Постанова від 06 жовтня 2026 р. у справі №922/264/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2026 року

м. Київ

cправа № 922/264/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників сторін:

офісу ГП - Савицька О.В.

позивача - Баранчук О.Б.

відповідача - 1 - не з`явився

відповідача - 2 - Іваненко Є.В.

відповідача - 3 - не з`явився

відповідача - 4 - не з`явився

відповідача - 5 - не з`явився

третьої особи на стороні позивача - Баранчук О.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 (у складі колегії суддів: Склярук О.І. (головуючий), Гетьман Р.А, Хачатрян В.С.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 (суддя Шарко Л.В.)

за позовом керівника Харківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Контакт плюс"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський кінний завод"

3. Харківської районної військової адміністрації Харківської області

4. Головного управління Держгеокадастру у Харківській області

5. Люботинської міської ради Харківської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Департамент культури і туризму Харківської обласної військової адміністрації

про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями історико-культурного призначення

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. 30.01.2024 керівник Харківської окружної прокуратури (далі - Прокурор, Скаржник) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації (далі - Харківська ОДА, Позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Контакт плюс" (далі - ТОВ "Контакт плюс", Відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський кінний завод" (далі - ТОВ "Харківський кінний завод", Відповідач-2), Харківської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Харківська РДА, Відповідач-3), Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру, Відповідач-4), Люботинської міської ради Харківської області (далі - Люботинська міськрада, Відповідач-5) про усунення перешкод Харківській ОДА у користуванні і розпорядженні землями державної власності історико-культурного призначення, а саме просив суд:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Харківської РДА від 20.01.2004 № 14 "Про надання земельної ділянки ТОВ "Контакт плюс" (далі - розпорядження РДА від 20.01.2004 № 14);

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 09.04.2004, укладений між Харківською РДА та ТОВ "Контакт плюс", яким передано в оренду ТОВ "Контакт плюс" земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га (далі - спірна земельна ділянка) та який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ДП "Центр державного земельного кадастру" 09.04.2004 за номером 204 (далі - договір оренди);

- визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 26.11.2004, укладений між ТОВ "Контакт плюс" та ТОВ "Харківський кінний завод", яким останньому передано в суборенду спірну земельну ділянку та який зареєстровано в Харківському районному відділі реєстрації ДП "Центр державного земельного кадастру" 26.11.2004 за номером 208 (далі - договір суборенди);

- визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32- Г "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" у частині передання у комунальну власність Люботинської міськради спірної земельної ділянки (далі - наказ ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32-Г);

- зобов`язати Люботинську міськраду, ТОВ "Контакт плюс" та ТОВ "Харківський кінний завод" повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га державі в особі Харківської ОДА;

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права комунальної власності Люботинської міськради на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

1.2. В обґрунтування позовних вимог Прокурор посилався на те, що на частині спірної земельної ділянки розташована пам`ятка археології місцевого значення городище "Шеєрманівське", яка занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України з охоронним номером 4929-Ха, у зв`язку з чим спірна земельна ділянка не може бути передана в комунальну чи приватну власність та підлягає поверненню власникові - державі. За доводами Прокурора, оскільки спірна земельна ділянка віднесена до земель історико-культурного призначення, то надання її в користування для здійснення сільськогосподарського виробництва є порушенням вимог законодавства щодо охорони та збереження об`єктів культурної спадщини.

1.3. Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 у задоволенні позову відмовлено повністю.

1.4. При цьому місцевий господарський суд виходив з того, що не можна вважати доведеним знаходження на спірній земельній ділянці пам`ятки археології, яка взята на державний облік згідно законодавства, що діяло до набрання чинності Законом України "Про охорону культурної спадщини", або зареєстрованої у Державному реєстрі нерухомих пам`яток України. Суд зазначив, що при формулюванні позовних вимог, зокрема про повернення спірної земельної ділянки державі, Прокурор не надав доказів про межі пам`ятки, які б могли свідчити про необхідність повернення усієї земельної ділянки із відповідною площею.

1.5. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 вказане рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 скасовано в частині відмови в позові про: визнання незаконним та скасування наказу від 15.12.2020 № 32-Г; зобов`язання повернути спірну земельну ділянку; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки; скасування державної реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку; скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з одночасним припиненням усіх зареєстрованих щодо неї речових прав та їх обтяжень.

