню підлягають витрати, якщо буде доведено, що вони є фактичними, неминучими, а їхній розмір – розумним та обґрунтованим.

Оскільки позиція АТ «Укрсиббанк» змусила ТОВ «ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-аудит ЛТД» захищатися від необґрунтованого позову, витрати на адвоката були неминучими та фактичними, а отже, підлягають відшкодуванню у повному обсязі.

Апеляційний суд зауважує, що понесені відповідачем витрати на правничу допомогу є реальними, фактичними та безпосередньо пов`язаними з розглядом цієї справи. Їхня вартість була погоджена сторонами у договорі на основі вільного волевиявлення та ринкових цін на юридичні послуги. Таким чином, заявлені витрати є повністю співмірними зі складністю справи, обсягом підготовлених матеріалів та витраченим часом, а доводи апелянта є виключно спробою уникнути виконання свого процесуального обов`язку щодо відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалено рішення.

Доводи скаржника про те, що з боку адвоката Адвокатського бюро «Романа Волосянка» не подано жодного процесуального документу по суті спору є необґрунтованими, оскільки матеріалами справи підтверджується, що адвокат Волосянко Р. О. брав участь у судових засіданнях, знайомився з матеріалами справи, після чого від імені директора ТОВ «Аудиторська фірма «Альфа-Аудит» було подано відзив на позовну заяву із клопотанням про застосування наслідків спливу позовної давності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував.

Згідно з частиною 1 статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника АТ «Укрсиббанк» адвоката Агабалаєвої Яни Валеріївни – залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 07 травня 2026 року – залишити без змін.

Апеляційну скаргу представника АТ «Укрсиббанк» адвоката Лизуненка Сергія Олександровича – залишити без задоволення.

Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 29 липня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 12 жовтня 2026 року.

Судді В. М. Барков

Л. В. Василишин

І. О. Максюта