Постанова від 04 жовтня 2026 р. у справі №534/357/26 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 534/357/26 Номер провадження 22-ц/814/4665/26Головуючий у 1-й інстанції Солоха О. В. Доповідач ап. інст. Дряниця Ю. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 рокум. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Дряниця Ю.В.,

судді Панченко О.О., Чумак О.В.

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у місті Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою в його інтересах представником - адвокатом Хамуляком Миколою Михайловичем,

на рішення Горішньоплавнівського міського суду Полтавської області від 09 червня 2026 року, постановлене суддею Солоха О.В. (повний текст складено 15 червня 2026 року),

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

в с т а н о в и в:

11.02.2026 ОСОБА_1 звернувся в суд із указаним позовом. В обґрунтування підстав позову зазначає, що 21.01.2025 між ним, позивачем, та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умов якого останній отримав у позику грошові кошти в розмірі 40000,00 грн. При укладення такого правочину сторонами зобов`язання погоджено, що позика має бути повернута позичальником частинами по 5000,00 грн кожного місяця до 21.09.2025. Такі умови зобов`язання позичальником залишаються невиконаними, як і вимоги позикодавця у позасудовому порядку врегулювати спірні питання. Із підстав викладеного, позивач просить захистити порушене право та стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у загальному розмірі 85381,18 грн, яка складається із: 40 000,00 грн - сума позики; 2970,47 грн - інфляційні втрати; 42410,96 грн - штрафні санкції.

Рішенням Горішньоплавнівського міського суду Полтавської області від 09.06.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - відмовлено.

Рішення міського суду вмотивовано тим, що позивачем не підтверджено належними доказами факт передачі грошових коштів позичальнику, що виключає підстави їх стягнення у судовому порядку включно зі штрафними санкціями та інфляційними втратами.

Позивач, в інтересах якого діє представник - адвокат Хамуляк М.М., оскаржив рішення міського суду в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення міського суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Зазначає, що у розумінні положень статей 1046, 1047 ЦК України розписка не є єдиним доказом на підтвердження факту отримання позичальником кредитних коштів. Тоді як за відсутності розписки факт передачі коштів підлягав встановленню судом на підставі сукупності інших доказів, зокрема, тривалого листування між сторонами у месенджері Telegram та Instagram. Ці докази не становили предмет дослідження суду першої інстанції через спрощений розгляд справи без виклику сторін та відсутність процесуальної можливості у позивача оперативно зреагувати за вимоги суду.

Звертає увагу, що при укладенні договору його сторони погодили, що грошові кошти мають бути передані у власність позичальника в дату укладення та підписання сторонами цього договору, тобто, до 21.01.2025. Наведене, на думку сторони позивача, свідчить, що під час підписання договору грошові кошти вже були передані.

Також звертає увагу на процесуальну поведінку відповідача, який не скористався правом подати відзив на позову та не спростував факт отримання ним коштів за договором позики, презумпція правомірності якого не спростована.

Разом із апеляційною скаргою стороною позивача заявлено клопотання про долучення додаткових доказів у суді апеляційної інстанції, а саме: роздруківки листування сторін у месенджері Telegram та Instagram; посвідчення офіцера та докази проходження позивачем військової служби. Зазначає, що такі докази з об`єктивних причин не становили предмет дослідження суду першої інстанції. По-перше, справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, а тому позивач був фактично позбавлений реальної можливості реагувати на позицію суду щодо необхідності додаткового доведення передачі коштів; по-друге, позивач є діючим військовослужбовцем та проходить військову службу у в/ч НОМЕР_1 , що об`єктивно унеможливлює своєчасне відстеження ним руху справи через електронні ресурси; по-третє, необхідність подання додаткових доказів виникла лише після ознайомлення сторони позивача зі змістом оскаржуваного рішення, підставою постановлення якого стало не доведення факту отримання відповідачем кредитних коштів.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 06.08.2026 відкрито апеляційне провадження; у справі закінчено підготовчі дії та призначено до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, про що постановлена ухвала апеляційного суду від 11.08.2026.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

22.09.2026 до апеляційного суду надійшло клопотання сторони позивача про долучення доказів, а саме: довідки про забезпечення житлом та контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу.

Вирішуючи клопотання сторони позивача про врахування доказів, які не становили предметом дослідження суду першої інстанції, колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення з таких підстав

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільної процесуальних правовідносин та їх гарантій.

До ознак, що характеризують правосуддя, відноситься, у тому числі, здійснення правосуддя тільки у передбаченому законом порядку (процесуальна форма). При цьому під правосуддям необхідно розуміти не лише діяльність суду щодо вирішення спору про право, але й обов`язкове дотримання процесуальної форми, в якій не просто передбачені порядок і послідовність вчинення процесуальних дій, а й відображено вимоги справедливих (належних) судових процедур.

