Постанова від 16 вересня 2026 р. у справі №990/77/25 — Велика Палата Верховного Суду

Постанова

Іменем України

17 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 990/77/25

провадження № 11-468заі25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Погрібного С. О.,

судді-доповідача Гімона М. М.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Губської О. А., Ємця А. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Ступак О. В., Тітова М. Ю., Ткача І. В., Уркевича В. Ю.,

за участю:

секретаря судового засідання Лупінос Я. В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представників позивача - адвокатів Кравця Р. Ю., Мартиненко А.В.,

представника Вищої кваліфікаційної комісії суддів України - Предоляк Н. Ю.,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 990/77/25 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення, провадження у якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року (судді Стародуб О. П., Коваленко Н. В., Кравчук В. М., Стеценко С. Г., Чиркін С. М.).

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і підстав позову

1. 28 лютого 2025 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС України, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення.

2. Позивач обґрунтовував пред`явлений позов тим, що його було обрано суддею до набрання чинності Законами України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та № 1402?VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - закони № 1401-VIII і № 1402-VIII відповідно). Кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді щодо нього розпочалося з 07 червня 2018 року відповідно до пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402?VIII (у редакції, що була чинна станом на початок такого оцінювання). З огляду на зазначене та посилаючись на приписи статей 22, 58 Конституції України й висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 червня 2024 року № 9901/198/20, позивач вважав, що як оцінювання, так і ухвалення рішення про відповідність чи невідповідність займаній посаді ВККС України мала б здійснювати виключно колегією. Наголошував, що оцінювання було перерване на тривалий час (з 2018 року по 2023 рік) не з вини судді, а з вини держави. Однак помилка держави щодо власних процедур та складу Комісії не може бути усунута за рахунок права судді на завершення процедури оцінювання за тими правилами, які діяли на момент призначення оцінювання, на які він правомірно розраховував.

Вважає протиправним прийняття ВККС України рішення на підставі висновків Громадської ради доброчесності (далі - ГРД), які подані за межами етапів оцінювання. Пункт 120 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту ВККС України, затвердженого рішенням ВККС України від 13 жовтня 2016 року № 81/зп-16 (із наступними змінами; далі - Регламент ВККС України), встановлює, що висновок ГРД розглядається виключно під час проведення співбесіди та дослідження досьє. На етапі співбесіди із позивачем обговорювався виключно перший висновок ГРД від 06 січня 2023 року; висновки від 16 березня та від 19 травня 2024 року були подані після завершення співбесіди. На переконання позивача, чинне законодавство не передбачає можливості надання та врахування висновків ГРД, які подані після завершення співбесіди. До того ж прийняття ВККС України рішення у пленарному складі не є етапом співбесіди.

Звертав увагу суду на суперечливі відомості про голосування ВККС України. Як слідує із назви оскаржуваного рішення та відповідно до порядку денного Комісія розглядала питання саме відповідності судді займаній посаді, і тільки таке питання могло бути поставлено на голосування. У резолютивній частині рішення зазначено, що 10 членів ВККС України проголосували «за» і лише 4 - «проти». Однак Комісія у пленарному складі ухвалила протилежне рішення - про невідповідність судді Сарненського районного суду Рівненської області ОСОБА_1 займаній посаді. Відтак оскаржуване рішення ВККС України не відповідає вимогам чіткості, зрозумілості та передбачуваності. Невідповідність резолютивної частини рішення, на думку позивача, не могла бути усунута шляхом написання окремої думки членом Комісії Русланом Сидоровичем.

Висловлював незгоду із висновками ВККС України за наслідками оцінювання його особистої, соціальної, професійної компетентності з підстав відсутності мотивів, з огляду на які були знижені бали за такими критеріями. Стосовно критерію професійної етики та доброчесності акцентовано на відсутності балів за кожним показником окремо, зокрема щодо показника морально-психологічних якостей (інтегративності). На переконання позивача, ВККС України у пленарному складі грубо порушила процедуру здійснення кваліфікаційного оцінювання судді, здійснюючи переоцінку визначених Комісією результатів оцінювання позивача за критеріями професійної етики та доброчесності.

Ні строки розгляду справ, ні якість оформлення судових рішень судді не повинні були оцінюватися на зазначеному етапі. Здійснюючи оцінку постановленої позивачем ухвали від 30 серпня 2018 року про забезпечення позову у справі № 572/2528/18, Комісія фактично вийшла за межі наданих їй законом повноважень під час здійснення кваліфікаційного оцінювання, а її висновки про наявність негативного впливу позивача на авторитет правосуддя та суспільну довіру до суду не були зафіксовані у визначеному законом порядку та уповноваженим органом, що свідчить про їхню безпідставність.

3. З урахуванням наведеного позивач просив суд ухвалити рішення, яким визнати протиправним та скасувати рішення Комісії від 03 лютого 2025 року № 12/ко?25 «Про розгляд питання щодо відповідності судді Сарненського районного суду Рівненської області ОСОБА_1 займаній посаді».

Позиція відповідача

4. ВККС України позов не визнала, у відзиві зазначала, що з огляду на наявність висновку ГРД про невідповідність судді Сарненського районного суду Рівненської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики саме пленарний склад ВККС України згідно із вимогами статті 88 Закону № 1402?VIII ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Твердження позивача щодо суперечливого порядку голосування членами Комісії під час ухвалення оскаржуваного рішення ВККС України сторона відповідача вважає безпідставним та таким, що не впливає на правомірність та зміст цього рішення. Чинне законодавство не передбачає права Комісії встановлювати порядок ухвалення або вимоги до змісту висновку чи інформації ГРД та не передбачено право Комісії не досліджувати відповідні документи.

Установлені судом першої інстанції обставини справи

5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що указом Президента України від 01 серпня 2016 року № 321/2016 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Сарненського районного суду Рівненської області строком на п`ять років.

Наказом голови Сарненського районного суду Рівненської області від 15 серпня 2016 року № 9-К позивача зараховано до штату суду, присягу судді від склав 15 грудня 2016 року, після чого ОСОБА_1 приступив до виконання повноважень.

6. Рішенням Комісії від 07 червня 2018 року № 133/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, встановлено черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання, зокрема, для позивача - 16 серпня 2018 року.

7. Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» повноваження ВККС України було припинено, що унеможливило завершення кваліфікаційного оцінювання суддів, у тому числі і позивача.

Повноважний склад ВККС України сформовано 01 червня 2023 року.

З метою вирішення питання продовження процедур оцінювання, передбачених Законом № 1402-VIII, ВККС України рішенням від 20 липня 2023 року № 34/зп-23 здійснила повторний автоматизований розподіл справ між членами Комісії стосовно осіб, зокрема, п`ятирічний строк призначення яких на посаду судді закінчився.

Згідно з протоколом повторного розподілу між членами Комісії від 26 липня 2023 року доповідачем у справі визначено члена Комісії Кобецьку Н. Р .

Кваліфікаційне оцінювання позивача продовжено з етапу «Дослідження досьє та проведення співбесіди».

8. 08 січня 2024 року до ВККС України надійшов висновок ГРД від 06 січня 2023 року про невідповідність судді Сарненського районного суду Рівненської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики.

Суддя скористався правом відповіді на висновок ГРД, надавши Комісії письмові пояснення.

9. 15 січня 2024 року Комісія у складі колегії провела співбесіду з позивачем, у ході якої дослідила матеріали суддівського досьє, висновок ГРД від 06 січня 2023 року, письмові пояснення судді, подані документи, а також інші обставини і матеріали.

Рішенням від 15 січня 2024 року № 5/ко-24 Комісія у складі колегії визначила, що позивач за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрав 674,125 бала та внесла на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо відповідності позивача займаній посаді.

10. 18 березня 2024 року до Комісії надійшов висновок ГРД від 16 березня 2024 року (в новій редакції) про невідповідність судді критеріям доброчесності та професійної етики.

11. 20 травня 2024 року до Комісії надійшов висновок ГРД від 19 травня 2024 року (в новій редакції) про невідповідність судді критеріям доброчесності та професійної етики.

