Постанова від 28 вересня 2026 р. у справі №911/196/26 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

"29" вересня 2026 р. Справа№ 911/196/26

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Владимиренко С.В.

суддів: Ходаківської І.П.

Демидової А.М.

за участю секретаря судового засідання Невмержицької О.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 29.09.2026

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд»

на рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 (повний текст складено 23.07.2026)

у справі №911/196/26 (суддя Ейвазова А.Р.)

за позовом Фізичної особи-підприємця Семенця Анатолія Івановича

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд»

про стягнення 431 182, 43 грн,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особи-підприємець Семенець Анатолій Іванович (далі за текстом - позивач) звернувся до Господарського суду Київської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд» (далі за текстом - відповідач) про стягнення 141 691,25 грн заборгованості, 75 218,57 грн інфляційних втрат, 197 323,73 грн пені та 16 948,88 грн 3% річних.

У прохальній частині позову позивач просив суд зазначити у рішенні про нарахування 3% річних на суму основного боргу у розмірі 141 691,25 грн, починаючи з 22.01.2026 до виконання судового рішення, за такою формулою: Сума 3% річних = С*3:КДР*Д:100, де: С - сума основного боргу, КДР - кількість днів у році, Д - кількість днів прострочення.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору оренди нерухомого майна від 05.08.2021, із змінами внесеними Договором про внесення змін та доповнень від 13.01.2022 (далі за текстом - Договір) в частині сплати орендної плати за період з 01.03.2022 по 31.07.2022. За порушення умов Договору позивач нарахував відповідачу 197 323,73 грн пені на підставі пункту 18.1 Договору за період з 16.03.2022 по 22.01.2026, 75 218,57 грн інфляційних втрат за період з серпня 2022 року по грудень 2025 року і 16 948,88 грн 3 % річних за період з 16.03.2022 по 22.01.2026 відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України).

Господарський суд Київської області рішенням від 14.05.2026 у справі №911/196/26 позов задовольнив частково; стягнув з відповідача на користь позивача 133 501, 25 грн основного боргу, 16 803,52 грн 3% річних, 62 291,41 грн втрат від інфляції, 19 732, 37 грн пені, а також 3 634, 56 грн судового збору.

У рішенні від 14.05.2026 Господарський суд Київської області зазначив про нарахування 3% річних до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування, за такою формулою: Сума 3% річних = С*3:КДР*Д:100, де: С - сума основного боргу, КДР - кількість днів у році, Д - кількість днів прострочення.

У решті позовних вимог, а саме: 8 190,00 грн основного боргу, 145,36 грн 3% річних, 12 927,16 грн втрат від інфляції та 177 591,36 грн пені суд першої інстанції відмовив у задоволенні.

Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення орендної плати за спірний період, а простій магазину у березні 2022 року не є підставою для звільнення відповідача від сплати орендної плати на підставі частини 6 статті 762 ЦК України, оскільки відповідачем не доведено неможливості використання приміщення.

Водночас суд першої інстанції, здійснивши перевірку правильності нарахування заборгованості, пені, 3% річних та інфляційних втрат, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, та наявності підстав для зменшення розміру пені.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням, 12.08.2026 відповідач звернувся до апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач посилається на те, що розмір заборгованості за березень 2022 року, враховуючи положення частини 6 статті 762 ЦК України, мав бути розрахований за виключенням двох днів 16.03.2022 та 22.03.2022 - простій магазину у зв`язку із безпековими заходами, і судом першої інстанції не враховано, що метою оренди за пунктом 3.1 Договору є розміщення магазину «Сільпо».

За доводами відповідача, позивачем допущено порушення пункту 5.6 Договору, оскільки не він направляв відповідачу рахунки, на підставі яких здійснюється оплата, тоді як обов`язок останнього з оплати виникає саме на підставі рахунків.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд» на рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 передано на розгляд колегії суддів у складі: Владимиренко С.В. - головуючий, Демидова А.М., Ходаківська І.П.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 17.08.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд» на рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26; розгляд апеляційної скарги призначив на 29.09.2026 о 12 год. 00 хв.; витребував матеріали справи №911/196/26 з Господарського суду Київської області.

Матеріали справи №911/196/26 надійшли на адресу Північного апеляційного господарського суду 02.09.2026.

Позивач згідно відзиву на апеляційну скаргу відповідача заперечує проти її задоволення, посилаючись на те, що висновки суду першої інстанції стосовно розміру заборгованості відповідають умовам Договору та положенням статей 526, 599 та 762 ЦК України, так само як і розміру пені, 3% річних та інфляційних втрат. При цьому суд першої інстанції, керуючись принципами справедливості, добросовісності та розумності, з метою необхідності забезпечення балансу інтересів сторін, дійшов підставного висновку про зменшення розміру пені. Посилання відповідача на наявність усної домовленості стосовно зменшення розміру не відповідає положенню статті 654 ЦК України, оскільки сторони не уклали відповідної додаткової угоди.