У цій частині прийнято нове рішення, яким позов задоволено з викладенням резолютивної частини рішення у відповідній редакції, а в частині відмови в задоволення іншої частини позовних вимог залишено без змін.

1.6. Суд апеляційної інстанції, за наслідками оцінки матеріалів справи у сукупності, керуючись принципом вірогідності доказів, дійшов висновку, що пам`ятка археології місцевого значення городище "Шеєрманвське" потрапляє на спірну земельну ділянку, при цьому співпадіння не всієї території пам`ятки археології зі спірною земельною ділянкою, а лише її частини, не має правового значення.

З огляду на особливості правового регулювання статусу земельних ділянок історико-культурного призначення та неможливість їх передання у комунальну чи приватну власність, а також з урахуванням того, що спірна земельна ділянка була передана Люботинській міськраді як земля сільськогосподарського призначення, апеляційний господарський суд вказав, що позовна вимога про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32-Г за встановлених судом обставин цієї справи відповідає критерію правомірності та ефективності обраного Прокурором способу захисту порушеного права, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника, а відтак підлягає задоволенню, а позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності також підлягає задоволенню як похідна.

Водночас суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовної вимоги Прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження РДА від 20.01.2004 № 14, яке було реалізоване укладенням договору оренди земельної ділянки (тобто вичерпало дію фактом його виконання), оскільки його оскарження не є ефективним способом захисту.

Суд вказав, що оскільки надання спірної земельної ділянки в орендну ТОВ "Контакт плюс" відбулося з порушенням встановленого законом порядку, то наявні підстави для визнання недійсними договорів оренди та суборенди земельної ділянки.

Апеляційний господарський суд також виснував, що зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. При цьому не розроблення уповноваженим органом проекту землеустрою земельної ділянки, на якій знаходиться городище "Шеєрманівське", та, як наслідок, невнесення до Державного земельного кадастру меж такої земельної ділянки із зазначенням обмежень щодо режиму її використання, не свідчить про відсутність таких обмежень та можливість перебування спірної земельної ділянки у комунальній власності, а також у користуванні відповідачів за відсутності додержання спеціального порядку такої передачі.

З цих же підстав апеляційний господарський суд вказав про наявність підстав для задоволення позовної вимоги Прокурора про повернення державі в особі Харківської ОДА спірної земельної ділянки та виснував, що одночасне скасування державної реєстрації спірної земельної ділянки поновить права законного розпорядника спірної землі, що вказує на наявність підстав для задоволення такої позовної вимоги.

Також суд звернув увагу на те, що заволодіння приватними особами земельними ділянками історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури, всупереч чинному законодавству та/або без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства. Отже, витребування спірних земельних ділянок історико-культурного призначення, на яких розташовані пам`ятки архітектури національного значення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема особливим правовим режимом відповідних земельних ділянок. Суспільний інтерес у контролі за використанням земельних ділянок історико-культурного призначення для гарантування збереження культурної спадщини у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні права користування земельними ділянками, які мають використовуватися за цільовим призначенням, виконувати свої важливі функції.

1.7. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 частково задоволено касаційну скаргу ТОВ "Харківський кінний завод", постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.10.2024 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

1.8. Таке рішення суду касаційної інстанції мотивовано необхідністю прийняття до уваги принципу належного урядування та врахування того, що лише невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду), відноситься до пам`ятки археології городища "Шеєрманівське" (городище "Люботинське"), а тому позбавлення ТОВ "Харківський кінний завод" права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу інтересу та не здійснювалося в інтересах суспільства, тобто не було пропорційним.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що для вирішення питання для витребування (за наявності підстав) земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, необхідно її ідентифікувати, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі відповідно до вимог статті 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр".

Велика Палата Верховного Суду вчергове звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору.

2. Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

2.1. За наслідками нового розгляду судом апеляційної інстанції 17.08.2026 ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу Прокурора задоволено частково, рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 скасовано в частині відмови у задоволенні позову про зобов`язання Люботинської міської ради, ТОВ "Контакт плюс" та ТОВ "Харківський кінний завод" повернути земельну ділянку площею 34,5883 га державі особі Харківської ОДА, і прийнято нове рішення про часткове задоволення позовних вимог; викладено резолютивну частину рішення у такій редакції:

"Позов Харківської окружної прокуратури, м. Харків, в інтересах держави в особі Харківської обласної військової адміністрації, м. Харків, - задовольнити частково.