12. Рішенням від 03 лютого 2025 року № 12/ко-25 Комісія у пленарному складі визнала позивача таким, що не відповідає займаній посаді, та вирішила внести до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) подання про його звільнення з посади судді Сарненського районного суду Рівненської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

13. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 26 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з помилковості та безпідставності доводів позивача, що розпочате стосовно нього оцінювання було завершене за іншими правилами, ніж ті, які існували на момент його початку. Згідно із частиною першою статті 88, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (у редакції Закону України від 09 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри»; далі - Закону № 3511-ІХ) за наявності висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності, рішення про відповідність судді займаній посаді ВККС України ухвалює саме у пленарному складі. До того ж можливість подолання негативного висновку ГРД виключно пленарним складом ВККС України була передбачена також і тією редакцією статті 88 Закону № 1402-VIII, яка діяла на час початку оцінювання позивача. Враховуючи викладене, суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про ухвалення рішення Комісією у неповноважному складі (пленарним складом замість колегіального).

Суд першої інстанції відхилив посилання позивача на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, оскільки такі висновки були зроблені щодо правовідносин, які мали місце за іншого правового регулювання. Суд наголосив, що, на відміну від справи № 9901/198/20, станом на час прийняття оскаржуваного у цій справі (№ 990/77/25) рішення набрав чинності Закон № 3511-ІХ, яким передбачено прийняття рішення за наслідками оцінювання судді на предмет відповідності займаній посаді за наявності висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності саме пленарним складом Комісії.

Суд першої інстанції дослідив зміст витягу з протоколу засідання ВККС України у пленарному складі від 03 лютого 2025 року № 25 та встановив, що під час засідання було проголошено рішення саме про визнання позивача таким, що не відповідає займаній посаді, і саме за таке рішення було 10 голосів «за» і 4 - «проти». За таких обставин покликання позивача на суперечливі відомості про голосування та невідповідність оскаржуваного рішення вимогам чіткості, зрозумілості та передбачуваності суд визнав безпідставними. Наявність окремої думки одного із членів Комісії не спростовує правомірність оскаржуваного рішення.

Поряд з наведеним суд зауважив, що доводи позивача в частині незгоди з обґрунтуванням і мотивами прийнятого рішення (щодо можливості врахування висновків ГРД, щодо оцінювання відповідачем конкретних критеріїв і показників) є передчасними, оскільки підлягають попередньому перегляду у встановленому законом порядку ВРП. У разі незгоди з рішенням ВРП таке може бути оскаржене до суду.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги

14. 18 грудня 2025 року представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Кравець Р. Ю. подав до Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просив скасувати рішення Касаційного адміністративного суду в складі Верховного суду від 26 листопада 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

15. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивача було обрано на посаду судді до набрання чинності Законом № 1401-VIII, тому оцінювання його на відповідність займаній посаді мало бути здійснено виключно у складі колегії ВККС України.

ОСОБА_1. вважає, що стосовно нього має місце непряма дискримінація, де внаслідок застосування різних редакційних змін пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII для групи осіб (судді, які були призначені на посаду до судової реформи, оцінювання яких не було завершене (не з їх вини) до набрання чинності Законом № 3511-ІХ) виникли менш сприятливі умови порівняно з іншими такими ж суддями, оцінювання яких було завершене. На переконання скаржника, проявом дискримінації є виникнення додаткової вимоги про підтвердження відповідності займаній посаді перед пленарним складом ВККС України за відсутності об`єктивно обґрунтованої мети такого неоднакового ставлення. Помилка держави щодо власних процедур та складу ВККС України не може бути усунута за рахунок права судді на завершення процедури оцінювання за тими правилами, які діяли на момент призначення оцінювання.

Правила пункту 11 розділу V «Особливості проведення кваліфікаційного оцінювання для підтвердження відповідності судді займаній посаді» Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС України від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16, у редакції рішення Комісії від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18 (далі - Положення), передбачали, що, якщо суддя набрав більше 67 відсотків від суми максимально можливих балів, стосовно нього ВККС України (незалежно від складу) ухвалює рішення про підтвердження відповідності судді займаній посаді. Відповідно, на засіданні у пленарному складі ВККС України могла голосувати лише за таке рішення. Проголосувавши 10-ма голосами «за» і 4-ма - «проти», Комісія в підсумку виснувала, що суддя ОСОБА_1. не відповідає займаній посаді, що свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення вимогам чіткості, зрозумілості та передбачуваності.

Зазначає, що можливість врахування Комісією у пленарному складі висновків ГРД, поданих після завершення співбесіди (проведена ВККС України у складі колегії), не передбачена чинним законодавством. Звертає увагу на приписи пункту 115 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту ВККС України (в редакції рішення ВККС України від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-23), відповідно до яких повноваження ГРД щодо надання висновку можуть бути реалізовані лише один раз. У свою чергу, пункт 120 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту ВККС України передбачає, що висновок ГРД розглядається виключно під час проведення співбесіди та дослідження досьє. Водночас прийняття ВККС України рішення у пленарному складі не є етапом співбесіди, що узгоджується з положеннями частини першої статті 85 Закону № 1402-VIII та пунктів 126, 127 параграфа 9 розділу ІІ Регламенту ВККС України.

Висловлює незгоду із здійсненим ВККС України у пленарному складі оцінюванням показників за критеріями кваліфікаційного оцінювання. За наявності негативного висновку ГРД перегляд у пленарному складі Комісії має стосуватися критеріїв професійної етики та доброчесності, а не інших критеріїв. Оцінювання скасованих судових рішень та підстав їх скасування, а також оцінювання інформації щодо дотримання суддею засад і принципів здійснення правосуддя має здійснюватися в межах критерію професійної компетентності, а не критеріїв професійної етики і доброчесності. Поряд із цим критерії професійної етики та доброчесності ВККС України оцінила за показниками, які взагалі не стосуються цих критеріїв, а жодних доказів на підтвердження невідповідності позивача означеним критеріям Комісія не встановила.

Короткий зміст позиції відповідача

16. 31 січня 2026 року ВККС України подала через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду відзив, у якому просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року без змін.

17. Комісія наголошує на тому, що наявність висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності є тим фактом, з яким закон пов`язує особливий порядок завершення кваліфікаційного оцінювання, а саме шляхом ухвалення рішення Комісією у пленарному складі за правилами, визначеними статтею 88 Закону № 1402?VIII. Відтак у справі, що розглядається, саме пленарний склад ВККС України був єдиним уповноваженим суб`єктом на ухвалення рішення про відповідність або невідповідність позивача займаній посаді.

Запроваджений законодавцем механізм судової реформи, який передбачав необхідність ухвалення Комісією у пленарному складі рішення кваліфікованою більшістю голосів у межах процедури кваліфікаційного оцінювання, застосовувався Комісією з моменту запровадження відповідної процедури та не зазнав змін у цій частині. Відповідно, доводи позивача, що кваліфікаційне оцінювання було завершене за правилами, відмінними від тих, які діяли на момент його початку, є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на нормах Конституції України та закону.

Доводи позивача про суперечливість відомостей щодо голосування та невідповідність рішення вимогам чіткості та передбачуваності не впливають на правомірність і зміст рішення Комісії, ухваленого у пленарному складі в порядку, передбаченому статтею 88 Закону № 1402-VIII. Не справляє такого впливу й окрема думка одного із членів Комісії.

Оцінка мотивів і обґрунтованості рішення Комісії, зокрема в частині врахування висновків ГРД, викладених у цих висновках обставин та оцінювання конкретних показників і критеріїв, не входить до компетенції суду на цьому етапі, тобто є передчасною. Таку оцінку попередньо здійснює ВРП під час розгляду подання за результатами кваліфікаційного оцінювання, і лише у разі незгоди з рішенням ВРП можливе його майбутнє оскарження до суду.