Щодо доводів відповідача про невиконання позивачем умов пункту 5.6 Договору в частині виставлення рахунків на оплату, то як свідчать матеріали даної справи відповідач здійснював оплату без виставлених рахунків на оплату.

Щодо застосування частини шостої статті 762 ЦК України, то, як правильно встановлено судом першої інстанції накази відповідача про оголошення простою працівників магазину не свідчить про неможливість користування орендованим майном.

Також позивач зазначає, що суд першої інстанції дійшов підставного висновку про відсутність форс-мажорних обставин, оскільки відповідач не надав доказів, не виконав договірні умов щодо повідомлення та не довів причинно-наслідковий зв`язок між воєнним діями та невиконання грошового зобов`язання.

29.09.2026 у судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції її задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Представник позивача у судовому засіданні 29.09.2026 заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 залишити без задоволення.

Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28.12.2021 №292933337 за позивачем 28.12.2021 зареєстровано право власності на 174/1000 магазину продовольчих та промислових товарів загальною площею 3 459,35кв.м, що розташований за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, м. Боярка, Боярське лісництво (територія Боярської міської ради) квартал, 103, виділ 9, будинок 1, про що внесено запис №45969399 (а.с. 49-50).

05.08.2021 між Фізичними особами-підприємцями - Семенець Лідією Іванівною (далі - Орендодавець 1), Кашанською Ольгою Юхимівною (далі - Орендодавець 2), Юрченко Раїсою Петрівною (далі - Орендодавець 3), Юрченко Сергієм Михайловичем (далі - Орендодавець 4), Арістовою Людмилою Михайлівною (далі орендодавець 5) та відповідачем (далі - Орендар) укладено Договір, за умовами якого сторони узгодили наступне визначення термінів: «будівля» - магазин продовольчих та промислових товарів загальною площею 3459,35кв.м, який розташований за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, місто Боярка, Боярське лісництво (територія Боярської міської ради), квартал 103, виділ 9, буд. 1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 3222410300:02:001:0004; «приміщення» - нежитлові приміщення будівлі загальною площею 3430,1 кв.м., частина з яких площею 2641,9 кв.м. розташована на першому поверсі будівлі, частина з яких площею 633,40 кв.м. розташована на другому поверсі будівлі, частина з яких площею 154,8 кв.м. знаходиться на технічному поверсі будівлі (а.с. 8-24).

Згідно з пунктами 1.1, 1.2 Договору Орендодавець зобов`язаний передати, а Орендар зобов`язаний прийняти приміщення в строкове платне володіння та користування; приміщення належить Орендодавцям на праві спільної часткової власності; Орендодавцю 1 належить 1/2 частка у праві спільної часткової власності, Орендодавцю 2 належить 1/4 частка у праві спільної часткової власності, Орендодавцю 3 належить 4/40 частки у праві спільної часткової власності, Орендодавцю 4 належить 3/40 частки у праві спільної часткової власності, Орендодавцю 5 належить 3/40 частки у праві спільної часткової власності.

Відповідно до пункту 1.6 Договору Орендодавець зобов`язаний передати Орендарю, а Орендар зобов`язаний прийняти приміщення за актом приймання-передачі в день підписання Договору.

Згідно з пунктами 2.1, 2.2 Договору строк оренди обчислюється з дня підписання сторонами акта приймання-передачі приміщення та триває десять років; строк оренди може бути змінений за письмовою згодою сторін, про що сторони повинні підписати відповідну Додаткову угоду до цього Договору.

Приміщення надається Орендарю для використання з метою розміщення магазину для здійснення роздрібної торгівлі видами та групами продовольчих, непродовольчих товарів та супутніх товарів, у т.ч. алкогольними та тютюновими виробами; виробництва напівфабрикатів продовольчих товарів, продукції кулінарії та готової продовольчої продукції; під розміщення підсобних, офісних і складських приміщень (пункт 3.1 Договору).

Згідно з пунктом 5.1 Договору за користування приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю оренду плату, розмір якої встановлений цим Договором.

Пунктом 5.6 Договору визначено, що базова орендна плата сплачується до п`ятнадцятого числа місяця, за який здійснюється оплата, на підставі рахунків Орендодавців, які надаються не пізніше, ніж за п`ять банківських днів до граничної дати оплати.

Згідно з пунктом 18.1 Договору у разі прострочення Орендарем виконання зобов`язання, що передбачає здійснення платежів на користь Орендодавця, або якщо будь-який передбачений цим Договором платіж буде прострочений Орендарем, Орендар зобов`язаний сплатити Орендодавцю на вимогу останнього неустойку у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки, встановлюваної Національним банком України і діючої в період прострочення, від відповідної суми простроченого зобов`язання за кожен календарний день прострочення.