Зобов`язати Люботинську міську раду повернути частину земельної ділянки з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 5,1201 га, межі якої визначено згідно з координатами поворотних точок.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.".

2.2. Ухвалою від 09.09.2026 суд апеляційної інстанції виправив описку у 4, 5, 6, 10 абзацах резолютивної частини постанови шляхом зазначення належного отримувача земельної ділянки - "державі в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації".

2.3. В такий спосіб суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні інших позовних вимог Прокурора, зокрема до Люботинської міської ради (щодо повернення всієї земельної ділянки), а також відмовив у задоволенні позовних вимог до ТОВ "Контакт Плюс" і ТОВ "Харківський кінний завод" щодо зобов`язання повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001.

2.4. При ухваленні такої постанови суд апеляційної інстанції керувався тим, що умовою належності земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення є розташування на ній об`єктів, визначених статями 53, 54 Земельного кодексу України, статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", з огляду на імперативність якої земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури. Таким чином, не встановлення межі історико-культурного зонування пам`ятки не дає підстави стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.

Задля ідентифікації спірної земельної ділянки та врахування вказівок Великої Палати Верховного Суду апеляційний суд ухвалив прийняти новий доказ по справі, а саме надане Прокурором експертне дослідження щодо визначення її (земельної ділянки) поворотних точок. Згідно вказаного експертного висновку та зважаючи на інші докази у справі в їх сукупності, суд виснував, що пам`ятка археології городище "Шеєрманівське" розташована в межах земельної ділянки з кадастровим № 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га. Згідно з обліковою карткою функціональна типологія об`єкта - городище, площа - 5,5 га.

Тобто лише 5,5 га із загальної площі земельної ділянки 34,5883 га потенційно вважаються такими, на яких знаходиться пам`ятка археології. Ця цифра, за висновками суду апеляційної інстанції, є незначною, тому витребування як належний спосіб захисту в цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки.

Суд також зазначив, що позбавлення Відповідача-1 та Відповідача-2 права користування всією земельною ділянкою не переслідує законної мети і не встановлює справедливого балансу та не є пропорційним. Зокрема з огляду на це не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання недійсним договорів оренди та суборенди, а також витребування тієї частини земельної ділянки, відносно якої відсутній спір.

З посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у підпунктах 8.33-8.39 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, суд апеляційної інстанції зазначив, що задоволення позову власника про повернення земельної ділянки від суборендаря, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення права суборенди відповідача, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочностей користування та розпорядження своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права суборенди за відповідачем, не є належним способом захисту прав власника земельної ділянки від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння.

Про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру апеляційний суд виснував з огляду на те, що наведене не призведе до відновлення порушеного права, про яке зазначає Прокурор.

2.5. Прокурор не погодився з такою постановою суду апеляційної інстанції та скористався правом її касаційного оскарження.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

3.1. Касаційне провадження у справі відкрито 21.09.2026 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.2. У своїй касаційній скарзі Прокурор просить Суд скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 і рішення Господарського суду Харківської області від 20.06.2024 в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог, а в іншій частині постанову та рішення залишити без змін.

3.3. Доводами касаційної скарги Прокурор визначив невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме:

- застосовано норми статті 391 Цивільного кодексу України, статей 53, 54, 54-1, 84, 150, частини другої статті 152 Земельного кодексу України, статей 1, 6 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", преамбули і статей 1, 17, 31, 34 Закону України "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", статей 1, 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI (далі - Конвенція 1972 року) без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у цій справі № 922/264/24;

- застосовано норми статей 79 Земельного кодексу України, статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 911/906/23, від 04.03.2026 у цій справі № 922/264/24;

- застосовано норми статті 54 Земельного кодексу України, частини першої статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини" без урахування висновку про їх застосування, викладеного у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 813/4701/16;

- застосовано норми статті 54 Конституції України, статті 3 Цивільного кодексу України, статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у цій справі № 922/264/24 та у постанові Верховного Суду від 17.06.2026 у справі № 916/938/22.

3.4. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Харківський кінний завод" просить Суд відмовити у її задоволенні, постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 залишити без змін.

3.5. ГУ Держгеокадастру у відзиві на касаційну скаргу просить Суд відмовити у її задоволенні у повному обсязі, а оскаржувану постанову Східного апеляційного господарського суду залишити без змін.