З огляду на викладене відповідач стверджує, що Комісія обґрунтовано прийняла оскаржуване рішення. Просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

РУХ СПРАВИ В СУДІ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

18. Ухвалою від 24 грудня 2025 року Велика Палата Верховного Суду відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 11 лютого 2026 року - призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права

19. За частиною першою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

20. Згідно із частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

21. Підпунктом 4 пункту 16-1 Розділу XV Перехідних положень Конституції України встановлено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.

22. У статті 115 Закону № 1401-VIII серед іншого встановлено, що виявлена невідповідність судді займаній посаді є підставою для звільнення судді з посади відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

23. За частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

24. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

25. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

26. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС України.

27. Процесуальні особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.

28. Згідно зі статтею 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС України з метою визначення здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є, зокрема, рішення ВККС України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС України.

29. Наведені положення Закону № 1402-VIII про кваліфікаційне оцінювання застосовні і до процедури оцінювання, яка проводиться на виконання вимог підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV Перехідних положень Конституції України, щодо встановлення відповідності судді займаній посаді.

30. Частинами другою, четвертою статті 84 Закону № 1402-VIII визначено, що за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС України ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.

31. Згідно із частинами першою, другою статті 88 Закону № 1402-VIII ВККС України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді (про відповідність/невідповідність займаній посаді у справі, що переглядається). Зокрема, суддя, який не згодний із рішенням ВККС України щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.

32. Рішення ВККС України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким зі складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків (частина третя статті 88 Закону № 1402-VIII).

33. Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС України можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

34. Аналіз змісту частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII свідчить, що в цій нормі йдеться про те, що рішення ВККС України, яке містить рекомендацію з пропозицією здійснити певні дії та ухвалити певне рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією та разом з таким рішенням.

35. За результатами кваліфікаційного оцінювання, яке проводиться на виконання вимог підпункту 4 пункту 16-1 Розділу XV Перехідних положень Конституції України, ВККС України може ухвалити рішення про відповідність судді займаній посаді, та рішення, якими встановлюється його невідповідність займаній посаді.

Рішення про відповідність судді займаній посаді засвідчує позитивний результат проведеного кваліфікаційного оцінювання та підтверджує його (її) здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.

Натомість рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді має інше процедурне та юридичне значення, оскільки виявлення такої невідповідності є лише підставою для подальшої самостійної оцінки ВРП такої підстави для звільнення судді відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

36. Пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у первинній редакції було передбачено, що виявлення невідповідності судді займаній посаді є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії Комісії. Отже, законодавець не наділяв рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді самостійною здатністю припиняти повноваження судді.

Таке рішення є необхідною передумовою подальшого розгляду питання про звільнення судді ВРП, яка, здійснюючи передбачене Конституцією України дискреційне повноваження, не зобов`язана автоматично погоджуватись з висновком Комісії та має самостійно вирішити питання про наявність підстав для звільнення судді.

Це підтверджується і чинним законодавчим регулюванням. Пунктом 20-1 розділу ХІІ Закону № 1402-VIII, у редакції з 30 грудня 2023 року, передбачено, що в разі відмови ВРП у задоволенні подання Комісії про звільнення судді у зв`язку з його невідповідністю займаній посаді суддя вважається таким, чию відповідність займаній посаді не оцінено, а оцінювання продовжується Комісією в пленарному складі зі стадії, визначеної ВРП (або самою Комісією, якщо ВРП таку стадію не визначила).

37. Отже, за своєю правовою природою рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді та внесення до ВРП подання про його звільнення є не остаточним рішенням у процедурі кваліфікаційного оцінювання, яке є самодостатньою підставою для звільнення судді, а актом, який містить висновок Комісії та пропозицію до компетентного органу - ВРП - вирішити питання про звільнення судді.

Саме тому таке рішення має рекомендаційний характер у розумінні частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII. Воно не породжує автоматичного припинення повноважень судді, а лише ініціює наступну стадію єдиної процедури кваліфікаційного оцінювання - розгляд ВРП подання Комісії та прийняття за його результатами власного рішення.

Отже, правова природа рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді визначається не самим формулюванням резолютивної частини цього рішення, а його місцем у передбаченій законом процедурі та юридичними наслідками: внесенням подання до ВРП, до виключних повноважень якої належить остаточне вирішення питання про звільнення судді.

Цей висновок узгоджується з наведеною нижче в цій постанові практикою Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді не має самостійних правових наслідків, а є підставою для самостійної оцінки ВРП питання щодо обґрунтованості висновку ВККС України щодо невідповідності судді займаній посаді та наявності у зв`язку з цим підстав для звільнення судді.

38. Отже встановлення у частині восьмій статті 101 Закону № 1402-VIII такої умови, як оскарження рішень-рекомендацій ВККС тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією, не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС України до адміністративного суду, однак вказує на можливість звернення до суду за захистом своїх прав тоді, коли рішення Комісії як суб`єкта владних повноважень створить відповідні наслідки для особи.

Таке тлумачення наведених положень закону відповідає суті гарантованого Конституцією України права на судовий захист, яке передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, та вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи.

39. Пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Частиною першою статті 319 КАС України встановлено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, установлених статтею 238 цього Кодексу.

40. Основним питанням, яке Велика Палата Верховного Суду має вирішити у цій справі, є те, чи може рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, бути самостійним предметом судового оскарження до того, як відповідне подання Комісії буде розглянуто ВРП у випадку, коли позивач посилається не лише на необґрунтованість висновків Комісії за результатами кваліфікаційного оцінювання, а й на порушення процедури його проведення (крім пунктів 1-3 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII).

Для відповіді на це питання необхідно визначити правову природу рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді, його місце у процедурі кваліфікаційного оцінювання, співвідношення повноважень ВККС України та ВРП, а також межі судового контролю на відповідних стадіях процедури кваліфікаційного оцінювання (додатково див. пункти 35-37 цієї постанови).

Для цієї мети Велика Палата Верховного Суду також вважає за необхідне у цій справі проаналізувати розвиток практики Верховного Суду щодо можливості окремого оскарження рішень Комісії та з`ясувати, чи є підстави для відступу від сформульованих у цій сфері правових висновків.

Аналіз розвитку судової практики Верховного Суду у цій категорії справ

41. Питання про можливість окремого судового оскарження рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді неодноразово поставало перед Верховним Судом у різних процесуальних та фактичних контекстах. У цій практиці можна виокремити основний підхід, за яким кваліфікаційне оцінювання, рішення Комісії та подальше рішення ВРП становлять стадії єдиного провадження, у зв`язку із чим рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді не має самостійних правових наслідків до моменту вирішення відповідного питання ВРП.

Водночас у практиці Верховного Суду також формувались висновки про те, що окреме оскарження рішення Комісії допускається у випадках, коли позовні вимоги стосуються певних процедурних порушень, які ВРП не уповноважена оцінювати.

Саме співвідношення цих двох підходів та їх відповідність законодавчому регулюванню зумовлює необхідність послідовного аналізу практики Великої Палати Верховного Суду.

42. Однією з перших у цьому контексті є постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 9901/623/18.

У цій справі оскаржувалося рішення ВККС України, яким суддю визнано таким, що не відповідає займаній посаді, та рекомендовано ВРП розглянути питання про його звільнення. Велика Палата Верховного Суду залишила без задоволення апеляційну скаргу судді та погодилася з рішенням суду першої інстанції.

Хоча у цій постанові Велика Палата Верховного Суду ще не сформулювала безпосередньо висновку про неможливість самостійного судового оскарження рішення ВККС України до розгляду відповідного подання ВРП та не розглядала питання про закриття провадження з цієї підстави, у ній міститься важливий для подальшого розвитку практики висновок щодо юридичного значення рішення Комісії.

Зокрема, у пункті 66 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду виснувала, що саме по собі зазначення у оскаржуваному рішенні ВККС рекомендації ВРП звільнити суддю не обумовлює виникнення, зміну чи припинення прав позивача, оскільки на цьому етапі ВККС України не вирішує і не може вирішувати питання щодо подальшого виконання суддею професійних обов`язків. Це належить до компетенції ВРП, і саме рішення цього органу може мати юридичні наслідки для судді.