Договір набирає чинності з дати його нотаріального посвідчення та діє до закінчення строку оренди (пункт 22.1 Договору).

05.08.2021 відповідачу за актом приймання-передачі об`єкта оренди передано приміщення площею 3430,1 кв.м, що розташоване за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, м. Боярка, Боярське лісництво, квартал 103, виділ 9, буд. 1, з яких 2 641,9 кв.м. на першому поверсі, 633,40 кв.м. на другому поверсі, 154,8 кв.м. на технічному поверсі (а.с.23-24).

30.01.2022, у зв`язку з укладенням між Орендодавцем 1, Орендодавцем 6 і Орендодавцем 7 договору дарування приміщення, сторонами укладено Договір про внесення змін та доповнень до Договору (далі за текстом - Договір про внесення змін та доповнень) (а.с. 25-30).

За Договором про внесення змін та доповнень визначено Орендодавцем 6 позивача, якому, згідно зміненого пункту 1.2 Договору, належить 174/1000 частки у праві спільної часткової власності на відповідне приміщення, що є об`єктом оренди.

Відповідно до пункту 1.3 Договору про внесення змін та доповнень сторони доповнили Договір підпунктом 5.4.6 наступного змісту: «для Орендодавця 6: БОП6 = С6 х Коефіцієнт, де: БОП6 - базова орендна плата, що підлягає сплаті на користь Орендодавця 6; С6 - ставка місячної орендної плати за користування часткою приміщення, яка належить Орендодавцю 6, та яка складає 234 000,00 грн без ПДВ; коефіцієнт - значення, отримане в результаті ділення офіційного курсу гривні до долара США встановленого НБУ на перше число місяця, за який здійснюється оплата, на офіційний погоджений сторонами курс гривні до долара США, який складає 27,4665грн за 1 долар США. При цьому сторони дійшли згоди, що коефіцієнт за жодних обставин не може бути меншим одиниці та не може перевищувати граничних значень, встановлених для кожного року оренди».

Згідно з пунктом 6 Договору про внесення змін та доповнень він набуває чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення і становить невід`ємну частину Договору оренди. Сторони, на підставі частини 3 статті 631 ЦК України, дійшли згоди, що умови пунктів 1.1-1.7 цього Договору застосовуються до відносин сторін, які виникли до його укладення, а саме з 01.01.2022, а умови пункту 2 цього Договору з 01.12.2021 (пункт 2 Договору про внесення змін та доповнень).

Як зазначає відповідач, відповідно до пунктів 1, 2 наказу від 14.03.2022 №53/1/УРЦ к/тр: оголошено простій не з вини працівника 16.03.2022 для працівників структурного підрозділу товариства - магазину №332 (м. Боярка, Боярське лісництво (територія Боярської міської ради), Квартал 103, виділ 9, будинок 1); на період простою працівники вказаного у пункті 1 цього наказу підрозділу звільняються від обов`язку бути присутніми на робочих місцях. Причина простою, як вбачається з преамбули такого наказу, можливі активні бойові дії (а.с. 89).

З аналогічних підстав відповідачем видано наказ від 21.03.2022 №61/2/УРЦ к/тр щодо простою магазину не з вини працівників 22.03.2022 (а.с. 90).

Спір за позовом виник через порушення відповідачем умов Договору в частині сплати орендної плати за спірний період.

Відповідно до частин 1, 2 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 629 ЦК України передбачено обов`язковість договору, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За приписами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 759 ЦК України визначено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини першої статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Згідно із частиною 4 статті 762 ЦК України наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами даної справи, відповідач за актом приймання-передачі об`єкта оренди від 05.08.2021 прийняв в оренду приміщення площею 3430,1 кв.м, що розташоване за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, м. Боярка, Боярське лісництво, квартал 103, виділ 9, буд. 1, з яких 2 641,9 кв.м. на першому поверсі, 633,40 кв.м. на другому поверсі, 154,8 кв.м. на технічному поверсі, а тому відповідно до положень пункту 5.6 Договору у нього наявний обов`язок зі сплати орендної плати у строк до п`ятнадцятого числа місяця, за який здійснюється оплата, на підставі рахунків Орендодавців, які надаються не пізніше, ніж за п`ять банківських днів до граничної дати оплати.

Проте відповідач лише частково виконав зобов`язання з оплати орендної плати за період з березня по липень 2022 року, сплативши 1 112 548,75 грн, при цьому, доказів повної оплати орендної плати у спірний період, відповідач суду не надав.

Як встановлено судом першої інстанції, оплата орендної плати за період з березня по червень 2022 року проведена у повному обсязі, однак, не у строк, визначений пунктом 5.6 Договору, оскільки за березень 2022 року відповідач повністю розрахувався - 10.05.2022, за квітень 2022 року - 01.06.2022, за травень 2022 року - 04.07.2022, за червень 2022 року - 13.07.2022.