3.6. Департамент культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації у наданому Суду відзиві на касаційну скаргу зазначає про суперечність вимогам законодавства наказу ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32-Г, про неможливість повернення лише частини земельної ділянки та скасування державної реєстрації на частину земельної ділянки.

3.7. Інші учасники справи правом надати Суду відзив на касаційну скаргу гне скористалися.

4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням голови Харківської РДА від 20.01.2004 № 14 затверджено технічну документацію по встановленню меж земельної ділянки і оформленню документів, що посвідчують право користування землею, ТОВ "Контакт плюс" для ведення підсобного господарства на території Люботинської міськради та надано в довгострокову оренду строком на 25 років ТОВ "Контакт плюс" земельну ділянку сільськогосподарського призначення, розташовану за межами населеного пункту, на території Люботинської міськради, загальною площею 34,5883 га для ведення підсобного господарства.

4.2. На підставі вказаного розпорядження між Харківською РДА та ТОВ "Контакт плюс" укладено та зареєстровано договір оренди земельної ділянки від 09.04.2004, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у тимчасове користування земельну ділянку з земель запасу Люботинської міськради, згідно з планом землекористування, що додається. В оренду передається земельна ділянка з земель дослідного господарства "Комунар" Люботинської міської ради загальною площею 34,5883 га ріллі. Земельна ділянка передається в оренду для підсобного господарства. Договір укладається строком на 25 років, починаючи з дати його реєстрації.

У подальшому між ТОВ "Контакт плюс" та ТОВ "Харківський кінний завод" укладено договір суборенди земельної ділянки від 26.11.2004, яким останньому передано у користування на умовах суборенди земельну ділянку площею 34,5883 га строком до 09.04.2029 для ведення підсобного господарства.

4.3. З 01.01.2013 відповідно до вимог пункту 6 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06.09.2012 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" та положень статті 122 Земельного кодексу України (у редакції від 01.01.2013) повноваження розпорядника земельної ділянки державної власності з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га набув Держгеокадастр.

4.4. Відповідно до статей 15-1, 117, 122 Земельного кодексу України, Указу Президента України від 15.10.2020 № 449/2020 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", постанови Кабінету Міністрів України від 16.11.2020 № 1113 "Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", наказу Держгеокадастру від 17.11.2020 № 485 "Деякі питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності до комунальної власності" наказом Держгеокадастру від 15.12.2020 № 32-Г земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001 площею 34,5883 га передано з державної у комунальну власність Люботинської міськради.

4.5. 21.01.2021 відомості про реєстрацію права комунальної власності на спірну земельну ділянку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

4.6. Рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради від 25.01.1972 № 61 об`єкт культурної спадщини пам`ятку археології городище "Шеєрманівське" (городище "Люботинське") взято на державний облік та присвоєно охоронний номер 1348. Наведене підтверджується, зокрема, наявною у матеріалах справи обліковою карткою пам`ятки археології городища "Шеєрманівське" від 16.01.2018, затвердженою Департаментом культури і туризму Харківської ОДА (зокрема пункт 4). Зазначена облікова картка містить опис (характеристику) об`єкта, розташування та межі його території на генеральному плані з визначенням зон охорони від 2018 року, фрагмент топографічної карти 1952 року, план-схему розташування городища 1961-1964 років і 2018 року, функціональне використання, ступінь схоронності об`єкта.

4.7. У подальшому рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради від 23.01.1984 № 33 щодо вказаного об`єкта встановлено охоронну зону по всій площі городища "Шеєрманівське" та на відстані 50 метрів від збережених валів та ровів городища.

4.8. Згідно з наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 03.09.2020 № 2088 пам`ятку археології городище "Шеєрманівське" вирішено внести до Державного реєстру пам`яток України за категорією місцевого значення та присвоєно охоронний номер 4929-Ха.

4.9. Як встановили суди, відомості про занесення пам`ятки археології городище "Шеєрманівське" до Державного реєстру пам`яток України наявні на офіційному вебсайті ОКЗ "Харківський науково-методичний центр культурної спадщини".

4.10. За доводами Прокурора, оспорювані ним наказ, розпорядження та договори суперечать вищевказаному правовому режиму охорони пам`ятки археології, тому він звернувся до суду з позовом у цій справі.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні Прокурора та представників учасників, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. У справі, що переглядається, предметом касаційного розгляду є рішення місцевого господарського суду (у частині, що не скасовано постановою апеляційного суду) та постанова суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог Прокурора в інтересах держави в особі Харківської ОВА.