Зазначений висновок має істотне значення для подальшого формування правової позиції Великої Палати щодо місця рішення Комісії у процедурі кваліфікаційного оцінювання та співвідношення повноважень ВККС України і ВРП.

Окремо потрібно врахувати, що в цій справі позивач скористався правом на звільнення у відставку з посади судді, після чого ВРП прийняла позитивне рішення із цього питання. За таких обставин висновки ВККС України про невідповідність судді займаній посаді та рекомендація розглянути питання про його звільнення не створювали для нього самостійних правових наслідків.

43. Надалі цей підхід отримав більш чітке формулювання у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18, у якій було викладено висновок про те, що кваліфікаційне оцінювання, ухвалення рішення Комісією та ухвалення рішення ВРП є стадіями єдиного провадження (процедури).

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.

Водночас відповідно до статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798?VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС України про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та породжує відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що рішення Комісії про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС України про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком Комісії.

З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у Комісії) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС України про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС України. У разі виявлення недоліків, що мають істотне значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову у задоволенні подання про звільнення судді з посади. В цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення Комісії про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС України у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС України щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. У протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим.

З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.

Отже, Велика Палата Верховного Суду в справі № 9901/637/18 дійшла висновку, що рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді не має самостійних правових наслідків, а є лише підставою для звільнення судді за рішенням ВРП. Оскарження рішення Комісії можливе лише після того, як воно було предметом розгляду у ВРП, оскільки в протилежному випадку дублюються функції щодо його перегляду Верховним Судом та ВРП, що є неприпустимим. У підсумку це мало наслідком висновок про неможливість самостійного судового оскарження рішення Комісії до його розгляду ВРП, а також закриття Великою Палатою Верховного Суду провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.

Важливо зауважити, що цей правовий висновок сформульовано без будь-якого застереження щодо підстав оскарження рішення ВККС, і послідовно відтворено в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 травня 2020 року у справі № 9901/672/18, від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/396/19, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/39/19, від 07 березня 2024 року у справі № 9901/541/18, від 27 червня 2024 року в справі № 990/48/24, від 11 липня 2024 року у справі № 990/14/24, від 07 листопада 2024 року у справі № 990/115/24, від 27 лютого 2025 року в справі № 990/127/24 та інших.

44. Однак у постанові від 20 лютого 2025 року у справі № 990/62/24 Велика Палата Верховного Суду сформулювала дещо інший підхід. Предметом первісного звернення у цій справі було рішення ВККС від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24, яким суддю визнано таким, що не відповідає займаній посаді та внесено до ВРП подання про його звільнення. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 5 грудня 2024 року закрив провадження керуючись тим, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію, може бути оскаржене лише разом із рішенням, прийнятим за відповідною рекомендацією.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 20 лютого 2025 року скасувала цю ухвалу та направила справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Тож на цій стадії Велика Палата Верховного Суду не вирішувала спір щодо правомірності самого рішення ВККС по суті, а вирішила питання про допустимість його самостійного судового оскарження та можливість продовження розгляду відповідних вимог.

Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що якщо межі ініційованого оскарження рішення ВККС не торкаються оцінки мотивів ухваленого рішення, а стосуються процесуальних недоліків, зокрема відсутності повноважень у складу Комісії, то такі питання не належать до повноважень ВРП. ВРП уповноважена оцінювати підстави та мотиви рішення ВККС і на їх основі приймати власне рішення за внесеним поданням, однак не здійснює ревізію рішення Комісії на предмет наявності процесуальних недоліків. Саме тому учасник кваліфікаційного оцінювання вправі звернутися до адміністративного суду з вимогою про перевірку таких недоліків, не очікуючи попереднього рішення ВРП.

Після повернення справи Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 7 серпня 2025 року розглянув спір по суті та частково задовольнив позов: визнав протиправним і скасував рішення ВККС від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24, встановивши, що воно було прийняте складом Комісії, який, на думку суду першої інстанції, не мав відповідних повноважень. В іншій частині позову, зокрема щодо зобов`язання ВККС внести рекомендацію ВРП про призначення позивача на посаду судді, було відмовлено.

Однак постановою від 15 січня 2026 року у цій же справі № 990/62/24 Велика Палата Верховного Суду, розглянувши апеляційну скаргу ВККС, скасувала рішення Касаційного адміністративного суду від 7 серпня 2025 року в частині задоволення позову та ухвалила в цій частині нове рішення - про відмову в позові по суті. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення ВККС від 12 лютого 2024 року № 50/ко-24 відповідає закону, а підстав для його скасування ані за пунктом 1, ані за пунктом 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII не встановлено. Отже, остаточним результатом розгляду справи № 990/62/24 стало відхилення вимоги про скасування рішення ВККС, хоча постанова від 20 лютого 2025 року мала процесуальне значення для допуску відповідного спору до розгляду по суті.

45. Цей підхід був відтворений та розвинутий у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2025 року у справі № 990/239/24 (пункти 132-135). У цій справі предметом оскарження було рішення ВККС від 25 червня 2024 року № 108/ко-24, яким суддю за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення визнано такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді. На відміну від справи № 990/62/24, у цій справі оскарження стосувалося насамперед мотивів та обґрунтованості рішення ВККС, а не виключно процесуальних недоліків.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання у зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення може бути самостійним предметом судового розгляду, незалежно від того, чи приймала ВРП на його підставі рішення з питань суддівської кар`єри. Водночас Велика Палата Верховного Суду чітко розмежувала цю ситуацію з оскарженням рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді, яке є складовою єдиного провадження та пов`язане з подальшим розглядом відповідного подання ВККС ВРП.

Разом із тим у пунктах 132-135 постанови Велика Палата Верховного Суду уточнила межі сформульованого раніше підходу. Якщо суддя оскаржує рішення ВККС з підстав процесуальних недоліків, передбачених частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII, перевірка яких не належить до повноважень ВРП, таке оскарження може бути здійснене без очікування на рішення ВРП. Натомість цей висновок не поширюється на випадки, коли предметом спору є оцінка мотивів рішення ВККС, правильність встановлення та оцінки обставин, покладених в основу рішення, або обґрунтованість висновків Комісії. У таких випадках йдеться вже не про самостійний процесуальний дефект рішення, а про перевірку його змісту та мотивів.

У справі № 990/239/24 Велика Палата Верховного Суду фактично здійснила повний розгляд спору по суті та дійшла висновку про протиправність рішення ВККС. Суд встановив, зокрема, що Комісія, оцінюючи суддю за критеріями професійної етики та доброчесності в 0 балів, фактично виходила з обставин, за які суддя вже була притягнута до дисциплінарної відповідальності, хоча метою подальшого кваліфікаційного оцінювання було встановлення результативності проходження нею курсу підвищення кваліфікації та усунення професійних недоліків, що стали підставою для дисциплінарного стягнення. Велика Палата Верховного Суду також звернула увагу, що саме ВККС встановила відповідність судді більшості показників професійної етики та доброчесності, однак не пояснила належним чином підстави для оцінювання за цими критеріями в 0 балів.

За результатами розгляду Велика Палата Верховного Суду постановою від 19 червня 2025 року задовольнила апеляційну скаргу позивачки, скасувала рішення Касаційного адміністративного суду від 20 січня 2025 року, яким у позові було відмовлено та ухвалила нове рішення - про задоволення позову: визнала протиправним і скасувала рішення ВККС від 25 червня 2024 року № 108/ко-24 та зобов`язала ВККС продовжити кваліфікаційне оцінювання судді зі стадії «Дослідження досьє та проведення співбесіди».

Отже, у справі № 990/239/24 можливість самостійного судового оскарження рішення ВККС у відповідній процедурі пов`язувалась з підставами такого оскарження, а саме: процесуальні недоліки, які ВРП, на думку суду, не уповноважена перевіряти, можуть бути безпосередньо предметом судового контролю, тоді як питання мотивів та змістовної обґрунтованості рішення потребують розмежування залежно від виду та правових наслідків відповідної процедури кваліфікаційного оцінювання.