Умовами пункту 5.4 Договору сторони погодили формулу визначення базової орендної плати, розмір якої змінюється в залежності від коливання курсу долару США, встановленого НБУ. Отже, розрахунок базової орендної плати відбувається шляхом множення на коефіцієнт, який отриманий в результаті ділення офіційного курсу гривні до долара США встановленого НБУ на перше число місяця, за який здійснюється оплата, на офіційний погоджений сторонами курс гривні до долара США, який складає 27,4665 грн, на ставку місячної орендної плати, яка за погодженням сторін для Орендодавця 6 складає 234 000,00 грн.

При нарахуванні базової орендної плати за травень 2022 року позивач застосував значення, що не відповідає офіційному курсу гривні до долара США, визначеного НБУ. Станом на 01.05.2022 вказаний курс згідно з офіційними даними НБУ становив 29,2549 грн, тоді як позивач помилково використав показник 27,2976 грн.

За розрахунком суду першої інстанції, враховуючи офіційний курс гривні до долара США станом на 01.05.2022, базова орендна плата за травень 2022 року мала становити 249 210грн /29,2549:27,4665*234000/.

За таких обставин, загальний розмір базової орендної плати, який мав бути нарахований позивачем відповідачу за період з березня 2022 року по липень 2022 року складає 1 246 050грн, враховуючи часткову сплату на суму 1 112 548,75грн, борг з орендної плати за відповідний період склав 133 501,25 грн /1 246 050,00 грн -1 112 548,75 грн/. З наведеними висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції погоджується.

Водночас відповідно до частини 6 статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 у справі №910/7495/16 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого норма частини шостої статті 762 ЦК України визначає в якості підстави звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно через обставини, за які орендар не відповідає.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

Тобто орендар повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини.

Подібні правові висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, від 18.08.2020 у справі № 910/10657/19, від 04.09.2024 у справі № 916/3470/23.

При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об`єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон`юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили, тощо. Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2019 у справі №914/1248/18, від 27.08.2019 у справі №914/2264/17, від 21.09.2021 у справі №910/13158/20, від 20.10.2021 у справі №911/3067/20, від 22.11.2022 у справі №911/654/21).

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Накази відповідача про простій магазину 16.03.2022, 22.03.2022 свідчить лише про призупинення роботи магазину, розташованого в орендованому приміщенні, проте не доводить факту неможливості використання самого орендованого приміщення для інших цілей, що визначені договором, - розміщення підсобних, офісних, складських приміщень (розміщення та зберігання товарів, обладнання, документації тощо).

Таким чином, відповідачем не надано доказів повної неможливості використовувати відповідне майно за його цільовим призначенням, а простій працівників не звільняє відповідача від обов`язку сплачувати орендну плату, так як об`єкт оренди фактично продовжує використовуватись для зберігання та розміщення товарів, обладнання, документів тощо.

При цьому відповідач не навів суду належними та допустимими доказами того, що протягом певного часу (16.03.2022 та 22.03.2022) був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном. Наведене спростовує доводи апелянта про те, що розмір заборгованості за березень 2022 року, враховуючи положення частини 6 статті 762 ЦК України, мав бути розрахований за виключенням двох днів 16.03.2022 та 22.03.2022.

За приписами частини першої статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Пунктом 23.1 Договору сторони визначили, що за винятком випадків, прямо обумовлених в цьому Договорі, будь-які зміни і доповнення до цього Договору будуть дійсними і вважатимуться такими, що набули чинності, якщо вони складені письмово і підписані уповноваженими представниками сторін, нотаріально засвідчені і пройшли процедуру державної реєстрації, у порядку, визначеному чинним законодавством України.

Таким чином, відповідно до пункту 23.1 Договору та положень частини першої статті 654 ЦК України зміни у Договір вносяться сторонами шляхом укладення додаткової угоди. Проте доказів укладення сторонами Додаткової угоди стосовно зменшення розміру орендної плати суду не надано і матеріали даної справи не містять, а тому доводи відповідача про наявність домовленості про зменшення розміру орендної плати у спірний період не заслуговують на увагу.

Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина) (частина перша статті 212 ЦК України).

Відповідно до частини 1, 2 статті 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Доводи апелянта про те, що позивач в порушення пункту 5.6 Договору не виставляв йому рахунки на оплату, тоді як обов`язок відповідача з оплати виникає саме на підставі рахунків, не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції з огляду на умови Договору, з яких вбачається обов`язок відповідача щодо сплати орендної плати у строк до п`ятнадцятого числа місяця, за який здійснюється оплата.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплатити фактично надані послуги. Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.07.2019 у справі №918/537/18, від 29.08.2019 у справі №905/2245/17, від 26.02.2020 у справі №915/400/18, від 29.04.2020 у справі № 915/641/19.

За своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Таким правовий висновок міститься у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №915/641/19.