При цьому, по-перше, цивільна процесуальна форма, завжди обов`язково має нормативний і системний характер. По-друге, вона, по суті, передбачає «алгоритм» поведінки кожного суб`єкта при розгляді та вирішенні цивільної справи (у тому числі і суду). По-третє, становить гарантію дотримання законності, оскільки її недодержання призводить до різних негативних наслідків. Зокрема, об`єктивно мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування та відповідає процедурі повного розкриття доказів.

Порядок подання доказів передбачено статтею 83 ЦПК України, порядок витребування доказів - статтею 84 цього Кодексу. У розумінні статті 81 ЦПК України обов`язок доказування і подання доказів покладається на сторони.

Із огляду на викладені приписи цивільного процесуального законодавства, судом першої інстанції при постановленні ухвали про відкриття провадження від 30.03.2026 ураховано, що в якості обґрунтування позовних вимог позивач надав суду копію договору позики, в п.3.2.2 якого зазначено, що достатнім підтвердженням передачі грошових коштів позичальнику є письмова розписка позичальника, що підтверджує факт отримання ним грошових коштів; за таких обставин, міський суд дійшов висновку про необхідність витребувати оригінал вказаної розписки у позивача для її безпосереднього дослідження в судовому засіданні, а також безпосередньо оригінал договору позики./а.с.40-41/

Копія такої ухвали отримана позивачем у квітні 2026 року, що підтверджується підписом отримувача у рекомендованому поштовому відправленні R068078543241./а.с.46/

Ухвалою Горішньопланівського міського суду Полтавської області від 30.04.2026 повторно витребувано у позивача указані докази; роз`яснено, що відповідно до вимог статті 84 ЦПК України будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна надати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали./а.с.54/

Копія такої ухвали отримана позивачем 12.05.2026, що підтверджується підписом отримувача у рекомендованому поштовому відправленні R068091805476./а.с.63/

На виконання вимог ухвали суду, 28.05.2026 позивачем надано суду оригінал договору позику/а.с.63/; ухвала суду в частині надання оригіналу письмової розписки позивачем не виконана; причини за яких позивач не має можливості подати такий доказ у встановлені судом строки, ним суду не повідомлені.

Установивши викладене, колегія суддів дійшла висновку, що факт проходження позивачем військової служби, як і розгляд справи судом в поряду спрощеного позовного провадження, не є тими об`єктивними причинами, за яких позивач не мав можливості своєчасно реалізувати належні йому процесуальні права та надати суду оригінал письмової розписки, як це передбачено п.3.2.2. договору, або ж інші докази з якими сторона позивача наразі пов`язує доведення факту отримання позичальником кредитних коштів.

Відповідно до частин другої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Усупереч наведеним приписам процесуального закону, стороною позивача не наведено існування виняткових обставин, за яких позивач не мав можливості своєчасно подати суду першої інстанції докази (переписка сторін у месенджері Telegram та Instagram), у розпорядженні якого вони перебували.

Із огляду на викладене та враховуючи позицію Верховного Суду, сформовану 12.10.2023 у справі №499/895/19, за змістом якої інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання сторони позивача та врахування доказів, які не становили предмет дослідження суду першої інстанції.

Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження (частина перша статті 368 ЦПК України) без повідомлення учасників справи (частина перша статті 369 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Із матеріалів справи убачається, що 21.01.2025 між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики.

Згідно із розділом 1 договору позичальник бажає отримати грошові кошти у позику, а позикодавець готовий надати грошові кошти позичальнику на умовах, що передбачені цим договором. Цей договір вважається безпроцентним, тобто на позичальника не покладається обов`язок щодо виплати будь-яких процентів або інших регулярних платежів на користь позикодавця за користування грошовими коштами за цим договором, окрім зобов`язання з повернення суми таких грошових коштів у строк та на умовах, визначених цим договором.

Згідно із п.3.1.1. за цим договором позикодавець передає позичальнику грошові кошти у позику в розмірі 40 000,00 грн.

Оскільки позика за цим договором передається безкоштовно, проценти та будь-які інші платежі, що передбачені за користування позикою, не нараховуються за цим договором (п.3.1.2. договору).

Згідно із п.3.2.1. договору сторонами погоджено, що грошові кошти мають бути передані у власність позичальнику в дату укладення та підписання сторонами цього договору - тобто 21.01.2025.

Фактична передача грошових коштів позичальнику здійснюється шляхом готівкової передачі коштів. Сторонами погоджено, що достатнім підтвердженням передачі грошових коштів позичальнику є письмова розписка позичальника, що підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів (п.3.2.2. договору).

Згідно із п.4.1.1. договору сторонами погоджено, що позика має бути повернута частинами у відповідності до наступного графіку: частинами по 5 000,00 грн кожного місяця до 21.09.2025.

За змістом п.11.1. договору він набуває чинності від дати його підписання обома сторонами, що вказані вище та продовжує діяти до дати повернення позики (однак в будь-якому випадку до повного виконання своїх обов`язків).