5.4. Як вбачається з матеріалів справи, Прокурор при зверненні з позовом до господарського суду в інтересах Харківської ОВА вказав, що спірна земельна ділянка, з огляду на розміщення на її частині пам`ятки археології місцевого значення, не може бути передана в комунальну власність та підлягає поверненню законному власнику - державі, та заявив вимоги про усунення перешкод Позивачу, а саме Харківській ОВА, у користуванні та розпорядженні землями історико-культурного призначення.

5.5. Розглянувши справу в межах наведених Прокурором доводів касаційної скарги, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

5.6. Відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

5.7. За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду на захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

5.8. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. У свою чергу відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

5.9. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 та інших.

5.10. Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

Згідно із частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

5.11. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

5.12. Так, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 Земельного кодексу України).

5.13. При цьому, залежно від обставин справи, вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов.

5.14. Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи цю справу № 922/264/24, звернула увагу, що з 1953 року збереження пам`яток історії, археології та мистецтва покладено на Міністерство культури УРСР, пам`яток архітектури - на Держбуд УРСР. Протягом 1940-1950-х років були затверджені списки історичних міст, державні реєстри пам`яток архітектури, історії, археології, мистецтва, розгорнуті реставраційні роботи. Однак із кінця 1950-х років охорона пам`яток стала розглядатися як марнотратство, і державні реєстри були скорочені.

Зі створенням 1966 року Українського товариства охорони пам`яток історії та культури відбулося пожвавлення пам`яткоохоронної діяльності. Починає відновлюватися система органів охорони пам`яток, запроваджується їх нова реєстрація. Ухвалення у 1976 і 1978 роках відповідно загальносоюзного та республіканського законів про охорону й використання пам`яток історії та культури сприяло підвищенню уваги державних органів і громадськості до збереження культурної спадщини. Так, 13.07.1978 Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР № 3600-IX "Про охорону і використання пам`яток історії та культури", а з 1986 року розгорнуто підготовку багатотомного "Зводу пам`яток історії та культури України".

У 1988 році УРСР приєдналася до Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 року.

Відповідно до статті 1 Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" пам`ятками історії та культури є споруди, пам`ятні місця і предмети, зв`язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою. Стаття 6 цього Закону встановила, що до історії та культури належать пам`ятки археології - городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам`яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів.

Починаючи з 12.07.2000 особливості правовідносин, пов`язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України "Про охорону культурної спадщини" (пункти 134-142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.03.2026 у справі № 922/264/24).

5.15. У преамбулі Закону України "Про охорону культурної спадщини" зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Пунктом 5 розділу Х "Прикінцеві положення" цього Закону визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури".

Тобто Закон "Про охорону культурної спадщини" було ухвалено на заміну Закону УРСР "Про охорону і використання пам`яток історії та культури" щодо регулювання правовідносин, пов`язаних з пам`ятками історії та культури.

5.16. Стаття 1 Закону "Про охорону культурної спадщини" визначає наступні ключові терміни:

культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

об`єкт культурної спадщини - місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам`ятка - об`єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

охорона культурної спадщини - комплекс заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

зони охорони пам`ятки - встановлювані навколо пам`ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим;

5.17. Ця ж стаття в редакції, чинній на час передачі земельної ділянки в комунальну власність, передбачала, зокрема, наведені нижче терміни в такому значенні:

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

пам`ятка культурної спадщини (далі - пам`ятка) - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою;

зони охорони пам`ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам`ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання;

історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

5.18. Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони цінні не тільки як нерухоме майно ("матеріальну" цінність), а набувають історико-культурну цінність ("нематеріальну", ідеологічну цінність). Така "нематеріальна" цінність культурної спадщини не з`являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.

В такий спосіб руйнування нерухомого об`єкта культурної спадщини завдасть шкоди не лише його власнику або володільцю (які втратять внаслідок цього нерухоме майно), а і суспільству в цілому (оскільки разом із нерухомим майном буде безповоротно втрачено його "нематеріальну" історико-культурну цінність, що формувалась протягом поколінь). З огляду на це нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

5.19. Важливість для держави завдання щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями. Так Конвенція 1972 року відзначала в преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу. Стаття 1 вказаної Конвенції 1972 року визначає, що під "культурною спадщиною" розуміються, зокрема, пам`ятки: елементи та структури археологічного характеру, а також визначні місця: зони, включаючи археологічні визначні місця, що є універсальною цінністю з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології. Відповідно до статті 4 Конвенції 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. Із цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.