46. Наведений вище аналіз розвитку практики свідчить, що висновки у цій категорії справ потребують уточнення з метою їх уніфікації.

47. Окремої уваги потребують висновки у справах, які стосувалися не звичайного заперечення проти процедури або результатів кваліфікаційного оцінювання в межах незавершеного провадження, а таких обставин, за яких саме продовження відповідного кваліфікаційного провадження або подальший розгляд подання ВРП були юридично неможливими чи втрачали предмет.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі № 990/51/24 предметом спору була не незгода з окремими процесуальними діями Комісії в межах незавершеного оцінювання, а твердження позивачки про те, що її кваліфікаційне оцінювання вже було остаточно завершене до моменту його поновлення Комісією.

Відтак спір стосувався самої наявності у Комісії повноважень продовжувати відповідне провадження, а не дотримання процедури в межах провадження, яке об`єктивно тривало. У цій справі кваліфікаційне провадження було завершене рішенням ВРП та подальшим безстроковим призначенням судді на посаду указом Президента України. Саме ця обставина відрізняла її від справ, у яких оцінювання залишалося незавершеним.

До того ж Велика Палата Верховного Суду у цій справі вперше дійшла висновку про можливість окремого від рішення ВРП оскарження рішення ВККС України та зазначила про зміну з 30 грудня 2023 року правових наслідків розгляду ВРП рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді з пропозицією звільнити його з цієї посади у зв`язку з набранням чинності Законом № 3511?IX.

Так, до набрання чинності Законом № 3511-ІХ у випадках, коли ВРП ухвалювала рішення про відмову в задоволенні подання Комісії про звільнення судді з посади, рішення ВККС України про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачало юридичне значення.

Натомість після 30 грудня 2023 року, якщо ВРП відмовлено в задоволенні подання Комісії про звільнення судді у зв`язку з його невідповідністю займаній посаді, то суддя вважається таким, чию відповідність займаній посаді не оцінено за підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. У цьому випадку оцінювання відповідності такого судді займаній посаді продовжується ВККС України. Додатково ВРП у рішенні про відмову в задоволенні подання про звільнення судді зобов`язана визначити стадію, з якої Комісія має продовжити його оцінювання, а якщо ВРП не визначила таку стадію, то ВККС України самостійно визначає стадію, з якої вона продовжить оцінювання судді, з урахуванням мотивів рішення ВРП про відмову в задоволенні подання про його звільнення, включаючи рішення, прийняті ВРП до набрання чинності Законом № 3511-IX.

Інша ситуація розглядалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 червня 2026 року у справі № 990/243/25. У цій справі після ухвалення рішення Комісії подання ВККС України не могло бути розглянуте ВРП по суті, оскільки повноваження судді припинилися у зв`язку з досягненням ним граничного віку перебування на посаді. ВРП залишила подання без розгляду, а отже, рішення ВРП за наслідками розгляду подання про звільнення не могло бути ухвалене.

Саме відсутність можливості завершити передбачену законом процедуру через припинення повноважень судді зумовила особливість цієї справи, тобто вона не може бути ототожнена із ситуацією, коли кваліфікаційне провадження продовжується, а подання Комісії може бути розглянуте ВРП.

48. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду констатує, що у практиці склались два підходи до визначення порядку судового контролю (можливості оскарження) рішення ВККС України у процедурі кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді.

Перший, послідовно сформований та неодноразово відтворений, підхід виходить із єдності процедури кваліфікаційного оцінювання, у межах якого рішення Комісії є підставою для подальшого розгляду питання ВРП, а судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, ухваленого за результатами цієї процедури, тобто після рішення ВРП.

Другий підхід допускає окреме оскарження рішення Комісії до розгляду відповідного подання ВРП, якщо підставами позову є певні процедурні порушення (навіть не визначені пукнтів 1-3 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII), які, за цим підходом, не можуть бути оцінені ВРП.

49. Наведений у цій справі аналіз розвитку практики Верховного Суду в означеній категорії та виявлення одночасного існування різної практики у визначенні порядку оскарження рішення ВККС очевидно спонукає сформувати єдиний підхід.

50. Отже, під час вирішення цієї справи Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне сформувати такий висновок, який покликаний забезпечити узгодженість між стадійністю виконання повноважень ВККС України та ВРП у межах кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді та судовим контролем у цьому процесі.

Щодо необхідності відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду

51. Вирішуючи питання про наявність підстав для відступу від наведених висновків, Велика Палата Верховного Суду враховує, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зауважила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

52. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

53. Отже, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних об`єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

54. Велика Палата Верховного Суду послідовно виходить із того, що стабільність практики є значущою, але не самодостатньою цінністю: вона поступається потребі усунення позиції, яка ґрунтується на помилковому тлумаченні закону, не узгоджується із суміжними висновками цього самого суду, або застосування якої призводить до практичної непередбачуваності.

55. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є сукупність підстав для відступу від висновку, сформульованого в постановах у справах № 990/62/24 та № 990/239/24, з огляду на таке.

Зазначений висновок не підтвердив свою ефективність та створив у практиці неясність, непередбачуваність і вразливість, оскільки полягає у довільному розмежуванні «процесуальних» та «змістовних» підстав оскарження рішення ВККС за результатами кваліфікаційного оцінювання, на відміну від висновку, уперше сформульованого у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18 та неодноразово відтвореного в інших постановах (див. пункт 43 цієї постанови).

Висновки, сформульовані у справах № 990/62/24 та № 990/239/24, також не відповідають принципу єдності усіх стадій процесу кваліфікаційного оцінювання та створюють умови для дублювання функцій судового контролю і контролю ВРП, що є невиправданим.

Наявність двох паралельних підходів у практиці є беззаперечною підставою для того, щоб Велика Палата Верховного Суду усунула цю суперечність, а не залишала її на розсуд суду першої інстанції.

56. Крім наведеного, необхідність відступу зумовлена також помилковістю тлумачення частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII, покладеного в основу висновків, сформульованих у справах № 990/62/24 та № 990/239/24, що також детально обґрунтовується нижче.

57. Саме тому у цій справі Велика Палата Верховного Суду не чекає, поки розбіжність стане «глибинною і довготривалою» в розумінні практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) (справи «Nejdet Sahin and Perihan Sahin проти Туреччини» (2011), «Tudor Tudor проти Румунії» (2009) «Йордан Іорданов та інші проти Болгарії» (2009) тощо) - усуває її, реалізуючи саме той національний механізм подолання розбіжностей, наявність якого вимагає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Обґрунтування нової правової позиції

58. Частина восьма статті 101 Закону № 1402-VIII встановлює основоположне та безумовне правило: рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Зазначена норма не містить і ніколи не містила жодного застереження на кшталт «крім випадків, коли рішення оскаржується з процесуальних підстав» у будь-якій редакції Закону № 1402-VIII. Виняток із процесуального правила, що визначає момент виникнення права на судове оскарження, має випливати з чіткого й недвозначного законодавчого формулювання, а не виводитися шляхом розширеного тлумачення лаконічної норми.

За таких обставин тлумачення Великої Палати Верховного Суду в справах № 990/62/24 та № 990/239/24 частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII про можливість оскарження до суду рішень Комісії без наявності рішення ВРП за відповідною рекомендацією за наявності процесуальних підстав оскарження суперечить положенню цієї статті.

Положення ж статті 88 Закону № 1402-VIII, яка має назву: «Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України», визначають підстави для скасування рішення ВККС України.

Як зазначено в цій постанові вище, за формою, змістом, спрямованістю та юридичними наслідками рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді та внесення до ВРП подання про його звільнення є актом, який підпадає під поняття рекомендаційного рішення Комісії у розумінні частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII.