У випадку, коли позика передається позичальнику пізніше дати укладення та підписання сторонами договору, що вказана вище, цей договір набуває чинності в дату фактичного отримання позики у володіння позичальника./а.с.10-19/

На підтвердження розміру стягнення, позивачем складено розрахунок, за яким: 40 000,00 грн - сума позики; 2 970,47 грн - інфляційні втрати; 42 410,96 грн - штрафні санкції./а.с.37-38/

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, міський суд виходив із того, що з аналізу спірних правовідносин та матеріалів справи суд позбавлений можливості встановити чи була фактична передача коштів за договором позики від 21.01.2025, оскільки в п.3.2.2 договору зазначено, що достатнім підтвердженням передачі грошових коштів позичальнику є письмова розписка позичальника, що підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів.

Приймаючи до уваги те, що позивачем на підтвердження позовних вимог не подано до суду ані копії боргової розписки, ані її оригіналу, суд дійшов висновку про залишення позову без задоволення за необґрунтованістю та недоведеністю заявлених вимог.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції погоджується з таких підстав.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі №6-63цс13, від 02.07.2014 у справі №6-79цс14, від 13.12.2017 у справі №6-996цс17, і підтримані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Апеляційний суд приймає до увагу сталу позицію Верховного Суду, який враховує, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010).

У постанові Верховного Суду України від 24.02.2016 у справі №6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зі справи, яка переглядається, убачається, що при укладенні договору позики його сторони погодили (п.3.2.1. договору), що «грошові кошти мають бути передані у власність позичальнику в дату укладення та підписання сторонами цього договору - тобто 21.01.2025».

Між тим, заключні положення договору, а саме, його пункт 11.1., яким визначено порядок набрання чинності правочину, визначають, що «У випадку, коли позика передається позичальнику пізніше дати укладення та підписання сторонами договору, що вказана вище, цей договір набуває чинності в дату фактичного отримання позики у володіння позичальника».

Відтак, аналізуючи положення п.3.2.1. договору в контексті положень пункту 11.1. цього договору, слід дійти висновку, що умови зобов`язання допускають факт передачі позики пізніше дати укладення та підписання сторонам договору (21.01.2025), що спростовує твердження сторони позивача, викладені у доводах апеляційної скарги, що під час підписання договору грошові кошти вже були передані.

За встановлених обставин, доведення стороною позивача підлягає факт передачі ним грошових коштів позичальнику, що серед іншого, впливає на дату набуття чинності такого правочину (п.11.1. договору). При цьому, презумпція правомірності правочину, який не набув чинності, не створює для відповідача обов`язку виконання такого зобов`язання, зокрема, покладення штрафних санкцій та інфляційних втрат.

Із метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Частиною третьою статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Стандарти доказування не передбачають обов`язку суду вважити доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. На цьому наголосив Верховний Суд у справі №908/1879/17 від 04.03.2021.

При постановленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, та на підставі наданих стороною позивача доказів, дійшов обґрунтованого висновку, що за відсутності оригіналу боргової розписки, складення якої передбачено п.3.2.2 договору, факт передачі позики є недоведеним, а тому у задоволенні позову слід відмовити за необґрунтованістю та недоведеністю заявлених вимог.

Доводи апеляційної скарги сторони позивача правильність таких висновків не спростовую, оскільки зводяться до загального цитування норм матеріального права та довільного трактування умов договору. Зокрема, цитуючи 1 абзац пункту 3.2.2. договору, сторона позивача залишає поза увагою 2 абзац цього пункту, за змістом якого сторонами погоджено «що достатнім підтвердженням передачі грошових коштів позичальнику є письмова розписка позичальника, що підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів».

Відтак, незалежно від того, що за змістом положень статей 1046, 1047 ЦК України розписка не є єдиним доказом на підтвердження факту отримання позичальником кредитних коштів, сторони зобов`язання при укладенні договору погодили її складання позичальником, як достатнє підтвердження передачі грошових коштів.

Усупереч приписами цивільного процесуального закону, який покладає на позивача тягар доведення свого права вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, стороною позивача наведений обов`язок не виконано, а тому за правилами частини четвертої статті 12 ЦПК України він несе ризик настання наслідків із цим пов`язаних.

Доводів на спростування викладеного апеляційна скарга не містять, а докази, якими сторона позивача наразі обґрунтовує факт передачі коштів, за відсутності поважних причин, не становили предмет дослідження суду першої інстанції, а тому апеляційним судом до уваги не приймаються. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення міського суду має бути залишено без змін.

Керуючись ст.ст.367, 368, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в його інтересах представником - адвокатом Хамуляком Миколою Михайловичем, - залишити без задоволення.

Рішення Горішньоплавнівського міського суду Полтавської області від 09 червня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Ю.В. Дряниця

Судді О.О. Панченко

О.В.Чумак