Відповідно до частини першої статті 612, статті 610 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про допущення відповідачем порушення взятих на себе зобов`язань за Договором. При цьому відповідач не надав доказів наявності підстав для звільнення від сплати орендної плати, зменшення її розміру, не надав доказів виконання обов`язків за Договором у повному обсязі, отже, не спростував тверджень позивача про наявність боргу за спірний період з орендної плати. А тому до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає 133 501,25 грн заборгованості з орендної плати.

За приписами статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Аналогічні правові висновки вкладені Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постановах від 22.07.2025 у справі №910/4747/24, від 20.05.2025 у справі №916/2098/24.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).

За розрахунком суду першої інстанції і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, враховуючи період прострочення, здійснені оплати, розмір основного боргу, офіційні індекси інфляції, розмір втрат від інфляції за період з квітня 2022 року по грудень 2025 року складає 62 291,41грн, а розмір 3% річних за період з 16.03.2022 по 22.01.2026 - 16 803,52 грн.

Розбіжності у розрахунку втрат від інфляції пов`язані із застосуванням позивачем сукупного індексу інфляції без його округлення до десятої. Офіційний індекс інфляції встановлюється як за місяць, так і за рік в процентах саме до десятої, тому сукупний індекс інфляції мав визначатись в процентах з округленням до десятої.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.06.2020 у справі №905/21/19 зазначила, що не погоджується з правильністю визначення судами попередніх інстанцій величини приросту індексу споживчих цін (сукупного індексу інфляції), який має заокруглюватися до десяткового числа після коми.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 23.09.2021 у справі №924/2/21, перевіряючи правильність нарахування сукупного індексу інфляції відповідно до статті 625 ЦК України, не погодився з правильністю визначення судами попередніх інстанцій величини приросту індексу споживчих цін (сукупного індексу інфляції) та зазначив, що такий індекс має заокруглюватися до десяткового числа після коми. Так, Верховний Суд, зокрема, зауважив, що за період з червня до жовтня 2019 року сукупний індекс інфляції складає 100%, а не 99,99% (як визначено в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції), а за період із травня до жовтня 2020 року при заокруглюванні до десяткового числа після коми сукупний індекс інфляції має визначатись як 101,2%, а не 101,19%, оскільки саме так визначаються місячні та річні індекси споживчих цін Державним комітетом статистики України.

Також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 13.08.2025 у справі № 910/11038/24 зазначив, що Верховний Суд у постанові від 01.04.2025 у справі № 910/9201/23 вже виснував про те, що висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.06.2020 у справі №905/21/19 у контексті застосування частини другої статті 625 ЦК України (який безумовно є висновком Верховного Суду у розумінні статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 236 ГПК України) включає в себе й тлумачення процедури визначення величини приросту індексу споживчих цін, який має заокруглюватися до десяткового числа після коми.».

Також суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що розбіжності у нарахуванні втрат від інфляції та процентів спричинені невірним визначенням позивачем базової орендної плати за травень 2022 року, що свідчить про наявність іншого розміру боргу за періоди, в яких відповідач проводив часткові оплати, що тягне за собою нарахування втрат від інфляції та процентів у розмірі 3% річних на меншу суму боргу, аніж визначено позивачем, у т.ч., за період з 16.07.2022 по 22.01.2026, за який позивач здійснив відповідні нарахування на борг з орендної плати у розмірі 141 691,25 грн, хоча мав виходити із суми боргу у розмірі 133 501,25 грн.

Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, неустойки, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18 та від 04.12.2019 у справі №917/1739/17.

За таких обставин, суд першої інстанції підставно задовольнив позовні вимоги про стягнення 3% річних у розмірі 16 803,52 грн та інфляційних втрат у розмірі 62 291,41 грн, та відмову у задоволенні 145,36 грн 3% річних та 12 927,16 грн інфляційних втрат.

Щодо доводів відповідача про наявність підстав для зменшення розміру 3% річних та інфляційних втрат, то суд апеляційної інстанції звертає увагу відповідача на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від у постанові від 02.07.2025 у справі №903/602/24.

Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі дійшла наступних висновків « 156. Суд може зменшити розмір процентів річних у кожному конкретному випадку з урахуванням таких підтверджених обставинами справи підстав, зокрема, як дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов`язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов`язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу тощо, а також дотримуючись принципів розумності, справедливості, пропорційності та балансу між інтересами боржника і кредитора.

157. Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.

158. Розмір процентів річних, який становить три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), - це законодавчо встановлений та мінімальний розмір процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов`язання боржником, не підлягає зменшенню судом.

159. Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони входять до складу грошового зобов`язання і виступають способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.».

Вищенаведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 02.07.2025 у справі №903/602/24 спростовують доводи відповідача про наявність підстав для зменшення розміру інфляційних втрат та 3% річних (законодавчо встановлений та мінімальний розмір процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов`язання боржником), оскільки суд не може зменшити інфляційних втрат та 3% річних на підставі частини 3 статті 551 ЦК України.