5.20. Отже, охорона об`єктів культурної спадщини є важливим завданням держави, а пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід`ємною частиною якого є ратифікована міжнародна конвенція.

5.21. Статтями 53, 54 Земельного кодексу України передбачено, що до земель історико-культурного призначення належать земельні ділянки, призначені для збереження та обслуговування пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, охоронюваних археологічних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, об`єктів культурної всесвітньої спадщини, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, які надані та використовуються для потреб охорони культурної спадщини, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

5.22. У квітні 2021 року Земельний кодекс України доповнено статтею 54-1, яка передбачає, що з метою охорони культурної спадщини на використання земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, буферної зони, історичного ареалу населеного місця, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини встановлюються обмеження відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини". Обмеження у використанні земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об`єктів землі незалежно від їх цільового призначення.

5.23. Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру. Режим використання земель у межах території пам`ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об`єкта культурної всесвітньої спадщини визначається науково-проектною документацією у сфері охорони культурної спадщини, а до затвердження такої документації - Законом України "Про охорону культурної спадщини".

5.24. Відповідно до пункту "г" частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Тобто заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави.

Про це Велика Палата Верховного Суду наголосила у постанові від 04.03.2026 у цій справі № 922/264/24, і з огляду на направлення справи на новий розгляд таке правозастосування є обов`язковим для судів попередніх інстанцій.

5.25. Згідно з частинами першою та шостою статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" усі пам`ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов`язані з ними рухомі предмети, є державною власністю. Землі, на яких розташовані пам`ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам`ятки археології - поля давніх битв.

5.26. Зазначені правові норми спрямовані на забезпечення належної охорони пам`яток археології, оскільки пам`ятки археології як нерухомі об`єкти культурної спадщини не можуть бути перенесені на інше місце без втрати їх цінності, оскільки зазвичай знаходяться безпосередньо у глибині земної поверхні, у зв`язку із чим нерозривно пов`язані з земельними ділянками, на яких вони розташовані. Правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, не має відрізнятися від правового режиму самої пам`ятки, яка згідно із Законом не може перебувати в приватній чи комунальній власності.

Статтею 17 вказаного Закону гарантовано право державної власності на пам`ятки археології. Відчуження з державної власності земельної ділянки, на якій розташовані пам`ятки археології, фактично унеможливлює здійснення державою права користування та розпорядження цими пам`ятками археології, у зв`язку з невіддільністю пам`ятки археології від земельної ділянки, на якій вона розташована.

5.27. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 наголосила, що частина шоста статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" стосується земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, натомість частина перша статті 54 Земельного кодексу України - земель історико-культурного призначення. Згідно з частиною першою статті 53 цього кодексу до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Тож категорія земель історико-культурного призначення включає в себе як землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини (в тому числі і пам`ятки археології), так і охоронювані археологічні території.

5.28. Відповідно до частини першої статті 31 Закону України "Про охорону культурної спадщини" топографічно визначені території чи водні об`єкти, в яких містяться об`єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

5.29. Отже, землями історико-культурного призначення можуть бути визнані, зокрема, території, на яких розташовані об`єкти культурної спадщини або на яких можлива їх наявність.

5.30. Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 звернула увагу на відмінності категорій "об`єкт культурної спадщини" та "пам`ятка культурної спадщини".

Отже, частина перша статті 54 Земельного кодексу України, як і частина шоста статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначає правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології. Проте, на відміну від частини шостої статті 17 цього Закону, зазначена стаття 54 Земельного кодексу України стосується земельних ділянок, на яких розташовані або можуть бути розташовані об`єкти культурної спадщини, в тому числі і об`єкти археологічної спадщини. Тобто норма статті 54 Земельного кодексу України врегульовує правовий режим усіх ділянок такої категорії земель, як землі історико-культурного призначення, незалежно від виду пам`яток, які на них розташовані (пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби). Натомість приписи частини шостої статті 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини" стосуються окремої підкатегорії з категорії земель історико-культурного призначення, а саме земельних ділянок, на яких розташовані пам`ятки археології, та запроваджують особливий правовий режим такої підкатегорії земель історико-культурного призначення, а також передбачають щодо них особливу охорону з боку держави.