59. Зокрема, такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року в справі № 990/14/24: «за формою, видовою ознакою, юридичним змістом, спрямованістю та юридичними наслідками рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді та внесення до ВРП подання про її звільнення з посади є актом, який підпадає під поняття рекомендаційного рішення Комісії, позаяк містить опис перебігу кваліфікаційного оцінювання, за наслідками якого позивачка визнана такою, що не відповідає займаній посаді. Таке визнання є формою первинного вираження Комісією свого негативного письмового відзиву (припущення, бачення) на те, чому суддя не може бути суддею (або не відповідає займаній посаді). За законом таке рішення Комісії не призводить до автоматичної втрати суддею своєї посади судді, а лише стає підставою (властиво, рекомендацією) для компетентного органу - ВРП визначитися, чи висновки про невідповідність займаній посаді є законними, обґрунтованими, мотивованими і справедливими для звільнення судді з «рекомендаційних» причин».

60. Отже, рішення Комісії про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, з одночасним внесенням до ВРП подання про звільнення, за своєю правовою природою є рекомендацією у розумінні частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII незалежно від того, з яких підстав суддя не згоден (не згодна) з цим рішенням і його оскаржує (процедурних порушень, чи мотивів).

61. Правова кваліфікація акта суб`єкта владних повноважень визначається його об`єктивними ознаками - місцем у процедурі та його наслідками, а не тим, на яку з обставин ухвалення цього акта позивач вирішив послатися в позові. Отже, один і той самий документ не може одночасно бути «рекомендацією», що не підлягає самостійному оскарженню без попереднього рішення ВРП, коли оспорюється його обґрунтованість по суті, і «остаточним рішенням із самостійними правовими наслідками», коли оспорюється додержана під час його прийняття процедура.

62. Створення можливості різноспрямованої правової оцінки акта (з підстав оскарження по суті (його вмотивованості) чи з процедурних аспектів), що змінюється залежно від обраних позивачем підстав оскарження рішень Комісії, не узгоджується з вимогою об`єктивного визначення юрисдикції та принципом правової визначеності.

63. Те, що рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді має рекомендаційний, а не остаточний характер, підтверджується і практикою ВРП, яка неодноразово не погоджувалася з висновками Комісії та відмовляла у задоволенні подань про звільнення суддів за результатами кваліфікаційного оцінювання.

Так, рішенням ВРП від 18 серпня 2020 року № 2403/0/15-20 щодо судді К. ВРП відмовила у задоволенні подання ВККС України про її звільнення, встановивши недостатність обґрунтування висновку Комісії про невідповідність судді займаній посаді. ВРП надала цим обставинам власну оцінку та не погодилася з висновком Комісії.

Рішенням ВРП від 21 травня 2026 року № 959/0/15-26 відмовлено у задоволенні подання ВККС України про звільнення судді Ч. ВРП, дослідивши рішення Комісії, дійшла висновку, що воно в окремих частинах не містить належного мотивування, зокрема щодо оцінки ефективності здійснення правосуддя та обставин, пов`язаних із декларуванням, а тому є немотивованим та необґрунтованим.

Аналогічний підхід застосовано ВРП у своєму рішенні від 11 березня 2025 року № 480/0/15-25 щодо судді Ш. за поданням ВККС України. ВРП встановила, що наведені Комісією обставини не були достатніми для висновку про невідповідність судді займаній посаді, зокрема врахувала, що частина відповідних обставин уже була предметом дисциплінарного розгляду, а рішення ВККС не містило належного аналізу їх впливу на відповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. У зв`язку із цим ВРП відмовила у задоволенні подання про звільнення.

Подібний висновок міститься і в рішенні ВРП від 13 серпня 2026 року № 1657/0/15-26 щодо судді С. Так само ВРП відмовляла у задоволенні подань ВККС України, коли вважала недостатнім обґрунтування висновків Комісії про невідповідність судді займаній посаді: у рішеннях ВРП від 09 червня 2020 року № 1759/0/15?20 щодо судді М., від 24 лютого 2026 року № 259/0/15-26 щодо судді Г. та багатьох інших.

Наведені приклади мають істотне значення та підтримують висновки, які сформовано у цій справі, оскільки демонструють, що розгляд ВРП подання Комісії не є формальним. ВРП здійснює власну оцінку матеріалів кваліфікаційного оцінювання та може не погодитися з висновком Комісії про невідповідність судді займаній посаді.

Отже, саме існування передбаченої законом стадії розгляду ВРП подання ВККС України має реальне, а не формальне значення. До ухвалення рішення ВРП не виникають, не змінюються і не припиняються прав позивача, оскільки на цьому етапі ВККС України не вирішує питання щодо подальшого виконання суддею професійних обов`язків. Водночас рішення ВРП може мати юридичні наслідки для судді.

64. Основна думка викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 990/62/24 та № 990/239/24 полягає в тому, що ВРП «уповноважена оцінювати обґрунтованість рішення Комісії… однак не ревізує рішення Комісії на предмет наявності процесуальних недоліків». Велика Палата Верховного Суду вважає цю тезу нормативно необґрунтованою.

Жодна норма ані Закону № 1402-VIII, ані Закону № 1798-VIII чи регламентних актів ВРП не містить прямої або опосередкованої заборони ВРП перевіряти, чи мала Комісія повноваження на проведення кваліфікаційного оцінювання певним складом, чи додержано процедуру дослідження висновку ГРД, чи підписано рішення належним складом членів Комісії. Навпаки, ухвалюючи власне рішення про звільнення судді на підставі подання Комісії, ВРП реалізує самостійне дискреційне конституційне повноваження (стаття 131 Конституції України) і зобов`язана, як і будь-який орган державної влади, діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Здійснюючи це повноваження, ВРП має ex officio встановити юридичні передумови для ухвалення власного рішення, у тому числі перевірити повноважність суб`єкта, який ухвалив подання, та дотримання встановленої законом процедури його прийняття, незалежно від того, чи ставилися відповідні питання перед нею учасниками провадження.

ВРП не може легітимно обґрунтовувати власне рішення поданням, ухваленим неповноважним складом Комісії, з порушенням процедури дослідження висновку ГРД або без посилання на визначені законом підстави: таке подання апріорі не може вважатися обґрунтованим, оскільки встановлення процесуальної правомірності акта, покладеного в основу рішення, є неодмінною логічною передумовою оцінки цього акта по суті.

65. Поняття «обґрунтованість подання» не є вужчим за поняття «підстави та мотиви ухвалення рішення» в розумінні пункту 4 частини третьої статті 88 Закону № 1402-VIII, а поглинає його. Так само встановлений законом повноважний склад суб`єкта ухвалення рішення (пункт 1 частини третьої статті 88) є передумовою для того, щоб відповідний акт взагалі міг вважатися «поданням Комісії» в розумінні статей 109, 110 Закону № 1402-VIII. У разі якщо відповідне подання ухвалене неуповноваженим складом Комісії, ВРП, встановивши цю обставину ex officio, зобов`язана відмовити в його задоволенні саме з цієї підстави, а не залишати її без оцінки, вважаючи, що така виходить за межі її повноважень.

66. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обґрунтування, покладене в основу висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/637/18 про неприпустимість дублювання функцій судового контролю та контролю ВРП, - стосується однаковою мірою оцінки як процедурної, так і змістовної складової рішення Комісії.

Якщо суд, розглядаючи «процедурний» позов, підтвердить повноваження складу Комісії й додержання нею процедури, а ВРП під час розгляду подання дійде протилежного висновку (наприклад, установить, що висновок ГРД долучено з порушенням процедури), виникне ситуація існування взаємовиключних оцінок того самого юридичного акта, встановлених різними органами в межах того самого кваліфікаційного провадження, з ризиком множинності проваджень і суперечливих результатів. Саме уникнення такої конкуренції юрисдикцій, а не абстрактна економія часу становить справжню суть принципу єдності процедури кваліфікаційного оцінювання, яка підлягає судовому контролю після її завершення.

Позбавлення судом ВРП повноважень щодо оцінки процесуальних порушень, допущених під час проведення Комісією кваліфікаційного оцінювання судді, фактично означає втручання суду у сферу дискреційних повноважень ВРП як незалежного державного органу України.

67. Як зазначалося вище, до 30 грудня 2023 року відмова ВРП у задоволенні подання Комісії мала наслідком втрату юридичного значення рішення Комісії. Натомість відповідно до пункту 20-1 розділу XII Закону № 1402-VIII у редакції, чинній із зазначеної дати, ВРП уповноважена визначати стадію, з якої Комісія має продовжити кваліфікаційне оцінювання судді.

68. Отже, законодавець передбачив не ізольоване здійснення ВРП повноважень після завершення відповідного етапу діяльності Комісії, а взаємопов`язаність повноважень ВРП і Комісії в межах єдиної процедури кваліфікаційного оцінювання. Повноваження ВРП визначити стадію, з якої Комісія має продовжити оцінювання, за своєю природою передбачає можливість встановлення обставин, що зумовлюють необхідність продовження провадження з попередньої стадії, у тому числі пов`язаних із недодержанням установленої законом процедури на попередніх етапах.

69. Інше тлумачення призвело б до ситуації, за якої ВРП наділена законом повноваженням визначити стадію продовження кваліфікаційного оцінювання, але позбавлена можливості оцінити обставини, які зумовлюють необхідність такого продовження.

70. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що розмежування доводів позову на «процесуальні» та «змістовні» саме по собі не може бути підставою для виключення останніх із предмета судової оцінки. Практично будь-яке заперечення щодо результатів кваліфікаційного оцінювання може бути сформульоване як довід про неповноту дослідження інформації, неналежне мотивування чи інше процесуальне порушення.

71. Водночас поділ доводів, які суд вправі розглядати, на «процесуальні» та такі, що нібито стосуються виключно змісту оцінювання і тому не підлягають розгляду судом до ухвалення відповідного рішення ВРП, призводить до однобічного визначення підстав позову та фактичного позбавлення учасника справи можливості на власний розсуд обґрунтовувати свою позицію щодо оскаржуваного рішення, що не узгоджується з принципом змагальності судового процесу.

72. Частину восьму статті 101 Закону № 1402-VIII належить застосовувати з урахуванням того, що межі судового контролю не можуть визначатися підставами позовних вимог чи класифікацією наведених у них доводів.

73. Визнання передчасним оскарження рішення ВККС про невідповідність судді займаній до розгляду ВРП не применшує гарантованого статтею 55 Конституції України права на судовий захист, а визначає належну послідовність його реалізації з урахуванням стадійності процесу кваліфікаційного оцінювання та участі у ньому у визначених законом випадках як ВККС, так і ВРП.

Жодна з обставин, на які позивач посилається у «процедурній» частині позову, не втрачає свого значення до розгляду ВРП відповідного подання. Такі доводи можуть бути наведені перед ВРП під час розгляду подання, а у разі незгоди з оцінкою відповідних обставин - бути предметом судового розгляду під час оскарження рішення ВККС одночасно з рішенням ВРП. Такий підхід не звужує обсяг судового контролю, а забезпечує його здійснення після завершення передбаченої законом процедури та щодо остаточного результату кваліфікаційного оцінювання.

74. Інше тлумачення створювало б передумови для фрагментації єдиного процесу кваліфікаційного оцінювання, паралельного розгляду пов`язаних між собою питань та повторного оцінювання судом обставин, які в подальшому можуть бути предметом розгляду ВРП. Водночас можливість оскарження кожного окремого процесуального питання до завершення передбаченої законом процедури може створювати умови для зловживання процесуальними правами та штучного затягування провадження.

Таке тлумачення, зокрема, враховує концепцію належного врядування, зміст якої, у тому числі, розкритий у практиці ЄСПЛ, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, яким має усталено керуватися Велика Палата Верховного Суду.

75. Велика Палата вважає за необхідне окремо звернути увагу на те, що вразливість підходу, сформованого у справах № 990/62/24 і № 990/239/24, унаочнюється навіть у справі, що переглядається. Застосовуючи цей підхід, суд першої інстанції був змушений розмежувати доводи позивача залежно від визначеного ним характеру спірних питань: посилання на відсутність повноважень пленарного складу Комісії розглядати оцінювання, розпочате за іншими процедурними правилами, та на суперечливість результатів голосування суд першої інстанції розглянув по суті й відхилив, тоді як довід про порушення порядку врахування висновків ГРД, поданих після завершення співбесіди, визнав передчасним поряд із доводами про незгоду з виставленими балами. Такий підхід не дає змоги встановити послідовний критерій, за яким одні доводи щодо дотримання процедури підлягають судовій оцінці, а інші - мають бути залишені до подальшої стадії. Саме тому віднесення доводу до «процесуальних» або «змістовних» не може саме по собі визначати допустимість його судового розгляду.

76. Це підтверджує, що межа між «процесуальним» і «змістовним» оскарженням на практиці є нечіткою навіть для суду, який добросовісно намагається її провести, а тому не може слугувати надійним юрисдикційним критерієм. Застосування правового підходу, який залежить від того, як суд кваліфікує один і той самий за своїм змістом довід (як такий, що стосується процедури, або як такий, що стосується змісту оцінювання), - не відповідає вимозі правової визначеності.

77. Такий підхід узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини щодо співвідношення попередньої адміністративної процедури та подальшого судового контролю.

78. У справах «Овчаренко та Колос проти України», «Albert and Le Compte проти Бельгії», «Tsfayo проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ розглядав питання про відповідність статті 6 Конвенції процедури, яка передбачала прийняття рішення позасудовим органом із подальшим судовим переглядом. Суд зазначив, що навіть у разі, якщо орган, який на попередній стадії приймає рішення щодо цивільних прав та обов`язків, не відповідає усім вимогам статті 6 Конвенції, порушення цієї статті може бути відсутнім, якщо провадження перед таким органом підлягає подальшому контролю судовим органом, який має достатню юрисдикцію та забезпечує необхідні гарантії справедливого суду. Під час визначення достатності такого контролю ЄСПЛ враховує, зокрема, предмет спору, процесуальні гарантії, наявні на адміністративній стадії, а також характер і обсяг фактично здійсненого судового контролю.

79. Цей підхід має значення і для правовідносин, що виникають у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді є результатом однієї стадії процедури оцінювання, за якою закон передбачає наступну стадію ? розгляд ВРП подання Комісії.

80. Отже, сама наявність проміжної, позасудової стадії вирішення питання не суперечить праву на доступ до суду за умови, що законодавчо передбачено реальну можливість подальшого судового контролю щодо остаточного рішення у відповідній процедур оцінювання.

Судовий контроль має бути не ілюзорним, а достатнім за своїм обсягом для забезпечення ефективного захисту прав особи.

81. У цій справі такий механізм забезпечується можливістю викласти відповідні доводи перед ВРП під час розгляду подання ВККС України, а після ухвалення ВРП рішення - оскаржити його до адміністративного суду разом із рішенням Комісії, що відповідає передбаченій законом послідовності проходження процедури кваліфікаційного оцінювання.

82. Найбільш вагомим можливим запереченням проти запропонованого відступу є те, що невизнання можливості негайного судового контролю за процесуальними порушеннями Комісії, переліченими у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII (зокрема, відсутністю повноважень складу, який провів оцінювання), здатне залишити грубе порушення закону поза ефективним контролем, якщо ВРП, розглядаючи подання, обмежиться оцінкою його обґрунтованості по суті та не надасть належної оцінки процедурним недолікам.

83. Проте, на переконання Великої Палати Верховного Суду, таке припущення не виправдовує збереження висновку, від якого потрібно відступити також з огляду на такі міркування.

84. По-перше, як зазначено вище в цій постанові, ВРП не позбавлена повноважень і, більше того, зобов`язана враховувати процесуальну правомірність подання Комісії як необхідну передумову оцінки його обґрунтованості. Відсутність окремої, вужчої за змістом норми, яка б прямо передбачала таке повноваження, не означає відсутності самого повноваження, яке випливає із загальних засад здійснення дискреційних повноважень органом державної влади та вимоги діяти на підставі, у межах повноважень і у спосіб, визначені законом.

85. По-друге, такий підхід не виключає судового контролю за процедурними порушеннями, допущеними Комісією, а визначає належну послідовність його здійснення. Відповідні обставини можуть бути предметом розгляду ВРП під час вирішення питання за поданням Комісії, а у разі незгоди з рішенням ВРП - предметом судового контролю під час оскарження загального очевидно негативного для судді результату кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, яке має своїм наслідком звільнення судді.

Отже, особа не позбавляється можливості поставити перед судом питання про процедурну правомірність проведеного кваліфікаційного оцінювання, натомість судовий контроль здійснюється щодо остаточного результату відповідної стадії провадження та з урахуванням оцінки, наданої цим питанням ВРП.

86. По-третє, ризик того, що ВРП може не надати належної оцінки процедурному порушенню, сам по собі не є підставою для перенесення судового контролю на попередню стадію провадження. Такий ризик усувається можливістю оскарження рішення ВРП та перевірки судом, зокрема, повноти й належності оцінки ВРП обставин, що мають значення для вирішення питання за поданням Комісії. Натомість підхід, викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 990/62/24 та № 990/239/24, за якого кожне процедурне питання може безпосередньо ініціювати окремий судовий розгляд до завершення відповідної стадії кваліфікаційного провадження, створює ризик його фрагментації на паралельні та неузгоджені між собою судові й позасудові процедури.

87. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне окреслити основні аспекти відступу від висновків, викладених у постановах від 20 лютого 2025 року у справі № 990/62/24 та від 19 червня 2025 року у справі № 990/239/24, і формулює такий правовий висновок:

- оскарження рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду ВРП за відповідним поданням Комісії, і лише разом із рішенням, ухваленим ВРП за наслідками такого розгляду;

- це правило застосовується незалежно від того, чи ґрунтується позов на незгоді з мотивами (обґрунтованістю) рішення Комісії, чи на доводах про порушення Комісією процедури кваліфікаційного оцінювання, оскільки ВРП не позбавлена повноважень оцінити такі доводи в межах розгляду подання Комісії;

- виняток становлять випадки, коли подальше проходження передбаченої законом процедури кваліфікаційного оцінювання є юридично неможливим або втрачає предмет унаслідок обставин, які виключають можливість розгляду ВРП подання Комісії по суті. Зокрема, такий виняток має місце, коли предметом оскарження є не процедурний недолік у межах розпочатого й незавершеного кваліфікаційного оцінювання, а обставина, що виключає саму можливість проведення або продовження такого оцінювання (остаточне завершення щодо судді відповідного кваліфікаційного провадження, зокрема у зв`язку з безстроковим призначенням на посаду судді, як у справі № 990/51/24), а також коли після ухвалення рішення Комісії подання не може бути розглянуте ВРП по суті, а рішення ВРП за наслідками розгляду цього подання не буде ухвалене (зокрема, через припинення повноважень судді у зв`язку з досягненням ним граничного віку перебування на посаді, як у справі № 990/243/25).

88. Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого вона відступила, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Щодо розгляду апеляційної скарги та застосування сформульованого підходу

89. Позивач оскаржує оспорюване рішення з підстав, які об`єднують доводи, як «процесуальні» (відсутність повноважень пленарного складу оцінювати позивача за первинними правилами процедури, суперечливість результатів голосування, порядок урахування поданих висновків ГРД), і доводи, безсумнівно «змістовні» (незгода з оцінкою критеріїв компетентності, професійної етики та доброчесності).

90. У своєму позові ОСОБА_1 не посилається на жодну з підстав для скасування рішення ВККС, прямо передбачену підпунктами 1-3 частини третьої статті 88 Закону № 1402?VIII.

91. На відміну від справи № 990/51/24, позивач не стверджує, що кваліфікаційне оцінювання щодо нього було остаточно завершене до ухвалення оспорюваного рішення Комісії: навпаки, зі встановлених обставин справи зрозуміло, що оцінювання позивача було перервано у зв`язку з припиненням повноважень членів Комісії на підставі Закону № 193-ІХ і правомірно продовжено після формування повноважного складу Комісії з незавершеного етапу.

Рішенням від 03 лютого 2025 року № 12/ко-25 Комісія у пленарному складі визнала позивача таким, що не відповідає займаній посаді, та вирішила внести до ВРП подання про його звільнення з посади судді. На час розгляду цієї справи подання перебуває на розгляді у ВРП.

Отже, обставини, що виключали б можливість розгляду ВРП подання ВККС у цій справі відсутні, а всі доводи позивача як про процедуру, так і про обґрунтованість оцінки - стосуються ходу кваліфікаційного оцінювання.

92. За таких обставин жоден з доводів позивача, включно з доводами про повноваження пленарного складу Комісії, порядок урахування висновків ГРД і зрозумілість результатів голосування, не міг бути предметом самостійного судового розгляду до розгляду ВРП відповідного подання Комісії. Із матеріалів справи не встановлено, що станом на час ухвалення цієї постанови ВРП розглянула подання Комісії від 03 лютого 2025 року № 12/ко-25 і ухвалила за його наслідками рішення.

93. Суд першої інстанції, розглянувши частину доводів позивача по суті та відмовивши в задоволенні позову в цій частині, застосував підхід, від якого Велика Палата Верховного Суду відступає у цій постанові, і тим самим неправильно застосував норми матеріального права (частину восьму статті 101 Закону № 1402-VIII) та порушив норми процесуального права (статтю 2, пункт 1 частини першої статті 238 КАС України), що є підставою для скасування його рішення.

94. Оскільки предметом спору в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення, яке ще не було предметом розгляду ВРП, справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, без ухвалення рішення по суті заявлених вимог. Це не позбавляє позивача права на судовий захист: усі наведені ним доводи, включно з доводами щодо повноважень пленарного складу Комісії, порядку врахування висновків ГРД та обґрунтованості оцінки критеріїв кваліфікаційного оцінювання, можуть бути подані до ВРП під час розгляду подання Комісії, а в разі ухвалення ВРП рішення, з яким позивач не погодиться, - стати предметом оскарження до адміністративного суду разом із рішенням ВРП.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Щодо застосування частини восьмої статті 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у поєднанні з приписами частини третьої статті 88 цього Закону

95. Оскарження рішення ВККС України про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду ВРП за відповідним поданням Комісії, і лише разом із рішенням, ухваленим ВРП за наслідками такого розгляду.

96. Це правило застосовується незалежно від того, чи ґрунтується позов на незгоді з мотивами (обґрунтованістю) рішення Комісії, чи на доводах про порушення Комісією процедури кваліфікаційного оцінювання, оскільки ВРП не позбавлена повноважень оцінити такі доводи в межах розгляду подання Комісії.

97. Виняток становлять випадки, коли подальше проходження передбаченої законом процедури кваліфікаційного оцінювання є юридично неможливим або втрачає предмет унаслідок обставин, які виключають можливість розгляду ВРП подання Комісії по суті.

Щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС України

98. Якщо позов про оскарження рішення ВККС України подано до того, як таке рішення стало предметом розгляду ВРП, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, оскільки на цій стадії справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

99. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

100. Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» потрібно тлумачити у широкому розумінні у світлі частини третьої статті 124 Конституції України, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

101. Відповідно до частини першої статті 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, установлених статтею 238 цього Кодексу.

102. З огляду на те, що ВРП не переглядала оспорюване рішення Комісії, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року підлягає скасуванню, а провадження у справі № 990/77/25 - закриттю.

Щодо судових витрат

103. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

104. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 238, 241-243, 266, 308, 310, 315, 319, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 листопада 2025 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення закрити.

Постанова суду у цій справі № 990/77/25 набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя С. О. Погрібний

Суддя-доповідач М. М. Гімон

Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда

О. В. Білоконь М. В. Мазур

О. Л. Булейко Н. М. Мартинюк

О. А. Губська К. М. Пільков

А. А. Ємець О. В. Ступак

Л. Ю. Кишакевич М. Ю. Тітов

В. В. Король І. В. Ткач

С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич

Постанову на підставі частини третьої статті 321 КАС України оформила суддя Ступак О. В.