Позивач, звертаючись до суду із даним позовом, просив зазначити у резолютивній частині рішення про нарахування процентів у розмірі 3% річних на суму боргу до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Відповідно до частини десятої статті 238 ГПК України суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.

Судом враховано, що наявність судового рішення про стягнення боргу за Договором, яке боржник не виконав, не припиняє такого зобов`язання боржника, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права здійснювати нарахування процентів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України за весь час прострочення.

Згідно частин 11, 12 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі; до закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 досліджувала питання застосування судами положення частини десятої статті 238 ГПК України, (частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України) та дійшла наступних висновків: « 93. З метою впровадження в українське право дієвого механізму процесуальної економії з 01 січня 2019 року введено в дію частину десяту статті 238 ГПК України та частини десяту, одинадцяту статті 265 ЦПК України, відповідно до яких суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.

94. Частині десятій статті 238 ГПК України та частинам десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України кореспондують норми частин одинадцятої, дванадцятої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», які конкретизують порядок виконавчих дій виконавця щодо нарахування пені, відсотків до моменту виконання рішення суду за алгоритмом (формулою), визначеним у цьому рішенні суду. Зокрема, врегульовано, що якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі; до закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.

95. За загальним правилом, у справах про стягнення суд визначає конкретну суму до стягнення з відповідача у справі станом на момент ухвалення судового рішення за наслідками вирішення спору по суті.

96. Правила частини десятої статті 238 ГПК України (частини десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України) встановили виняток із зазначеного загального правила, надавши суду повноваження за результатами з`ясування характеру та правової природи матеріальних відносин між сторонами у справах про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, продовжити нарахування відсотків або пені на період після ухвалення такого судового рішення.

97. Мета такого інституту передовсім полягає у процесуальній економії, оскільки надає можливість позивачу не звертатися до суду повторно з позовом про стягнення відсотків або пені за період після ухвалення судового рішення та його невиконання.

98. Водночас такі повноваження суду є доволі обмеженими, оскільки суд не стягує конкретну суму відсотків або пені, а лише визначає їх порядок обрахунку; у цьому суд має керуватися не власним розсудом при виборі відсотків або пені, а визначати їх з огляду на матеріально-правові відносини між сторонами, з`ясовані ним за результатами судового розгляду; продовження нарахування таких відсотків або пені пов`язується винятково з фактом невиконання цього судового рішення та в разі його належного виконання право на таке нарахування припиняється.

99. Сформульовані в частині десятій статті 238 ГПК України та частинах десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України приписи не є астрентом, оскільки за українським правом вони застосовуються лише у грошових зобов`язаннях та фактично ними передбачається продовження на майбутнє стягнення присуджених відсотків або пені до моменту виконання судового рішення. Тобто це не є самостійним видом санкції - судової неустойки, а це ті самі відсотки або пеня, що вже стягнув суд, але продовжені на наступний період часу (на майбутнє), протягом якого зобов`язання, підтверджене судовим рішенням, не виконується. Тоді як астрент передовсім застосовується до зобов`язань негрошового характеру й розмір астренту не пов`язується із розміром заборгованості чи її складовими частинами, які відповідно й не є базою для обрахування судової неустойки, оскільки, як уже зазначалося, астрент - це санкція за неповагу до правосуддя та спротив виконанню судового рішення, а не форма стягнення чи відшкодування збитків перед позивачем (стягувачем).

100. Тож на відміну від астренту, правова мета приписів частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України передовсім полягає у наданні судові повноважень поширити дію постановленого ним рішення і продовжити нарахування пені або відсотків на майбутнє поза часовими межами, в яких суд розглянув і вирішив спір по суті заявлених позовних вимог про стягнення відповідних пені або відсотків, що має на меті позбавити кредитора потреби звертатися до суду з позовом про стягнення пені або відсотків за наступні періоди невиконання зобов`язання після того, як було ухвалено судове рішення. Така мета зазначених процесуальних норм національного законодавства, як стимулювання боржника, до своєчасного виконання судового рішення, є другорядною.

101. Санкція частини десятої статті 238 ГПК України (частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України) не є самостійним і новим видом заходів відповідальності, на відміну від астренту як судової неустойки, і нарахування згаданих пені або відсотків судом на майбутнє позбавлятиме сторону права на повторне стягнення цих сум за іншим судовим рішенням.

102. Відповідно єдина схожість астренту з тією правовою конструкцією, що передбачена частиною десятою статті 238 ГПК України (частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України), полягає у тому, що таку пеню чи відсотки суд ухвалює нараховувати на майбутнє - на період після постановлення судового рішення.

Щодо повноважень суду під час застосування частини десятої статті 238 ГПК України (частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України)

103. Зміст частини десятої статті 238 ГПК України (частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України) про те, що суд може зазначити в рішенні про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, дає можливість виснувати, що суд вчиняє такі дії на вимогу позивача. За власною ініціативою суд не може зазначити в рішенні про таке подальше нарахування відсотків або пені на майбутнє.

104. Таке розуміння відповідає змісту частини першої статті 14 ГПК України, відповідно до якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

105. За змістом цієї загальної засади суд, вирішуючи спір, обмежений сформульованими учасниками справи вимогами, тому вирішення спору судом безпосередньо залежить від вимоги, адресованої судові, про відправлення правосуддя.

106. Отже, суд (за загальним правилом та якщо про це немає спеціальної норми права) не має права вийти за межі сформульованих і заявлених позивачем вимог, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності судочинства у приватноправових відносинах.

107. Вочевидь такі вимоги не є надмірно формальними, оскільки їх реалізація забезпечує дотримання й іншого засадничого принципу судового процесу - принципу змагальності сторін, за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, а також кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

108. Наведене підтверджується й тим, що нарахування коштів, передбачених частиною десятою статті 238 ГПК України та частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України, присуджується за невиконання відповідачем свого приватноправового обов`язку перед позивачем, який було підтверджено судовим рішенням, тому ці кошти захищають приватний інтерес позивача, а не публічний інтерес держави, а отже можуть накладатися судом саме за ініціативою позивача.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив зазначити у резолютивній частині рішення про нарахування органом (особою), що буде здійснювати примусове виконання рішення, процентів у розмірі 3% річних до моменту повної оплати боргу у розмірі 133 501,25 грн за такою формулою: Сума 3% річних = С*3:КДР*Д:100, де: С - сума основного боргу, Д - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році. При цьому, роз`яснивши органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення суду, що в разі часткової сплати відповідачем боргу, проценти у розмірі 3% річних нараховуються на залишок боргу за вказаною формулою.

Відповідно до пункту третього частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Статтею 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 18.1 Договору сторони погодили, що у разі прострочення Орендарем виконання зобов`язання, що передбачає здійснення платежів на користь Орендодавця, або якщо будь-який передбачений цим Договором платіж буде прострочений Орендарем, Орендар зобов`язаний сплатити Орендодавцю на вимогу останнього неустойку у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки, встановлюваної Національним банком України і діючої в період прострочення, від відповідної суми простроченого зобов`язання за кожен календарний день прострочення.

Позивачем заявлено до стягнення з відповідача 197 323,73 грн пені за період з 16.03.2022 по 22.01.2026.

Відповідно до частини другої статті 343 Господарського кодексу України (чинного на дату виникнення спірних правовідносин) (далі за текстом - ГК України), платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Аналогічне обмеження щодо розміру пені, що нараховується у зв`язку з несвоєчасним виконання грошового зобов`язання, встановлено у статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».

В силу частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Отже, розмір пені, встановлений пунктом 18.1 Договору, не перевищує максимального розміру пені відповідно до вищевказаних положень законодавства.

Водночас положеннями частини шостої статті 232 ГК України передбачено не позовну давність, а період часу, протягом якого кредитор має право нараховувати пеню і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане, якщо інше не встановлено за згодою сторін; перебіг відповідного строку починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін (висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №907/65/18 від 12.03.2020, №916/1777/19 від 10.09.2020, №911/858/22 від 27.02.2024).

Тоді як нарахування пені позивачем за період з 16.07.2022 по 22.01.2026 на суму боргу у розмірі 141 691,25 грн здійснено понад строк, встановлений частиною шостою статті 232 ГК України. Умовами Договору сторони не передбачили за взаємною згодою можливість нарахування пені понад встановлений відповідною нормою строк.

Умова Договору про сплату пені за кожний день прострочення не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Законом України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб», який набув чинності 28.02.2025 та введений в дію з 28.08.2025, з дня якого визнано ГК України таким, що втратив чинність, частину третю статті 549 ЦК України доповнено абз. 2 наступного змісту: «Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені».

Таким чином, частина 3 статті 549 ЦК України не обмежує нарахування пені певним строком, яка діє на даний час, також діяла у проміжку часу, за який позивачем нараховано пеню.

Разом з тим, відповідна норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин сторін, а також в момент порушення строку виконання зобов`язання з оплати орендної плати, у який у позивача виникло право нараховувати пеню за таке порушення протягом 6 місяців.

За статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Законом України від 30.03.2020 №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02.04.2020, розділ ІХ «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України доповнено пунктом 7 такого змісту: «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

З викладеного вбачається, що законодавець у наведеній нормі присічний строк визнав продовжуваним, а тому позивач у період дії карантину не обмежений шестимісячним строком нарахування пені (висновки містяться у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2024 у справі №911/858/22).

Постановою Кабінету Міністрів України №651 від 27.06.2023 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, скасований.

Отже, позивач міг нараховувати пеню на борг за договором з оплати частини орендної плати за липень 2022 року, понад 6 місяців у період дії карантину, тобто з 16.07.2022 (дата визначена позивачем у розрахунку) по 30.06.2023, а тому нарахування пені за відповідну заборгованість після 30.06.2023 є безпідставним.

За розрахунком суду першої інстанції і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, враховуючи розмір боргу, період прострочення, обмеження нарахування, визначені частини шостої статті 232 ГК України, розмір облікових ставок НБУ у певному періоді прострочення, розмір пені за період з 16.03.2022 по 30.06.2023 (загальний період) складає 90 283,49 грн, виходячи із суми основного боргу за березень 2022 року, визначеної судом.

Щодо наявності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій, то якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина 2 статті 551 ЦК України).

За приписами частини 1 статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Таким чином, на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені) до її розумного розміру.

Відповідно до частин 1, 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

На підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (пені) до її розумного розміру.

Висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду суд, вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки), майновий стан сторін.

При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).

За наслідками розгляду справи №911/2269/22 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 виклала, зокрема, такі висновки: «розмір неустойки у зобов`язальних правовідносинах, право вимоги щодо якої набуде кредитор, обумовлений умовами для її застосування: характером неустойки (договірний або встановлений законом); підставами для її застосування (зазначення в договорі або в законі обставин, за яких її буде застосовано); складом неустойки (пеня, штраф), відповідно, розміром кожної із цих складових; умовами сплати неустойки внаслідок порушення зобов`язання, зокрема, у разі заподіяння збитків; отже, у правовідносинах, хоча і подібних між собою (тотожних) або навіть за участі одних і тих самих сторін, за відмінності, зокрема, в умовах договору, хоча б одного із наведених чинників, якими обумовлюється застосування неустойки за порушення зобов`язання, різниця у розмірі неустойки в кожних конкретних правовідносинах закладається вже на етапі формулювання умов виконання зобов`язання та виникнення зобов`язання; у силу положень статті 3 ЦК України застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора;

- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;

- у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер;

- категорії «значно» та «надмірно», які використовуються у статті 551 ЦК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником;

- чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30);

- а тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду;

- поряд з тим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду…;

- … індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права».

Судом встановлено, що прострочення виконання зобов`язання відбулось у період введення на всій території України воєнного стану внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022, який продовжено і який наразі триває, що спричиняє негативні наслідки для всіх учасників, що здійснюють господарську діяльність на території України, у т.ч. сторін у справі, а саме може спричиняти непередбачувані об`єктивні обставини, що перешкоджають виконанню зобов`язання у строк.

Також суд першої інстанції зазначив, що у даній справі не встановленого заподіяння позивачу збитків у певному конкретному розмірі у зв`язку з порушенням відповідачем таких зобов`язань і розмір таких збитків є таким, що дорівнює або перевищує розміру нарахованої пені; позивач не посилається на понесення ним збитків через неналежне виконання відповідачем зобов`язання з орендної плати в установлений договором строк. Окрім того, у даній справі заявлені вимоги про стягнення втрат від інфляції та процентів, що компенсують позивачу негативні наслідки від знецінення грошових коштів внаслідок інфляції та інших процесів у державі, що мали місце у період порушення строку оплати.

Враховуючи положення частини 3 статті 551 ЦК України суд першої інстанції цілком обґрунтовано дійшов висновку про те, що відповідач хоч і з порушенням строку, але оплатив майже весь борг з орендної плати за спірний період, тоді як розмір пені, визначений судом (90 283,49 грн) дорівнює 17/25 залишку боргу з орендної плати за липень 2022 року, тобто більше половини, що не може вважатись співмірним.

З урахуванням зазначених обставин, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, визначені пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), необхідність забезпечення балансу інтересів сторін, враховуючи, що розмір штрафних санкцій є надмірним, у даній справі не доведено того, що позивачу таким порушенням заподіяно збитків і їх розмір значно перевищує нараховану пеню, суд першої інстанції підставно зменшив розмір нарахованої пені до 19 732,37 грн (10% від заявленої у позові).

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно статей 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За частинами 4, 5 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За таких обставин, позовні вимоги документально обґрунтовані та є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).

У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).

Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).

Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).

Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Згідно статті 129 ГПК України судові витрати (судовий збір за подання апеляційної скарги) покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд» на рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 14.05.2026 у справі №911/196/26 залишити без змін.

3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю «Сільпо-Фуд».

4. Матеріали справи №911/196/26 повернути до Господарського суду Київської області.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені у статтях 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано суддями 12.10.2026 у зв`язку із перебуванням судді Владимиренко С.В. з відпустці з 02.10.2026 по 11.10.2026.

Головуючий суддя С.В. Владимиренко

Судді І.П. Ходаківська

А.М. Демидова