Умовою належності земельної ділянки до категорії земель історико-культурного призначення є розташування на ній об`єктів, визначених статями 53, 54 Земельного кодексу України, статтею 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", з огляду на імперативність якої земельна ділянка належить до земель історико-культурного призначення за фактом знаходження на ній споруди (будівлі), яка є пам`яткою архітектури.

Отже, невстановлення межі історико-культурного зонування пам`ятки не дає підстави стверджувати, що спірна земельна ділянка не належить до земель історико-культурного значення.

5.31. В такий спосіб Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ефективним способом захисту прав держави на земельну ділянку історико-культурного призначення, на якій розташована пам`ятка археології, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Водночас у постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що витребування як належний спосіб захисту в цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. Тобто захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо.

Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, підстави для витребування якої наявні, має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі № 446/478/19 також звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Зворотнє призведе до того, що особа буде позбавлена права не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

5.32. Підсумувавши вищенаведені норми закону та усталеної судової практики, Велика Палата Верховного Суду у цій справі № 922/264/24 зазначила, зокрема, що для вирішення спірного у справі питання, за наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, як вимагає стаття 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр".

5.33. Як встановили суди, занесена до Державного реєстру нерухомих пам`яток України наказом Міністерства культури України від 03.09.2020 № 2088 пам`ятка археології місцевого значення городище "Шеєрманівське" за охоронним номером 4929-Ха потрапляє на земельну ділянку з кадастровим номером 6311200000:34:001:0001, тобто розташована в межах спірної земельної ділянки площею 34,5883 га. Згідно з обліковою карткою функціональна типологія об`єкта - городище, площа - 5,5 га.

Тобто лише 5,5 га із загальної площі спірної земельної ділянки 34,5883 га потенційно вважаються такими, на яких знаходиться пам`ятка археології, що є незначною частиною.

5.34. З вищенаведеного вбачається одночасна наявність двох способів вирішення спору у справі:

- оскільки судами встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться пам`ятка археології, то інтереси держави підлягають поновленню у спосіб пред`явлення негаторного позову упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця;

- не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору, тобто не допускається позбавлення особи/осіб права на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність якої не ставиться під сумнів, а таке втручання не може визнаватися законним.

5.35. Під час нового розгляду справи Східним апеляційним господарським судом враховано зазначене та, як наслідок, ухвалено постанову про зобов`язання Люботинської міськради повернути державі саме/лише ту частину спірної земельної ділянки, межі якої визначено та підтверджено, тобто ідентифіковану її частину.

5.36. Верховний Суд повністю погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають вимогам усталеної судової практики в цілому та висновкам Великої Палати Верховного Суду у цій справі № 922/264/24 зокрема. Суд також зазначає про виконання апеляційним судом вказівок, що містяться у постанові суду касаційної інстанції від 04.03.2026.

Крім того, постанова суду апеляційної інстанції узгоджується з правовими позиціями, сформованими у постановах Верховного Суду, які зазначені Прокурором у касаційній скарзі у якості підстав касаційного оскарження.

5.37. У свою чергу доводи Прокурора та його позовні вимоги в іншій частині таким висновкам не відповідають, не обґрунтовують невідповідності чи суперечності рішень судів у цій справі № 922/264/24 нормам права чи усталеній судовій практиці та не можуть бути підставою для задоволення такої касаційної скарги.

5.38. Верховний Суд зазначає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції забезпечує можливість формування земельної ділянки та її реєстрації з метою захисту пам`ятки археології та при цьому гарантує дотримання балансу публічного і приватного інтересів та відсутність надмірного втручання у право власності та користування інших учасників справи.

5.39. Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

5.40. Оскільки мотиви і висновки суду апеляційної інстанції не суперечать основним засадам і принципам господарського судочинства, Верховний Суд приходить до висновку про необґрунтованість касаційної скарги та зазначає про відсутність підстав для її задоволення і для скасування оскаржуваних Прокурором судових рішень у справі (постанови суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду у тій частині, що не скасовано вказаною постановою).

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.3. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних підстав.

6.4. З урахуванням меж касаційного перегляду оскаржуваних постанови апеляційного суду від 17.08.2026 та рішення місцевого господарського суду від 20.06.2024 Верховний Суд приходить до висновку про залишення їх без змін, а касаційної скарги Прокурора - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Враховуючи викладене, судовий збір за розгляд касаційної скарги на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 у справі № 922/264/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко